Учебники

1.2.4. Політичні концепції, вчення про державу і владу у період Відродження і Нового Часу

Четверте питання теми присвячене періоду створення політичної науки в часи Відродження.

Велике науково-історичне значення для розвитку політичної думки мала творчість Н. Макіавеллі, Ж. Бодена та інших видатних мислителів епохи Ренесансу (Відродження). Відтоді мислителі вперше почали розглядати політологію як самостійну науку, більш за це, були проведені політологічні дослідження перспектив розвитку державності в Європі, встановлено тенденцію переходу від монархії до республіканської форми правління. В цей час проявився ще один з підходів до політології — державницький, у якому політичні процеси, інститути, навіть особистість політичного діяча підпорядковувалась загальній меті зміцнення держави.

Політична теорія у флорентійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) постала не в якості складової частини загально філософських поглядів, як це було раніше у Платона і Аристотеля, а як самостійна наука. Його основний твір "Державець" має і теоретичне значення, і являє собою посібник для освіченого монарха, який бажає проводити сильний політичний курс на основі досягнень дослідної науки політології. Політичним ідеалом Макіавеллі була Римська республіка як втілення ідеї міцної держави, що вміє зберігати внутрішній порядок та поширювати свій вплив на інші народи. Згідно Макіавеллі, держава має перебрати на себе виховні функції, що належали до цього часу церкві, тим самим вона має опікуватися доброчесністю громадян. Він звинувачує церкву в тому, що вона розхитала підмурки світської державності і послабила намагання громадян служити республіці. Останню Макіавеллі вважав кращою формою правління, бо вона кожного робить відповідальним за долю держави. Мислитель і політичний діяч Флоренції виступив за народний контроль над використанням влади, участь в управлінні державою надавав монарху, знаті і народу.

Найбільшу славу Макіавеллі надав його "реалістичний" підхід до здійснення політичного курсу. „Велика мета виправдовує засоби"—це висловлювання Макіавеллі виокремлювало політику від ригористичних настанов, від усілякої моралі. Методи і заходи політики оцінюються лише з точки зору досягнення поставлених нею завдань. Тому прийнятним у політиці, на його думку, може бути все, що забезпечує успіх: зрадництво, вбивства, брехня, підкуп, отруєння, залякування противників. У подальшому "макіавеллізмом" стали називати дії, які нехтують вимогами загальноприйнятої моралі для досягнення політичних цілей. Чесна і „прозора" політика, до проведення якої часто закликають на Україні, є антиподом макіавеллізму.

Виступаючи як приватна особа, вважав Макіавеллі, государ має керуватися турботою лише про зміцнення держави. Він постійно перебуває серед ворогів, тому не повинен довіряти нікому, йому припустимо вдаватися до підступності та насильства. Лише поєднуючи у собі якості лева і лисиці - сили і розуму, государ здатний реалізувати свою політику. Государ не прив'язаний до своїх помічників (слуг) і легко має прощатись з ними по досягненні "проміжної" мети.

Внесок Макіавеллі в політологію є великим. Вважаючи політологію точною, дослідною наукою, узагальнюючи великий емпіричний матеріал, він зумів передбачити еволюцію державності від монархій до демократичних республік і довести практичну цінність політологічної науки. Його твором "Державець", написаним після трагічного завершення політичної кар'єрну 1513 році, зачитувались мислителі і державні діячі наступних століть, в тому числі й такі одіозні політичні фігури як Сталін, Гітлер, Муссоліні.

Політична спадщина Макіавеллі суперечливо і по-різному оцінюється в минулому і сьогоденні. Так Й.-Г. Фіхте називав його "дійсно життєдайним письменником", Г.В.-Ф. Гегель характеризував як "дійсного політичного мислителя у високому і шляхетному розумінні". Його реалістичний підхід був підхоплений іншими мислителями: Ф. Ніцше, з однієї сторони, Бісмарком і Талейраном — з іншої. Італійський лідер фашистів Муссоліні опублікував у 1924 році хвалебну працю "Praludio de Machiavelli". Ми ж основну заслугу Н. Макіавеллі вбачаємо в реалістичному політологічному підході, звільненому від морально-релігійних і етичних упереджень.

Протилежним щодо демократичних мотивів у політології Макіавеллі було вчення французького теологічного мислителя і правника Жана Бодена (1530-1596 рр.), який теоретично обґрунтував авторитаризм у політиці, вважаючи сувереном не народ, а державу. Бодену прийшлось бути свідком релігійних війн та розбрату між верствами населення, тому він у могутності держави, її міцному суверенітеті вбачав запоруку миру та спокою у суспільстві. Суверенітет — це абсолютна, універсальна та постійна влада, яку римляни називали величчю.

П'ять ознак суверенітету (видання законів, вирішення питань війни і миру, призначення посадових осіб, діяльність у якості найвищого суду та помилування) стали значним досягненням політичної думки часів Відродження. За переконанням Бодена, "держава має бути вище законів", але він застерігав, що влада держави не безкрайня, вона обмежена забороною вторгнення у сім'ю, у приватні справи громадян. Крім того, Ж. Боден встановив залежність політичного устрою і політичних процесів від географічних і кліматичних умов (елементи геополітики). Після певної інтерпретації деякі тези Бодена про політичну владу і суверенітет було включено у конституції США та багатьох європейських держав

< Назад   Вперед >
Содержание