Социально экономическое совершенствование українських земель у складі Російської імперії наприкінці 18—у першій половині XIX ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
іщанство поступово перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру.
Українці в колишній Гетьманщині переважали за рахунок селянства та ще не зрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Чужоземні мандрівники, які на початку XIX ст. подорожували територією Лівобережної України, майже одностайно відзначали сильні антиросійські настрої серед місцевого населення.
Першопричиною поширення цих настроїв було введення кріпацтва. Разом з боротьбою нового українського дворянства за збереження своїх станових прав це створювало сприятливий грунт для розвитку українського національного руху, географічним центром якого стало Лівобережжя.
Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Ця прикордонна територія була заселена у XVII ст. козаками і селянами з Правобережної України, які впровадили тут автономну адміністративно-полкову систему, подібну до тої, що існувала на Лівобережжі, хоча багатьох інституційних форм, що існували у козацькій державі, тут не було.
Стосунки між місцевою полковою адміністрацією та Петербургом тут не набрали такої" гостроти, як відносини Гетьманщини чи Запоріжжя з Росією. Однак імператорська влада 1765 р. скасувала полкову систему, а разом з нею й автономію Слобожанщини.
Слобідська Україна була перетворена у звичайну губернію Російської імперії (з 1824 по 1835 р. вона називалася Слобідсько-Українською, а з 1835 р. - Харківською губернією). Але Слобожанщині на довший час вдалося зберегти свій національний характер, внести свій оригінальний струмінь у формування української національної традиції XIX ст.
Строкатішою в етнічному відношенні була Правобережна Україна. Більшість мешканців цього краю (приблизно 4,2 млн.1838 р) становили українські селяни-кріпаки. Ніде інде селянським протест проти соціального гніту не набуті в таких гострих форм, як на Правобережжі. Память про Коліївщину була тут ще жива. Основним обєктом соціальної ненависті українського селянства були польські магнати і шляхта. Аж до польського повстання 1830-1831 рр. російський уряд не наважувався порушувати станові права І привілеї польських землевласників.
Поляки займали майже всі посади у місцевому уряді. Тому ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської Імперії довший час був дуже низьким, а сама її територія залишалася тереном польських політичних І культурних впливів. Ці впливи охопили навіть Київ, "матір міст руських", в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років XIX ст. була польська.
Наплив росіян на Правобережжя став масовим після придушення польського повстання. Він мав сприяти закріпленню сильної російської присутності у цілому стратегічно важливому районі. Основними категоріями російського населення були професори, студенти, військові, купці і ремісники - тобто переважно мешканці міст.
Інтеграція Правобережжя в Російську імперію відбувалася швидкими темпами протягом двох останніх третин XIX ст. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії офіційно називалися Південно-Західним краєм ("Юго-Западным краем") і підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора, а сам Київ до кінця XIX ст. перетворився у російський міський анклав серед українського сільського населення.
Правобережна Україна до середини XIX ст. стала регіоном, де взаємно поборювали себе польські, російські й українські впливи. Особливе місце у цьому протистоянні посідало єврейське населення, яке Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої. Наприкінці XVIII ст. у Правобережній Україні було 110 тис. євреїв (приблизно 3,5% всього населення).
Імперський уряд увів для євреїв так звану смугу осілості, заборонивши їм переселятися далі на схід від Дніпра. Згідно з офіційними указами, євреям заборонялось також займатися землеробством. Тому більшість єврейського населення скупчувалася у містах і містечках, меншість жила и селах або поміщицьких помістях як орендарі, шинкарі та ін.
Хоч офіційні заборони постійно порушувалися, тим не менше штучно створювалася ситуація, коли великі маси єврейського населення зосереджувалися на одній території. До середини XIX ст. кількість євреїв на Правобережжі зросла у декілька разів і перевершила 10% усього населення. Оскільки Правобережжя було зоною особливої соціальної та національної напруги, це загострювало небезпеку масових вибухів, під час яких євреям виводилася традиційна роль "офірного козла".
На відміну від інших регіонів Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких традицій. Це була територія "Дикого поля", яке до останньої чверті XVIII ст. заселяли лише татари і запорізькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774) і Запорізької Січі (1775) Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний характер: у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Іншою особливістю регіону була надзвичайна родючість чорноземних степів.
Після ліквідації постійної загрози військових нападів з півдня стало можливим провадити у цих степах осіле землеробство і, тваринниці №. Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево повязати цей новий землеробський район з європейським ринком.
Потреби цього ринку у збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток Південної України. Експорт зерна до Західної Європи вперше помітно збільшився під час наполеонівських війн, але скоротився від