Учебники

1.5. Виклики глобалізації та їх вплив на національний ринок праці

Сучасна глобалізація висуває нові вимоги до робочої сили з точки зору її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, мобільності, оскільки «людський фактор» є центральним елементом нової моделі постіндустріального розвитку. Питанням впливу процесів глобалізації на розвиток ринку праці приділялося немало уваги у працях А. М. Колота, Е. М. Лібанової, С. В. Сіденко, О. А. Грішнової, І. Л. Петрової, Л. С. Лісогор, О. Ф. Новікової та ін. Однак постійні зміни у світових тенденціях спонукають дослідників неодноразово повертатися до цієї теми та узагальнювати нові особливості розвитку національного ринку праці.

Сьогодні при розробленні макроекономічної політики необхідно враховувати інтенсифікацію міжнародних економічних відносин, поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацію господарського життя, збільшення відкритості національних економік, зміцнення регіональних міжнародних структур. Натомість рівень глобалізації визначає первинність міжнародних факторів, умов, тенденцій відносно національних господарств. Як слушно зазначають російські дослідники М. Єлецький, Л. Слуцький, Ю. Осіпов та ін., «в умовах сучасної глобалізації слід враховувати не просто подальший розвиток інтернаціоналізації виробництва, виробничих відносин і господарських взаємозв’язків, а перехід первісно-сутнісної ролі від внутрішніх до глобальних закономірностей» [1, 2, 3]. Зазначена тенденція надала підстави дослідникам глобалізації та глобалізму стверджувати про початок нового суспільно-економічного порядку, який О. Білорус називає «соціалізацію розвитку як новий суспільний порядок, сутність якого визначають як посткапіталізм, постіндустріалізм, постекономізм. Інформаційне суспільство, інтелектуальне суспільство, суспільство знань, ноосферне суспільство» [4].

За умов сучасної глобальної фінансової нестабільності, стрімко зростаючих цін на продукти харчування та економічного спаду необхідно чітко усвідомлювати глибину її короткострокового впливу на результативність діяльності підприємств та сферу зайнятості, а також довгострокового у вигляді невпевненості для робітників та їх сімей.

З одного боку глобалізація відкриває нові економічні можливості завдяки технологіям, інвестиціям та торгівлі, з іншого – виникають суперечності щодо якості економічного зростання та його соціальних наслідків для суспільства та людського розвитку.

З 1990 р. ООН щорічно публікує Звіти про людський розвиток, що містять порівняльні дані про рівень людського розвитку значної кількості країн світу. Цей індекс обчислений за міжнародною порівняльною методикою, в основу якої покладено показники середньої очікуваної тривалості життя при народженні, освіти та добробуту.

Місце України у світовому рейтингу постійно змінюється, знижуючись з 45 місця в 1993 р. до 102 місця в 1998 р., відтоді зростаючи до 80 місця в 2002 р. і 70-го – в 2004, а потім знов спустившись до 78 місця в 2005 році і 76 місця.

На тлі глобальних змін досягнення України виглядають достатньо сумнівно. За даними останнього звіту, індекс не досяг навіть значення 1990 р. На думку фахівців, ключову роль у зміні величини ІРЛП зіграє насамперед падіння рівня життя населення, а також загальне ослаблення уваги держави до соціальної сфери. Наочно з рис. 1 видно, як відбувається розвиток людського потенціалу Індії та особливо Китаю.



Такі прориви можна пояснити зростанням уваги держави та приватних інвесторів до фінансування людського розвитку. Отже, соціально-економічна політика як наших сусідів (Білорусі та Росії), так і країн з розвиненою економікою останнім часом демонструє як можна спрямувати соціальну політику та політику зайнятості на подолання негативних наслідків ринкових реформ. Узагальнюючи глобальні тенденції розвитку людського потенціалу, характерні для світового співтовариства, визначимо найважливіші моменти, які мають безпосередній прояв у царині зайнятості та ринку праці.

Глобалізація неодмінно впливає і на зайнятість, і на її структуру, що характеризує, як наслідок, можливості реалізації людського потенціалу у вигляді людського капіталу. На демографічні процеси глобалізація впливає дещо опосередковано, і, в кінцевому рахунку, веде до прискорення темпів нарощування кількісних параметрів трудового потенціалу в одних випадках, або ж до процесів їх сповільнення – в інших. Більш безпосередньо вплив глобалізації на демопроцеси виявляється у перерозподілі робочої сили між окремими країнами і континентами, що ілюструє постійне зростання міграційних потоків з менш розвинених регіонів світу в більш розвинені. Для країн з перехідною економікою, зокрема України, ця проблема є дуже актуальною, адже значна частина носіїв трудового потенціалу країни вимушена щорічно виїжджати на тимчасову або постійну роботу закордон, що загострює демографічну кризу та знижує ефективність функціонування ринку праці України.

Згідно з концепцією обміну знаннями і досвідом (brain exchange) люди мігрують у пошуках нового місця застосування праці з урахуванням своєї професії і кваліфікації. І «приплив мозків» (brain gain), і «відплив мозків» (brain drain) характерні для економік всіх країн і припускають двосторонній обмін інформацією в країні-експортері і країні-імпортері трудових ресурсів. Так, на сьогодні зазнає змін характер і напрямки руху інтелектуальних ресурсів, натомість звичній ситуації, коли «приплив мозків» (brain gain) притаманний розвиненим країнам, а країни, що розвиваються, країни з «новою ринковою економікою» потерпають від «відпливу мозків» (brain drain), останні тенденції свідчать про «приплив мозків» (brain gain) до країн, що розвиваються, та міграцію кваліфікованих фахівців між високорозвиненими країнами з метою більшої самореалізації тощо).

Зміни в напрямках руху інтелектуальних ресурсів відбуваються навіть серед розвинених країн і обумовлені трансформацією міжнародної конкурентоспроможності та національних стратегічних пріоритетів [6].

Освітній рівень мігрантів з України є вищим, ніж середній рівень освіти населення, зайнятого в економіці України. Невідомо, чи використовується людський капітал відповідно до освітнього рівня, чи відбувається його деградація на фоні зростаючої потреби у кваліфікованих кадрах (табл. 1).

Ситуацію загострює присутність в Україні представництв міжнародних компаній, куди переманюють саме таких, найбільш досвідчених і кваліфікованих працівників. Дефіцит висококваліфікованого персоналу очікує Україну і в зв’язку з його можливим відтоком у держави ЄС.

Інша проблема, що безпосередньо пов’язана з глобалізаційними процесами, є переважання серед іммігрантів до розвинених країн низькокваліфікованих працівників з країн, що розвиваються. Особливості міграційного законодавства приймаючих країн та таке явище, як негативна селекція на ринку праці вимагають здійснення уніфікації вимог до працівників та стандартизації системи освіти.

Ринку праці України притаманний відносно високий освітній рівень зайнятого населення. Одночасно і використання освітнього потенціалу характеризується зростанням рівнів зайнятості осіб із вищою освітою (рис. 2), що свідчить про віддачу від інвестицій у навчання.









Аналіз розподілу найманих працівників на підприємствах країни за рівнем освіти та видами економічної діяльності свідчить, що в таких галузях, як сільське господарство, будівництво, промисловість, торгівля переважають працівники з неповною або базовою вищою освітою. З повною вищою освітою працюють в таких галузях, як фінансова діяльність, операції з нерухомістю, державне управління, освіта тощо.

Одночасно слід відзначити, що на ринку праці спостерігається невідповідність структури попиту та пропозиції робочої сили, що простежується у динаміці показників навантаження на вільне робоче місце у розрізі професійних груп (табл. 2) Найбільша потреба підприємств була у кваліфікованих робітниках з інструментом (28,7% від загальної кількості вільних робочих місць на кінець 2007 р.), робітниках з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та машин (18,7%) і працівниках найпростіших професій у сфері торгівлі, послуг, промисловості, будівництва та транспорту (13,6%). Упродовж 2007 р. відбулося зменшення кількості вільних робочих місць (вакансій), передбачених для окремих працівників професій.

Зокрема скоротилась потреба у працівниках найпростіших професій у сільському господарстві, кваліфікованих робітниках у галузі точної механіки, ручних ремесел та друкування, робітниках, що обслуговують машини, та складальниках машин, кваліфікованих робітниках з видобутку корисних копалин і на будівництві, у працівниках найпростіших професій у сфері торгівлі, послуг. При цьому зросла потреба підприємств на фахівців у галузі фізичних, математичних та технічних наук, службовців, пов’язаних з інформацією, службовців, що обслуговують клієнтів. Існування таких диспропорцій пов’язано також з невідповідністю обсягів та напрямів підготовки у закладах професійної освіти структурі потребам ринку праці (рис. 3).

За даними рис. 3, структура підготовки кадрів є деформованою з точки зору формування економіки інноваційного типу, оскільки інноваційна економіка потребує насамперед фахівців інженерного профілю, ІТ та сфери обслуговування. Як видно ще й досі залишається вагомою частка підготовлених фахівців у сфері економіки, підприємництва та права. Структурна перебудова економіки зумовила перехід від робочих місць, які вимагають низької кваліфікації у секторі матеріального виробництва до місць, які вимагають високої кваліфікації у сфері послуг. Тому навчальний процес у закладах вищої освіти має бути більш гнучким, щоб стимулювати професійну мобільність молоді. Система освіти повинна не лише орієнтуватися на запити споживачів освітніх послуг (які виникають як реакція на сигнали ринку праці), а формувати перспективний попит, здійснюючи профорієнтаційні заходи, спрямовані на молодь.

Процеси глобалізації на фоні прискореного розвитку інформатизації та комп’ютеризації електронних засобів передачі інформації змінили «обличчя» суспільства, яке трактується як «постіндустріальне», «інформаційне», «постекономічне», або більш узагальненим терміном «інтегральний соціокультурний стрій» [7, 8]. Для такого суспільства характерним є зміна технократизму антропоцентричним сприйняттям світу, що дозволяє підвищити статус людського фактору у суспільному виробництві і відповідно змінюються відносини на ринку праці. З’являються концепції «управління людськими ресурсами» (human resources) та «управління знаннями» (knowledge management). Конкретні форми соціального партнерства виявляються в участі персоналу у прибутках, власності та управлінні корпорацією, що забезпечує конкурентні переваги як на корпоративному рівні, так і національному або міжкраїнному рівні.

Д. Белл [9] вважав, що в результаті інформаційної революції змінюється масштаб людської діяльності, і, якщо він відповідає економічним, політичним та адміністративно-управлінським елементам управлінського устрою, то функціонування суспільства буде ефективним. Щодо основних характеристик постіндустріального суспільства, то Д. Белл виокремлював такі:

• перехід від виробництва товарів до виробництва послуг, насамперед в сфері охорони здоров’я, освіти, досліджень та управління;

• зміна характеру знань, де центральна роль належить теоретичним знанням, яке передбачає первинність теорії над емпіризмом, та кодифікацію знань в абстрактних системах символів, які використовуватимуться для інтерпретації результатів діяльності різних сфер життєдіяльності. Життєдіяльність будь-якого суспільства забезпечується інноваціями та соціальним контролем за змінами, за допомогою якого здійснюється соціальне планування. Так, П. Друкер, аналізуючи особливості постіндустріального суспільства, зазначав, що знання в епоху інформаційної революції використовуються як самодостатній фактор виробництва [10]. Знання стануть основним ресурсом, а інтелектуальні робітники основною групою в армії робочої сили. Він виокремлював три основні характеристики суспільства майбутнього: незалежність від кордонів, оскільки інформацію значно легше передавати між користувачами; мобільність, оскільки інформація є доступною кожному завдяки обов’язковій освіті; успіх у суспільстві залежить від можливості використання знань, як основного ресурсу суспільства [11, с. 243]. Обсяг потенційно корисного знання перевищує можливості його освоєння на декілька порядків, культура засвоєння заміщується культурою пошуку, дискусій та поновлення;

• зростання класу носіїв знань, найбільш швидкозростаючий сегмент робочої сили – технічних спеціалістів та професіоналів. Для постіндустріального суспільства характерним є формування нової еліти – висококваліфікованих працівників, статус яких визначатиметься не цінностями та власністю, отриманими або у спадок, або як наслідок підприємницького таланту, а рівнем та якістю отриманої освіти та здатністю постійно навчатися;

• формування нової інтелектуальної технології, метою якої є упорядкування масового суспільства [9, с. 33]. Наука досягає свого зрілого стану, вона не лише укріпила зв’язки з технологією, а й стала її складовою частиною. Тобто будь-яка інституційна форма знань стає основним інструментом, оскільки вона є джерелом інновацій та знань;

• зміни в характері праці. В новому суспільстві праця є механізмом взаємодії між людьми. Аналіз змістовної характеристики праці демонструє розмивання меж праці відносно інших форм діяльності людей. Насамперед це знаходить прояв відносно взаємозв’язку між працею та знаннями. Знання, інформація проникають в усі структурні компоненти праці: в суб’єкт, об’єкт, процес та предмет праці. Одним аргументом змістовної характеристики інформаційного суспільства є зростання цінностей знань [12]. Інформація стає невід’ємною частиною трудового процесу, що відображається не лише у підвищенні освітнього рівня працівників, а у формуванні зовсім нового суб’єкта виробництва, який здатен перероблювати, розповсюджувати та виробляти інформаційні ресурси, ідеї, технології, пособ організації та управління та постійно вдосконалювати власний професійний рівень. Тому категорії «праця» та «освіта» починають втрачати самостійне значення проникати один в одне. Праця стає більш складною за власною структурою та гнучкою, різноманітною за змістом, навчання є невід’ємним елементом праці. Таким чином, змінюється місце знань у трудовому процесі, вони виконують функцію не лише підготовки до праці або є її складовою частиною, вони перетворюються та поєднуються із самою працею, сутність якої полягає у постійному оперуванні знаннями. У. Бек, аналізуючи футуристичні концепції праці, відзначає, що якщо в минулому знання відігравали допоміжну функцію відносно праці, то тепер вони використовуються замість самої праці, складаючи більшу частину виробленого продукту та новоствореної вартості. Роль теоретичних знань у процесі праці виявляється у необхідності для робітника постійно ставити у трудовому процесі нові завдання та вирішувати їх індивідуально або у групі, а значить й отримувати організаційно-управлінські навички та знання [13]. Змінюються відношення не лише між видами праці, оскільки важко відрізнити фізичну працю від розумової, але й між працею та іншими видми активності. Предмет праці стає менш матеріальним та отримує ознаки символічності та багатофункціональності. Праця втрачає постійне місце, все більш розповсюдження набуває домашня та віртуальна зайнятість, часткова та контрактна. Як зазначає Н. Є. Покровський, праця перетворюється з процесу реалізації фундаментального професійного призначення людини (за Вебером) у так звану організовану систему отримання квантированих задоволень [14]. Споживчі властивості праці виявляються також й в утраті взаємозв’язку між працею та доходом. Цінність праці як засобу отримання матеріальних благ поступово зменшується, на перший план виходить престижність, змістовність, комунікативність та гнучкість, а також можливість поєднання з іншими видами діяльності, насамперед творчістю та навчанням. Праця має цінність саме як можливість «легкого» переходу у не-працю, праця в сучасному світі є засобом само ідентифікації [15].

Науково-технічний прогрес веде до стрімкого підвищення продуктивності праці, і як результат знижується потреба в робочій силі. Все менша кількість людей може виробляти все більшу кількість товарів і послуг. Розвиток біотехнологій призведе у майбутньому до зміни ролі та функцій сільського господарства та харчової промисловості. Поряд з цим технологічні зміни змінюють характер праці та чисельність зайнятих і у промисловості. За прогнозами Дж. Ріфкіна, в поточному десятилітті в США зайнятість у промисловості скоротиться до 12%, а до 2020 р. наблизиться до оцінки в 2%. Працезберігаючі технології також змінюють й характер праці у банківській сфері, торгівлі, страхуванні та обліковій сфері. Виникає така банківська послуга, як телебанкінг, яка значно скорочує попит на працю банківських співробітників, Інтернет-магазин не потребує великих приміщень і значної кількості обслуговуючого персоналу. Телекомунікаційні й комп’ютерні технології дозволяють ефективно координувати виробничий процес у реальному часі, вивільнюючи значну кількість менеджерів середньої ланки. Слід зауважити, що технологічний прогрес починає позначатися й на таких сферах, як освіта й мистецтво: електронні системи скорочують потребу в бібліотекарях, музичні синтезатори витісняють живих виконавців, віртуальні персонажі наводнюють кіноекрани.

Таким чином, очікується зміна форм зайнятості шляхом заміни традиційної найманої праці самостійною діяльністю (Ч. Хедлі, Д. Пінк, Т. Малоун). Однак показники офіційної статистики не демонструють описаних футурологами тенденцій. З кінця 90-х років у країнах Західної Європи проведено декілька масштабних досліджень, присвячених різноманітним аспектам трансформації зайнятості та трудових відносин. Вони також демонструють суперечливу картину. Так, висновки учасників проекту «Майбутнє праці» є достатньо стриманими [16]. Більшість із проголошених футурологами тенденцій на сьогодні ще не знаходять емпіричного підтвердження. Стосовно розповсюдження форм самостійної зайнятості, то слід відзначити зростання її обсягів. Так, в ЄС майже половина доданої вартості в секторі знаннєвоємних бізнес-послуг створена малим та дрібним бізнесом, а більше 60% фірм цього сектору складаються з однієї людини [17]. У країнах ОЄСР самозайнятість складає близько 17% всієї зайнятості [18].

Слід зауважити, що доцільно використовувати дані щодо самозайнятості стосовно працівників несільськогосподарської діяльності, оскільки саме в цьому секторі самозайнятість є домінуючою на фоні неухильного зниження сільськогосподарської зайнятості в розвинених країнах (рис. 4).

В Україні частка зайнятих у сільськогосподарському секторі залишається на достатньо високому рівні, і характеризується розповсюдженням неформальних форм зайнятості. Кількість зайнятих саме цими формами зайнятості у 2007 р. складала 4,7 млн осіб, або 22,3% загальної кількості зайнятого населення віком 15–70 років (у 2005 р. – 4,4 млн осіб та 21,5% відповідно, у 2006 р. – 4,6 млн або 22,3%). Динаміку цього показника характеризують дані, наведені на рис. 5.

Неформальний сектор економіки за останні три роки був єдиним місцем прикладання праці для кожної другої особи з числа зайнятих сільських жителів. Проте у міській місцевості зайнятість у цьому секторі не набула суттєвого розповсюдження завдяки більш сприятливій кон’юнктурі на ринку праці та наявності попиту на робочу силу в офіційному секторі.

З врахуванням вищезазначеного частка самозайнятих у розвинених країнах складає близько 12–13% всіх несільськогосподарських працівників. Найменша частка самозайнятих характерна для Норвегії (5,6%), Люксембургу (5,8%), США (6,8%), Данії (6,9%), а найбільша – Мексики (25,3%), Греції (24,8%), Італії (24,2%), Туреччини (23,2%).

За умов, коли інформація та знання стають безпосередньо виробничою силою, виникає монопольний ресурс, який характеризується новими якостями: засвоєння людиною нових знань є тотожнім виробництву нових знань і в той самий час він (цей ресурс – знання) є невичерпним. Доступ до основного ресурсу постіндустріального суспільства є обмеженим, цінність знань та інформації визначається законами цін монопольних благ, а їх власники знаходяться у виключному становищі відносно інших [19]. Як зазначалося вище, кінцевою метою існування людини в «новій економіці» є не дохід або насолода, а вища діяльність, яка відрізняє його від тваринного світу. Людина є цінною для суспільства своєю реалізованою здатністю до духовної діяльності та творчості, яка вимірюється в одиницях соціального часу [20, p. 5]. Якщо класичний підхід до часу життєдіяльності людини фактично ігнорував неробочий час, то концепція життєдіяльності в теорії корисності фактично ігнорує робочий час. Якщо він і розглядається, то лише як «антиблаго», збільшення обсягу якого призводить до зменшення корисності. Автор концепції «соціального часу» абсолютизує саме час, який витрачається на виконання вищих, творчих функцій. Результати творчої діяльності можуть виступати у таких формах: матеріальні продукти творчого процесу, кваліфіковані послуги, управлінські рішення, усне спілкування, збільшення творчого потенціалу і т. ін.

Робітник інформаційного суспільства здатен перетворювати інформацію в нові знання або інформаційний продукт. Результатом інвестицій в освіту та підвищення кваліфікації працівника, на думку Е. Бренскомба, є не зростаюча заробітна плата, а дещо інше, що матеріалізується не у здатностях працівників, а в характері створюваних ним благ [21]. Достатньо часто він створює цей продукт, використовуючи власні засоби виробництва (комп’ютер, доступ до інформаційних мереж, засоби копіювання та передачі інформації). Тому продає такий робітник готовий продукт. За класифікацією Аткінсона, такі працівники належать до такого сегменту ринку праці, як «контрактна бахрома» або зовнішня периферія, які не значаться в списках зайнятих фірми й використаються як зовнішня додаткова робоча сила: працюючі по субпідряду, найняті через трудові агентства тимчасові працівники, самозайняті, залучені ззовні.

Багато хто з цих осіб залучаються на підрядну роботу (на певну кількість днів або навіть годин) і не можуть претендувати на більш тривалу зайнятість. Все це характеризує більшу гнучкість та дестандартизацію зайнятості у новій економіці. У тих сферах, де роль інтелекту достатньо висока, контроль над засобами праці є розосередженим між робітниками [22, p. 114–115]. Робітники отримують можливість діяти на основі позаекономічних мотивів, удосконалюючи і розвиваючи творчі здібності. Керівники стають власниками самого виробничого процесу, технологій та принципів виживання компаній у жорсткій конкуренції [23, p. 77].

Інформаційні та комунікаційні технології створюють можливості для нових форм організації трудової діяльності. В наукову лексику входять такі терміни, як «телеробота», «теледоступ», «віддалена робота» Такий вид діяльності передбачає роботу на відстані від традиційного робочого місця, коли зв’язок підтримується засобами сучасних комунікаційних технологій. Тобто виконавці знаходяться на певній відстані від головного офісу та від робочих місць, де використовуватимуться результати їх діяльності. Вже у 1997 р. дистанційна зайнятість використовувалася у країнах Європи більше 2 млн, а у США більш ніж 11 млн осіб. Дослідження, проведені в Ірландії, свідчать про те, що частка компаній, в яких працює хоча б один працівник, дистанційно складає не менше 10%. В Україні достатньо складно оцінити ситуацію в зв’язку з повною тінізацією телероботи [24]. Однак обсяги розповсюдження такої зайнятості безпосередньо залежать від розвиненості та доступності мережі Інтернет у країні (табл. 3).

Така форма зайнятості, що на сьогодні найбільш швидко розвивається та динамічно трансформується в різноманітні форми гнучкої зайнятості потребує розвитку в Україні. Все це вимагає використання інституційних інструментів, модифікації принципів соціального партнерства та залучення до неї неурядових та неприбуткових організацій з метою розробки специфічних заходів регулювання даного сегменту ринку праці.

Розгортання модернізаційних процесів в освіті готує широкі прошарки населення до сприйняття креативних цінностей. Але для того, щоб праця як форма діяльності перетворилася на творчість, необхідно: забезпечення такого рівня добробуту населення, який дозволив би сприйняття суспільством в цілому та окремими індивідуумами зокрема постматеріалістичних цінностей та неекономічної мотивації; розвиток політичної та соціальної систем в напрямку забезпечення свободи самовираження особистості; розповсюдження інформації серед більшого кола людей та забезпечення її доступності [26, с. 245].

До постматеріалістичних цінностей можна віднести: творчість, автономність, відсутність контролю, пріоритет самовираження перед соціальним статусом, пошук внутрішнього задоволення, прагнення отримання нового досвіду, прийняття рішень, жага пошуку, близькість до природи, самовдосконалення та внутрішній ріст [27, p. 60–61].

Щоб ці цінності були реалізовані, необхідним є якісно інший підхід до підприємств. Насамперед це пов’язано з виконанням нових функцій, які раніше їм були не притаманні. Так до них можна віднести [26, с. 260]: виконання неекономічних цілей виробничих структур, врахування в діяльності інтересів підприємства, суспільства та робітників, організація спільної діяльності, організація ефективної взаємодії підприємства із зовнішнім середовищем. Істотно змінюються методи управління сукупним робітником [26, с. 263]: управління трудовим процесом змінюється управлінням творчим процесом, а завданням менеджменту полягає у створенні умов для робітника, за яких він матиме можливість самостійно синтезувати нові цілі та досягати їх. Одночасно політика зайнятості повинна бути спрямована на отримання оптимального балансу між економічною ефективністю та забезпеченням основних трудових прав та гарантій робітників, їх соціальним захистом, тобто на підтримку рівноваги між гнучкістю та гарантіями зайнятості. Таким чином, сучасна політика зайнятості України має відповідати принципам концепції «flexicurity», сутність якої полягає у тому, що гнучкість та захищеність не суперечать один одному, а за певних умов взаємодіють та взаємодоповнюють одна одну

< Назад   Вперед >
Содержание