Статус українських земель та їх вплив на формування Литовсько-Руської держави
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать обєднатися.
Згодом про свої наміри приєднати до Литви всю Русь заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377), який у 50-60-х рр.. XIV століття поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 рр. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу й Дмитру. (Трохи докладніше про цю битву буде в наступному пункті). Після цього Поділля було приєднане до Великого Князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося.
Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. Литовські правителі й собі казали українським князям: Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо. Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів та бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів Руської правди. Чимало Українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська.
Незагарбницький характер політики та відсутність кровопролитних дій на території України дали підстав багатьом історикам твердити, що Литовська держава це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в обєднанні довкола династії Гедиміна… Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду.
Іншу думку виклав відомий український історик Д. Дорошенко. Він уважав, що в певний історичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети. Історик пише: Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона могла дати князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала органів управи областями… Будування фортець, їх укріплювання, обєднування залогами, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд усе це запозичилося на Русі… Столиця Вільно в XIV столітті була власне столицею не литовської, а литовсько-руської держави. У складі цієї держави тепер етнографічні землі займали усього одну десяту частину. У наступний відрізок часу, уважає Д. Дорошенко, стався поворот Литви до Польщі, особливо після Кревської унії 1385 року, на українські землі прийшов зовсім інший уклад життя, ніж це було за часів ВКЛ в ранні часи. Знищується її незалежність та давній спосіб життя України-Русі.
Частина істориків уважає, що Литовсько-руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.
На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крипякевич уважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію.
Сучасні дослідники української державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці Грушевського та Крипякевича, уважають, що:
- Державна влада в Литовсько-Руській державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою;
- Великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів та війська;
- Українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному разі не на державну адміністрацію;
- Починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками.
Тому ці науковці переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української державності.
- Битва на Синіх водах
Битва при Синіх водах битва на річці Синюха (Сині Води) восени 1362 року (Згідно з Хронікою Биховця у 1351 році), завершилася перемогою війська під керівництвом литовського князя Ольгерда над військами трьох татарських князів, які управляли Подільською землею, Кримською, Перекопською та Ямбалуцькою ордами. Пісял цієї битви Київщина, Поділля та ряд інших земель були включені до складу Великого князівства Литовського.
Сили сторін:
литовсько-руське військо 20-25 тис. люд.,
татарське військо 10-20 тис. люд.,
У цій битві литовський князь Ольгерд застосував нову тактику для боротьби с кіннотою татар: литовсько-руське військо вистроїлося не в лінію чи декілька ліній, як завжди, а напівколом, коли кожен з полків прикривав стоячий перед ним. В результаті примінення нової тактики татарам не вдалось нанести суттєві втрати війську Ольгерда стрільбою з луків, а також. Татари, понесли суттєві втрати від стріл з луків та арбалетів полків під керівництвом братів Коріатовичі