Учебники

3.1. Тріада пріоритетів в управлінні підприємствами

Імперативом успішного функціонування суб’єктів господарювання у сучасних умовах є збалансованість внутрішніх і зовнішніх можливостей із спрямованістю на забезпечення соціоінтересів. Згідно з цим провідною ідеєю концепції управління у ХХІ ст. є необхідність гармонійного розвитку підприємства, що передбачає орієнтацію на поєднання та збалансування інтересів суб’єктів господарювання, споживачів і суспільства в цілому. Така спрямованість управління відповідає концепції сталого розвитку. В цілому застосування концепції сталого розвитку передбачає формування енвайронментальної економіки, яка орієнтує на гармонічне поєднання соціальних, природних та економічних пріоритетів розвитку підприємницьких структур. У контексті цього успіх кожного підприємства необхідно розглядати у 3-х аспектах: задоволення інтересів споживачів, персоналу та внесок підприємства у розвиток суспільства. З огляду на це, пріоритетними напрямами удосконалення управління підприємствами в постсоціалістичних країнах, зокрема і Україні, є формування моделі менеджменту, яка враховує загальноєвропейські та світові тенденції розвитку енвайронментальної економіки. Тому актуальним є забезпечення стратегічної гнучкості підприємства, тобто його здатності до здійснення превентивних управлінських заходів та швидкого реагування на зовнішні зміни, постійного пошуку нових можливостей у зовнішньому середовищі.

Сучасні уявлення про управління підприємством ґрунтуються на багатьох теоріях та підходах, які мають витоки з початку ХХ ст. Підґрунтям сучасного управління підприємством є концепція сталого розвитку, конкурентних переваг та якості.

Ґрунтуючись на концепції енвайроментальної економіки можна визначити основні складові сучасної парадигми управління підприємством, які представлено на рис. 1.

Згідно із зазначеними складовими парадигми управління, що наповнюють новим змістом концепцію управління, доцільно сформулювати систему специфічних принципів, які відображають особливості сучасної теорії управління:

? принцип соціальної відповідальності за виконання місії перед суспільством;

? принцип інтегративності економічного потенціалу підприємства та здатностей персоналу до ефективного використання ресурсів у процесі досягнення встановлених цілей;

? принцип інноваційності, що передбачає постійне удосконалення технологій, системи управління тощо для досягнення досконалості підприємства;

? принцип екогармонійності, який означає необхідність врахування екологічних наслідків діяльності підприємства;

? принцип економічності, що передбачає забезпечення стійкого розвитку у межах раціонального.

Входження України у глобальний економічний простір супроводжується постійним зростанням темпу змін, ускладненням проблем менеджменту, загостренням конкуренції. За таких умов невід’ємною складовою розвитку підприємства стають певні трансформації системи менеджменту.

Посилення нестабільності зовнішнього середовища підприємств загострює проблему своєчасної їх адаптації до зовнішніх змін, що обумовлює критичне становище багатьох підприємств. Нині трансформаційні процеси в економіці України детермінували зміну філософії бізнесу, поведінки суб’єктів господарювання, перетворення у системі управління підприємствами. Вітчизняні підприємства використовують нові підходи до управління та новий управлінський інструментарій, оскільки традиційні вже не забезпечують успішного функціонування. Сучасні умови господарювання потребують від керівництва підприємств «погляду в майбутнє», тобто стратегічного мислення. І якщо керівники або власники підприємств націлені на довгострокове функціонування на ринку, то закономірно, щоб система управління підприємства набула стратегічного характеру.

Практика останнього десятиліття свідчить, що конкурентними перевагами українських підприємств є застосування в управлінні концепцій маркетингу, стратегічного управління та інноваційного підходу до управління.

Проте для забезпечення інноваційного прориву у розвитку економіки України необхідний перехід на якісно новий рівень управління. Це обумовлює формування нового типу менеджерів, що володіють системним, нестандартним та стратегічним мисленням, здатних до застосування сучасної філософії управління.

Основою сучасної філософії управління підприємством як соціально-економічною системою є парадигма суспільного розвитку. Виходячи з того, що у ХХІ ст. суспільний розвиток спрямований на забезпечення соціо-еколого-економічного сталого зростання, доцільно виокремити основні компоненти сучасної філософії управління підприємством:

• забезпечення конкурентоспроможності;

• розвиток компетенцій;

• досягнення ефективності.

Відповідно до зазначеної парадигми і філософії управління можна сформулювати сучасні пріоритети управління підприємством, тріадою яких є: толерантність (як здатність), превентивність (як випередження), компетентність (як знання) (рис. 2). Урахування в управлінні цих пріоритетів забезпечить конкурентоспроможність і сталий розвиток підприємства.

В умовах динамічного зовнішнього середовища, особливо нестабільного за останні роки, виживати вдається не всім підприємствам. Несприятливі зовнішні фактори загрожують економічній безпеці підприємства, створюють кризову ситуацію, що порушує його стійкість у конкурентному середовищі. Найчастіше це обумовлено неефективним управлінням і неможливістю знайти вихід з кризової ситуації.

У мінливих ринкових умовах проблема стійкого розвитку є актуальною для підприємств і тому теоретики та практики приділяють особливу увагу проблемі успішної взаємодії підприємства з навколишнім середовищем, у вирішенні якої завданням управління є пошук консенсусу у взаємодії підприємства із зовнішнім оточенням.

Підприємства як складні соціально-економічні системи характеризуються значною кількістю взаємодіючих елементів, різнорідністю процесів їхньої взаємодії та підвладні закономірностям і дії об’єктивних законів організації. У науці управління поширеним є один із законів організаційних систем – закон стійкості, в основу якого покладено принцип гомеостазу – властивості системи зберігати в процесі взаємодії із середовищем значення суттєвих змінних у певних межах. Згідно з цим законом кожне підприємство прагне до самозбереження шляхом використання всього власного потенціалу.

Згідно із законом стійкості кожне підприємство має певний інтервал значень параметрів факторів, за яким підприємство в змозі стійко функціонувати. В цьому контексті доцільно застосувати термін «толерантність», який в економічній літературі використовується в основному буквально для вираження індиферентної реакції підприємства на зміни ринкової ситуації, зовнішнього середовища, або для характеристики його позиції «очікування».

Толерантність стосовно підприємства можна інтерпретувати як здатність витримувати відхилення зовнішніх факторів у певному діапазоні їх зміни, який є умовою життєдіяльності підприємства.

Підприємство як частина екосистеми має певний запас потужності, що дозволяє йому протистояти змінам у зовнішньому середовищі. Крім того, підприємство, як система, що створена людиною, здатне змінювати свою внутрішню силу, потенціал. Тому діапазон толерантності як здатності підприємства залежить не тільки від сили і спрямованості впливу зовнішніх факторів, а й від власного потенціалу і активності ділової політики. Кожне підприємство як підсистема екосистеми має різні діапазони толерантності щодо зовнішніх факторів. При цьому значення має специфіка підприємства, сила його потенціалу, сфера діяльності та сила тиску зовнішнього фактора. Чим ширша амплітуда варіювання зовнішнього фактору, за якою підприємство забезпечує свою життєдіяльність, тим більшою є його толерантність до даного фактору. Точки мінімуму і максимуму діапазону толерантності – це межі стійкості підприємства в зовнішньому середовищі. Сукупність діапазонів толерантності підприємства стосовно кожного зовнішнього фактору складає поле толерантності, яке є специфічним для кожного підприємства.

Для забезпечення стійкості підприємство повинно своєчасно враховувати вплив дестабілізуючих факторів та адекватно реагувати на них. При цьому підприємства можуть використовувати як адаптаційні заходи, так і превентивні.

Адаптація до зовнішнього середовища є головною умовою виживання підприємств у конкурентному оточенні. Пристосованість підприємства до змін умов навколишнього середовища характеризується валентністю, ступінь якої залежить від його потенціалу. Низька валентність характеризує здатність долати лише обмежені зміни факторів. Відповідно до сучасної моделі управління підприємство повинно постійно адаптуватися до зовнішніх змін, тобто дотримуватися принципу динамічної рівноваги, що є передумовою подальшого розвитку.

Зарубіжні вчені зазначають [3, 4], що навіть невелике збільшення частки підприємства на конкретному ринку, підвищення рентабельності свідчить про високий рівень адаптивності. Однак адаптація означає пасивний характер поведінки підприємства, оскільки передбачає відповідні дії підприємства на зовнішні зміни, що вже відбулися – це дії «пост-фактум». Така позиція підприємства обумовлює девіантний характер його системи управління. Політика підприємств, яка ґрунтується на діях «пост-фактум», одержала в науці управління назву reactive та inactive (відповідно орієнтація на минуле та орієнтація на теперішнє).

Процеси перебудови в умовах нестабільного зовнішнього середовища стають обов’язковою умовою виживання підприємства та набувають перманентного характеру. Перманентний характер змін на підприємстві як наслідок впливу динамічного зовнішнього оточення узгоджується з теорією Й. Шумпетера, згідно з якою важливе значення для економічного розвитку має феномен руйнування з метою створення нового стану. Концепція творчого руйнування означає, що в цілях виживання підприємства повинні здійснювати інновації при «відмиранні» всього застарілого. Відповідно до цього в сучасній науці управління деякі автори адаптивність підприємств в аспекті властивості пристосування, форми відносин підприємства з зовнішнім середовищем, розглядають як складову конкурентоспроможності. Однак оскільки адаптивність характеризує реакцію підприємства на зміни зовнішнього середовища, то вона може бути тільки умовою забезпечення його конкурентоспроможності. Управління організаційними змінами, що адекватні змінам зовнішнього оточення, в науці одержало назву раціонального інкременталізму, який властивий тим підприємствам, що не володіють достатнім потенціалом.

Превентивний характер системи управління підприємством обумовлює позицію – preactive (підготовка до змін) та interactive (виклик змін). Активна позиція ґрунтується на використанні сильних сторін підприємства відповідно до тих можливостей, що надає зовнішнє середовище. Активна позиція підприємства передбачає здійснення інноваційної політики в різних функціональних сферах його діяльності. Слід зазначити, що позиція preactive за своєю суттю невід’ємна від стратегічного управління.

Тип активної позиції підприємства, спрямованої на зміни зовнішнього оточення, одержав назву interactive. Причому позиція interactive не означає спрямованість на зміну макроекономічних умов і має прояви у змінах середовища безпосереднього оточення підприємства. Вплив на зовнішнє оточення може здійснюватись такими легітимними засобами як агресивна реклама, особливі умови співробітництва з партнерами, певна цінова і комунікативна політика тощо. Разом з тим, позиція interactive можлива тільки для підприємств, що володіють значною економічною потужністю і мають стійкі позиції на ринку. Це обумовлено тим, що динамічність, складність прогнозування напрямку змін зовнішнього оточення, невизначеність його факторів потребують формування потужного потенціалу підприємства для протидії та впливу на зовнішнє середовище.

У цілому на сучасному етапі економічного розвитку для зовнішнього оточення підприємств характерними є турбулентні зміни, а для окремих зовнішніх факторів – і дискретні, і хаотичні, і циклічні зміни, що виникають раптово.

Якщо в процесі соціально-економічного розвитку підприємства зміни зовнішніх умов перевищують його адаптивні здатності, то виникає ситуація стійкого дисбалансу і напруженості у взаємодії із зовнішнім середовищем. Це може привести до його кризового, критичного і навіть катастрофічного стану підприємства, тобто з’являється загроза його економічній безпеці й виживанню. У цілому кризова ситуація означає загрозу безпеці життєдіяльності підприємства та створює перешкоди для досягнення стратегічних цілей. У динамічному зовнішньому середовищі кризові ситуації характерні для економічних систем. Не всі підприємства володіють достатньою стійкістю і здатністю бути конкурентоспроможними. Підприємство, опинившись у нестандартних, екстремальних умовах, націлене не на успіх, а на розв’язання проблемної ситуації, що склалася та на забезпечення виживання в короткостроковому періоді, що є завданням антикризового управління.

Адаптивність потенціалу підприємств дає змогу багатьом зберігати стійкість у зовнішньому середовищі. Характер змін умов функціонування визначає безліч засобів адаптації вітчизняних підприємств. До відомих адаптаційних заходів належать такі, як виробництво і продаж нових товарів, пошук прибуткових ринків збуту, реорганізація підприємства, удосконалення системи управління, відновлення основних фондів та ін. Однак характерні для відносно стабільних умов середовища адаптаційні заходи не доводять своєї ефективності в динамічних економічних умовах. Причому практикою управління підприємств в економічних умовах, наближених до кризових, відпрацьовано специфічні способи виживання як природна реакція на макроекономічні зміни. До них належать: скорочення чисельності працівників, різке зниження витрат, бартерні угоди, надання майна в оренду, податкові неплатежі, лобіювання в органах влади в цілях вирішення власних інтересів і низка заходів «тіньового» характеру. Використання цих адаптаційних засобів надало можливість вітчизняним підприємствам виживати в кризовий період, хоча частину цих засобів не можна вважати припустимими.

Проблема виживання й успішного функціонування є актуальною для складних економічних систем в умовах нестабільності зовнішнього середовища. У зв’язку з цим у зміцненні конкурентних позицій підприємства в умовах економічних трансформацій важливе значення має формування в системі управління заходів превентивного характеру, що передбачають перебудову процесів на підприємстві.

У XXI ст. знання як один з важливих чинників забезпечення конкурентоспроможності підприємств набувають особливої актуальності через зменшення термінів циклу технологій, продукції, процесів. Певною мірою знання можна розглядати і як чинник безпеки підприємства. Багато підприємств, особливо великих і функціонуючих на зовнішньому ринку, мають добре відпрацьовану систему самонавчання персоналу. Створення такої системи навчання на підприємстві є чинником його трансформації на інноваційне.

Вочевидь без нових знань, нового економічного світогляду практично неможливо забезпечити ефективне управління підприємством. Для забезпечення успіху насамперед повинен змінюватися образ мислення. Формування стратегічного мислення і розвиток системного мислення – важливі умови успішного функціонування підприємства у ХХІ ст. Стратегічне мислення акцентує увагу на можливостях, а не на завданнях, на майбутньому, а не на сьогоденні. Стратегічне мислення ґрунтується на інтуїції, системному підході, можливості передбачення розвитку подій та процесів.

Глобалізація, прогрес інформаційних технологій призвели до зсуву центру влади у відношеннях «виробник – споживач» у бік останнього, що є важливою рисою сучасного економічного розвитку. В зв’язку з цим очевидним стає необхідність глибинних перетворень у системі управління вітчизняними підприємствами. Як свідчить зарубіжний досвід, зволікання і спроби обійтися без серйозних змін призвели до зникнення кожної 4-ї компанії із списку 500 провідних корпорацій [5]. Процес змін характерний і для українських підприємств. Так, за результатами авторського обстеження із 100 підприємств України, 27% змінили спеціалізацію і ці зміни більш характерні для великих підприємств. На більшості підприємств (51%) здійснюються організаційно-структурні зміни, і вони превалюють на великих підприємствах. Для малих підприємств, як і для великих (60%) характерні зміни в системі управління підприємством.

У контексті реалізації вітчизняних пріоритетів в управлінні і підприємством важливе значення має використання стратегічного підходу. На сучасному етапі розвитку на вітчизняних підприємствах відбувається процес становлення стратегічного управління, який набирає все більшої популярності. Аналітики вважають, що український ринок вступив у стадію, коли відсутність розробленої стратегії заважає розвитку підприємств. Для запровадження функції стратегічного планування на підприємствах необхідним є підготовчий етап для вирішення таких завдань:

• формування стратегічного мислення у керівників, спеціалістів підприємства та переоцінка філософії підприємства відповідно до змін зовнішніх умов функціонування;

• створення ресурсної основи здійснення процесу стратегічного управління;

• створення організаційно-правової основи забезпечення стратегічної орієнтації підприємства.

Важливими передумовами впровадження стратегічного підходу до управління підприємством є наявність лідера-стратега та фахівців зі стратегічного управління. Фахівець зі стратегічного управління, за оцінками зарубіжних спеціалістів, повинен бути екстравертом, мати інтуїцію, що важливо за умов невизначеності; творчі здібності; бути новатором; бути впевненим у своїх здібностях та можливостях у розв’язанні проблем підприємства; вміти поєднувати протилежні точки зору; бути орієнтованим на відкрите мислення. Тому персонал підприємства необхідно розглядати не як трудовий ресурс, а як джерело добробуту підприємства.

Для формування стратегічного мислення необхідно вже на рівні «бакалавр» у вищих навчальних закладах запровадити викладання дисципліни «Стратегічне планування» як базового курсу для вивчення на рівні «магістр» дисципліни «Стратегічне управління».

Вирішення завдання створення ресурсної бази стратегічного планування передбачає:

? формування інтелектуальних ресурсів – підготовка та підвищення кваліфікації персоналу у сфері стратегічного управління відповідно до потреби підприємства;

? формування інформаційних ресурсів – розробка стандартних форм для збору та зберігання стратегічної інформації; опанування сучасних технологій обробки інформації; організація моніторингу середовища підприємства; формування інформаційного банку про стан зовнішнього оточення та внутрішнього середовища підприємства;

? формування матеріальних ресурсів – створення системи сучасних засобів комунікації між функціональними підрозділами підприємства, партнерами, постачальниками та покупцями.

Наступне завдання підготовчого етапу організації стратегічного планування – створення організаційно-правової основи впровадження системи стратегічного планування на підприємстві передбачає:

? розмежування основних функцій стратегічного управління між вищим та середнім рівнем управління підприємством;

? визначення основних функцій та структурної схеми (чисельний склад, місце та роль в організаційній структурі підприємства) відділу перспективного розвитку;

? розробка положення про відділ перспективного розвитку;

? розподіл функцій між спеціалістами відділу перспективного розвитку;

? розробка посадових інструкцій спеціалістів зі стратегічного управління;

? розробка кваліфікаційних вимог до спеціалістів відділу перспективного розвитку.

Превентивний характер управління забезпечується використанням на підприємстві інструментарію моніторингу, до функцій якого належать відстеження, фіксація та визначення тенденцій змін зовнішніх факторів, встановлення їх відхилень від межі толерантності підприємства. Одержана в результаті стратегічного моніторингу інформація є вихідною передумовою визначення засобів адаптації підприємства до зовнішнього середовища. Адже спостереження за зовнішнім середовищем забезпечує своєчасне реагування підприємства на зовнішні «сигнали» та розроблення превентивних заходів управління. Своєчасне реагування підприємства на «сигнали» зовнішнього середовища потребує спостереження за значною кількістю параметрів його стану. У результаті стратегічного моніторингу формується сигнальна інформація, яка містить дані про можливі проблемні ситуації та нові можливості для підприємства у зовнішньому оточенні.

Запровадження на підприємстві системи моніторингу дозволить вирішувати такі управлінські завдання:

• оновлення даних про стан факторів зовнішнього оточення в системі стратегічної інформації;

• «ранній» діагноз ринкової ситуації;

• забезпечення інформацією про можливості та загрози, що з’явились у зовнішньому середовищі для підприємства;

• забезпечення керівництва підприємства оперативною зовнішньою інформацією;

• зменшення ступеня невизначеності стану підприємства;

• встановлення відхилень стану зовнішнього середовища від прогнозного розвитку;

• виявлення «слабких» сигналів, тобто проблем, відомих за ранніми та неточними ознаками.

Реалізація функцій стратегічного моніторингу обумовлює взаємозв’язок із системою контролю та інформаційною системою стратегічного управління підприємства.

Стратегічний моніторинг на підприємстві може здійснюватись на підставі маркетингової розвідки, яка формує первинну та зовнішню вторинну поточну інформацію про зовнішнє оточення, що передбачає використання засобів інтерв’ювання, «кабінетних» досліджень, анкетування. Поряд із моніторингом за необхідності огляду минулого та поточного стану всіх факторів середовища підприємства використовується такий інструментарій, як сканування. Це буде забезпечувати формування ефективної системи стратегічного планування на підприємстві.

Таким чином, управління підприємством має ґрунтуватись на сучасних концепціях економічного розвитку та принципах гармонійної взаємодії підприємств із навколишнім середовищем.

< Назад   Вперед >
Содержание