Структура та особливості діяльності Адміністративного суду
Отчет по практике - Юриспруденция, право, государство
Другие отчеты по практике по предмету Юриспруденция, право, государство
ретна справа за касаційною скаргою направляється на розгляд адміністративного суду касаційної інстанції; 3) подання касаційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права; 4) касаційний суд не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу; 5) касаційне провадження відбувається з дотриманням основних засад судочинства.
3. Ознайомлення з підготовкою проектів процесуальних рішень
Відповідно до ст.158 КАС, судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови. Судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.
Поняття судового рішення. Результатом здійснення правосуддя, тобто наслідком встановлених у справі обставин є ухвалений відповідно до норм матеріального та процесуального права акт судове рішення.
Пленум Верховного Суду України у Постанові №11 від 29.12.76 (із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму Верховного Суду України №4 від 24.04.81, №13 від 25.12.92, №15 від 25.05.98р.) Про судове рішення зазначив, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права.
У законодавстві термін судове рішення не визначений.
За змістом частини пятої статті 124 та частини третьої статті 129 Конституції України поняття судове рішення та рішення суду вжиті як синоніми і визначають загальну назву акта застосування права судом. Узагальнюючий підхід до визначення цих термінів збережено і в Кодексі адміністративного судочинства України (пункт 7 частини першої статті 7, пункт 12 частини 1 статті 3). Поряд з цим, на відміну від Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Кодекс містить визначення видів судового рішення (стаття 158 КАС), у ньому розкриті поняття постанови та ухвали (пункти 13, 14 частини 1 статті 3), що дає змогу вести мову про різновиди судових рішень залежно від форми та способу прийняття, за обсягом вирішених у них питань та юридичними наслідками, тощо.
Залежно від кола питань, вирішених через прийнятий акт, судові рішення поділяються на постанови та ухвали. За цим критерієм постанова є рішенням суду будь-якої інстанції у якому вирішуються вимоги адміністративного позову, а ухвала рішенням яким вирішуються питання повязані з процедурою розгляду адміністративної справи та інші процесуальні питання.
У теорії процесуального права судове рішення визначається як волевиявлення суду із застосування норм права з метою захисту чи забезпечення захисту права, свобод, законних інтересів, що здійснюється в установленій процесуальній формі та порядку і забезпечене державною силою.
Суть постанови суду. Із цього питання виділяють два методологічні підходи, що ґрунтуються на відповідних розуміннях сутності судового процесу. У першому наголос робиться на предметі постанови суду та матеріально-правових наслідках її дії. Другий відобразив значення постанови як акту, що підсумовує сам процес судового захисту. Оскільки постанова суду та позов є парними науковими категоріями, те чи інше вчення про постанову суду кореспондує відповідній теорії позову.
Автори, які зосереджували увагу на предметі постанови суду, виходили із матеріально-правової теорії позову. Позов як вимога про судовий захист при цьому розумівся як матеріально-правове домагання, що виводиться із порушеного права, але існує окремо від нього, або як матеріально-правова вимога, що є елементом відповідного субєктивного права. Постанова суду власне і гарантує реалізацію цього субєктивного права. Вважається, що факт порушення субєктивного права не породжує у його носія жодних нових матеріально-правових можливостей, що могли б бути реалізовані у примусовому порядку на основі судового рішення.
Учення про постанову суду як результат процесу судового захисту методологічно походить із публічно-правової теорії позову. Її представники визнають, що матеріальне правовідношення, звільнене від спірності, входить до складу предмету постанови суду, проте підкреслюють, що цим правовідношенням суть постанови не вичерпується. Судове рішення по суті позовних вимог не може бути ухвалене поза процесом, без дотримання належної процесуальної форми. При цьому обовязок ухвалити постанову суд несе не перед державою, як це передбачається матеріально-правовою теорією позову, а перед сторонами. Такий обовязок виводиться із конституційного права особи на судовий захист, яке безпосередньо гарантує процесуальну можливість звернутися до суду. Звідси і назва указаної теорії: судовий захист прав, свобод та інтересів держава забезпечує з метою реалізації свого конституційно-правового (публічного) статусу.
На основі наведених методологічних підходів суть судової постанови може бути визначена як: 1) декларація суду, що полягає у підтвердженні наявності чи відсутності спірних правовідносин, матеріальних прав і обовязків, та його наказ, що приписує учасникам спору певні правила поведінки (матеріально-правова теорія позову); або 2) декларац