Проблема ментальності в українській народознавчій науці
Дипломная работа - Философия
Другие дипломы по предмету Философия
життя має бути лад, який давав би змогу кожному само виявитися по своїх здібностях і вартості. І навпаки, таки під-креслено брак протиставного прямування в українця брак у нього чесноти підпорядкування. Зовсім аналогічно до своєї пізнішої етнопсихологічної студії Костомаров у Книгах наголошує почуттєвість українського народу, перевагою його ендотимного тла, яка або те озує любов, що кульмінує у любові історичних ворогів, - і послідовно заперечення раціоналізму, а навіть схильність до пасивізму, що виявляється у нереальному мрійництві, яке призводить до творення утопій. Ці почування мають ще своє виразне відбиття у соціальному прямуванні несення допомоги й ідеалу гармонії у зразковій родині й суспільстві, але при занику інстинкту боротьби.
Книги це ідеал українського суспільного життя, і тим самим ідеал українця.
Принципи аналізу “народного духу” були реалізовані Костомаровим в його майстерській праці 1844 р. “Про історичне значення російської народної поезії”. Загальні ідеї він виклав значно пізніше, мабуть, найясніше це йому вдалось у проекті програми свого курсу, запропонованому Казанському університетові 1857 року. Костомаров виходить із того, що слід розрізняти зовнішнє та внутрішнє життя народу. Зовнішнє життя, або фактична історія ( Костомаров вживає замість слова “факт” введене тоді Погодіним слово “быль” ) є історія окремих осіб. Життя ж народу, має їх страждання, радості й дії це його внутрішнє життя. Нам треба побачити бідного поселянина в його хаті, прислухатися до його домашньої мови, пізнати його спілкування з сімєю і сусідами.
Життя народу поділяється на: 1) фізіологічне ( місцевість, клімат, етнічні особливості, здоровя, тілесний склад і зовнішній вигляд, здібності ); 2) політичне ( держава, сусіди, захист ); 3) суспільне ( церква, дім, суспільний побут ); 4) духовне ( ставлення народного духу до верховної істоти, - людини і природи: релігія, виховання, освіта ).
Костомаров вбачав у народі, в масах, в його “внутрішній історії” ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ.
Михайло Максимович в основу своїх етнографічних і літературних праць поклав українські переконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою. Етнографічні збірки Максимовича ( “Малороссійськія пісні” 1827 р., “Українські народні пісні” та “Голоса українських пісень” 1834 р., “Збірник українських пісень”, 1849 р. ) цілком перевернули старі погляди на українську народну поезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство і різноманітність.
Максимович робить спробу охарактеризувати психіку українського і російського народу на підставі пісень. Ця спроба “характереології” виглядає так: “у російських піснях виявляється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участи в переворотах життя ... Він бажає немов отділитись од усього ... закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям”. Українські “виявляючи боротьбу Духа з долею, відріжняються поривами пристрасти, короткою твердістю і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії”. Український дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе.
Екзистенціально-ментальний підхід плідний і при змалюванні світоглядної позиції видатного українського мислителя та письменника Миколи Гоголя (1809 1852).
З традиційної точки зору, Гоголь письменник ( причому російськомовний ) з реалістичних позицій критикує “прогнилість” бюрократично-чиновницького ладу Російської імперії. Персонажі гоголівських “Ревізора”, “Мертвих душ” та інші репрезентують лише “поверховий” шар реальності, примарний світ, що ховає під собою інший, справжній світ, світ людської душі та серця. Перший світ світ “мертвих душ” є своєрідним “шифром”, до якого необхідно знайти “ключ”, щоб досягти світу “душ живих”. Ключ цей треба шукати у власній душі знайти лише ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі всіх.
Оцінюючи у тому плані творчість Гоголя, Д. Чижевський наголошує: Як не красу людської душі Гоголь побачив у мертвості її, так, навпаки, за ідеал він ставить бути живими душами. Знову не інтелект, не воля висувається на перше місце, а відчуття, емоція, здатність глибоко і жваво реагувати на життя. І далі: “Ціллю творчості Гоголя було: оживити душі, роздмухати у людини жар в душі, де він починає згасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. Між останніми словами, що він написав перед смертю, були: Будьте не мертві, а живі душі; нема інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде є тать і злочинець.
Тарас Шевченко.
До Кирило-Мефодіївського товариства належав геніальний український мислитель, поет, художник Тарас Шевченко ( 1814 1861). Щодо світоглядної позиції Шевченка, у літературі існує величезна розбіжність точок зору і позицій, кожна з яких має “свої” підстави в творчості Кобзаря України. Для більш-менш адекватної оцінки шевченкового світогляду треба застосувати не традиційний обєктивісько-натуралістичний-методологічний вимір, а розглянути творчість Шевченка у контексті властивої йому національно