Учебники

2. Процес формування і входження бізнес-еліти у владні структури та інститути громадянського суспільства сучасної України

Існування в сучасній Україні базових елементів громадянського суспільства – недержавних ЗМІ, незалежних від держави суспільних об’єднань та різних форм власності, дозволяють зробити висновок про те, що процес формування певної моделі громадянського суспільства в Україні все ж таки відбувається. У цьому контексті у загальних рисах нагадаємо, що сучасна західна політична наука визнає співіснування двох домінуючих концепцій громадянського суспільства, які відповідають різним теоретичним підходам. Російський дослідник О.Хархордін, слідом за американцем Ч.Тейлором, називає їх L і M-традиціями, за першими літерами фундаторів цих традицій. L-традиція (засновник Дж.Локк) трактує громадянське суспільство як певну стадію розвитку соціуму, що наступає за “природним станом”, “військовим” та “нецивілізованим” суспільством, і яку характеризують визнання та захист ліберальних цінностей, автономне існування індивідів, наділених громадянськими правами і свободами. У межах М-традиції (засновник Ш.Монтеск’є) громадянським суспільством називають сукупність незалежних асоціацій громадян, що здійснюють опосередковані взаємини між індивідом та державою, а у разі потреби – захищають свободу індивіда від зазіхань влади. Фактично, підкреслює російський дослідник О.Бєлокурова, за М-традицією громадянське суспільство доцільно розглядати як антитезу “державі”. В інших розділах цього монографічного дослідження детально розглянуто, яка саме модель громадянського суспільства народжується на українському грунті і в чому специфічність цієї моделі. У свою чергу, зазначимо, що процес формування громадянського суспільства в Україні має певні об’єктивні труднощі, які обумовлені: 1) відсутністю середнього класу; 2) відсутністю відповідної політичної культури та традицій; 3) патерналістською свідомістю більшості українців; 4) великою дистанцією між, з одного боку, владою та елітою, - і суспільством з іншого боку. Отже, за слабкість громадянського суспільства в Україні несе відповідальність не лише суспільство, а й влада та еліти, які не хочуть/не прагнуть сприяти процесу формування громадянського суспільства та нової громадянської культури. “В Україні такі держава і влада, - зазначає соціолог Ю.Cаєнко, - яким потрібно і вигідно утримувати наш народ у межах “мужицької” культури. Окремі народи виходять за межі власних архетипів. Як їм це вдається? За рахунок нових лідерів і нових стандартів. Український політичний бомонд зайнятий однією справою – особистим та клановим збагаченням. “Верхівка” не виходить із обговоренням наших економічних, політичних, соціальних та інформаційних інтересів на міжнародний рівень, не відстоює їх на міжнародному рівні. Тому еліта і консервує наше суспільство”. Для того, щоб відповісти на запитання, чому еліти не демонструють зацікавленість у формуванні громадянського суспільства в Україні, на нашу думку, потрібно знайти відповіді на наступні запитання: що таке сучасна вітчизняна еліта, як вона формувалась і чому вона не розглядає інститути громадянського суспільства як інструментарій вирішення політичних питань.

Якщо абстрагуватися від українського ґрунту та замислитися над цивілізаційною місією еліти, то приходимо до висновку: єдине, що може зробити еліта для тих громадян, яких вона репрезентує, це уважно прислухатися до викликів часу і робити вірні узагальнення. Аби зрозуміти, як багато залежить від уміння еліти вірно реагувати на вимоги часу (або т.зв. “цивілізаційні виклики”), пропонуємо невеличкий екскурс до історії стародавньої Греції. У другій половині VII ст. до н.е. і особливо в VI ст. до н.е. гопліти – важкоозброєні піхотинці – стали вирішальною силою на полі бою, майже повністю заступивши неманеврену кінноту. Здатна злитися в єдину масу фаланга (бойовий порядок добре навченої та монолітно-маневреної піхоти) могла протистояти кавалерії та піхоті. У своєму довершеному вигляді фаланга складалась з восьми шеренг, які стояли настільки близько одна до одної, що щит кожного воїна прикривав зліва сусіда в шерензі. У шерензі всі були рівними, і життя кожного бійця залежало від стійкості товаришів, що стояли обіч. Ці зміни мали фундаментальні наслідки для соціального та політичного устрою грецького суспільства, оскільки чим більшою була фаланга, тим сильнішим ставав поліс. Отже, фаланга фактично стимулювала демократизацію суспільства, оскільки правлячий клас грецьких міст зрозумів виклик часу. І, наприклад, в Спарті еліта – аби мати міцну фалангу – пішла на ухвалення законів Лікурга, які запровадили інститут проходження громадянами постійної системи військових навчань та вилучили згадки про майновий або соціальний стан громадян. Фаланга Спарти стала кращою в Греції. В Афінах проблему боєздатності фаланги вирішив Солон, який заборонив продаж у рабство за борги, анулював борги тих, хто був проданий у рабство, зробив їх знов вільними громадянами. (До речі, Солон висловив у віршах свою концепцію закону та справедливості. Це до питання про “якість” еліти). Так було усунено найзначнішу майнову нерівність між громадянами і відновлено силу фаланги. Цей історичний приклад демонструє, як фаланга - через артикульовані представниками еліти закони - стала тим чинником, що створив культуру грецьких полісів, характерними рисами якої були зупинення прагнення аристократії до розкошів та заміна їх ідеалами помірності в усьому, ідеальне ототожнення особистих інтересів з інтересами поліса.

Якщо повернутися до сучасності, то слід визнати, що механізми (інституційні та позаінституційні) ухвалення політичних рішень у межах політичного режиму сучасної України, а, відповідно, і ступінь репрезентації елітою в процесі формування політики інтересів та прагнень суспільства в цілому (репрезентація не своїх, а суспільних інтересів – чи не найголовніша елітна функція) дуже сильно залежать як від стану суспільства, так і від якості правлячого класу країни. Тому дозволимо собі невеличке вторгнення у сферу компетенції колег по монографії і лаконічно окреслимо якісні характеристики сучасної вітчизняної еліти.

При визначенні еліти можуть бути використані різноманітні параметри: 1) особистісні якості індивіда; 2) походження; 3) вплив - через офіційні посади - на політичну сферу. Ймовірно, перші два підходи не є продуктивними, оскільки вони створюють уявлення про аморфну групу потенційних еліт, яка не має впливу на політичне середовище. На нашу думку, слід погодитись із третім підходом, який пов’язує еліту з певними політичними подіями. (Хоча і такий методологічний підхід до визначення еліти має певні вади, оскільки за межами суто механічного впливу на політичні події залишається якісний вплив еліти на хід, динаміку та сутність політичного процесу в Україні).

Отже, якщо за базовий критерій при визначенні еліти ми беремо вплив на політику, то, безперечно, еліта в Україні існує. Зазначимо, що факт існування еліти саме як групи, що впливає на ухвалення політичних рішень у сучасній Україні, визнають і дослідники, що репрезентують як інститути НАН України, так і незалежні дослідницькі центри. Наприклад, В.Горбатенко (Інститут держави і права ім. Корецького НАН України), шукаючи шляхи виправлення вад сучасного вітчизняного модернізаційного процесу, оперує категорією “еліта”. М.Михальченко (Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), аналізуючи специфіку еліти в сучасній Україні, визнає, що “вона не прилетіла до нас із Марса в рік отримання Україною незалежності”. Д.Видрін (керівник центру Європейської інтеграції) піддає ніщивній критиці сучасну еліту України, але визнає факт її існування. І.Жданов та Ю.Якименко (аналітики Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О.Розумкова – далі УЦЕПД) працюють із дефініцією “еліта” щодо аналізу сучасної України, зазначаючи при цьому, що “на головний виклик сьогодення (наближення країни до європейської спільноти – прим. авт.) політична еліта Україна не відповіла, хоча мала достатньо часу і більш ніж достатньо – повноважень”.

Оновлена еліта перетворюється на закриту від суспільства корпорацію. Дійсно, специфічність сьогоднішньої ситуації в Україні полягає у відсутності чіткої відповіді правлячого класу на питання щодо стратегічних прагнень та орієнтирів держави як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Левова частка відподальності за такий результат лягає саме на владну еліту, яка не створила адекватні вимогам часу управлінські механізми. І тут варто запитати – чому?

Відповідь на це питання почнемо з “спогадів”: на початку 80-х рр. минулого століття політичний філософ О.Зінов’єв сформулював закон “політичної регенерації”. Суть запропонованої політологом формули – радикальність модернізаційних реформ залежить від глибини змін, що відбулися в межах правлячої еліти. На відміну від більшості постсоціалістичних країн, структура української правлячої еліти не зазнала різких та кардинальних змін з моменту отримання незалежності, початку створення ринкової (капіталістичної) економіки й розбудови нового постсоціалістичного політичного режиму. У той час, як у Румунії наприкінці 80-х рр. минулого століття кардинальна зміна еліт відбулася шляхом терору, а в Угорщині – через з’ясування нових приорітетів нації на загальнонаціональному “круглому столі”, в Україні при владі залишилась пострадянська номенклатура. За підрахунками аналітиків УЦЕПД, серед осіб, які протягом 1991–2003 рр. призначались на найбільш впливові посади в системі влади (прем’єр, віце-прем’єр, міністри, Секретар РНБОУ, глава адміністрації Президента), вихованцями ще радянської номенклатури були 73%. Серед осіб, які з 1995 р. займали посаду голови державної обласної адміністрації, представниками радянської номенклатури були 80%. Ситуація з виконанням елітою своєї суспільно-репрезентаційної функції почала серйозно ускладнюватись і в другій половині 90-х рр. ХХ ст., коли до політичної еліти почали надходити і представники “нової буржуазії”.

Отже, результатом справді феноменального синтезу посткомуністичної номенклатури та нової буржуазної еліти в межах українського “владного класу” протягом 90-х рр. ХХ ст. – перших років ХХІ ст. стала, по-перше, нова структура української еліти. Фактично, головним актором політики та провідною структурною одиницею еліти як на центральному, так і на регіональному рівнях виявилися клани (або, як їх прийнято називати в Україні, олігархічні чи “фінансово-політичні групи” – далі ФПГ). ФПГ, або клани є багаторівневими - за організаційною формою - групами інтересів, які складаються з інвесторів та топ-менеджменту компаній, високого рангу держслужбовців, що відіграють важливу роль у розробці та ухваленні рішень, політичних лобістів у партіях, медіаеліти. Другим наслідком злиття номенклатури та олігархії стало зростання економічної могутності провідних українських ФПГ, які поширюють свою присутність у перспективних галузях економіки, не зайнятих іноземним, перш за все російським капіталом. Йдеться про гірничо-металургійний комплекс, аграрно-промисловий комплекс, енергетику, зв’язок, харчову та переробну галузі промисловості. Попереду легалізація ринку землі, завершення приватизації в енергетиці, встановлення контролю над житлово-комунальним господарством. Третє. Зросли диспропорції між репрезентованістю в українському правлячому класі представників Сходу України (зокрема Дніпропетровщини, Донеччини) та вихідців західних регіонів України (Львівщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини та решти). Дисбаланс у структурі регіональних економік призвів до того, що так звані “київська”, “донецька”, “дніпропетровська” групи впливу почали домінувати серед “правлячого класу”. І такий регіональний вимір еліти наклав специфічне відбиття на зміст державної політики та стиль її реалізації. Четверте. Поряд із зростанням політичного та економічного потенціалу вітчизняних ФПГ збільшилась їх автономність, незалежність від суспільства, а, відповідно, й неможливість професійної репрезентації суспільних інтересів. З одного боку, це можна пояснити тим, що еліти накопичили величезний досвід управління країною: вони навчилися маніпулювати суспільною думкою, попереджувати масові вибухи незадоволення, при необхідності – затримувати або, навіть, призупиняти ті чи інші процеси, соціально-економічні реформи. З іншого боку, так і не було створено механізми відповідальності та оновлення еліти, внаслідок чого істеблішмент, сформований протягом останніх п’ятнадцяти років, перетворився на замкнуту від суспільства корпорацію, зацікавлену у збереженні статус-кво. Наприклад, у відповідності з експертними опитуваннями УЦЕПІ, проведеними восени 2003 р., лише 5,5% (!) опитаних вважають, що правляча еліта сьогодні обстоює національні інтереси і 3,4% - інтереси окремих соціальних груп. У той же час, 74,5% експертів переконані, що українська еліта досить успішно лобіює власні інтереси; 64,8% – інтереси окремих бізнес-груп і підприємств; 56,6% - інтереси партій.

Інституціалізація політичного впливу – надмета оновленої української еліти. Логіка подальшого розвитку подій передбачає, що нова структура владної еліти та її економічна база вимагають внесення певних коректив у принципи функціонування діючого сьогодні владного механізму в Україні. Перш за все, йдеться про легалізацію чи інституціалізацію методів політичного впливу. Якщо дуже стисло, то методи впливу можуть бути інституційними (тобто легалізованими через відповідне законодавство, що регулює виборчу процедуру та діяльність президента, уряду, парламенту й партій чи інститутів громадянського суспільства) і неінституційними (тобто такими, що є результатом тимчасової “приватизації” певного адмінресурсу, політичних домовленостей та різного гатунку клієнтських взаємин із високопоставленими держслужбовцями). Ідеальною формою інституціалізації нової еліти (оскільки це відповідатиме її прагненню запобігти перерозподілу власності) є створення такої політичної системи, що дозволить еліті мати більшість у парламенті, формувати уряд, впливати на призначення перших осіб у регіонах, контролювати діяльність президента, силових і фіскальних структур. Отже, конституційна реформа, що триває сьогодні, є свого роду варіантом політичної легалізації нової правлячої еліти в Україні, яка передбачає перехід від переважно неінституційного до передусім інституційного впливу правлячих елітних груп на формування вітчизняної політики.

На нашу думку, бажанню легалізувати свій вплив передувала певна еволюція нового вітчизняного правлячого класу, першим етапом якої був період 1991-1994 рр. На той період сучасний політичний клас України переживав період становлення і робив перші кроки як до власного позиціонування в державі, так і до усвідомлення ролі й місця України в сучасному світі. Треба розуміти, що домінуючі позиції у владі (у президентському оточенні, парламенті, уряді, в регіонах) займала пострадянська номенклатура. Нова “буржуазна” еліта лише формувалася. Політична система України мала три практично рівноцінні та конкуруючі між собою владні центри – президента, Верховну Раду та уряд. Пострадянська номенклатурна еліта повністю контролювала інституційні механізми впливу на політичний процес – вибори, президентські структури, парламент і уряд. Політичні партії як політичний інструмент перебували на етапі формування (виняток – КПУ, СПУ і НРУ), тому не могли бути повноцінно використані як інструмент політичного впливу. Ці політичні реалії змушували нову “буржуазну” еліту застосовувати лише позаінституційні механізми впливу та вступати у клієнтські взаємини з пострадянською номенклатурою, що домінувала у виконавчій та законодавчій владі в Україні. Зазначимо, що наслідком такої клієнтели стала економічна система, яка нагадувала “закрите суспільство” для іноземного (західного й російського) капіталу. Фактично, економічна політика урядів протягом 1991-1994 рр. в цілому була протекціоністською щодо формування великих (за українськими критеріями) капіталів.

Протягом другого етапу - у 1994-1998 рр. - правлячий клас зазнає значних структурних змін, що пов’язані із зростанням впливу нової “буржуазної” (або, як її починають називати з другої половини 90-х рр. на пострадянському просторі – олігархічної) еліти. Якщо на початку цього етапу і чисельно, і якісно продовжувала домінувати номенклатурна складова правлячого класу, яка наполягала на збережені клієнтської схеми взаємин із владними неофітами, то ближче до завершення цього етапу молода вітчизняна олігархія зафіксувала схему партнерських взаємин із номенклатурою.

В цей період політична система України (як і раніше) мала три владні центри – президент, парламент, уряд. При цьому тенденція політичного домінування президента стає все більш прозорою (особливо після ухвалення Конституції 1996 року, яка надала главі державі інституційні важелі впливу і на законодавчу, і на виконавчу влади, зробивши його фактично керівником останньої). Парламент все ще контролюється переважно номенклатурною елітою, але вплив на його діяльність, як і на функціонування уряду, з боку президента стає все більш помітним.

Розуміючи необхідність прямого впливу на законодавчу діяльність, “нова еліта” робить першу й невдалу спробу поширити свій інституційний вплив на Верховну Раду: протягом 1994-1995 рр. в парламенті працює депутатська група “Соціально-ринковий вибір”, сформована представниками донецької бізнес-еліти, що входили до Ліберальної партії України. (Після трагічної загибелі одного з лідерів донецького бізнесу того часу Є.Щербаня “партійно-регіональна” депутатська група перебуває у занепаді). Щоб бути об’єктивними, зазначимо, що представники “нової еліти” не припиняють спроб проникнення до Верховної Ради (в 1996 р. на довиборах у парламент було обрано Ю.Тимошенко, а в 1997 р. – В.Медведчука), але це була лише політична легалізація у Верховній Раді другого скликання майбутніх лідерів елітних чи олігархічних груп. Надалі – протягом цього періоду - “нова еліта” надає перевагу “клієнтській” співпраці із президентом, використовуючи можливості його практично необмеженого інституційного впливу на центральний орган виконавчої влади – Кабінет міністрів та обласні державні адміністрації.

Еволюція структури українського правлячого класу, безперечно, обумовлена трансформаційними процесами, що відбувалися протягом 1994-1998 рр. в економічній сфері. Кошти, зароблені в попередній період, українська буржуазія шляхом приватизації починає вкладати у власність. В центрі її уваги імпорт енергоносіїв, їх подальший реекспорт або постачання вітчизняним промисловим підприємствам, отримання доступу до власності в експортноорієнтованих галузях вітчизняної економіки – ГМК, АПК і ВПК. Саме в цей період українська економіка впевнено набуває рис експортноорієнтованої, в межах якої надприбуток, наприклад, в АПК і ГМК формується на дельті між низькими внутрішніми цінами (за рахунок уведення податкових пільг для експортерів та дешевої робочої сили) та зовнішньою ціною.

Активне формування експортноорієнтованої моделі вітчизняної економіки обумовлює і специфічну соціальну структуру в Україні, яка передбачає, з одного боку, відсутність середнього класу (виходячи із західних критеріїв до стандартів “середнього класу”), з іншого - глобальну майнову поляризацію суспільства. Для того, щоб зрозуміти “винятковість” соціально-економічної модернізації в Україні у порівнянні із процесами, які відбувалися в інших постсоціалістичних країнах (на теренах Центральної та Східної Європи), підкреслимо, що динаміка зростання середньої заробітної плати в Україні за останні десять років виглядає приблизно як: 1991 р. – 20 дол., 1995 – 30 дол., 2000 рік – 70 дол., в той час як у Польщі середня заробітна плата змінювалась в ці роки з 100 дол. до 300 і майже 600 дол.; у Словенії - з 80 дол. до 400 і 700 дол. Зазначимо, що зроблена протягом 1994-1998 рр. ставка на розбудову експортноорієнтованої економічної моделі стала базою для періоду економічного зростання 1999-2003 рр. Проте, саме залежність вітчизняної економіки від зовнішньої кон’юнктури, дуже слабкий розвиток внутрішнього ринку (поряд із існуванням політичних ризиків і відсутністю великих за обсягом прямих іноземних інвестицій), на думку іноземних фахівців, не створюють підстав для прогнозування тривалого економічного зростання в Україні.

Таким чином, протягом 1994-1998 рр. нова еліта, переживаючи період внутрішньої реструктуризації, використовуючи можливості позаінституційного впливу на виконавчу та законодавчу владу, починає рухатись до інституціалізації своєї присутності у владі. В той же час, нова еліта практично не брала участі у формуванні інститутів громадянського суспільства (йдеться про створення суспільних організацій, непарламентських партій і т.ін.), оскільки не бачила в них ефективного механізму впливу на ухвалення рішень. Зазначимо, що й економічна модель, яка протягом того періоду запроваджувалась владою, що перебувала у “клієнтських” взаєминах із бізнес-елітою, не сприяла розвитку внутрішнього ринку і формуванню соціальної бази громадянського суспільства – середнього класу.

Характерними ознаками третього етапу (1998-2002 рр.) є перехід до чисельного та якісного домінування в правлячому класі нової еліти (олігархії) і чітко артикулюване олігархією прагнення до повної інституціалізації власного політичного впливу. Основними центрами влади в країні, як і раніше, залишаються президент, парламент та уряд.

Протягом 1998-2002 років нова еліта робить певні кроки, спрямовані на інституціалізацію свого впливу на законодавчу діяльність. У 1997 році парламент ухвалює новий пропорційно-мажоритарний виборчий закон, у відповідності з яким партії отримали право на заповнення – за результатами виборів - 225 міст у Верховній Раді. На виборах 1998 року своє право на інституціалізацію впливу на діяльність законодавчого органу використали КПУ (111 народних депутатів), НРУ (41 депутат), НДП (24 депутата), “Громада” (20 депутатів), ПЗУ (17 депутатів), СДПУ(о) (14 депутатів), ПСПУ (12 депутатів), СПУ (17 депутатів). Кількість обраних до парламенту депутатів-підприємців (за даними офіційного анкетування) складала 96 осіб, або 21,57% від загальної кількості депутатів. На парламентських виборах 2002 року до Верховної Ради України потрапили 6 партій: виборчий блок Віктора Ющенка “Блок політичних партій “Наша Україна” (112 мандатів), КПУ (65), виборчий блок політичних партій “За єдину Україну” (122), виборчий блок політичних партій “Блок Юлії Тимошенко” (22), СПУ (33), СДПУ(о) (28). Кількість обраних до парламенту депутатів-підприємців склала 150 осіб.

Після формування нелівої більшості й усунення від керівництва парламенту лівих фракцій (лютнева парламентська “революція” 2000 року), Верховна Рада переходить під контроль ситуативної олігархічної більшості. Зазначимо, що така форма контролю над діяльністю Верховної Ради не мала інституційного характеру, оскільки сам факт існування парламентської більшості не мав законодавчої формалізації у вигляді закону “Про парламентську більшість”.

Саме в цей час неінституційний, скажемо так, опосередкований вплив на виконавчу владу, починає обтяжувати “нову еліту”. “Касетний скандал” 2000-2001 рр. суттєво ослаблює як інститут президента, так і самого главу держави, що дозволяє олігархічній еліті публічно розпочати дискусію щодо інституціалізації свого впливу на виконавчу владу через ухвалення законів, які б регламентували факт існування парламентської більшості й описували механізм формування більшістю уряду.

Щодо економічної політики цього періоду, то сутність її полягала, з одного боку, у збереженні протекціоністської політики щодо формування і подальшого розвитку великих українських капіталів, перш за все регіональних. З іншого боку – інституційно впливовий, але політично ослаблений президент був змушений у пошуках зовнішньої підтримки відкрити Україну для іноземного, але переважно російського капіталу. Одним із наслідків агресивного входження в українську економіку російських ТНК стало домінування в структурі інвестицій в Україну російського капіталу. За інформацією російського щотижневика “Експерт”, росіянам на період 2001-2002 рр. належали 4 з 6 вітчизняних НПЗ, які забезпечують 80% всієї нафтопереробки, один із двох операторів сотового зв’язку й блокуючий пакет в іншому. Російські ТНК контролюють кольорову металургію, 30% ринку молочної продукції. Російські ТНК мають частку у власності двох з п’яти загальнонаціональних каналів. Моноструктура інвестицій в українську економіку має і політичні наслідки, що обумовлені державницьким спрямуванням дій російських транснаціональних компаній на території України. Створення “ліберальної імперії” – таку стратегію поведінки російських ТНК на теренах колишнього СРСР окреслив один із лідерів “Союзу правих сил” та керівник державної компанії РАО “ЄЕС” Анатолій Чубайс. “Ліберальна імперія” за Чубайсом – це економічний конгломерат країн-сусідів РФ, в межах якого керівну роль гратиме російська бізнес-еліта. Сусіди РФ, вважає іделог російських правих, зберігають політичну незалежність, а от зовнішню політику по ключових питаннях координують із російською. На нашу думку, події, що відбувалися в Україні протягом200-2002 рр., доводять, що російський капітал дійсно став не лише економічним фактором впровадження ідей “російської неоліберальної імперії”, а й впливовим неінституціалізованим політичним чинником (як через безпосередній вплив на керівників держави, так і через опосередкований тиск шляхом зрощення з українськими капіталами) у формуванні офіційним Києвом як зовнішньої, так і внутрішньої політики.

Якщо протягом 1994-1998 рр. політична еліта та громадянське суспільство існували паралельно (оскільки нова політична еліта не зовсім розуміла, що їй робити із громадянським суспільством), то в період 1998-2002 рр. відбувається загострення (криза) взаємин між інститутами громадянського суспільства і оновленою українською елітою. Підґрунтя цієї кризи, на думку автора, слід шукати у суперечностях між природою, з одного боку, громадянського суспільства, яке формувалося на той період у країні, і, з іншого боку, влади. Щодо громадянського суспільства, то його розвиток відбувався (і відбувається) за схемою розбудови моделі “демократичного громадянського суспільства”, яка вирізняється насамперед тим, що його суб’єкти наголошують на політичній участі та потенційній опозиційності громадських об’єднань до владних структур. Фактично, громадські організації у межах такої моделі виконують функцію противаги владі. Українська влада на той час, як уже було сказано вище, завершувала період реструктуризації та вирішувала питання повної політичної легалізації оновленої політичної еліти. В громадянському суспільстві нова політична еліта України не бачила того інструменту, який дозволив би їй здійснювати безпосередній вплив на владу. Цікаво, що гостру критику контрольованої новою елітою влади розпочали саме інститути громадянського суспільства – недержавні медіа, суспільні об’єднання і непарламентські політичні партії. Влада, у свою чергу, відповіла спробами підпорядкувати державі та державним інтересам діяльність інститутів громадянського суспільства і поставила питання щодо походження фінансової бази інститутів громадянського суспільства. В усякому разі, модератором критики абсолютизації громадянського суспільства виступив на той момент керівник Адміністрації Президента України В.Литвин, який запропонував розпочати дискусію з приводу таких загальновідомих характеристик громадянського суспільства, як, наприклад, тези про те, що громадянське суспільство є гарантом демократії; що громадянське суспільство є базою для економічного успіху; що громадянське суспільство нічого не коштує державному бюджету і т.д.

Специфіка етапу, який тривав протягом 2002-2004 рр., полягала у тому, що оновлений, створений на ґрунті номенклатури та української бізнес-еліти політичний клас наполягав на повній, остаточній інституціалізації свого політичного впливу. Фактично, боротьба тривала не стільки між двома схемами реформування політичної системи України, скільки між двома варіантами інституціалізації впливу оновленого правлячого класу. У відповідності з першим варіантом, пропонувалося зафіксувати, що більшість обраного на ґрунті пропорційного виборчого законодавства парламенту формує уряд і несе відповідальність за його діяльність. У той же час передбачалося, що обраний на загальнонаціональних виборах президент призначає прем’єром кандидатуру, запропоновану більшістю, і “силових” міністрів. Друга модель інституціалізації влади нової еліти передбачала існування сформованого на партійних виборах парламенту, який формує уряд, призначає прем’єра і обирає президента.

Не зупиняючись на аналізі окреслених вище підходів до реформування політичної системи (оскільки це є темою окремих розділів цієї монографії), зазначимо, що і перша, і друга модель реформування свідчать про те, що нова еліта мала серйозні наміри щодо адаптування режиму до власних політичних і економічних потреб. І питання вибору моделі – це було лише питанням внутрішньоелітного компромісу. Як зазначив економіст Андерс Аслунд, “в Україні олігархи сильніші, ніж будь-де, проте їхня непостійність вражає. Олігархи приходять і йдуть, і їхня велика різноманітність показує, що між ними точиться дуже серйозна боротьба за владу. Врешті-решт, олігархи навряд чи зупинять перехід України до нормальної ринкової економіки, щонайбільше – уповільнять його. Незважаючи на це, майбутній розвиток України буде найцікавішим вироком правлінню олігархів перехідного періоду”. Щодо прагнення нової еліти врахувати інтереси репрезентованого нею суспільства у процесі реформування вітчизняної владної моделі, то вичерпно, на нашу думку, із цього приводу дозволив собі поіронізувати один з українських політологів. Проаналізувавши тексти законопроектів щодо внесення змін до Конституції України, він в одному з документів зустрів термін “народ” один раз, в іншому – два. Нагадаємо, що за діючою Конституцією, саме народ України все ще залишається основним носієм влади.

І, нарешті, специфічність п’ятого етапу еволюції української еліти, що стартував наприкінці 2004 року, полягає, по-перше, в інституціалізації змін владного механізму в Україні, що легалізують вплив “нової еліти” на владу. По-друге, в певних ротаційних процесах, що відбуваються в межах самої еліти, які, вочевидь, обмежать її частині доступ до використання інституційних механізмів впливу на формування політичного курсу країни та розколють еліту на “нову” і “новітню”. По-третє, динамічний розвиток громадянського суспільства в Україні за моделлю демократичного (в межах якого суб'єкти наголошують на участі у політичних процесах та потенційній опозиційності громадянським об’єднань до владних структур) залишають сподівання на формування соціально-відповідальної та державницької еліти.

Щодо змін у владному механізмі, то конституційна реформа, що була ухвалена парламентом наприкінці 2004 року, запроваджує з 1.01.2006 року в Україні парламентсько-президентську республіку, в межах якої парламентська більшість формує уряд і всю виконавчу вертикаль, а президент лише призначає прем’єра та уряд, яких запропонує Верховна Рада. Фактично, мова йде про реалізацію одного з варіантів інституціалізації впливу олігархічної еліти (яка його й лобіювала протягом останніх чотирьох років) через політичні партії, які у разі перемоги на виборах до Верховної Ради формують більшість у парламенті, формують уряд і таким чином здійснюють вплив на політичні процеси в Україні. За підсумками парламентських виборів 2006 р. право інституційного впливу на розробку і реалізацію політичного процесу отримали олігархічні еліти, що підтримують такі політичні сили як Партія регіонів, БЮТ, НСНУ, СПУ, КПУ.

Якщо вести мову про причини змін, що відбуваються в межах політичного класу України, то слід зазначити, що підгрунтя цього процесу слід шукати в замкнуто-корпоративному та безконтрольному стані, в якому перебувала українська еліта протягом 13 років незалежності. Кульмінацією безконтрольності стала участь великої кількості представників політичного класу (і олігархів , в т.ч.) у фальсифікаціях волевиявлення народу на президентських виборах 2004 року. Наслідком безконтрольності еліти з боку суспільства стала “помаранчева” революція, вимогами якої були як усунення від влади тих, хто фальсифікував вибори, так і підвищення морально-етичних стандартів нової влади. В результаті, прийшовши до влади, президент В.Ющенко був змушений наголосити на тому, що керівні посади в органах державної влади не повинні займати представники старої влади, які брали участь у фальсифікаціях виборів, та особи, безпосередньо пов’язані із бізнесом. Втім, аналіз політичних процесів, які відбулись в країні протягом 2005- першої половини 2006 року, не дивлячись на намагання перших осіб країни придати певної динаміки процесу творення соціально відповідальної правлячої еліти, свідчить про збереження великих ризиків консервації її у замкнуто корпоративному стані, який не передбачає існування механізмів контролю з боку суспільства за діяльністю політичної еліти країни

< Назад   Вперед >
Содержание