Учебники

ТЕМА I. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ У МІЖНАРО ДНИХ ВІДНОСИНАХ 80-Х - ПОЧАТКУ 90-Х РОКІВ ХХ ст.

У 70-і роки в міжнародних справах почали намічатися важливі зміни, які відзеркалювали основну тенденцію нашого часу, - подолання міжнародних та міждержавних протиріч мирним шляхом, за допомогою переговорних процесів. Співвідношення сил на міжнародній арені змінювалося на користь миру, створювало можливість переходу від «холодної війни» до міжнародної розрядки. Пристосовуючись до нових історичних умов, керівництво двох найбільших держав - СРСР і США - було змушене визнати необхідність дотримуватися в міжнародних відносинах принципа мирного співіснування держав з різним суспільним ладом. Все це призвело до загального оздоровлення міжнародних умов.

Цей період у розвитку міжнародних відносин отримав назву «розрядки міжнародної напруженості». Стрижнем розрядки виступила її політична сторона, що знайшло своє відображення в договорах і угодах, укладених між країнами радянського блоку і західними державами. Наприклад, принципи співробітництва між СРСР і Францією (1971); договори СРСР і Польщі з ФРН (1970), НДР з ФРН (1972), ЧССР з ФРН (1973). У 1971 р. було укладено чотиристоронню (СРСР, США, Великобританія і Франція) угоду про Західний Берлін. Безумовно, вирішальним моментом у справі розрядки став позитивний крок у відносинах між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки. Документ «Основи взаємовідносин між СРСР і США» (1972) був знаменний тим, що в ньому сформульовані міжнародно-правові основи відносин між двома країнами відповідно до принципів мирного співіснування.

Свого роду кульмінацією процесу розрядки стало підписання у серпні 1975 р. главами 35 держав (країни Європи, США і Канада) Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі в Гельсінкі. У цьому документі визначалися принципи взаємовідносин між провідними державами, в тому числі повага незалежності і суверенітету, територіальної цілісності (остання обставина має виняткову важливість в умовах нинішнього СНД) і непорушність кордонів, відмова від застосування сили та загрози її застосування, невтручання у внутрішні справи один одного.

Проте вже до кінця 70-х - початку 80-х рр. «Епоха розрядки» пішла в минуле. Причиною різкого загострення міжнародного становища, відносин між СРСР і США, стало радянське вторгнення в Афганістан (грудень 1979 р.), а також явно конфронтаційний курс американської адміністрації на чолі з Р.Рейганом (з 1981 р.). Міжнародні відносини знову набули характеру протиборства «двох таборів» на міжнародній арені, стали надзвичайно ідеологізованими.

Лише з середини 80-х рр. почалося звільнення радянської зовнішньої політики від деформованої ідеології. Відносини між СРСР та іншими країнами стали набувати характеру, що відповідає сучасним цивілізованим нормам. Нове радянське керівництво на чолі з М.Горбачовим оголосило політику «нового політичного мислення». Цей курс був спрямований на вміння об’єктивно усвідомити реальності ядерно-космічного століття, масштаби навислої над людством загрози ядерної катастрофи і, виходячи з цього, неприпустимість вирішення міжнародних конфліктів за допомогою сили, а тільки врегулювання їх політичними засобами.

Між СРСР і США встановилися постійні та міцні контакти на найвищому рівні (обмінні візити лідерів обох держав, зустрічі в «нейтральних» країнах і т.д.). До 1990 р. фактично була підведена риска під епохою «холодної війни». 19-21 листопада відбулася загальноєвропейська зустріч у верхах за участю представників 34 держав, на якій був прийнятий документ історичного значення - Паризька хартія для нової Європи. Саме в цьому документі, що має величезне міжнародно- правове значення, проголошені закінчення ери конфронтації і розколу Європи і початок нової епохи демократії, миру і єдності на нашому континенті. Учасники зустрічі декларували відмову використовувати ідеологічні постулати в міждержавних відносинах.

Проте перехід від колишнього «стану» Європи і світу до нового не може бути швидким. Навіть після розвалу Радянського Союзу (що всі ці роки було основною метою політики США) і утворення СНД продовжують діяти структури (зокрема, блокові в рамках НАТО), в основі яких лежить ідеологія. Цей факт підтверджують події у колишній Югославії, коли Захід покладає всю провину на «ідеологічно» (комуністичну та православну) ворожу йому Сербію. Після відходу з політичної сцени Радянського Союзу в Європі і в усьому світі порушений певний баланс сил. Тільки США тепер можуть називатися «наддержавою», що надзвичайно небезпечно.

Гегемонізм Америки проявився вже на початку 1990-х рр. з особливою силою. Участь американських військ у війні в Перській затоці (1991) виявило вкрай негативні сторони, порушили баланс сил. Далі було втручання США у внутрішньополітичний конфлікт в Сомалі (1993), участь армії Сполучених Штатів у війні в Югославії. Цікаво, що все це відбувалося під прапором ООН.

Сьогодні ні Європа в цілому, ні Росія не можуть протистояти всеосяжній (від економічної до військової) експансії американського імперіалізму, а це породжує основи для можливих майбутніх конфліктів. Змушені «підлаштовуватися» під американську політику майже всі колишні республіки СРСР, у тому числі й України. США сьогодні об’єктивно перетворився на «фактор ризику» для справи миру в усьому світі.

Тому-то і немає підстав ідеалізувати етап у розвитку міжнародних відносин. Очевидно, тільки одне - країнам Європи, (від Росії та Україні до Франції та Іспанії), необхідно знайти основу для об’єднання своїх зусиль у справі створення балансу сил на світовій арені. Лідери Західної Європи ще не прийшли до усвідомлення цього, зробивши ставку на об’єднавчий процес (так звані Маастрихтські угоди) тільки в рамках ЄС.

У липні 1991 р. в Москві був підписаний радянсько-американський Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Восени того ж року СРСР і США вирішили приступити до знищення тактичної ядерної зброї.

Вдалося досягти врегулювання низки регіональних конфліктів (Нікарагуа, Намібія, Ангола, Сальвадор). Започатковано діалог щодо врегулювання застарілих близькосхідних проблем. Спільними зусиллями зірвана іракська агресія проти Кувейту. Значно активізувалася діяльність ООН. Все це стало можливим в умовах створення нового клімату в міжнародних відносинах. Для всіх країн і народів відкрилися нові можливості у вирішенні численних проблем, що стоять перед людством. Проте перехід від «холодної війни» до нового світоустрою протікає не просто. Про це свідчать потрясіння, які за часом збіглися з закінченням «холодної війни». Мова йде про іншу особливість сучасної міжнародної ситуації - про драматичний і швидкоплинний розпад Радянського Союзу, розвал «соціалістичної співдружності». Події, що відбулися, зумовили значні зміни в Європі та світі.

Світ переживає в даний час перехідний етап від повоєнного міжнародного порядку до нового світового устрою, коли на зміну суперництва двох систем йдуть їхні партнерство та співробітництво, а замість «холодної війни» є можливість затвердити мирний період в історії людства.

Розпочаті в середині 80-х рр. зміни в СРСР, перебудова радянської зовнішньої політики, в основу якої були покладені принципи нового мислення, докорінно змінили умови, створили сприятливі міжнародні передумови для успіху антитоталітарних, демократичних революцій у Центральній та Східній Європі. Відмова нового радянського керівництва на чолі з М.Горбачовим від втручання в справи інших країн, в т.ч. східноєвропейських, позбавила правлячі в них режими такої важливої опори, як радянська військова підтримка.

Революції в східноєвропейських країнах були підготовлені всім ходом їх післявоєнного розвитку, і насамперед їх внутрішніми протиріччями, структурною слабкістю створених режимів. Під напором потужних маніфестацій, різних акцій протесту, включаючи страйк, втеча громадян за кордон, влада була або паралізована, як в НДР і Чехословаччини, або здавала одну позицію за іншою, як у Польщі, Угорщині, Болгарії, Албанії.

У 1989-1990 рр. в Болгарії, НДР, Румунії і Чехословаччини здійснилися демократичні революції, в результаті яких відбулася мирна (за винятком Румунії) зміна влади, до керівництва прийшли нові політичні сили.

В Угорщині, Польщі, Югославії зміни не були такими стрімкими, але тривалі спроби здійснення економічних і політичних реформ також придбали на рубежі 90-х рр. характер революційного процесу. З початку 90-х рр. він торкнувся і Албанії.

Революційні процеси в окремих країнах Східної Європи при всій їх своєрідності та унікальності (відмінності за часом і за напруженням політичної боротьби, за масштабами залучених до них суспільних верств і т.д.) в своїй основі містили загальні риси. Вони здійснювалися під гаслом усунення тоталітарних режимів та демократизації суспільства, утвердження політичного і ідеологічного плюралізму, рівноправності всіх форм власності і переходу до ринкових відносин, створення правової держави, відродження національних культур і проголошення суверенітету націй.

З перемогою демократичних революцій у країнах Центральної та Східної Європи почалося здійснення радикальних реформ. Якщо в ході цих революцій висувалися гасла оновлення «реального соціалізму», то після відтискування компартій або їх наступниць на узбіччя політичного життя прийшли до влади нові політичні сили, які рішуче пориваючи з минулим, заявляли про неприйнятність для них соціалістичного вибору і про початок руху до нової суспільно-політичної системи, заснованої на цінностях західного суспільства і традиціях «досоціалістичного періоду» своїх країн. Важливим фактором нової зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної орієнтації східноєвропейських країн на Захід стала невдача радянської перебудови, політична нестабільність, економічні труднощі, відцентрові тенденції в СРСР, які робили його ненадійним партнером для цих країн. Не випадково, що саме 1991 р. став роком ліквідації таких об’єднань, як Рада Економічної Взаємодопомоги і Організація Варшавського Договору. Припинила існування так звана «світова соціалістична система» і «світова соціалістична співдружність».

В даний час йде процес формування на основі інших спільнот і цінностей відносин України з державами Центральної та Східної Європи. Добрі традиції минулого, взаємна зацікавленість у стійких, добросусідських зв’язках - запорука взаємовигідної співпраці країн, що полегшує їм рух до об’єднаної Європи.

Криза комуністичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи, які не витримали перевірку часом, до кінця 80-х років досягла свого піку. Це відбувалося в той час, коли більшість провідних країн світу в результаті другого етапу науково-технічної революції вийшли на якісно новий рівень розвитку. У внутрішній і зовнішній політиці соціалістичних країн все більш помітними стали розлад і деградація. Зміни, що відбувалися в СРСР, сприяли активізації опозиції в державах радянської зони впливу. Стало зрозуміло, що тоталітарні режими в колишньому вигляді існувати не можуть.

Однак з правлячої верхівки східноєвропейських країн неминучість корінних змін усвідомили тільки лідери Польщі та Угорщини. Вони пішли на діалог з опозицією («круглий стіл»), розраховуючи, що, хоча компартіям і доведеться відмовитися від монополії на владу, все ж вони зможуть залишитися вагомим чинником політичного життя. Але перші ж вільні вибори в червні 1989 р. в Польщі і в березні 1990 р. в Угорщині спростували ці розрахунки: у Польщі комуністи зазнали повного провалу, а в Угорщині ледь набрали 10% голосів. В обох країнах влада мирним шляхом перейшла в руки демократичних сил. Комуністичні правителі інших східноєвропейських країн настійливо чіплялися за владу.

З перших кроків революційних перетворень в східноєвропейських країнах і, в першу чергу, в НДР було видно, що хід і результат подій будуть залежати від позиції СРСР. Радянське керівництво ясно заявило, що не має наміру втручатися у внутрішні справи союзних держав. Це додало вагу демократичним силам східноєвропейських країн, які боролися за владу.

Падіння Берлінської стіни стало початком ланцюгової реакції. Вже 10 листопада 1989 р. в Болгарії відбулася зміна партійного керівництва. Тут, на відміну від інших країн, компартія намагалася утримати владу в своїх руках, проводячи необхідні реформи в допустимих для себе межах. Спочатку їй це вдавалося.

Через тиждень після подій у Болгарії почався рух в Чехословаччині.

17 листопада в Празі відбулася студентська демонстрація, учасники якої вимагали відновлення демократії в країні. Поліція грубо розігнала маніфестацію. У відповідь у столиці почалися масові антиурядові демонстрації. Було створено політичне утворення - Громадянський форум, який об’єднав усі опозиційні сили в Чеських землях. Аналогічний центр - Громадськість проти насильства - з’явився в Словаччині. Під тиском мас компартія змушена була відступитися від влади.

У НДР, Болгарії та Чехословаччині революційні події, незважаючи на їх масовий масштаб і бурхливий характер, пройшли в цивілізованих формах, без проявів насильства з боку опозиції. Недарма, наприклад, революцію в Чехословаччині назвали «оксамитовою». У той же час, в Румунії, хвилювання, які виникли в грудні 1989 р., вилилися в жорстокі зіткнення демонстрантів з органами державної безпеки. 22 грудня революція перемогла. До влади прийшов Фронт національного порятунку, до якого увійшли різні опозиційні сили.

Революції 1989 р. в країнах радянського блоку носили антитоталітарний, демократичний, визвольний характер. Їм були властиві спонтанність і масовість. Авангардну роль у революціях грали інтелігенція, молодь, в першу чергу студентська, робочий клас. У порівнянні з антитоталітарними виступами попередніх десятиліть інакше виглядали програмні вимоги революцій. Якщо події 1956 р. у Польщі та Угорщині, 1968 р. в Чехословаччині відбувалися під гаслами «очищення соціалізму» від сталінських деформацій, «повернення до ленінських принципів», то учасники революцій 1989 р. вимагали встановлення справжньої демократії. Перемога була досягнута порівняно легко, оскільки ні в одній зі східноєвропейських країн не знайшлося громадських сил, які встали б на захист комуністичної влади.

Результатом революційного процесу в шести східноєвропейських державах стало повалення тоталітарних режимів і звільнення цих країн з-під радянського панування. Це ознаменувало кінець поділу Європи. Перед східноєвропейськими країнами відкрилася перспектива повернення в єдину сім’ю європейських держав, а перед НДР - возз’єднання з ФРН в єдиній Німеччині.

В ході революцій виникли й активізувалися різні політичні сили - від крайніх лівих до крайніх правих. Парламентські вибори, що проходили в країнах Центральної та Східної Європи протягом 1989-1990 рр., продемонстрували розстановку цих сил. Вибори показали, що компартії докорінно очистилися від колишніх лідерів і правлячих кіл, ґрунтовно модернізували свої програмні установки, наблизивши їх до програм соціалістичних і соціал-демократичних партій Заходу, і навіть змінили свої назви. Вибори продемонстрували, що комуністи не користуються серйозним впливом, за винятком Болгарії. Їм довелося залишити урядові пости і перейти в опозицію. Не мали значної підтримки виборців соціалістичні, соціал- демократичні та інші ліві партії, незважаючи на їх активну роль у проведенні революцій. Найбільшого впливу досягли правоцентристські партії, що зайняли основні позиції в парламентах і урядах.

Революційний процес не обмежився країнами радянського блоку. Пізніше він охопив і дві комуністичні держави на Балканах, які вже не належали до «соціалістичної співдружності», - Югославію і Албанію.

Революції кінця 80-х - початку 90-х років у країнах Центральної та Східної Європи - явище особливої історичної важливості. Вони вивели з-під комуністичного панування на шлях свободи, національної незалежності і демократії регіон зі 140 млн. населення, зробили значний крок у бік ліквідації штучного розколу Європи і всього світу.

Минуло кілька років після перемоги революцій. Суттєво змінилася карта Центральної та Східної Європи. З неї зникла НДР, яка восени 1990 р. возз’єдналася з Федеративною Республікою Німеччиною.

Чотири нові держави, що виділилися з колишньої Соціалістичної Республіки Югославії - Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина та Македонія, - отримали міжнародне визнання, вступивши в ООН. Поряд з ними життєздатною виявилася і Союзна Республіка Югославія.

Наступною багатонаціональною східноєвропейською країною, яка пережила процес розпаду, стала Чехословаччина. Після революції 1989 р. прагнення до національної незалежності взяло верх серед словацької громадськості. На вимогу Словаччини почався процес розподілу Чехословацької Федеративної Республіки на дві незалежні держави - Чеську та Словацьку, що почали самостійне існування з 1993 р.

Вже в ході революцій відбулася ламка політичної системи комуністичних режимів, що пройшла досить швидко і не зустріла особливого опору. Більш складним виявився процес демонтажу старої адміністративно-господарської структури і переходу до змішаної економіки, що ґрунтується на законах ринку. Комуністичні режими залишили після себе відстале народне господарство, що знаходилося в кризовому стані, і вивести країни з нього виявилося нелегко. У 1990

1992 рр. виробництво падало, валовий національний продукт, вироблений в країнах Центральної та Східної Європи за три роки, скоротився на третину. Економічна криза супроводжувалася зростанням безробіття, інфляцією, зниженням і без того невисокого рівня життя. Це стало причиною серйозної соціальної напруженості.

Уряди східноєвропейських країн проводили докорінні економічні реформи: роздержавлення, приватизацію засобів виробництва, ліквідацію планової, командно-адміністративної системи в господарстві і переведення його на природний, ринковий шлях розвитку. Вже в 1993 р. їх економіка почала виходити з глибокої кризи. При цьому господарське пожвавлення було більш помітним в тих країнах, де найбільш послідовно проводилися реформи: в Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччини, Словенії, а також у Східній Німеччині, що увійшла до складу ФРН. Набагато менші результати досягнуті в балканських країнах - Румунії, Болгарії. Македонії. Що стосується Албанії, то вона в 1997 р. пережила гостру політичну кризу.

Однак внутрішньополітичне становище більшості східноєвропейських країн наприкінці 1990-х рр. стабілізувалося. З’явилися нові тенденції політичного розвитку. Якщо після переходу від тоталітарних режимів до демократії вісь політичного життя помітно змістилася вправо, то вже через кілька років у ряді країн посилився вплив лівоцентристських партій. Головною причиною цього було невдоволення широких верств населення тимчасовим погіршенням матеріального становища, різкою соціальною диференціацією, що супроводжували проведення радикальних економічних реформ. У результаті багато людей пов’язували надії на поліпшення життя саме з лівими політичними силами. При цьому мова йшла не про повернення до «старого режиму», а про соціальні заходи, що здійснюються в умовах демократії та ринкової економіки.

У корені змінилася зовнішньополітична орієнтація східноєвропейських країн. Якщо раніше основою їхньої зовнішньої політики була «дружба» з СРСР, то в нових умовах відносини з його правонаступницею - Росією - відійшли на задній план. Втративши сенс свого існування, в 1991 р. припинили діяльність ОВС та РЕВ. Країни, що звільнилися від комуністичного панування, поставили в центр своєї зовнішньополітичної стратегії орієнтацію на Західну Європу, заявивши про бажання вступити в європейські інтеграційні об’єднання, насамперед у НАТО і Європейський Союз.

Більшість країн Центральної та Східної Європи отримали статус асоційованих членів ЄС, що дало їм переваги в торгівлі з західноєвропейськими державами, відкрило ширші можливості фінансового співробітництва. Першими кандидатами на вступ до ЄС стали Польща, Чехія, Угорщина, Словенія.

< Назад   Вперед >
Содержание