Попередні впливи гештальтпсихології
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
розроблені Галілеєм і Ньютоном. Наприклад, коли ми насипаємо ошурки на папір, під якою розташований магніт, а потім починаємо обережно неї струшувати, підмножина починають розташовуватися відповідно до певного малюнка. Ошурки не стикаються з магнітом, але проте випробовують вплив його силового поля. Передбачалося, що ці силові поля мають властивості просторової довжини й особою конфігурації. Учені, що досліджували електромагнітні процеси, були переконані, що вони являють собою якісно нові явища, ефекту дії окремих елементів, що зводяться не до, сумарному й часток.
Таким чином, ідея атомізму, що зробила сильний вплив на створення нової науки психології, стала активно переглядатися у фізику. Фізики підходили до мисленню в термінах поля й взаємозалежної єдності фізичних процесів. Їхні погляди надали підтримку прихильникам гештальтпсихології, які слідом за ними стали розробляти аналогічний цілісний підхід до проблеми перцепції. Ідеї гештальтистів зявилися відбиттям нових віянь у фізику тих днів. Психологи ще раз постаралися перевершити старші за віком, що мають більше міцні коріння, природничі науки.
Вплив змін, що відбуваються у фізику, особливим образом позначилося на розвитку психології. Вольфганг Келер мав гарну підготовку в області природних наук. У свій час він учився разом з Максом Планком, одним із засновників квантової механіки. Келер писав, що саме завдяки впливу Планка він усвідомив звязок між теорією фізичних полів і проблемою цілісності сприйняття в психології. "Гештальтпсихологія стала свого роду додатком фізики поля до деяких важливих розділів психології".
Засновник біхевіоризму Джон Вільям Уотсон, навпроти, очевидно, був погано знаком із сучасною фізикою й продовжував розвивати свій підхід, заснований на пильному вивченні елементів поводження. Він продовжував залишатися на позиціях, які добре узгоджувалися зі старими принципами фізики - принципами атомізму.
Фи-Феномен
Формальний рух, відоме за назвою гештальтпсихології, сформувалося після опублікування результатів дослідження, виконаного в 1910 році Максом Вертхеймером. Один раз, під час літньої відпустки, йому в голову прийшла ідея одного експерименту. Його суть полягала в тому, щоб зясувати, чому ми іноді спостерігаємо рух, коли насправді воно не відбувається. Порушивши плани свого відпочинку, Вертхеймер зійшов з поїзда у Франкфурті, купив там іграшковий стробоскоп і провів попередню перевірку свого здогаду прямо в отеленні. (Стробоскоп, попередник сучасного проекційного апарата, являє собою пристрій, що на мить висвітлює зображення послідовних фаз зміни положення обєктів, створюючи в глядача враження їхнього руху.) Пізніше Вертхеймер провів більше глибоке дослідження проблеми у Франкфуртському університеті. Два інших психологи, Курт Коффка й Вольфганг Келер, що були в той час студентами Берлінського університету, також приїхали у Франкфурт, щоб взяти участь у цій роботі.
Експеримент Вертхеймера, у якому Коффка й Келер відігравали роль випробуваних субєктів, був присвячений вивченню сприйняття гаданого руху предметів - тобто руху, що насправді не відбувається. Для його визначення Вертхеймер користувався терміном "враження руху". Використовуючи тахистоскоп, він пропускав промінь світла через два прорізи, одна з яких розташовувалася вертикально, а інша мала нахил від вертикалі приблизно в 20-30 градусів.
Якщо світловий промінь пропускався спочатку через один проріз, а потім через іншу через відносно тривалий інтервал часу (більше 200 мілісекунд), спостерігачі бачили послідовну появу світла спочатку в одній, а потім в іншому прорізі. Якщо часовий інтервал скорочувався, то спостерігачам здавалося, що обидві прорізи освітлені постійно. При тривалості інтервалу порядку 60 мілісекунд, створювалося враження, що лінія світла безупинно переміщається від одного прорізу до інший і назад.
Ці відкриття могли здатися досить тривіальними. Про подібні явища вченим було відомо вже кілька років, і вони перестали кого-небудь дивувати. Однак, відповідно до поглядів, що панували тоді, психологів, заснованими на теорії Вундта, всі свідомі переживання могли бути зведені до елементарних чутливих елементів. Але як це сприйняття гаданого руху могло бути пояснене підсумовуванням окремих елементів, які були просто двома нерухливими смужками світла? Чи міг один нерухливий подразник додатися до іншому й створити враження руху? Зрозуміло, не міг, і в цьому була суть чудового у своїй простоті досвіду Вертхеймера: він не піддавався поясненню з погляду поглядів Вундта.
Вертхеймер був переконаний, що це явище, що одержало експериментальне підтвердження в його лабораторії, по-своєму так само є елементарним, як і звичайне відчуття, але, у той же час, являє собою щось відмінне від одного або навіть декількох простих відчуттів. Він назвав це явище фи-феноменом. Яке ж пояснення дав Вертхеймер фи-феномену, що, відповідно до поглядів, що господували в той час у сучасній психології, просто не міг існувати? Воно було такий же простий і геніальним, як і його експеримент. На думку Вертхеймера, що здається рух взагалі не мало потребу в поясненні. Воно існувало в такому виді, у якому сприймалося, і не могло бути розбите на більш прості частини.
Відповідно до теорії Вундта, інтроспекція цих стимулів повинна була створювати сприйняття двох сусідніх смужок світла й нічого більше. Але як би строго не проводилася інтроспекція в досвіді Вертхеймера, що рухається смужка світла