Події голоду 1932-1933 рр.
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
ся нормальний, всім членам ТСОЗу видали по одному кілограму зерна на трудодень. Почалася хлібозаготівля. З колективної комори вивезли все зерно, забрали все і в господарствах, які не були членами ТСОЗУ, але план хлібозаготівлі не виконали: план був нереалізований, надзвичайно важкий. Тоді представництво з району організували штурмові бригади з трьох-пяти осіб, почали забирати зерно в селян-членів колективного господарства, яке вони одержали на трудодні. Люди просилися, не давали, плакали старі й діти не допомогло, силою забрали все, до зернини. Діялось щось незбагненне: село шуміло день і ніч, безугавно гавкали собаки. Це тривало протягом пятнадцятивісімнадцяти днів. Потім усе скінчилося і затихло. До лютого 1933 року селяни ще трималися на ногах, споживали картоплю, кормові та цукрові буряки, домашніх птахів, собак. А тоді почалося страшне голодна смерть. Спочатку вмирали люди похилого віку, за ними пішли діти... Масова смерть розійшлася весною та влітку тридцять третього, коли стало тепло, наросло листя на деревах, підбилися трави. Від споживання листя дерев люди труїлися. А коли почали набиратись в зерно жито й пшениця, геть знесилені селяни добиралися до посівів, зривали колоски та там же й жували їх. Нещасних порушників ловили, судили... Люди вмирали тихо, ніхто не плакав." Так свідчить про трагедію тільки одного українського села на Черкащині очевидець, спогади якого записав й видрукував у народній книзі-меморіалі "33-й: ГОЛОД" (К.,1991) В.Маняк, який підготував цю унікальну книгу документів разом із Л.Коваленко. І таких спогадів очевидців сотні. Вони крик душі вмираючих страшною голодною смертю невинних людей. Ніякий Апокаліпсис не в змозі передати горе й муки цих мільйонів наших співвітчизників, які померли від голоду в країні, яка спокон віків годувала всю Європу і славилася своїми чорноземами: І те, що в рік 70-х роковин цієї трагічної події про цю подію поговорили в основному на Світовому конгресі українців і дуже поверхово в засобах масової інформації, свідчить ще раз про те, що ми, сучасники, зробили далеко не все для вшанування памяті загиблих від голоду, а також для того, щоб таке більше ніколи не повторилося. Очевидно, на часі перевидання згаданої книги-меморіалу, написання дійсно обєктивних, а не конюнктурних праць про трагедію голоду 19321933 років, зйомка нових документальних і художніх фільмів на цю тему. Цю трагедію ще і ще раз треба нагадувати. Тільки це запорука того, що щось подібне ніколи не повториться. А ще робити це треба для того, щоб раз і назавжди покінчити "годувати" людей дозованою правдою про ці події. Адже майже по сто років прожили організатори голодомору Молотов і Каганович. Та ще й випустили мемуари великим накладом, які, між іншим, читає і наша молодь, і де навіть немає жодних ознак розкаяння за їх злочин проти українського народу в роки голоду. Ми всі повинні читати і памятати спогади небагатьох вцілілих в ті страшні роки. А це не просто спогади це наша трагічна історія, наше минуле, без осмислення уроків якого не може бути майбутнього. І закінчити хочеться розповідь про ті страшні голодні роки спогадами одного з тих, хто все це пережив у Києві. Це Петро Сиченко, якому ледь вдалося разом із батьками виїхати із вимираючого села до Києва. Він описує, як щоночі під магазином, біля якого вони стояли за хлібом, "лежали десятки мертвих. Мертві лежали й на вокзалі. Їх підбирали площадники, юрми голодних дітей забирала міліція. Вокзали кишіли приїжджими. Вся Україна сіла на колеса: села шукали порятунку". Така картина була навіть у Києві. А що робилося в інших містах і селах важко уявити. І дуже символічним і трагічним було запитання до батька Петра Сиченка одного з робітників, коли той разом із сином стояв в черзі за хлібом. Робітник спитав батька: невже в селі голод? Почув відповідь: " Голод, браток, та ще й який, важко зітхнув мій батько. До людоїдства доходить. Робітник обхопив голову руками і простогнав: Господи, що ж тоді буде з нами, коли повимирають села?"
Висновки
Тому головним уроком з трагедії голоду 19321933 років повинно бути осмислення стану селянства в ті роки і сьогодні. Адже українські села в сучасній Україні в результаті непродуманих експериментів, як і колись у далекому 1933 р., пустіють. Отже, наші політики, державні діячі, депутати всіх рівнів разом з інтелігенцією повинні ще і ще раз замислитись над тим, а чи все нині робиться для того, щоб українське село стало на ноги. Те, що на дванадцятому році незалежності ми дочекалися перебоїв з продовольством, підвищення цін на нього і закуплі зерна з країн, які колись самі його чекали від України, свідчить про те, що належних висновків з трагедії 19321933 рр. ми так і не зробили. Таким не дуже оптимістичним висновком, який до багато чого зобовязує всіх нас, і хочеться закінчити роздуми з відстані часу про трагедію голоду 1932 1933 років.
Список використаної літератури
- В.Ю. Король. Історія України. К., 1999.
- История Украинской ССР в двух томах. Редакционная коллегия: К.К.Дубина, И.А.Гуржий и др. 1969г., Киев, изд-во "Наукова Думка". Том 1, стр. 603 - 610.
- С.В. Кульчицький „Трагедія голоду 1933", товариство "Знання"; К.: 1989.
- С.В. Кульчицький, М. Котляр "Довідник з історії України", Видавництво "Україна"; К.: 1996.
- Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. 1994, Київ, видавництво "Генеза". Стр. 274-278.