Учебники

ТЕМА VII. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УГОРЩИНИ В 1945-1989 рр.

Започатковане визволення Угорщини Червоною Армією неабиякою мірою вплинуло на формування нової демократичної системи в Угорщині. Парламент, що зібрався в Дебрецені 22 грудня 1944 р. обрав Тимчасовий національний уряд Угорщини, склад якого повністю збігався зі списком попередньо погодженим зі Сталіним у Москві. Уряд очолив Бела Далнокі Міклош.

28 грудня Угорщина оголосила війну гітлерівській Німеччини, а

20 січня 1945 р. підписала з союзними державами угоду про перемир’я. У ньому Угорщину зобов’язали відновити межі 1937 р. До укладення мирного договору на її території діяла Союзна контрольна комісія (СКК), яка володіла необмеженими правами і практично повністю перебувала під радянським керівництвом. Угорські органи влади були зобов’язані виконувати всі інструкції і розпорядження комісії.

Одним з найважливіших результатів Другої світової війни, боротьби народів СРСР і народів інших країн проти фашизму стало створення в Європі низки держав народної демократії, у тому числі Угорщини. З метою врегулювання відносин між Радянським Союзом і Угорщиною 15 червня

1945 р. у Будапешті було підписано угоду про порядок постачань товарів в СРСР в рахунок репарацій, частковому відшкодуванню збитків, заподіяних Угорщиною Радянському Союзу в роки Другої світовоЇ війни.

27 серпня 1945 р. СРСР уклав з Угорщиною договір про економічне співробітництво, а також торгову угоду на строк до кінця 1946 р. Радянська країна зобов’язалася поставити Угорщині бавовну, вовну, коксівне вугілля, залізну руду, олово, мідь, кобальт, хімічну сировина, сіль, цукор, а Угорщина в обмін на це консерви, оптичні прилади, прилади техніки, зв’язку та ін. Вперше у своїй історії Угорщина отримувала найважливішу сировина для промисловості замість готової продукції.

Радянський уряд прагнув до встановлення добросусідських відносин з Угорщиною. Не чекаючи підписання мирного договору, СРСР повернув на батьківщину 150 тис. угорських військовополонених. 25 вересня з ініціативи уряду Радянського Союзу були відновлені радянсько-угорські дипломатичні відносини на рівні місій. Дещо пізніше сторони обмінялися представниками в рангу надзвичайних посланників і повноважних міністрів. Радянським посланником в Будапешті був призначений Г.М.Пушкін, а угорським в Москві - Дюла Секфю, один з відомійших угорських істориків. Встановлення Угорщиною дипломатичних відносин з Радянським Союзом не тільки допомогло їй покінчити з дипломатичною ізоляцією, а й значно зміцнило її міжнародне становище.

У листопаді 1945 р. були проведені нові вибори до парламенту на основі загального і таємного голосування. Країна вибирала між пропонованими варіантами розвитку: буржуазно-демократичним чи суспільним устроєм радянського типу. Компартія Угорщини (КПВ) на виборах розраховувала на успіх, але виборці віддали перевагу Партії дрібних сільських господарств (ПМСХ), що отримала абсолютну більшість голосів (57%).

Сформований 18 листопада новий коаліційний уряд на чолі із З.Тілда у зовнішній політиці обіцяв встановлення дружніх зв’язків з СРСР, сусідніми країнами і західноєвропейськими державами. Західноєвропейські країни, які до цього відмовлялися офіційно визнати Угорщину, після виборів встановили з нею дипломатичні відносини. Тепер вони вже стверджували, що Угорщина стала «найдемократичнішою країною в Східній Європі».

1 лютого 1946 р. парламент проголосив Угорщину республікою і заснував пост президента - ним став З.Тільда, що поступився місцем прем’єр-міністра Ф.Надю. Закон про Республіку гарантував громадянам буржуазно-демократичні свободи та низку політичних прав. Навесні в умовах зростання невдоволення мас інфляцією і хибами в постачанні продуктів харчування населенню, робітнича та селянська партії зважилися на спільний виступ, створивши Лівий блок. Це призвело до зміни співвідношення сил в політиці. Настав розлад у коаліції, виникла патова ситуація, яку на початку 1947 р. «дозволили» органи внутрішньої безпеки, що перебували під контролем КПВ. Було штучно сфабриковано «справу» про антиреспубліканські змови проти «Угорського Співтовариства». Слідство навмисно поширилось і на політиків ПМСХ. Один з її керівників Б.Ковач, який нещодавно заявляв, що «комуністи або задовольнятися участю у владі, маючи 17% голосів, або треба створити уряд більшості», завдяки старанням лідера КПВ М.Ракоші був звинувачений в антирадянській діяльності і арештований. Почалися переслідування демократично налаштованих політичних діячів і сил. Керівництво ПМСХ розгубилося, до нього було підірвано довіру, почався вихід з партії. Навесні 1947 р. ПМСХ була остаточно розхитана. Процес розпаду цієї партії завершила вимушена еміграція одного з її лідерів, прем’єр-міністра Ф.Надя.

З початку 1947 р. в Угорщині головним диригентом в політиці стала КПВ, яка на проведених у серпні 1947 р. парламентських виборах не без істотних порушень та зловживань отримала більшість голосів. Напередодні були внесені також певні корективи в закон 1945 р. про вибори, що істотно знизило його демократизм. Підсумки виборів відкрили шлях до створення «тоталітарної держави». 1947-1948 рр. недарма йменуються в угорській історії «роками перелому», після чого в країні встановилася диктатура від імені пролетаріату.

Зовнішня політика Угорщини перебувала під контролем СКК, яку очолював маршал К.Є.Ворошилов. СКК, підтримуючи Потсдамські угоди великих держав, в листопаді 1945 р. сповістила Угорщину про рішення виселити з країни до півмільйона німців до Німеччини. Угорська статистика називала набагато менше число німців на своїй території. У загальній складності було переселено близько 200-220 тис. чол. Становище угорців за межами Тріанонського кордону країни стало складніше, ніж у передвоєнні роки. У Трансільванії гвардійці румунського націоналіста Манну влаштували криваву різанину угорського населення, і потрібно було втручання радянських збройних сил, щоб призупинити це кровопролиття. Напередодні підписання мирного договору румунський уряд П.Грози прийняв ряд заходів в інтересах угорської меншини і обіцяв зробити майбутні кордони між двома країнами символічними, але у результаті це виявилося тактичним прийомом.

Із Закарпаття і прилеглих до нього районів на «триденні відновлювальні роботи» у внутрішні райони СРСР було вивезено до 40 тис. дорослих чоловіків угорської національності, більше половини яких і через роки не повернулися в рідні місця.

В Чехословаччині угорське населення позбавили громадянства, були закриті національні школи, заборонений друк, літні люди виявилися без пенсії. У населених пунктах із змішаним населенням заборонялося говорити на угорській мові. Чехословацький уряд чекав ще від Потсдамської конференції рішення про одностороннє і повне виселення угорців зі Словаччини, що не було підтримано західними країнами.

На конференції угорські територіальні претензії до Румунії, підтримані США (держсекретар Д.Бірнс пропонував невеликі корективи кордонів, які, на його думку, «могли б повернути півмільйона угорців») та Великобританією, не зустріли схвалення В.М.Молотова, і тому 102 тис. кв. км. території знову були віддані Румунії. Радянська делегація наполягала на кордонах 1937 р., і в результаті були відновлені Тріанонські кордони Угорщини з невеликими корективами: на прохання Чехословаччини їй було додатково передано 43 кв. км. території з трьома угорськими селами, в результаті чого чехословацькі кордони навпроти Братислави переступили на правий берег Дунаю.

На відміну від Тріанонського, у новому договорі нічого не говорилося про захист прав та свобод національних меншин. Умови миру для угорців виявилися ще більш важкими, ніж після Тріанона.

Економічні зобов’язання Угорщини обговорювалися в рамках Балканської комісії, де представників Угорщини жодного разу не заслухали. Там же було відхилено пропозицію США про економічну допомогу Угорщині у вигляді скорочення суми репарацій з 300 до 200 млн. доларів. Отже, практично жодне з прагнень угорського уряду на Паризькій мирній конференції не було реалізовано.

Мирний договір з Угорщиною був підписаний 10 лютого 1947 р. у Парижі, а у вересні припинила свою діяльність СКК, і Угорщина теоретично відновила свій суверенітет. Договір зобов’язував в 90-денний термін вивести з країни всі збройні сили союзників. Допускалася присутність лише радянського формування для підтримки дорожнього сполучення з австрійською зоною радянської окупації. Радянські війська проте залишилися на території Угорщини, і така ситуація в результаті радянсько-американського протистояння законсервувалася на довгі роки. Після створення в 1955 р. Організації Варшавського договору (ОВД) і вступу до неї Угорщини присутність радянських військ була поставлена на договірну основу, і вона стала важливим визначальним фактором не тільки зовнішнього, але й внутрішнього політичного життя країни.

У 1949 р. був створений Народний Фронт Незалежності (НФН), де провідну роль грала Угорська партія праці (створена в 1946 р. в результаті злиття КПВ і СДПВ), яка прийняла за основу принципи марксизму- ленінізму, а також вчення Сталіна. Її лідер М.Ракоші став незабаром і керівником НФН. У травні 1949 р. комуністи провели вибори до парламенту за новою системою, вони принесли перемогу кандидатам фронту. Після виборів керівництво ТВП більше не потребувало НФН, і його органи припинили своє існування. Паралельно з «відмиранням» системи захисту політичних інтересів по суті були ліквідовані або деформовані і системи економічного та соціального захисту. Практично втратили свої початкові функції профспілки, які потрапили під повний контроль ТВП. Шлях до тоталітарної держави був відкритий. В Угорщині встановилася однопартійна диктатура радянського типу. Існувала ніким не контрольована влада партійної верхівки, яка і правила країною від імені пролетаріату.

Ці люди дуже погано знали угорську дійсність. Багато років вони провели в тюрмах, як Ракоші (1925-1940 рр.), або довго жили в еміграції, як Гері (з 1919-1944 рр.). Вони під приводом «будівництва соціалізму» намагалися копіювати у всіх деталях, силою пересаджувати на угорський ґрунт все те, що робив в СРСР Сталін. «Вождем» в Угорщині став М.Ракоші, називаючи себе його «найкращим учнем». Він і його оточення знайшли безроздільну і безконтрольну владу в країні.

XX з’їзд КПРС свідчив про явний провал політики Ракоші, а події в Польщі викликали настороженість у лідерів КПРС. Влітку 1956 р. в Будапешт прилетів А.І.Мікоян з місією відновлення в Угорщині спокою. Він прибув з пропозицією відсторонення М.Ракоші. Партійний пленум, що зібрався 18 липня 1956 р., «за станом здоров’я» вилучив його з посади першої людини країни і на його місце обрав Е.Гере. До складу партійного керівництва були обрані звільнені з ув’язнення Я.Кадар, Д.Каллаї та ін.

23 жовтня студенти будапештських вузів вийшли на вулиці столиці, протестуючи проти лідера ТВП Е.Гере, сталінізму і ненависних органів держбезпеки. Мирна демонстрація поступово перетворювалася на народне повстання, тому що біля будівлі радіо, викликані на підкріплення загони органів держбезпеки, відкрили вогонь по наполегливо прагнучим проникнути в будівлю групам демонстрантів, які бажали будь-що-будь зачитати в ефір вимоги студентів.

25 жовтня на майдані перед парламентом знову зібрався 10-тисячна маса мирних людей, що вимагали видалення Е.Гере. Почалося братання мас з радянськими танкістами і офіцерами, викликаними для охорони будівлі парламенту. І тоді з дахів навколишніх будинків пролунали кулеметні черги по мирних демонстрантах. У цей «кривавий четвер» на площі залишилися сотні вбитих і поранених. Прибулі до Будапешта з метою розв’язання кризи Мікоян і Суслов переконали Е.Гере, який скомпрометував себе, піти у відставку, разом з ним пішли й інші його прихильники, а ТВП очолив Янош Кадар.

В розпал кривавих подій до Угорщини за допомогою західних держав було покинуто більше 20 тис. емігрантів, у тому числі колишні хортистські офіцери, жандарми, нілашисти, що бігли свого часу з країни. Поблизу від угорських кордонів був створений експедиційний корпус в основному з угорських емігрантів у складі 11 тис. осіб, який чекав наказу рушити в Угорщину.

30 жовтня почалося виведення радянських частин з Будапешта. Радянський уряд виступив із заявою про повагу суверенітету соціалістичних країн. У цей же день угорський уряд переїхав в будинок парламенту, почалося створення Національної гвардії, в завдання якої входили підтримка громадського порядку та усунення можливих провокацій.

Нажаль, на другий день радянське керівництво змінило своє рішення, узгодивши з лідерами компартій сусідніх соціалістичних країн і Китаю надання Угорщині «інтернаціональної допомоги».

1 листопада 1956 р. угорське керівництво, дізнавшись про початок вторгнення військ на територію країни і не отримавши від посла СРСР Ю.В.Андропова задовільної відповіді, зважилося на відчайдушний вчинок. За згодою президії партії угорських комуністів воно прийняло рішення про вихід з Організації Варшавського договору і за австрійським зразком проголосило Угорщину нейтральною державою.

Угорська революція 1956 р. і демократичні перетворення були перервані зовнішнім втручанням, в результаті якого почалося відновлення колишніх порядків і атрибутів політичного устрою.

Я.Кадар 7 листопада був доставлений в Будапешт на радянських танках і залишався довгий час під їх охороною. Його в Угорщині спочатку не приймали і не визнавали. Військова перемога над революцією ще не означала політичної перемоги. Країна відповіла загальним страйком.

Щоб домогтися покірливості або примирення з угорським суспільством, Я.Кадару доводилося йти на істотні поступки і компроміси. Він був змушений вживати заходів щодо поліпшення життєвих умов народу, а також погодитися на реалізацію значної частини вимог жовтневого повстання і революції. Комплекс цих заходів у результаті привів до консолідації, а потім і до визнання влади уряду Я.Кадара в Угорщині. Залишаючись на чолі країни більше 30 років, Кадар проводив спочатку прорадянський курс у зовнішній політиці. Так, у 1962 р. ВНР підтримувала зовнішньоекономічні зв’язки з більш ніж 100 державами земної кулі. Основна частина зовнішньоторговельного обороту, приблизно 70%, в ті роки припадала на соціалістичні країни. Причому країни-члени РЕВ відігравали важливу роль у задоволенні потреб народного господарства Угорщини в промисловій сировині, найважливіших видах устаткування, машин, верстатів.

У відповідності зі своїми зовнішньополітичними принципами, Угорщина активно брала участь у зовнішньополітичному житті і розширювала міжнародні зв’язки. На основі двосторонніх міждержавних і міжурядових угод здійснювалася співпраця з соціалістичними країнами; міцніли зв’язки з країнами, що розвиваються; на основі невтручання у внутрішні справи і взаємної вигоди розширювалися політичні, економічні, культурні та науково-технічні зв’язки з капіталістичними країнами.

Здійснюючи зовнішню політику, засновану на принципах марксизму- ленінізму, уряд надавав важливе значення зміцненню співпраці зі своїми союзниками. Тільки з червня 1967 р. по серпень 1970 р. партійно-урядова делегація Угорщини брала участь в 10 нарадах керівників соціалістичних країн Європи або засіданнях Політичного консультативного комітету країн- учасниць Варшавського Договору. У 1967 р. в Москві обговорювалося становище на Близькому Сході у зв’язку з агресією проти Єгипту. У березні 1968 р. в Софії обговорювалося питання про вдосконалення політичної та військової організації Варшавського Договору.

У тому ж році в березні в Дрездені, в травні в Москві, в липні у Варшаві і в серпні в Братиславі відбулися наради у зв’язку з положенням, що склалися в Чехословаччині.

З 1968 р. Угорщина намагалася забезпечити зовнішні умови проведення реформи. Вона мала намір, за словами (сказані в 1989 р.) тодішнього міністра закордонних справ Дюли Хорна, будь-яким чином вивести своє господарство зі сфери співробітництва в РЕВ і «тепличних умов» угорсько-радянських економічних зв’язків, прагнула розширити відносини з традиційними своїми партнерами на Заході, особливо з ФРН і Італією. На практиці, однак, в середині 60-х років угорські комуністи вважали найважливішим стратегічним завданням зміцнення соціалістичної економічної інтеграції та піддавали критиці уряд Румунії за прагнення послабити цю інтеграцію. На позицію Угорщини впливали і відносини СРСР з Югославією та Китаєм, проявили тенденцію до порушення єдності соціалістичного табору.

У 70-80-і роки ВНР брала участь у засіданнях Політичного консультативного комітету, Комітету міністрів закордонних справ, де обговорювалися питання збереження миру, вироблялися колективні заходи, спрямовані на скорочення озброєнь, обговорювалися ініціативи щодо знищення термоядерних арсеналів і порятунок від загибелі всього людства.

З 1977 р. на щорічних засіданнях Комітету міністрів закордонних справ Варшавського Договору відбувався обмін думками і узгодження позицій з актуальних міжнародних проблем, намічалися заходи з втілення в життя спільних зовнішньополітичних ініціатив, у тому числі і спрямованих проти загрози ядерної катастрофи.

ВНР спільно з СРСР, НДР, ПНР і НРБ в серпні 1968 р. взяла участь у спільній військовій акції в ЧССР, що викликало в 1989-1990 рр. загальний осуд і визнання цих дій невиправданими.

Справедливості заради слід зауважити, що в 70-х роках між партійно- державним керівником СРСР та Угорщини неодноразово виникали тертя з питання зовнішньополітичної орієнтації УНР. У радянських лідерів викликало невдоволення також самостійність Я.Кадара в проведенні економічної реформи. Її суттю стала зміна системи управління народним господарством. При частковому збереженні центрального планування це означало деяку децентралізацію управління і спробу створення регульованого ринку. Роль директив зверху знизилася, і в дію вступили ринкові відносини. Держава регулювала виробництво не директивними, а економічними важелями. Підприємства отримали значну самостійність, а трудящі - матеріальну зацікавленість у результатах своєї праці. У підсумку це привело до зростання продуктивності праці та матеріального стану народу, реальні доходи якого в 1960-1975 рр. подвоїлися. Я.Кадар, задоволений цими досягненнями у зовнішній та внутрішній політиці часто повторював тоді: «Якщо в Москві йде дощ, то це не означає, що в Будапешті треба відкривати парасольку».

У другій половині 1980-х років кризові явища дали про себе знати як в економіці, так і у всьому суспільно-політичному життя Угорщини. Вони були частиною загальної кризи, яка охопила всю систему, звану тоді соціалістичною-. Угорщина, будучи відкритою країною, швидше за інших відчула настання економічної кризи, що відбилося і на політичній сфері.

Почався спад життєвого рівня, росла зовнішня заборгованість країни. У підсумку це призвело до появи суспільного невдоволення і зародженню опозиційних течій в суспільному житті країни. Керівництво країни на чолі з Я.Кадаром не змогло зупинити «тиху революцію». Влітку 1988 р. за згодою Москви глава угорського уряду К.Грос зайняв пост генерального секретаря ЦК УСРП, а Я.Кадар зайняв символічний пост голови партії. Тим часом опозиція комуністів набирала силу, почали відроджуватися старі і організовуватися нові партії. До літа 1989 р. Угорщина однією з перших вийшла з розпочатого розвалюватися «східного блоку» і почала перехід до багатопартійної правової держави.

< Назад   Вперед >
Содержание