Учебники

12.Землеволодiння i сеньйорiально-селянськi вiдносини

В iсторiографiї господарство Середньовiччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власностi, основою якої була земля у формi феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системi господарства; монополiя феодалiв на землю, яка виявлялася у принципi "Немає землi без сеньйора"; умовний характер, iєрархiчна структура земельної власностi, що грунтувалася на васальних зв'язках; протирiччя мiж великою власнiстю на землю i дрiбним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адмiнiстративна i вiйськово-полiтична залежнiсть селянина вiд землевласника; рентна форма експлуатацiї феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обмiну; сеньйорiя, ремiсничий цех, торгова гiльдiя як головнi господарськi форми. Аграризацiя економiки зумовила назву Середньовiччя в науковiй лiтературi "аграрна цивiлiзацiя".
Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовiччя пройшов три перiоди. У ранньому Середньовiччi (V— Х ст.) сформувалися i утвердилися визначальнi риси феодального господарства (перiод генези). XI—XV ст. — перiод зрiлостi феодального господарства в умовах внутрiшньої колонiзацiї, розвитку мiст i товарного виробництва. У пiзньому Середньовiччi (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринковi форми виробництва, з'явилися ознаки iндустрiальної цивiлiзацiї.
Виникнення i розвиток господарства у європейських країнах мали унiверсальнi ознаки. Разом з тим в кожнiй країнi були свої особливостi, хронологiчнi межi. Так, в Італiї, Францiї, Іспанiї, Вiзантiї цей перiод отримав назву романського, сформувався на основi спадщини Римської iмперiї та соцiально-господарської системи германських племен. В Англiї, Нiмеччинi, скандинавських i слов'янських країнах перехiд до феодальних вiдносин вiдбувався на основi розкладу родоплемiнних i общинних вiдносин.
Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладi Франкського королiвства (V—IX ст.), що було створено германськими племенами франкiв на територiї Пiвнiчної Галлiї (сучасної Францiї), а з VIII ст. запанувало над бiльшою частиною Захiдної Європи. У V — на початку VI ст. за "Салiчною Правдою" — збiрником звичаєвого права — у Франкському королiвствi вiдбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сiмей (включаючи родичiв до третього поколiння), на сусiдську, де переважало iндивiдуальне господарство малих сiмей. Громадi належали територiальне верховенство, колективна власнiсть на всi землi. У спадковому користуваннi великих сiмей, члени яких вели спiльне господарство, були надiли (парцели) орної землi, сади, виноградники, дiлянки лiсiв та лукiв, випаси для худоби. Право приватної власностi поширювалося на будинок з присадибною дiлянкою та рухоме майно. Неподiльнi угiддя були спiльною власнiстю членiв громади. Права вiдчуження (вiльного розпорядження) "салiчної землi" франки не знали. Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої вiдсутностi переходила до громади.
За "Салiчною Правдою", франки були вiльними членами громади з визначеними правами i обов'язками, але соцiальнi та майновi вiдмiнностi в їхньому середовищi були значними. До соцiальної структури франкського суспiльства належали знатнi, вiльнi, напiввiльнi лiти-землероби i раби. У процесi колонiзацiї Галлiї частину земель, переважно iмперських, привласнили королi, дружинники, знать. У громадi неминуче виникав дуалiзм мiж колективною власнiстю i парцелярними господарствами. Розпочалася майнова диференцiацiя, з'явилися заможнi та незаможнi члени громад.
Одночасно зберiгалася земельна власнiсть церкви i галло-римського населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських королiв. Не було вiдмiнено нi рабство, нi колонат. Продовжували дiяти норми римського права. Отже, в аграрних вiдносинах Франкського королiвства доби "Салiчної Правди" спiвiснували римська система приватної власностi, землеволодiння франкських громад, королiв i знатних осiб.
Протягом VI—VII ст. у франкiв еволюцiонував порядок успадкування землi. Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого. Спадковий надiл перетворювався на алод — приватну власнiсть невеликої сiм'ї або її членiв. Ця власнiсть вiльно вiдчужувалася — заповiдалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмiнювалася без дозволу громади. Остання з землеробської трансформувалася на сусiдську громаду — марку, господарськi пiдвалини якої визначалися приватною власнiстю на орнi землi та колективною на угiддя, власною працею її вiльних членiв.
З утвердженням приватновласницьких вiдносин i змiцненням алоду розпочалося вiдчуження землi. Посилилися майнове розшарування, розорення дрiбних галло-римських i франкських землевласникiв, концентрацiя землi. Король зi свого земельного фонду надавав церквi, своїм намiсникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землi з селянами, право на збирання державних доходiв. Уже в кiнцi VI ст. сформувалося землеволодiння франкської службової знатi.
Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст. охопив рабiв, колонiв, вiльновiд пущених. Посилилося їхнє особисте пiдпорядкування приватнiй владi галло-римських землевласникiв. Зросла чисельнiсть рабiвсервiв, надiлених землею. Невеликi земельнi власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатацiї селян, що зародилася в маєтках пiзньої Римської iмперiї. Грамоти Меровiнгiв надавали церквi, свiтським землевласникам iмунiтет — привiлей здiйснювати у своїх володiннях функцiї державної клади: фiскальнi та судово-адмiнiстративнi. Це було потрiбно для примусу селян до виконання панщини, грошового i натурального чиншу.
У VIII—IX ст. у франкському суспiльствi вiдбувся переворот в аграрних вiдносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його каталiзатором стали вiйни з арабами, германськими та слов'янськими племенами. Вiйни вимагали великої кiлькостi воїнiв. Оскiльки вiйськова служба заважала селянам займатися сiльськогосподарською працею i розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали вiдiгравати важкоозброєнi кiннi воїни-рицарi. В умовах панування натурального господарства основою матерiального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл — фактичний правитель (714—751 pp.) Франкської держави при останнiх Меровiнгах провiв вiйськово-аграрну реформу. Змiст її полягав у припиненнi роздавання землi у спадкову власнiсть. Воїни-рицарi отримували пожиттєвi земельнi дарування —'бенефiцiї — за умови виконання вiйськової служби i васальної присяги на вiрнiсть королевi-сеньйоровi. Частину цих земель бенефiцiарiї надавали своїм васалам. Склалося бенефiцiальне — умовно-службове, тимчасове землеволодiння, що грунтувалося на сеньйорiальновасальних вiдносинах. Право власностi на землю зберiгалося за сеньйором, який надавав її. Вiдмова вiд служби або зрада призводили до конфiскацiї бенефiцiя. Одночасно реформа пiдготувала умови для руйнування порядкiв громади. Вона обмежувала права i обов'язки вiльних членiв громади: увiльняла їх вiд вiйськової служби, участi в судi, мiсцевому управлiннi.
В iмперiї Каролiнгiв (династiя утвердилася в 751 p.) надання бенефiцiїв стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефiцiй перетворився на феод (лен) — феодальну систему — розвинену форму землеволодiння доби Середньовiччя.
Одночасно з зростанням великого землеволодiння формувалося феодальне залежне селянство. До нього крiм сервiв, колонiв, вiльновiдпущених, лiтiв належали також вiльнi франкськi алодисти та дрiбнi галло-римськi землевласники. Цьому сприяли як економiчнi, так i полiтичнi фактори: великi податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель i алодiв» натуральне господарство, що ставило селян у залежнiсть вiд природних умов i унеможливило iншi заняття, вiйни та мiжусобицi. Перетворення вiльних селян на залежних i втрата ними прав на землю вiдбувалися по-рiзному. Один з таких шляхiв — насильний продаж землi, виконання певних господарських примусiв на користь короля та його намiсникiв. Стали поширенiшими прекарнi угоди, вiдомi з римських часiв, їхнiм змiстом було вiдчуження алоду вiльного дрiбного землевласника на користь свiтського магната чи церкви, а потiм повернення його селяниновi в пожиттєве користування як прекарiя ("землi, виданої на прохання"). Крiм "прекарiя поверненого" iснував "прекарiй нагороджений", коли селянин крiм власної отримував додаткову дiлянку землi. Селянськi прекарiї спочатку регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею i розмiри чиншу. Поступово прекарiї стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власнiсть, зберiгали ЇЇ як умову господарювання, прикрiплювалися до неї як користувачi надiлiв. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста.
Звичайним явищем у Франкськiй державi стала комендацiя — подiбний до патронату iнститут особистої залежностi, коли селяни потрапляли пiд покровительство короля, свiтського чи духовного феодала. З часом особиста залежнiсть селян поширилася на їхнi землi.
Протягом VIII—IX ст. нiвелювалися майновий i соцiальний статуси рiзних категорiй залежного селянства. Однак вони неповнiстю унiфiкувалися. Селяни рiзного походження вiдрiзнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому вiдношеннi селяни, якi отримали загальну назву "серви" i були нащадками рабiв, колонiв, лiтiв, перебували в особисто спадковi й залежностi вiд сеньйора. Найiстотнiшою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона вiдходу з землi. Бiльшiсть селян не була спадкове залежною. Їхнi обов'язки зберiгалися доти, доки вони користувалися надiлом у цiй сеньйорiї та не були прикрiпленi до землi. Спроби Карла Великого (768—814 pp.) заборонити вiдхiд селян з землi не мали успiху.
Темпи розвитку феодальних господарств визначалися полiтикою франкської держави Каролiнгського перiоду. Згiдно з правовими нормами кожна вiльна людина була зобов'язана знайти собi сеньйора. Дарування iмунiтетiв, якi розширили судово-адмiнiстративну владу сеньйора, набули вiйськово-полiтичного та територiального характеру. Посади намiсникiв стали спадковими. Обмежувалися i скасовувалися громадянськi права вiльних селян у полiтичному життi. Вiйськовi реформи Карла Великого звiльняли селян вiд вiйськової служби, крiм власникiв 3—4 надiлiв. Іншi об'єднувалися в групи i споряджали одного воїна. Регламентувалися фiзичнi покарання залежних людей, їхнi примуси.
Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорiї. Земля подiлялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянськi надiли. Сеньйорiї "класичного" типу мали значнi розмiри (кiлька сотень гектарiв). Доменiальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальної площi. Селяни вiдбували регулярну польову панщину вiд одного до трьох днiв на тиждень, рiзну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кiнцi IX ст. у цих сеньйорiях було зосереджено не менше третини селян. Частiше зустрiчалися сеньйорiї з незначним доменiальним господарством, де переважали тваринництво й земельна рента продуктами.
Внаслiдок слабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна роль.
Отже, протягом V—IX ст. у Франкськiй державi сформувалася класична форма феодального службового землеволодiння та сеньйорiально-селянських вiдносин. Дрiбне господарство франкiв, що грунтувалося на алодiальнiй власностi, витiснив феодальний маєток-сеньйорiя. Швидкому утвердженню їх (порiвняно з iншими країнами Європи) сприяла асимiляцiя римської господарської спадщини. В Італiї, Іспанiї римськi господарськi структури переважали над варварськими. Однак феодалiзацiя господарств у цих країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германських племен та реконкiстою — вiдвоюванням Пiренейського пiвострова в арабiв.
У Нiмеччинi господарство феодалiзувалося в VII—XI ст. За германськими "Правдами" у VII—VIII ст. панував алод, одночасно iснувало церковне i свiтське землеволодiння. Особливiстю аграрної еволюцiї було бiльше значення "внутрiшньої" феодалiзацiї громади-марки. Поширилися рiзнi форми вiдчуження алоду: заповiт, дарування, обмiн, продаж всерединi марки. Поглиблювалася майнова та соцiальна нерiвнiсть. Однi сiм'ї бiднiли, iншi збагачувалися, перетворюючись на дрiбних i середнiх землевласникiв. У їхнiх руках зосереджувалися права на громадськi угiддя.
Приєднання в IX ст. територiї Нiмеччини до Каролiнгської iмперiї сприяло синтезу громадського i романiзованого господарства. Активiзувало його утворення Нiмецької держави на початку Х ст. Це зумовило аграрний переворот, прискоривши розпад громади i швидке зростання великих земельних володiнь. Король дарував землi, iмунiтетнi привiлеї феодалам. Характерною для Нiмеччини була така форма феодальної власностi, як фогство. Фогти (дослiвно захисники) — свiтськi особи, якi виконували в iмунiтетних церковних маєтках судово-адмiнiстративнi та фiскальнi функцiї. Поступово їхнi посади стали спадковими, вони привласнювали церковнi землi та доходи. Структура феодальної сеньйорiї мала деякi особливостi, їй були властивi роздробленiсть i дискомпактнiсть, розпорошенiсть у багатьох селах.
Складалася феодальна залежнiсть вiльних членiв громади. Вiдчуження алоду, прекарнi угоди призводили лише до їхньої поземельної залежностi, перетворення на надiльних селян з виплатою земельної ренти. Поступово встановлювалась особиста залежнiсть вiльних членiв громади вiд землевласникiв. На початку XII ст. у Нiмеччинi сформувалися феодальне землеволодiння, визнане спадковим i неподiльним, та сеньйорiально-селянськi вiдносини.
В Англiї, яка належала до Римської iмперiї з І ст. н. е., рабовласницька система власностi не сформувалася. В англосаксонський перiод (V—XI ст.) домiнувала селянська вiльна сусiдсько-територiальна громада-марка. Значнi за розмiрами спадково-сiмейнi надiли-гайди на 120 акрiв (48 га), колонiзацiйнi можливостi, примiтивна агрокультура, взаємодопомога забезпечували тривале (порiвняно з Франкською державою) збереження громадської власностi. Англiйський фолькленд — надiл, яким володiли за "народним правом", не став "класичним" алодом, вiльно вiдчуженою власнiстю, оскiльки певнi права на землю зберiгала громада. Бiльшiсть населення становили вiльнi селяни — керли. Невiльне населення — раби та залежнi лiти з завойованого кельтського населення — використовувалося як челядь або "сидiло" на землi, вiдробляючи оброк i панщину її власниковi. Проте поступово алодизацiя землi, вичерпування колонiзацiйних можливостей, соцiально-економiчна диференцiацiя населення, збагачення родоплемiнної (ерлiв) та службової (тенiв) знатi, якi мали вiд п'яти до сорока гайдiв землi, робили неминучим формування великого землеволодiння i перетворення дрiбних власникiв на залежних селян. Вирiшальне значення мали королiвськi дарування (з VII ст.) монастирям, ерлам, тенам земель з вiльним населенням — боклендiв (земля, придбана за грамотою) з правами на збирання доходiв, фiску, суду, стягування штрафiв. Фактично король дарував не землю, а владу над вiльними селянами, право iмунiтету. Мiж власником бокленду 1 населенням встановлювалися особистi вiдносини залежностi. Селяни зберiгали право фолькленду на землю, але одночасно феодал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди зменшувалися, утворювалися помiстя — манори, зростали примуси селян.
Надання землi для прожиття зросло пiсля об'єднання в IX ст. англо-саксонських королiвств у єдину державу i реформ короля Альфреда на зразок реформ Карла Мартелла. Королiвська влада дарувала феодалам i монастирям iмунiтет, насамперед судовий. Прекарнi вiдносини не поширилися. Розвивався iнститут комендацiї. Великим землевласником стала католицька церква, володiння якої з'явилися в АНГЛІЇ наприкiнцi VI—VII ст. Процес феодалiзацiї уповiльнювали збереження рабства до XI ст. i датськi завоювання, оскiльки скандинавськi поселенцi зберiгали особисту свободу i громадське зевлеволодiння.
Завершення процесу феодалiзацiї господарств в Англiї пов'язане з нормандським завоюванням у серединi XI ст. Це була експансiя бiльш розвиненого французького феодалiзму. Як наслiдок, права короля декларувалися на всi землi, вони надавалися на правах ленiв, тодi ж склалися васальнi вiдносини та iєрархiя власностi. Вiдбулася унiфiкацiя соцiального складу селян на двi головнi групи — повнонадiльних вiлланiв i малоземельних коттерiв. Матерiали першого (1085—1086 pp.) перепису населення i землеволодiнь в iсторiї Англiї та усiєї Європи, якi отримали назву "Книги Страшного суду", юридичне зафiксували панування феодальних вiдносин у англiйському суспiльствi.
Повiльнiшим i своєрiднiшим порiвняно з Захiдною Європою було встановлення феодального господарства у Вiзантiї, де зберiгалася вiдносно мiцна централiзована влада. З завоюванням слов'янами Балканського пiвострова (VII—VIII ст.) утвердилася селянська громада. Особливiстю аграрного ладу було спiвiснування приватної, генетичне пов'язаної з пiзньоримською державної та громадської власностi. Це ускладнювало процес формування великої феодальної земельної власностi, що iнтенсивно вiдбувався в IX—XI ст. Держава контролювала й розвиток. Умовна власнiсть не набула особливого поширення. Залежнiсть селян формувалася на грунтi приватноправового домовлення (продаж, дарування, патронат, боргова кабала), насильницьких дiй феодалiв, державних дарувань земель разом з селянами. Земельна рента як форма приватновласницького гноблення селян поєднувалася з експлуатацiєю їх державою через податкову систему.
У Пiвнiчнiй Європi феодальнi вiдносини склалися на основi розпаду громадсько-родового ладу. Цей процес вiдбувався повiльно i завершився у XII—XIII ст. Причиною цього було збереження великої патрiархальної сiм'ї як соцiальної та господарської основи скандинавського суспiльства. Інститут алоду не сформувався. Одаль — земля, на якiй вели господарство члени великої сiм'ї, був спадковий i не вiдчужувався. Важливим чинником господарської перебудови у Х—XI ст. стали королiвськi дарування службовим особам права стягувати з певної територiї частини доходiв для прожиття. Сформувалася система пiдпорядкованих королевi тимчасових державних ленiв, якi вiдрiзнялися вiд захiдноєвропейських бенефiцiя та феода. Сеньйорiя не склалася. Власники ленiв не мали iмунiтетних привiлеїв i здiйснювали лише адмiнiстративнi функцiї вiд iменi короля. Селяни не пiдпорядковувалися приватнiй владi, залишалися особисто вiльними, зберiгали право одаля на свої землi. Реформи XIII ст. звiльнили селян вiд вiйськової служби в ополченнi та перетворили її на податковий стан. У XII— XIII ст. набула поширення оренда, але вона не привела до виникнення типових селянських надiлiв. Орендарi вважалися особисто вiльними, мали право вийти з надiлу.
Отже, в V—Х ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на основi приватної власностi феодала на землю та залежностi селян вiд феодала. Вирiшальне значення мали вiдчуження алоду, перемога великого землеволодiння над дрiбним, становлення мiж землевласниками i селянами вiдносин панування i пiдпорядкування, а всерединi пануючої верстви — покровительства i служби. Прискорили цi перетворення вiйни, зовнiшня експансiя, законодавча та податкова полiтика держав, санкцiя нею iмунiтетної системи та придушення опору селян.
Зрiлi феодальнi вiдносини (XI—XV ст.) практично в усiх країнах Європи мали класичну форму i майже не вiдрiзнялися. На першому етапi їхнього розвитку (XI— XIII ст.) панували феодальна земельна власнiсть, що склалася у трьох видах — королiвська, свiтська, духовна. Ієрархiчна структура землеволодiння обмежувала права окремого феодала на землю. Існувала власнiсть верховна, сеньйорiальна i пiдпорядкована васальна. Лише з часом леннi володiння стали вiдчужуватися. Система майорату давала можливiсть успадковувати землю старшому синовi повнiстю або двi третини її.
Основними господарськими одиницями стали сеньйорiї. Вони були рiзними за розмiрами (вiд великих на кiлька тисяч надiлiв до найдрiбнiших на 5—10 надiлiв).
Сеньйорiально-селянськi вiдносини засновувалися на надiльнiй системi, що давала змогу селяниновi мати самостiйне господарство, а сеньйоровi забезпечувала економiчну реалiзацiю права власностi на землю — земельну ренту. Селянськi надiли (манси у Францiї, вiргати в Англiї, гуфи в Нiмеччинi) були спадковими, могли вiдчужуватися всерединi сеньйорiї, а за згодою сеньйора — поза нею. За структурою це були складнi земельнi комплекси. Будинок з присадибною дiлянкою знаходився у селi. Орнi надiли розташовувалися посмужно, кожен складався з 3—4 дiлянок. Площа надiлiв була рiзною. З розвитком товарно-грошових вiдносин нерiвнiсть у забезпеченнi селян землею зросла. У Францiї розмiр манса в середньому становив 4—6 га, але розрив у земельнiй забезпеченостi був 15 — 20-кратним. В Англiї, за "Книгою Страшного суду" (середина XI ст.), половина вiлланiв мала ЗО—60, а наприкiнцi XVIII ст.— 7—7,5 акра орної землi. У Нiмеччинi на колонiзованих землях на схiд вiд Ельби селяни отримували одну гуфу (в середньому 16,8 га).
Загальнi риси сеньйорiї найбiльш чiтко i повно простежуються на прикладi Францiї. Сеньйорiя розширилася територiальне, втягуючи у свою сферу колонiзованi землi. Доменiальнi володiння збiльшувалися за рахунок лiсiв, лукiв, пасовищ, тодi як доменiальна оранка зменшувалася. Панщина або зникла, або не перевищувала кiлькох тижнiв на рiк. Використовували її переважно для сiнокосу, як гужову повиннiсть, часто оплачували харчами, сiном, грiшми. Поширився феодальний найм — примусова праця за плату, невиконання якої каралося сеньйорiальним судом. Переважали натуральна i грошова рента, остання становила вiд третини до половини селянських доходiв. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званих нових селянських надiлiв, що надавалися на 1—9 рокiв за великий вступний внесок i фiксований чинш вартiстю до половини врожаю. У соцiально-правовому вiдношеннi селяни продовжували подiлятися на тих, що перебували у особисто-спадковiй залежностi, та вiльних вiд неї. Останнi становили бiльшiсть населення. Найбiльше сервiв було в провiнцiях
Центральної Францiї (25—50 %).
Як своєрiдна форма землекористування зберiгалася громада. Була поширена система вiдкритих полiв, коли пiсля збирання врожаю селяни перетворювали землi на пасовиська. У спiльному користуваннi були неподiльнi угiддя (альменда): лiси, луки, рiчки, озера.
Завершилося феодальне пiдпорядкування селянства. Хоч iснували певнi вiдмiнностi в становленнi його рiзних категорiй, градацiя правового статусу зменшилася. Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адмiнiстративна, вiйськово-полiтична залежнiсть вiд власника землi. Приватна юрисдикцiя остаточно витiснила державну. Права феодалiв значно розширилися. Було досягнуто всебiчної регламентацiї життєдiяльностi селян. Контролювалися поголовний чинш (обов'язок щодо особистостi власника), поземельнi примуси, успадкування майна i вiдчуження земельних дiлянок, шлюби селян, постої вiйськ i вiйськовi реквiзицiї, мiри маси i об'єму. Власники сеньйорiй збирали екстраординарний податок — таллю, мали судовi права щодо вищої юрисдикцiї, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервiтути — спецiальнi внески за користування луками, лiсами, водними ресурсами, стягували торговi та дорожнi мита. Значного поширення набув баналiтет — монопольне право феодалiв на господарськi об'єкти для переробки сiльськогосподарської продукцiї. Селяни платили десятину на користь церкви i державнi податки.
В iсторико-економiчнiй лiтературi iснують протилежнi точки зору щодо статусу селян у Захiднiй Європi на першому етапi (XI—XIII ст.) зрiлого Середньовiччя. Тривалий час панувало твердження, що доменiально-панщинна система i серваж як форма особисто-спадкової залежностi селян рiзного походження були загальноєвропейським явищем i свiдчили про крiпосний стан селянства. Прихильники iншої точки зору, грунтуючись на нових дослiдженнях з iсторiї аграрних вiдносин, вважають, що поняття крiпосний", "крiпосництво" характернi для пiзнього Середньовiччя (кiнець XV — середина XVII ст.). Вони означали прикрiплення селян до землi, їхню спадкову залежнiсть вiд сеньйора, широке використання панщини, пiдтримку цих норм центральною владою, тобто загальнодержавний статус. У європейських країнах у XI—XIII ст. з розвитком товарно-грошових вiдносин доменiально-панщинна система стала обмеженою, переважала натуральна та натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25—ЗО % селянського врожаю. Переважну частину доходiв забезпечували сеньйорiальнi стягнення. Змiцнилася самостiйнiсть селянських господарств, розширилися їхнi права. Всi селяни брали участь у майнових i земельних угодах, мали право успадковувати та продавати майно, примуси їх були фiксованi. Звичайним явищем стало переселення селян у мiста або iншi сеньйорiї. Оскiльки це був перiод полiтичної роздробленостi, сеньйори практично не могли повертати селянутiкачiв. Лише в Англiї, на вiдмiну вiд iнших європейських країн, сеньйорiальна структура характеризувалася повiльним розпадом доменiально-панщинного господарства.
У XII—XIII ст. пiдвищився правовий статус, розширилися права селян на володiння землею. Громади й окремi сiм'ї викуповували такi сеньйорiальнi обов'язки, як обмеження в шлюбi, свободу вiдчуження й успадкування рухомого i нерухомого майна, вихiд з землi. Фiксувалися талля, розмiри вiйськового збору, торговi та дорожнi мита, судовi штрафи. Отже, вони звiльнялися вiд особисто-спадкової залежностi. Змiцнювалася їхня господарська самостiйнiсть.
В Англiї наприкiнцi XI—XII ст. сформувалася унiверсальна манорiальна система. Було вироблено правовий статус залежного селянства. Вiллани i коттери визнавалися спадково залежними вiд лордiв i виключалися з сферикоролiвської юрисдикцiї. У документах поняття "вiллан", "серв" стали взаємозамiнними. Головною повиннiстю їх була панщина з власним iнвентарем i тягловою худобою. З 30-х
рокiв XII ст. з'явилася нова тенденцiя, яка полягала у поширеннi системи оренди манорiв, комутацiї (замiни) вiдробiткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з можливiстю збiльшити прибутки за рахунок продажу товарiв доменiального господарства вiдбулася так звана манорiальна реакцiя: рекомутацiя ренти, панщина стала регулярною, 3 — 4 днi на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежнiсть селян. Лорди захопили бiльшу частину громадських земель. Однак у середнiх i невеликих манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих сезонних робiтникiв. Неефективнiсть панщизняних робiт, зростання товарних вiдносин у останнiй третинi XIII ст. знову призвели до комутацiї панщини грошовою рентою.
У Нiмеччинi феодальне господарство досягло зрiлостi в XII—XIII ст. Розвивалася сеньйорiальна система з доменiальним господарством i вiдробiтковою рентою. Зросла роль судово-адмiнiстративної та вiйськово-полiтичної влади феодалiв. Вирiвнювалося становище рiзних категорiй селянства, але в правовому вiдношеннi селяни, як i ранiше, подiлялися на тих, що були в особистiй залежностi спадково, i залежних вiд сеньйора лише на час користування надiлами землi. Особливiстю нiмецького села була значна кiлькiсть челядi, яка жила на панському дворi, не мала власного господарства. З кiнця XII—XIII ст. почалася перебудова доменiального господарства: комутацiя панщини, поширення оренди землi за плату, що збiгалася з розмiром продуктивного i грошового оброкiв. Селяни звiльнялися вiд особисто-спадкової залежностi, обмежень щодо розпорядження землею. Форми залежностi селян подiлялися мiж рiзними сеньйорами, i селяни мали кiлькох господарiв.
З другої половини XII ст. активiзувалася експансiя на заельбськi слов'янськi та пруськi землi. За дорученням власникiв землi спецiальнi локатори вербували селян, якi отримували на колонiальних землях спадково-чиншовi надiли. Чинш був фiксованим, збирався грiшми або в грошово-продуктовiй формi. Наприкiнцi XIII ст. вiн перетворився на постiйний земельний податок.
Звiльнення селян вiд примусiв особистого характеру, фiксацiя ренти, розширення прав на спадкове користування землею, змiцнення самостiйностi селянських господарств i залучення їх до товарних вiдносин були властивi Пiвнiчнiй Італiї, державам Пiренейського пiвострова.
У Вiзантiї протягом XI—XIII ст. аграрнi вiдносини мали ознаки захiдноєвропейських. Зросли державнi дарування феодалам i церквi земель на умовах повної або службової власностi та iмунiтетних привiлеїв. Доменiальнi землi надавалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла типова для Заходу ситуацiя, коли селянин був зобов'язаний платити ренту одночасно рiзним сеньйорам. Однак не склалася iєрархiчна структура власностi, не було баналiтетних платежiв.
Основнi риси зрiлої сеньйорiї захiдноєвропейського типу були властивi маєткам Центральної Європи. У Чехiї, Польщi, Угорщинi широкi масштаби внутрiшньої колонiзацiї призвели до зменшення королiвських володiнь i швидкого зростання приватних сеньйорiй. Приплив iноземних, насамперед нiмецьких, колонiстiв сприяв виникненню на чеських i польських землях нових вiдносин мiж феодалами i селянами, якi регулювалися правовими нормами, перенесеними з Нiмеччини, звiдки i походить назва "нiмецьке право". Основнi положення традицiйних "чеського" i "польського" прав (посмертнi побори, плата за спадщину тощо) поступоVBO втратили силу. В Угорщинi зросла кiлькiсть селян, .Вiльних вiд особисто-спадкової залежностi, якi користува|їлися фактичною свободою переходу. Зникати примiтивнi бдiдробiтки. Як основнi форми ренти утвердилися натуральний i грошовий чинш.
Отже, у XI—XIII ст. в усiх регiонах Європи господарська структура сеньйорiї мала спiльнi ознаки. Зросли доменiальнi володiння за рахунок лiсiв, лукiв, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися i змiцнiли сеньйорiальнi права. Селяни-власники надiлiв платили натуральну i грошову ренти. Роль сеньйорiї у загальнiй системi феодальної експлуатацiї була бiльшою порiвняно з державною юрисдикцiєю.
Протягом XI—XIII ст. в Європi зберiгалося нечисленне вiльне селянство, яке не належало нi до королiвських, нi до приватних сеньйорiй (так званi державнi селяни). Цi дрiбнi землевласники: вiльнi люди короля у Францiї, фрiгольдери в Англiї, "вiльнi селяни" у Вiзантiї, "iмператорськi" вiльнi у Нiмеччинi самостiйно розпоряджалися землею, переселялися з мiсця на мiсце, судилися тощо. Проте всi вони були феодальне залежними через представникiв королiвської (князiвської, iмператорської) влади. За користування землею, вiдчуження її селяни платили податки та виконували державнi примуси значно меншi, ник селяни сеньйорiй.
У XIV—XV ст. у рiзних регiонах вiдбувся новий аграрний переворот, що змiнив господарську структуру феодальних сеньйорiй. Змiни були зумовленi сукупнiстю соцiально-економiчних причин. З перших десятилiть XIV ст. до кiнця XV ст. фактично всi країни Європи охопила демографiчна криза. Лише пiд час чуми 1347—1350 pp. загинуло 40 % населення Францiї, третина в Англiї, четверта частина в Нiмеччинi. На 40—60 % зменшилася чисельнiсть жителiв мiст в Італiї. В серединi XV ст. населення Європи порiвняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину. Спустошувалися орнi землi, якi заростали лiсом i перетворювалися на пасовиська. Зникали поселення, зокрема в Англiї — 23 % загальної кiлькостi, в Нiмеччинi — в середньому 20 %, в Італiї — вiд ^10 до 50 % у рiзних районах. Населення мiгрувало до мiст i примiських зон. Погiршували становище вiйни, феодальнi усобицi. Обсяг сiльськогосподарського виробництва рiзко зменшився. Загострилися внутрiшнi суперечностi феодального маєтку, економiчнi можливостi якого не задовольняли потреби феодалiв i селян.
З розквiтом мiст i товарного виробництва господарський розвиток сеньйорiй пiдпорядковувався ринковим вiдносинам. Потребували грошей хрестовi походи. Рiзко збiльшилися масовi народнi рухи проти посилення феодального гноблення, за фiксацiю примусiв, збереження громадських земель.
Шляхи перебудови господарства були рiзними в кожнiй країнi. У Францiї головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива — умовне спадкове володiння на основi виплати фiксованого грошового цензу (чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйора продавати, заповiдати, закладати землю, давала максимум господарських i правових можливостей. Доменiальнi землi передавалися в оренду на 3 — 9 рокiв, що давало можливiсть швидко пристосовуватися до змiн економiчної кон'юнктури. Там, де такi землi зберiгалися, їх обробляли найманi робiтники. На пiвночi Францiї переважала велика селянська оренда, орiєнтована на ринок, на пiвднi — дрiбноселянська половинщина. Оренда забезпечувала до 80% доходiв сеньйорiї. Частка її в загальнiй експлуатацiї селян скоротилася. Зросли негосподарськi джерела доходiв за рахунок збiльшення загальнодержавних i мiсцевих податкiв, нових привiлеїв дворянства. Визначилася тенденцiя до формування селянської земельної власностi. Заможнi селяни скасували цензиви у збiднiлих односельцiв.
В Англiї процес сеньйорiальної перебудови вiдбувався у кiлька етапiв. У першiй половинi XIV ст. комутацiя панщини охопила дрiбнi та середнi сеньйорiї. Наприкiнцi XIV — на початку XV ст. внаслiдок несприятливих факторiв: запустiння земель, нестачi робочих рук та їх дорожнечi пiсля І чуми почався короткий перiод "сеньйорiальної реакцiї", що І-виявилася у рекомутацiї панщини i спробах прикрiпити Цївiлланiв до землi. У XV ст. комутацiя панщини стала повсюдною i остаточно завершилася. Бiплани перетворилися на копiльгольдерiв — землекористувачiв на "строк життя" за спецiальними документами, копiї яких зберiгалися в мiсцевiй церквi, з виплатою незмiнної щорiчної ренти. Спадкових прав на землю, як у Францiї, англiйськi селяни не домоглися. Домени передавалися цiлком або частинами в оренду переважно комерцiйного типу. Практикувалися дрiбноселянська термiнова половинщина та наймана праця батракiв. Зменшення орних земель сприяло розвитку тваринництва, насамперед вiвчарства, що не вимагало великих коштiв i давало значнi прибутки. Лорди, багатi селяни почали зводити доменiальнi землi в одну дiлянку i обгороджувати їх. Такi землi виходили з примусової сiвозмiни, на них можна було господарювати самостiйно. Як i у Францiї, роль манора в експлуатацiї селян зменшилася, а значення державно-централiзованих податкiв зросло.
На нiмецьких землях на захiд вiд Ельби в XIV— першiй половинi XV ст. тривало руйнування доменiкально-панщинної системи. Селяни за умови сплати ренти розпоряджалися своїми надiлами, визначали напрям спецiалiзацiї, торгували продуктами свого господарства. Значно посилилася майнова диференцiацiя. Окремi селяни мали 4—7 повнонадiльних господарств. При цьому 40—60 % селян у рiзних районах Нiмеччини були малоземельними або зовсiм не мали надiлiв.
Поширилися великоселянська оренда i дрiбноселянська половинщина. Власниками грунтiв ставали мешканцi мiст. У села активно проникав лихварський капiтал. З другої половини XV ст. аграрний розвиток визначала "сеньйорiальна реакцiя". Вiдновлювалися доменiально-панщинне господарство i особисто-спадкова залежнiсть селян. Порушувалися права орендарiв i традицiйних власникiв надiлiв, яких з спадкових землекористувачiв переводили в термiновi. Зросли сеньйорiальнi примуси селян, спроби встановити крiпосний статус деяких з них. Особливо ця тенденцiя поширилася на схiд вiд Ельби. На цих землях почали створюватися фiльварки — багатогалузевi господарства, заснованi на вiдробiтковiй рентi та орiєнтованi на ринок.
Своєрiднiстю аграрних вiдносин у Центральнiй i Пiвнiчнiй Італiї було перетворення на землевласникiв багатої торгово-промислової верхiвки мiст. Замiсть парцелярного i спадкового селянського землекористування переважними його формами стали половинщина i оренда за фiксований натуральний або грошовий чинш. Мiська сеньйорiя обмежувала права орендарiв, збiльшувала їхнi особистi примуси, регламентувала торгiвлю. Лише на пiвночi Італiї наприкiнцi XV ст. поширилася комерцiйна оренда, що грунтувалася на найманiй працi.
В Іспанiї господарське i судово-полiтичне значення сеньйорiй зберiгалося. Однак повсюдно звiльнилися селяни вiд спадкової залежностi. Селянськi платежi та примуси замiнювалися грошовим внеском.
У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла господарська роль феодальних маєткiв. Чисельнiсть вiльних селян-власникiв зменшилася. Бiльшiсть селян стали тимчасовими орендарями землi. Нестача робочих рук, сприятлива економiчна ситуацiя (розширення балтiйського експорту сiльськогосподарських культур), слабкiсть мiст, сильнi полiтичнi позицiї феодалiв зумовили зростання панщинної системи, поземельних платежiв i державних податкiв. Розпочалося обмеження права переходу селян.
Посилення феодальної реакцiї, зародження крiпосницьких тенденцiй були характернi для країн Центральної Європи та Росiї. У Чехiї, Угорщинi, Польщi феодали почали розширювати або започатковувати доменiальнi господарства, зросла торгова активнiсть маєткiв, орiєнтованих на ринок. У кiнцi XV ст. у Чехiї вiдробiтки досягали 12 днiв на рiк, у Польщi — один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 днi. У загальнодержавних масштабах поширювалися норми крiпосного права. У Польськiй, Чеськiй державах перехiд селян дозволявся лише за умови сплати всiх примусiв i податкiв або якщо селянин замiсть себе залишив iншого. Вiслiцький (1347 p.) i Петрковський (1496 p.) статути у Польщi узаконили перехiд одного селянина-кмета на рiк iз села без дозволу землевласника. В Угорщинi запроваджувалися заповiднi роки, коли селянам заборонявся перехiд, встановлювалися І певнi строки розшуку i повернення селян.
У Схiднiй Європi з другої половини XII ст. на пiвнiчносхiдних i пiвнiчно-захiдних землях Київської держави внаслiдок її феодального роздроблення утворилися самостiйнi феодальнi державнi утворення, що розвивалися в умовах залежностi вiд Золотої Орди. З XIV ст. найбiльш економiчно i полiтичне сильним стало Московське князiвство, яке об'єднало руськi землi в єдину державу. Протягом XII— XV ст. на цих землях iнтенсивно формувалося вотчинне землеволодiння на основi князiвських дарувань, займанщини, закупiв землi. На межi XII—XIII ст. склалася система кормлiнь, коли князь делегував збирання державних податкiв i примусiв свiтським феодалам за виконання обов'язкiв намiсникiв, судово-адмiнiстративних, фiскальних функцiй. З часом право на кормлiння стало спадковим, територiя поширення їх перетворилася на вотчини. Помiтної ролi набуло умовне помiсне землеволодiння типу захiдноєвропейського бенефiцiя. Рiвень сеньйорiальних прав вотчинника був меншим, нiж у Захiднiй Європi. Найбiльшого розвитку iмунiтетнi привiлеї досягли у другiй половинi XII — першiй половинi XV ст. Поєднувалися всi три форми земельної ренти, однак переважала натуральна. Грошовий чинш пов'язувався з судово-адмiнiстративними правами феодалiв. Значнi землi перебували в "чорному" землеволодiннi. В iсторико-економiчнiй лiтературi воно трактується по-рiзному: як селянська власнiсть, що заперечує iснування феодальної державної власностi на землю; як власнiсть, подiлена мiж державою i громадою, як корпоративна (сукупна) власнiсть феодалiв у особi государя, який мав певнi права на чорносошних селян з їхнiми правами на володiння землею. Наприкiнцi XV ст. чисельнiсть чорносошних селян помiтно зменшилася.
У другiй половинi XV ст. в господарському розвитку визначилися двi протилежнi тенденцiї: з одного боку, в умовах товарно-грошових вiдносин зросли умовне землеволодiння та вiдробiткова рента, з другого — змiцнювалися економiчнi позицiї селянства, обмежувався iмунiтет вотчинникiв з одночасним зростанням державних податкiв. Посилилася особиста залежнiсть селян. У 1497 p. був виданий Судебник Івана III, що обмежив перехiд селян тижнем до Юрьєвого дня (26 листопада) i тижнем пiсля нього за умови виконання всiх примусiв i сплати комiрного за користування двором i господарськими будiвлями.
Така спрямованiсть еволюцiї аграрних вiдносин у Нiмеччинi, Пiвнiчнiй i Центральнiй Європi, Росiї зумовлювалася розвитком внутрiшнього i зовнiшнього ринкiв збуту сiльськогосподарської продукцiї, слабкiстю мiст, колонiзацiйними можливостями, якi в умовах нестачi робочих рук ускладнювали органiзацiю феодального господарства. У Нiмеччинi цьому сприяла iї економiчна та полiтична роздробленiсть.
Отже, у Захiднiй Європi у перiод зрiлого феодального господарства зменшилося економiчне значення доменiального сеньйорiального господарства i зросла роль селянського. Розширилися майновi та правовi можливостi селян. Однак цi змiни не свiдчили про знищення феодальної експлуатацiї. Феодали залишалися монопольними власниками землi. Зберiгалися поземельна рента, елементи особистої залежностi селян вiд землевласника. Дiяли баналiтети, сеньйорiальний суд, зросли сеньйорiальнi повинностi, державнi податки. Спробам "сеньйорiальної реакцiї" протидiяли селянськi рухи, якi об'єктивно сприяли структурним змiнам в органiзацiї господарства. У країнах на схiд вiд Ельби прогресивнi форми перебудови сеньйорiально-селянських вiдносин почали витiснятися крiпосницькими тенденцiями.

< Назад   Вперед >
Содержание