Geum.ru

Информация по предмету История

  • 2201. Запорізька Січ у 18 столітті
    Другое История
  • 2202. Запорізька Січ: розвиток, становлення, право
    Другое История

    Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обовязків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття повязувало українське населення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі зявляється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України Козацької доби.

  • 2203. Запорізьке козацтво
    Другое История

    Питання про форми і характер землеволодіння на теренах Вольностей Війська Запорізького поки що остаточно не з'ясовано. В історико-економічній літературі тривають дискусії з приводу того, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козакові, аби тільки він сам був причислений до Коша. Стосовно землі, січового й курінного майна ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок «загальнонародної» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями. Громадське володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січових і паланкових одружених козаків. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим, і стільки, скільки її брався обробити. З економічного погляду, козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт, рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорізькі хуторські господарства зимівники, які можна було продавати, давати в заставу, дарувати тощо. Право займанщини мало на Запоріжжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б.Хмельницького[3,с.231].

  • 2204. Запорожская Сечь
    Другое История

    Войсковой асаул, так же, как кошевой атаман, судья и писарь, избирался общею радою из простых козаков низового товариства; обязанности войскового асаула были очень сложны: он наблюдал за порядком и благочинием между козаками в мирное время в Сичи, в военное в лагере; следил за исполнением судебных приговоров по решению кошевого или всей рады, как в самой Сичи, так и в отдаленных паланках войска; производил следствия по поводу разных споров и преступлений в среде семейных козаков запорожского поспольства; заготовлял продовольствие для войска на случай войны, принимал хлебное и денежное жалованье и, по приказу кошевого, разделял его сообразно должности каждого старшины; охранял всех проезжавших по степям запорожских вольностей; защищал интересы войска на пограничной линии; посылался впереди войска для разведки о неприятелях; следил за ходом битвы во время сражения; помогал той или другой стороне в жаркие минуты боя. Внешним знаком власти запорожского войскового асаула была деревянная трость, на обоих концах скованная серебряными кольцами, которую он обязан был держать во время войсковых собраний. Жизнь и доходы войскового асаула были такие же, как и войскового писаря; но жалованья он получал 40 рублей в год. В помощники войсковому асаулу выбирался войсковой подасаулий, а на случай войны войсковой обозный, ведавший артиллериею и войсковым продовольствием и разделявший все труды асаула.

  • 2205. Запорозьке козацтво
    Другое История

    Тим часом на ім'я Павла Полуботка в Глухів надійшов указ такого змісту: «Наше императорское величество указали Малую Россию, до избрания другого гетмана, по прошению вашему, ведать й все той Малой России управление чинить по правам Малороссийского народа вам й генеральной старшины обще, токмо во всех делах й советах и в посылках в Малую Россию универсалов иметь вам сношение й сообщение со определенным для охранения народа Малороссийского бригадиром нашим Вельяминовим». Варто підкреслити, що хоча в Україні Павла Полуботка по традиції йменували наказним гетьманом, його повноваження російським урядом офіційно затверджені не були. Скориставшись цією обставиною, Вельямінов, аби підкреслити свою зверхність, почав зноситися з Полуботком не звичайними в подібних випадках "промеморіями", а указами, як з підлеглим. Свідомо провокуючи заворушення (а підстав для невдоволення таки було чимало), Вельямінов закликав населення подавати в колегію скарги на місцевих панів і урядників. Як і слід було чекати, це спричинило загострення соціальних суперечностей, а відтак серйозно занепокоїло старшину. На цьому грунті сталася перша сутичка Вельямінова з Полуботком. Наказний гетьман наполягав, що будь-яка скарга, перш ніж потрапити до Малоросійської колегії, мусить бути розглянута в Генеральному суді. Переконати бригадира не поталанило, але, щоб якось запобігти дальшому втручанню у внутрішні справи Гетьманщини, 19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал неабиякої ваги. «Він мав на меті застерегти старшину від зловживань, вдосконалити судочинство і таким чином на противагу зусиллям Вельямінова, бодай відносно консолідувати українське суспільство: "Писану во все концы универсалы упоминательные, чтобы паны полковники, старшины полковые, сотники, державцы духовные и светские, атаманы и прочие урядники, отнюдь не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждать и употреблять; но имеют они, козаки, при своих слободах оставаясь, только войсковые, чину их козацкому приличные, отправлять услуги. А если кто вышеописанному явится преслушен, и то будет на него донесено и в правду доказано будет, таковой без пощады, какого бы ни был чина, знатно наказан будет. Также й суды везде по полкам должны быть устроены со всяким надлежащим порядком, так, чтобы тяжебние дела судья судил не самолично, но с участием и другой старшины и безурядовых, только бы честных и разумных людей, которых нарочно к тому определить нужно й абы те дела решались таким судом совместно, совестно и по правде, как требует закон й необходимость без всякого пристрастия и без вымогательства, никому не наровя, ни на кого не посягая. Таким же порядком должны судить урядники и по сотенным городкам и в особенности по селам, где, как слышно, атаманы и войты, стоя у дверей корчму судят и на всякого шею напивают. Нужно установить, чтобу и в селах споры разбирались в пристойних местах и не пьяным, а трезвым умом; корчемные же суди следует искоренить, о чем строго, под опасением строгой кары приказываем. А когда кто сельским или сотенным судом будет недоволен, должен апеллировать в суд полковой, а на суд полковой в генеральний суд; и тогда приказано будет судьям, пред которими тот апеллянт судим бил, выдать ему свое решение на письме, с подлинною описью всей справы и контроверсии обеих сторон"». Йшлося, як бачимо, про докорінну регламентацію судочинства на досить прогресивних для свого часу засадах.

  • 2206. Запровадження Християнства на Русі
    Другое История

    1. Вступ. 2. Основна частина: · Причини запровадження християнства. · Процес християнізації. · Наслідки запровадження християнства. 3. Висновок. 4. Список використаної літератури. Вступ Немає в сучасній історичній науці, присвяченій Давній Русі, більш визначного і також добре дослідженого питання, ніж питання про хрещення Київської Русі та розповсюдження християнства в перші століття хрещення. Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в нашій літературі, подає нам так званий Початковий літопис — пам'ятка початку XII віку, що була писана десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним — воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер. І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а потім 1880 р. в праці «История Русской Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання — це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато). Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового — князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше. Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 — 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях'ї (жив у X — XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 — 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 — 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 — 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 — 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу. На початку ХХ століття також з`явилось одразу декілька надзвичайно важливих робіт, які по-різному ставили та вирішували питання про прийняття християнства. Це праці академіка А.А. Шахматова, М.Д. Приселкова, В.А. Пархоменка, В.І. Ламаньского, Н.К. Нікольського, П. А. Лаврова, Н.Д. Полонської та багатьох інших. Але після 1918 року ця тема перестала вважатися значною. Вона попросту зникла зі сторінок наукового друку, залишаючись однією з найважливіших в світовій славістиці (праці Л.Мюллера, А. Поппе та інших). В пізніші радянські часи питання хрещення знову почало цікавити істориків. Факту запровадження християнства та його значенню присвячені були численні монографії та статті: «Запровадження християнства на Русі», М., 1987; Рапов, 1988 «Як була хрещена Русь», М., 1989; «Руська духовна культура», Тренто, 1992, порівняльні нариси «Прийняття християнства народами Центральної та Південно-Східної Європи і хрещення Русі». М., 1988; «Тисячоліття запровадження християнства на Русі» М., 1993 та багато інших. Але це тільки невелика вибірка з тої надзвичайної кількості істориків усіх часів, які вивчали питання запровадження християнства на Русі. Існує дуже багато різних поглядів на це питання, різних підходів. Чому ж проблема хрещення Русі є настільки популярною та актуальною в будь-які часи? На мою думку, це одна з найважливіших подій в нашій історії, яка визначила шляхи подальшого розвитку Київської Русі, а потім – і української держави. Запровадження нової релігії – це питання не тільки еволюції світогляду (хоча одного цього достатньо, щоб говорити про глобальність змін), це й зміни у політичному курсі, - тобто це можно вважати дуже важливою віхою в історії народу. Отже, в цьому рефераті ми спробуємо узагальнити усі підходи до вивчення проблеми запровадження християнства в Київській Русі (а саме остаточної християнізації, яку провадив князь Володимир Святославич) та стисло викласти основні факти, які стосуються цієї історичної події. Основна частина Причини запровадження християнства. Розгляд кожного історичного питання прийнято починати, перш за все, з розгляду причин та приводів певної події. Це є дуже важливим, тому що, якщо ми не знаємо чинників, які впливали на зародження проблеми, як ми можемо судити про проблему в цілому? Отже, якими були причини для запровадження християнства на Русі? Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів: · Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади. · Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році. · Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи. · Особисті міркування Володимира та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу. Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ”, що дішла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, нез’єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где захочешь”, відповіли посли. Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи. Процес християнізації. За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення, наприклад, Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість, руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької. Русь у баченні авторів сказань – це велика й могутня держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великого: той зробив християнство державною релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця. Але все ж таки, як насправді проходив процес християнізації та історичні процеси, які передували йому? Отже, наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями – поганська Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише один з тогочасних східних авторів). Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження, сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його оcoбистого охрещення дискусійні (за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988, які викладаються в літописних джерелах, але ми не можемо до кінця їм вірити), натомість примуcoве навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так: І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде...” А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду... а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається... Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління. Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство. У 990-996 роках в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святославича собор Богородиці. На його утримання князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна його назва — Десятинна церква. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома апсидами, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Наслідки запровадження християнства. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками. Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво – Печерський, який став, можливо, найвизначнішим центром давньоруської культури. З ним пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном. Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу. Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку. Висновок Отже, ми зробили невеличкий огляд подій, які відбувались наприкінці Х століття у Київській Русі за часів князя Володимира Святославича – тобто власне прийняття християнства як головної державної релігії, події, які цьому передували (а саме спроба язичницької реформи, «вибір релігії» та інші), перебіг та наслідки цього процесу. Яке ж історичне значення цього процесу? Християнізація Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей – політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну – православне християнство (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть – відбулась так звана «асиміляція» деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі – князя Володимира Святославича. Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти – але все ж таки переоцінити роль цієї події в історії нашого народу неможливо. Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави - Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень. Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення володимирового хрещення Русі – одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя. Список використаної літератури: 1. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992 – Т.2 2. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі.- К., 1988. 3. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. – К., 1992. 4. Заболоцька К.В. «Українська та зарубіжна культура» Ч.3 «Історія Української культури», розділ «Культура Київської Русі». 5. Субтельний О. Історія України. – К., 1991. 6. Запровадження християнства на Русі. – К., 1988 7. Нікітенко Н.М. Нові дані до історії хрещення Русі. – К., 1998. 8. Белей Л. Стаття «Чи справді вогнем та мечем хрестили наших предків?» - http://www.zn.kiev.ua/nn/show/566/51351/ 9. Історія української культури. Том 1, розділ 9.7 – Релігія і церква (Моця О.П.). – К., 2001. 10. Українська культура. Лекції за редакцією Д. Антоновича. – В.Біднов – «Заведення християнства». – К., 1993 (Автор: Топилина Анна, Киево-Могилянская Академия)

  • 2207. Запуск двигателя зимой
    Другое История

    Слить и подогреть тоже не выйдет -- масло-то почти как вакса. В подобных случаях мы поступали так. В какой-нибудь емкости нагревали литр-поллитра масла до градусов 90-120, затем заливали его в двигатель(в дополнение к имеющемуся) плюс туда же -- бензин. И сразу весь этот коктейль смешивали стартером. После мотор, как правило, пускал ся без проблем, при чем контрольная лампа давления не загоралась, не было лязга, повреждений. Даже если переохлажденная часть масла и не смешивалась с вновь залитым, то мотор исправно начинал работать, а потом температура всего объема масла выравнивалась. Не надо опасать ся, что превышение уровня масла в двигателе грозит катастрофой - куда хуже пускать его на холодном масле, когда некоторые детали вы нуждены работать всухую. Педант может, конечно, после этого на вся кий случай слить излишек, я, например, этого не делал -- в процессе естественного угара масло все равно выработается. Кому-то подготовка может показаться слишком хлопотной. Но,уверяю,из всех зол от мороза это -- меньшее. Еще одна "дедовская хитрость". Оставляя машину на несколько часов, совсем не вредно укрыть двигатель (под капотом) старым ватником, одеялом или чем-нибудь подобным. Даже после стоянки в течении 5 часов при 20-градусном морозе мотор под такой шубой на ощупь имел плюсовую температуру.

  • 2208. Зародження людської цивілізації на Україні
    Другое История

    Скіфи. У VІІ ІП ст.ст. до н.е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної і Південно-Східної України панували скіфські племена, що прийшли зі сходу. В VII ст. до н.е. скіфи утворили політично консолідоване обєднання племен Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е. За свідченнями Геродота, Скіфію населяли кочові і осілі племена. Скіфи-кочівники мешкали у степових районах на схід від Дніпра- Борисфена.-Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди, або як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них аллазони. На Лівобережжі мешкали скіфи-землероби, яких ще називали борисфенітами, на захід від Дніпра жили скіфи-орачі. Найбільш могутнім було племя царських скіфів, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом.

  • 2209. Зарождение банковской системы
    Другое История

    Подобные же операции производил генуэзский банк св. Георгия (Casa di S.Giorgio), получивший окончательную организацию в 1407 г. Возникновение его относится к середине XII века и обязано ряду займов правительства у частных лиц, причем в уплату процентов и погашения им предоставлялось взимание некоторых налогов и таможенных пошлин в Генуе. Для сбора налогов и производства расчетов кредиторы государства образовали особые товарищества, которые слились в 1407 г. в одно общество под названием общество св. Георгия. Руководство общества, состоявшее из нескольких членов, было совершенно независимо от государственной власти, и правители республики при вступлении в должность давали присягу сохранить неприкосновенными права и свободу этого учреждения. Уже в 1408 г. обществу было разрешено принимать частные вклады, причем за основание всех расчетов была принята, как и в венецианском банке, особая условная монета. Позднее банк св. Георгия ссужает генуэзскому правительству крупные суммы, для покрытия которых получает право управления колониальными землями Генуи (в частности, островом Корсика и городом Каффа) и взимания многих налогов.

    1. Развитие банков в других странах Европы
  • 2210. Зарождение и вызревание инженерной деятельности. Инженерная деятельность в области информатики
    Другое История
  • 2211. Зарождение и развитие благотворительности в Киевской Руси
    Другое История

     

    1. Благотворительность./ Под общ. ред. Минервина И.Г.; сост. Р.Б. Автономов, Е.П. Балюк - Южно-Сахалинск, 2000. - 56 с.
    2. Бадя Л. Благотворительность и меценатство в России: краткий исторический очерк. М. 1993.
    3. Св. Великий Князь Владимир - Отец Русской Культуры А. В. Карташев
    4. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. М. 1993.
    5. Нещеретный П.И. Исторические корни и традиции развития благотворительности в Росcии. М. Союз. 1993.
    6. Розанов В.В. Черта характера древней Руси//В.В.Розанов. Собрание сочинений в 2-х тт. Т.1. М. 1990.
    7. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества. М. 1982.
    8. Соловьев С.М. История России с древнейших времен// С.М.Соловьев. Сочинения В 18 кн. Кн.1. Т.1-2. М. 1988.
    9. Федеральный закон "О благотворительной деятельности и благотворительных организациях" от 11.08.1995 г. № 135 - ФЗ.
    10. Братусь Б.С. и др. Начало христианской психологии. М., 1995.
    11. Прот.Ф.Вансер Воорт. Практика и богословие благотворительности в Русской Православной Церкви//Путь православия. 1993. №2.
    12. Концевич И.М. Стяжание Духа Святого в путях Древней Руси. М., 1993.
    13. Трофимов А. Святые жены Руси. М., 1994.
    14. Человенко Т.Г., Кононова Е.С. Благотворительность в истории Русской Православной Церкви. Учебное пособие. Орел, изд. Социально-Образовательного Центра, 1997.
  • 2212. Зарождение и развитие железных дорог
    Другое История

    В 1803 г. Тревитик решил использовать свой автомобиль для замены конной тяги на рельсовых путях. Но конструкцию машины Тревитик изменил - он сделал паровоз. На двухосной раме с четырьмя колесами находился паровой котел с одной паровой трубой внутри. В котле над паровой трубой горизонтально размещался рабочий цилиндр. Шток поршня далеко выдавался вперед и поддерживался кронштейном. Движение поршня передавалось колесам при помощи кривошипа и зубчатых колес. Имелось и маховое колесо. Этот паровоз короткое время работал на одной из рудничных дорог. Чугунные рельсы быстро выходили из строя под тяжестью паровоза. Вместо того чтобы заменить слабые рельсы более прочными, отказались от паровоза. Уже после Тревитика, забыв о его изобретении, многие пытались создать паровоз. Его делали с зубчатыми колесами, с толкачами в виде ног, протягивали вдоль пути цепь, которая навивалась на шкив, укрепленный на паровозе, и т. д.

  • 2213. Зарождение и становление исторической мысли и исторической науки нового времени (ХVI-ХVIII века)
    Другое История

    Воззрениям большинства просветителей был присущ исторический оптимизм, убеждение в возможности бесконечного совершенствования человеческого рода. Почти не известная докапиталистическим эпохам идея прогресса родилась вместе с развитием капитализма, успехами мировой торговли и естественных наук. Основы концепции общественного прогресса были заложены в XVII в. Но только в XVIII в. она обрела широкое общественное звучание, стала предметом специального исследования. Просветители (Вольтер, Тюрго, Гердер, Кондорсе) разработали буржуазную теорию прогресса, который рассматривали как поступательное развитие культуры, нравов, наук и искусств, промышленности, техники, торговли. В понимании исторического развития человечества у некоторых представителей просветительской мысли (особенно ярко у Руссо) намечались элементы историзма и диалектического подхода к истолкованию истории. В целом определяющей силой человеческой истории просветители считали прежде всего разум, просвещение, сознательную деятельность законодателей и правителей. Взгляды большинства просветителей на историю, проникнутые рационализмом, были, по существу, чужды историзму, т. е. идее развития в той ее форме, как она будет обоснована в исторической мысли первой половины XIX в. Поскольку исходным началом их взгляда на общество и его историю было представление об абстрактном человеке с присущей ему неизменной человеческой природой, они не смогли увидеть в истории реального исторического человека (т. е. человека, рассмотренного в условиях места и времени) в конкретных общественных формах его существования. Как правило, просветители не видели в истории органического, т. е. не зависимого от сознательной воли отдельных людей процесса смены объективно обусловленных этапов развития 8. Неудивительно, что в ходе борьбы с феодализмом и теологией многие из них объявляли средневековые порядки порождением невежества и варварства, возникновение религии связывали с сознательным обманом народа попами и т. д.

  • 2214. Зарождение капитализма в России
    Другое История

    Однако в условиях крепостного Московского государства процессы денежного накопления и лишения производителей средств производства протекали своеобразно и замедленно, отличаясь от темпов и форм первоначального накопления в передовых западноевропейских странах. Русское государство XVI-XVIIвв. не располагало условиями для своего хозяйственного развития: его торговля и промышленность не достигли уровня, который мог обеспечить постепенную ликвидацию личной зависимости крестьянина; удаленное от западных и южных морей, оно не могло наладить самостоятельной и активной морской торговли; пушные богатства Сибири не могли конкурировать с неисчерпаемыми ценностями американских и южно-азиатских колоний. Россия получила в XVIIв. значение сырьевого рынка, поставщика сельскохозяйственных продуктов экономически более развитых стран. К этим внешним условиям, замедлявшим его масштабы, присоединялось еще одно, отличавшее Россию от всех остальных европейских стран: Англия, Франция и другие государства имели замкнутую территорию метрополии, достаточно заселенную и хозяйственно освоенную к началу капиталистического периода; иное положение занимала восточноевропейская равнина с ее “диким полем” на южной окраине и обширными неиспользованными пространствами на востоке. Огромные земельные резервы, сравнительно легко доступные переселенцам, манившие их плодородием почвы и мягкостью климата, способствовали постепенному разрежению населения в историческом центре, смягчая этим остроту его классовых противоречий, распространяя феодальные отношения на новые незанятые территории. Продвижение на юг и восток, в результате крестьянской, помещичьей и правительственной колонизации, растянулось на несколько столетий и являлось дополнительным фактором, который осложнил и замедлил процесс пролетаризации мелких производителей.1

  • 2215. Зарождение классового общества. Жизнь древних восточных славян
    Другое История

    Почти одновременно с киммерийцами на юге Крыма проживало коренное население - тавры (от греческого слова "таброс" - тур). От тавров происходит и название Крымского полуострова - Таврида, принятое царским правительством после присоединения Крыма к России в 1783 г. Древнегреческий историк Геродот в своей книге "История" рассказал, что тавры на горных плато занимались скотоводством, в долинах рек - земледелием, а на черноморском побережье - рыболовством. Они занимались также и ремеслами - были искусными гончарами, умели прясть и ткать, обрабатывать камень, дерево, кости, рога, а также металлы. Со второй половины I тысячелетия до н.э. первобытнообщинный строй у тавров начал приходить в упадок; появилось имущественное неравенство, стала формироваться родовая аристократия. Их государство - Таврика, также развивалось как рабовладельческое. Вокруг своих поселений тавры сооружали укрепления. Сообща с соседями - скифами они воевали против греческого города-государства Херсонеса, который захватывал земли Таврики. Судьба Таврики, как и Киммерии, была трагической: вначале во II в. до н.э. ее покорил понтийский царь Митридат VI Евпатор, а во второй половине I в. до н.э. захватили римские войска. В средние века тавры были истреблены или ассимилированы татарами, завоевавшими Крым после распада в XV в. н.э. монголо-татарского феодального государства Золотой Орды. Самобытная культура тавров была утрачена.

  • 2216. Зарождение кубанских курганов
    Другое История

    В 1898 году профессором Н.И. Веселовским здесь уже раскопано два наиболее значительных кургана, содержавших дольменообразные гробницы с замечательными захоронениями. Оба кургана достигают высоты около 10 метров. Раскопки велись широкой глухой траншеей. В обоих курганах на уровне почвы обнаружены своеобразные дольмены, каждый их которых состоял их двух отделений. В первом кургане дольмен представлял собой каменный домик длиной свыше трёх метров с двумя комнатами и двускатной крышей. Крыша сооружена из двух длинных плит. Стены сложены тоже их плит, хорошо отёсанных и тщательно пригнанных. Толщина их неодинакова - от 18 до 27 сантиметров. Поперечной перегородкой дольмен разделялся на два отделения: большое и маленькое. В перегородке сделано четырёхугольное отверстие (40 х 44 сантиметра). Оно было заложено специально плотно пригнанной каменной плитой и заставлено ещё камнем. Исследователи считают, что такая тщательная заделка отверстия связана с религиозными представлениями людей, которые считали, что душа умершего не должна выходить из погребального сооружения, служившего ей вечным домом. Интересно отметить, что подобное четырёхугольное отверстие имеется у подземного дольмена, обнаруженного в недавнее время в посёлке Джубга, в то время как у большинства дольменов отверстия круглые или овальные. Продольные стенки этого сооружения состояли из двух плит, соответствующих размеру камер. Вес каждой плиты не менее 1,5 тонн, а все верней плиты, составлявшей только один скат крыши, 2,5 тонны. Пол в большой камере состоял из массивной каменной плиты, а в меньшей был земляной. В большой камере покойник был положен у западной стены, головой на юг, на правом боку, в скрюченном положении - как бы в позе заснувшего. После погребения покойник был густо усыпан суриком, а когда труп истлел, краска осела на кости скелета и окрасила их. Обряд этот был широко распространён у племён эпохи меди и бронзы юг Евразии. В могиле найдено большое количество различных предметов: украшений, оружия, орудий труда, а также глиняной и бронзовой посуды. Многие вещи сделаны из драгоценных металлов, полуценных камней, что указывает на особое положение, которое занимал умерший в роде. У головы покойника лежали: золотые серьги в виде тонких колец привесками из лазурита; золотые височные кольца; бусы золотые, серебряные, хрустальные, сердоликовые; золотая булавка в форме иглы, две серебряные булавки посоховидной формы с загнутыми верхними концами, в которых имеются отверстия. Около груди скелета лежали медные и бронзовые орудия и оружие: три долота, три тесла, нож, восемь небольших кинжальчиков, наконечник копья, два вилообразных орудия загнутыми концами и втулкой для укрепления деревянной рукоятки, служившие, по - видимому, для доставания мяса из больших котлов; третья такая же вилка самая маленькая, но и самая интересная. В верхней части ей расположены одна против другой две человеческие фигурки высотой 3-4 - сантиметра.Т.Б. Попова, занимавшаяся изучением новосвободненских дольменов, считает, что мастер-металлург изобразил двух борцов в боевой позиции. Кроме того, у скелета были найдены четыре бронзовых небольших топора, один из которых украшен орнаментом, состоящим из жемчужинок, идущих по обуху, и насечек по гребню обуха и боковым сторонам топорика, бронзовый черпак с длиной рукояткой для разливания жидкости. У противоположной, восточной стенки камеры стояли три котла из тонкой листовой меди, два маленьких сосудика в форме горшочка и пять глиняных горшков. В одном из сосудиков находились сердоликовые, хрустальные и серебряные бусы. В меньшем отделении дольмена лежали только вещи: пращовый шарик из белой пасты, шесть листовидной формы кремневых наконечников дротиков. Четыре глиняных сосуда, два каменных точильных бруска, пять четырёхугольных медных шильев и костяные бусы (121 штука), по форме имитирующие зубы оленя, и только четыре из них являются подвесками из подлинных зубов оленя.

  • 2217. Зарождение магии и ее отражение в монотеистических религиозных системах - на примере христианства
    Другое История
  • 2218. Зарождение марксизма и его сущность
    Другое История

    Из предыдущего видно, что неизбежность превращения капиталистического общества в социалистическое Маркс выводит всецело и исключительно из экономического закона движения современного общества. Обобществление труда, в тысячах форм идущее вперед все более и более быстро и проявляющееся, особенно наглядно в росте крупного производства, картелей, синдикатов и трестов капиталистов, а равно в гигантском возрастании размеров и мощи финансового капитала, - вот главная материальная основа неизбежного наступления социализма. Интеллектуальным и моральным двигателем, физическим выполнителем этого превращения является воспитываемый самим капитализмом пролетариат. Его борьба с буржуазией, проявляясь в различных и все более богатых содержанием формах, неизбежно становится политической борьбой, направленной к завоеванию политической власти пролетариатом ("диктатура пролетариата"). Обобществление производства не может не привести к переходу средств производства в собственность общества, к "экспроприации экспроприаторов". Громадное повышение производительности труда, сокращение рабочего дня, замена остатков, руин мелкого, примитивного, раздробленного производства коллективным усовершенствованным трудом - вот прямые последствия такого перехода. Новая форма семьи, новые условия в положении женщины и в воспитании подрастающих поколений подготовляются высшими формами современного капитализма: женский и детский труд, разложение патриархальной семьи капитализмом неизбежно приобретают в современном обществе самые ужасные, бедственные и отвратительные формы. Но тем не менее "крупная промышленность, отводя решающую роль в общественно-организованном процессе производства, вне сферы домашнего очага, женщинам, подросткам и детям обоего пола, создает экономическую основу для высшей формы семьи и отношения между полами. Очевидно, что составление комбинированного рабочего персонала из лиц обоего пола и различного возраста, будучи в своей стихийной, грубой, капиталистической форме, когда рабочий существует для процесса производства, а не процесс производства для рабочего, зачумленным источником гибели и рабства, - при соответствующих условиях неизбежно должно превратиться, наоборот, в источник гуманного развития" ("Капитал", I, конец 13-й главы). Фабричная система показывает нам "зародыши воспитания эпохи будущего, когда для всех детей свыше известного возраста производительный труд будет соединяться с преподаванием и гимнастикой не только как одно из средств для увеличения общественного производства, но и как единственное средство для производства всесторонне развитых людей" (там же). На ту же историческую почву, не в смысле одного только объяснения прошлого, но и в смысле безбоязненного предвидения будущего и смелой практической деятельности, направленной к его осуществлению, ставит социализм Маркса и вопросы о национальности и о государстве. Нации - неизбежный продукт и неизбежная форма буржуазной эпохи общественного развития. И рабочий класс не мог окрепнуть, возмужать, сложиться, не "устраиваясь в пределах нации", не будучи "национален". Но развитие капитализма все более и более ломает национальные перегородки, уничтожает национальную обособленность, ставит на место национальных антагонизмов классовые. В развитых капиталистических странах полной истиной является поэтому, что "рабочие не имеют отечества" и что "соединение усилий" рабочих по крайней мере цивилизованных стран "есть одно из первых условий освобождения пролетариата" ("Коммунистический Манифест"). Государство, это организованное насилие, возникло неизбежно на известной ступени развития общества, когда общество раскололось на непримиримые классы, когда оно не могло бы существовать без "власти", стоящей якобы над обществом и до известной степени обособившейся от него. Возникая внутри классовых противоречий, государство становится "государством сильнейшего, экономически господствующего класса, который при его помощи делается и политически господствующим классом и таким путем приобретает новые средства для подчинения и эксплуатации угнетенного класса. Так, античное государство было, прежде всего, государством рабовладельцев для подчинения рабов, феодальное государство - органом дворянства для подчинения крепостных крестьян, а современное представительное государство является орудием эксплуатации наемных рабочих капиталистами" (Энгельс в "Происхождении семьи, частной собственности и государства"). Даже самая свободная и прогрессивная форма буржуазного государства, демократическая республика, нисколько не устраняет этого факта, а лишь меняет форму его (связь правительства с биржей, подкупность - прямая и косвенная - чиновников и печати и т.д.). Социализм, ведя к уничтожению классов, тем самым ведет и к уничтожению государства. "Первый акт, - пишет Энгельс в "Анти-Дюринге", - с которым государство выступает действительно как представитель всего общества - экспроприация средств производства в пользу всего общества, - будет в то же время его последним самостоятельным актом, как государства. Вмешательство государственной власти в общественные отношения будет становиться в одной области за другой излишним и прекратится само собой. Управление людьми заменится управлением вещами и регулированием производственного процесса. Государство не будет "отменено", оно отомрет". "Общество, которое организует производство на основе свободных и равных ассоциаций производителей, поставит государственную машину туда, где ей тогда будет место: в музей древностей, рядом с веретеном и бронзовым топором" (Энгельс в "Происхождении семьи, частной собственности и государства").

  • 2219. Зарождение науки о разработке нефтяных месторождений
    Другое История

    Применение законов математической физики принадлежит в нашей стране Л.С.Лейбензону. В докладе Л.С.Лейбензона «Современное состояние гидромеханического исследования нефтяных и газовых пластов» было впервые выдвинуто такое совершенно правильное утверждение: управление разработкой и эксплуатацией нефтеносного пласта не может быть обеспечено без использования сведений термодинамики, физики, механики и гидромеханики. В докладе были кратко приведены основные законы движения воды, нефти, газа и газированной нефти в пористой среде и те выводы из этих законов, на основании которых следует изучать явления взаимодействия скважин и определять основные принципы разработки пласта. Как уже отмечалось выше, наука (пока мы выявили три ее составляющие) о разработке нефтяных и газовых месторождений развивалась как теория (работы Л.С.Лейбензона и в последующем его учеников) и как практика. Практика, следует отметить, направляла своими данными развитие теоретической науки. Наука о разработке нефтяных и газовых месторождений становилась как теоретическая и практическая наука. Вклад в практику разработки вносили доклады и работы по анализу разработки разрабатываемых нефтяных месторождений. Так, например, С.Н.Шаньгиным был сделан доклад на тему «Практика разработки Грозненских месторождений нефти». Доклад, который был дополнен на этом съезде докладами Т.А.Осениной и Н.М.Карпенко, посвященными особенностями разработки Новогрозненского и Старогрозненского нефтяных месторождений. Во всех докладах были охарактеризованы особенности разработки нефтяных месторождений в условиях ярко выраженного водонапорного режима. Особое внимание уделялось установлению областей питания и выходов нефтеносных пластов, что вполне соответствовало развитию передовых идей, впервые сформулированных в 20-х годах грозненскими геологами во главе с Н.Т.Линдтропом.

  • 2220. Зарождение российского кино
    Другое История

    Через сорок с лишним лет повесть Бляхина экранизирует Э. Кеосян его картина «Неуловимые мстители» имела огромный успех у зрителей, разумеется у детей и юношества. Новая картина имеет преимущества перед старой, зрелищность ее определила современная техника исполнения (широкий формат, цвет и музыка, возросшее искусство постановки динамичных массовых сцен).Любопытно заметить при этом, что старый фильм, «Красные дьяволята», не потерял своего значения (и это стало особенно очевидным после выхода еще двух серий повторной экранизации «Новых приключений неуловимых» и «Короны Российской империи», в которых идея повести Бляхина постепенно выхолащивалась).Фильм Перестиани «смотрится», он сохранил для нас неповторимое обаяние, и, может быть, именно благодаря скромности средств, которыми выполнен. У Перестиани в смешных ситуациях оказываются не только герои второго плана, но и главные романтические герои. Картина как бы схватила дух времени, его демократизм. В грубом гриме актеров, который сегодня бросается в глаза, видится нарочитость лубка, народного примитива, «действа». Со снисходительной улыбкой мы смотрим сегодня на фарсовую фигуру Махно, которого в мешке доставляют Буденному молодые герои, хотя знаем, что сложная судьба Нестора Махно для своего воплощения не фарса требует, а, скорее, трагифарса. Подчиняясь законам жанра, фильм не ставил перед собой сложных психологических задач они тогда для кино были невыполнимы. Но именно потому, что фильм на многое не претендовал, многого добился. Киноведы писали о «Красных дьяволятах» не только как о приключенческом фильме, его рассматривали и как характерный детский фильм, и как кинокомедию, и как историко-революционный фильм, в котором появляются конкретные исторические герои. В 20-е годы о «Красных дьяволятах» писали как о первом киноромане в советском кино.