Учебники

2.6.4. Політична система України та проблеми її реформування (трансформації) у контексті політично-правової реформи 2004-2007 рр.

Четверте питання лекції присвячене найбільш актуальній проблемі політичного життя України - реформуванню існуючої політичної системи.

Перш за все зафіксуємо наявний, хоча і відносно динамічний, стан політичної системи України.

Політична система сучасної України складається з української суверенної, незалежної, демократичної, правової, соціальної держави, яка є рівноправним суб'єктом міжнародних відносин, багатопартійної системи атомарного типу (більше ніж 120 політичних партій), політичних інститутів та громадських організацій, що позитивно впливають на становлення громадянського суспільства, політичної культури підданського чи громадянського типу, яка різниться за регіонами, засобів масової інформації, традицій політичної діяльності ненасильницького типу, національної патріотичної свідомості, традиціями здійснення демократичного управління.

Основний вектор реформування політичної системи в Україні, як і очікувалось від більшості пострадянських країн, це перехід від цілком твердо встановленого конкретного тоталітарного режиму, який є основним системоутворюючим чинником однойменної системи, "до цілком не визначеного" - нового демократичного режиму, у якому реформуванню мало б підлягати все—політичні інститути, відносини, політична культура. Вдалий вислів "цілком не визначений новий політичний режим" належить американським дослідникам в галузі політичної транзитології О. Донесу та Ф. Шміттеру, які вважали, що авторитарно-комуністичні режими можуть трансформуватись у ще жорсткіші форми авторитарного правління. Тому для України важливим є включення у процес реформування якомога більше складових політичної системи та рівнів політичного управління: вищого еталона влади, місцевого і регіонального управління, політичних інститутів і громадянського суспільства. На наш погляд, до політичного реформування мають бути залучені і широкий український загал — науковці, бізнесмени, інтелігенція, студентська активна молодь та інші соціальні групи, які переймаються майбутнім України.

Головний напрямок, визначений у поспіхом прийнятих поправках до Конституції восени 2004 року — перехід від президентської до парламентсько-президентської форми державного правління. Після завершення політичної кризи в Україні, що виникла між гілками влади, поступово затверджується думка (її висловив колишній прем'єр-міністр Канади Ж. Кретьєн у інтерв'ю часопису „День'' 30 травня 2007 р.), що перехід до парламентської форми правління здійснюється передчасно.

У політично-правовому сенсі реформи — це поступова воле-встановлена зміна політичного устрою та законодавчої бази функціонування політики, яка, однак, не торкається фундаментальних основ суспільно-політичного життя. Такими фундаментальними принципами нашого політичного життя є визнання народу єдиним джерелом влади, республіканізм, соборність, унітарна держава.

Одним з перших політичних реформаторів у зазначеному смислі був знаменитий архонт Афін, легендарний Солон. Він проводив реформи, "поєднуючи право і силу".2 Політична реформа за змістом протилежна політичній революції, остання докорінним чином змінює політичну систему, відкидає старий політичний режим майже миттєво - впродовж лічених днів, як у царській Росії у лютому 1917 року.

У політичній науці вважається, що існують три основних шляхи реформ, з яких ми обрали наступний, найбільше відповідаючий українським реаліям, шлях - "поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі та в опозиції. Це процес поступових, погоджених змін і перетворень владних відносин".

Після 16 років незалежності сучасна політична система України включає в себе не тільки суверенну, демократичну, правову, соціальну державу, багатопартійну партійну систему "атомарного типу" та сукупність нових, "посткомуністичних" громадських організацій і установ, так і залишків елементів старої політичної системи (головними з яких є стереотипи, міфологеми, догми політичного мислення), нової політичної культури та більш-менш вільних від диктату держави незалежних засобів масової інформації.

Магістральний напрямок реформування політичної системи України є забезпечення реального народовладдя, подолання відчуження механізму влади від народу, завершення переходу від залишків тоталітарної політичної системи до демократичної політичної системи держави транзитивного типу.

Конкретний зміст політично-правової реформи політичної системи в Україні складається з таких напрямків:

• політична реформа:

• конституційна реформа;

• адміністративна та судова реформи;

• реформа розподілу владних повноважень між головними суб'єктами державної влади.

В українському суспільстві зріє розуміння необхідності більш масштабної політичної реформи, ніж це мислилось на початку століття - ініціація Президентом України обговорення ідеї двопалатного парламенту (перехід до бікамералізму був підтриманий народом на референдумі 2000 року), позбавлення народних депутатів статусу недоторканості (наближення до принципу рівності всіх перед законом), боротьба з корупцією та аморальністю у політиці - все це повинно забезпечувати у кінцевому підсумку повне реальне народовладдя. Щодо конкретного наповнення повноважень головних владних суб'єктів - Президента, Прем'єр-Міністра, Верховну Раду, то дискусії не вщухають, бо від перших залежить форма республіканського правління: президентська "м'яка", "жорстка президентська", парламентсько-президентська чи парламентська республіка.

При аналізі стану політичної системи до уваги беруться наступні фактори.

По-перше, це стабільність існуючих політичних відносин між основними елементами політичної системи. Особливу увагу слід звернути на їх характер: усталеність та продуктивність, конфліктність чи співробітництво між гілками влади, далі проаналізувати відносини "влада-армія" тощо. Як показує перебіг політичної ситуації у Пакистані військо-цивільні відносини є важливими. З одного боку, армії імпонує твердий, рішучий стиль керівництва державою, а з іншого - армія сама претендує на висування зі своїх лав такого політичного лідера. У цьому відношенні слід поставити питання: наскільки можливим є втручання силових інституцій держави у перебіг політичної боротьби чи політичного процесу? Американські дослідники зазвичай вказують, що у США традиційним є побоювання стосовно можливого втручання армії у цивільні (політичні) справи, тому "батьки-засновники" країни попервах вважали за необхідне ввести всезагальне озброєння народу.

Далі аналізу потребує поточна зовнішня політика держави з точки зору того, наскільки звичайною є практика застосування силових методів. Країни з тоталітарними або фашистськими режимами тяжіють до проведення агресивної політики як всередині держави, так і на міжнародній арені. Традиції зовнішньої політики менш помітні, але вони більш тривкі у часі. Так, дослідники зовнішньої політики Великої Британії вказують, що традиційним для англійських керманичів є прагнення зіштовхнути у боротьбу країн-суперників, а Британія стоїть начебто осторонь, що є різновидом "стратегії не прямих дій".

Беруться до уваги такі нові фактори, як-то: наявність чи можливість утворення терористичних організацій чи їх філіалів типу "Аль Каїди", "ЄТА", тренувальних таборів та центрів підготовки терористів, можливість їх доступу до зброї масового знищення, до комп'ютерних мереж, енергосистем тощо

< Назад   Вперед >
Содержание