Учебники

2.2.3. Імпортна політика: загальні цілі та актуальні проблеми України

Імпорт товарів — це купівля та ввезення товарної продукції з-за кордону з метою їх реалізації на внутрішньому ринку та використання на території країни.

Імпорт забезпечує для виробничих та індивідуальних споживачів, а також для країни, до якої ввозяться товари, низку додаткових порівняно з автаркічною ситуацією переваг та можливостей. Це, зокрема:

• доступ до дешевших та більш якісних товарів — готових виробів, сировинних та інших матеріалів, вузлів та комплектуючих деталей;

• наповнення ринку дефіцитними товарами або товарами, які взагалі не виробляються на національній території;

• зростання конкуренції та стимулювання завдяки цьому оптимізації, підвищення виробництва на національній території;

• налагодження сталих виробничих зв’язків щодо кооперування виробництва з інонаціональними партнерами;

• розвиток технології завдяки поширенню ввезення наукомістких товарів.

Основними видами українського товарного імпорту традиційно є паливно-енергетичні ресурси, продукти нафтопереробки, сировина та продукція хімічної і нафтохімічної промисловості, вироби чорної та кольорової металургії, товари легкої і місцевої промисловості, машинобудування, електроніка, товари харчової промисловості.

Україна в значних обсягах імпортує паливно-енергетичні ресурси, що передусім пов’язано з неефективністю енергоспоживання в країні. Крім того, на номенклатурі вітчизняного імпорту позначається відставання з ряду важливих напрямків НТП та промислового розвитку. Отже, можна помітити, що характер національного імпорту та завдання його оптимізації залежать від загальних умов функціонування відтворювального комплексу країни та політики, яка спрямована на підвищення ефективності економіки.

Характеризуючи реальний стан речей в українському імпорті, слід відзначити цікаву геополітичну домінанту: залежність держави від великих поставок енергоносіїв з-за кордону автоматично перетворює країни — постачальники нафти та газу на провідні джерела імпортних товарних потоків. І якщо протягом 90-х років ХХ ст. відбулася помітна диверсифікація експорту, то на початку нового століття безумовним лідером поміж інших країн — постачальників продукції до України залишається Росія, що, звичайно, пояснюється великими енергетичними поставками. Як наслідок, протягом другої половини 90-х років Україна мала сумарний дефіцит у торгівлі з Росією близько 15 млрд дол. Це на третину перевищує середній річний експорт, що його мала наша держава наприкінці століття. Разом з тим державна політика, яка спрямована на забезпечення альтернативних каналів енергопоставок, може збільшити значення інших держав, зокрема Азербайджану, в разі досягнення відповідних домовленостей та створення необхідної транспортно-трубопровідної інфраструктури.

Проблема оптимізації імпорту не зводиться до завдання скорочення його абсолютних показників. З одного боку, сам по собі агрегований кількісний показник імпорту не відображає ступеня його ефективності. З іншого боку, заходи, які спрямовуються на зменшення обсягів імпорту і справді можуть мати позитивні для національної економіки наслідки, інколи можуть завдати їй значної шкоди. Особливу небезпеку може становити надмірний ентузіазм розвивати антиімпортне виробництво. Адже за самою своєю сутністю такий підхід істотно обмежує ринковий розвиток національного виробництва. І передусім це — обмеження збуту. Цілі антиімпорту презюмують орієнтацію в основному на національний ринок, а це навіть в умовах значно більшої країни, ніж Україна, може виявитися недостатньо для створення потужних та ефективних ринкових структур. Крім того, якщо є суб’єкти, проти яких спрямовуються антиімпортні програми, слід припустити, що вони і поділили вже міжнародні ринки.

Утім, сказане не означає недоцільності антиімпортної аргументації в принципі. У багатьох галузях промисловості та сільського господарства антиімпортна політика може забезпечити ринковий виграш за рахунок факторних переваг (наприклад, дешева робоча сила), географічної близькості споживачів. Крім того, поділеність міжнародних ринків далеко не завжди означає практичну неможливість перспективного виходу на них, особливо за умов сучасної диверсифікації попиту.

Не слід забувати, що імпорт до країни є важливим джерелом бюджетних надходжень. Інструментами оподаткування імпорту є ввізне мито, акцизний збір і податок на додану вартість. Щоправда, згідно з українською практикою надання пільг при імпорті окремих видів товарів, такі пільги надавалися при імпорті:

а) визначених видів товарів відповідно до спеціального переліку;

б) товарів, що походять з країн, з якими є відповідні міждержавні угоди про пільгове оподаткування;

в) товарів, імпорт яких здійснюють окремі установи, організації згідно з Постановами Кабінету Міністрів України.

Подібна практика є малоефективною та недостатньо обґрунтованою. Причому в багатьох випадках вона шкодить інтересам держави, оскільки спричинює недоїмки при формуванні Держбюджету, а також веде до порушення рівності в конкурентній боротьбі та спотворення економічного режиму. Щодо ненадходжень до Держбюджету, то, за даними Держкомстату України, їх величину в 2000 р. характеризували такі дані щодо укладення Державного бюджету. Із запланованої суми надходжень до Зведеного бюджету від податків на міжнародну торгівлю та зовнішні операції на суму 1759,6 млн грн (ввізне мито — 1649,15 млн грн) надійшло лише 1560,9 млн грн, у тому числі від ввізного мита — 1393,2 млн грн, що становило близько 85 % планованої суми.

Ефективною є митна політика, що враховує, які імпортовані товари конкурують на національному ринку із товарами вітчизняного виробництва, а які — ні, які сприяють прискоренню НТП, а які є предметами разового та некритичного вжитку. Митна політика має формуватися на базі загальнонаціональної науково-технічної стратегії. Утім, про таке поставлення питання в державі навіть не йдеться.

Для ряду країн, які свого часу здійснювали комплексні програми виведення своїх економік на провідні конкурентні позиції у світі, перетворення їх на світових лідерів НТП, імпорт поставав засобом поширення нових, ефективних машин та обладнання, реформування та інтенсифікації виробництва. Такі успішні країни-реформатори — це Японія, Південна Корея, інші динамічні країни Азії; на Південноамериканському континенті — Чилі. Навіть німецька практика реформування економіки часів Л. Ерхарда може розглядатися як приклад ефективної селективної імпортної політики. Отже, і для України, окремих її господарських одиниць важливим завданням є більш раціональне використання валютних коштів. Не дивно, що особлива увага під час його практичного розв’язання приділяється проблемам, які прямо або опосередковано стосуються торгівлі енергоносіями.

На відміну від регулювання експорту, політика оптимізації імпорту більшою мірою використовує інструменти тарифного (митний тариф) і нетарифного (квоти, ліцензії) обмеження. Щоправда, використовуються і засоби підтримки (прямої чи непрямої), які можуть мати на меті загальне поліпшення економічного клімату в країні як фактор ефективнішого використання імпорту, а також підтримку національних виробництв у їх конкурентній боротьбі з іноземними конкурентами як на національному, так і на зарубіжних ринках.

Особливо ефективним засобом протидії імпорту, який використовується в умовах глобалізації та лібералізації торгівлі, але формально не суперечить їм, є запровадження механізму антидемпінгових розслідувань. Українська практика свідчить про те, що цей формально коректний інструмент боротьби із недобросовісною конкуренцією, яка здійснюється за допомогою незаконного маніпулювання цінами, може перетворитись на засіб протидії конкурентам взагалі. Скажімо, приводом для звинувачень в демпінгу може бути більш ефективне виробництво або нижча заробітна плата: і перше, і друге забезпечує нижчі ціни, і насправді не має нічого спільного з недобросовісною конкуренцією.



Стаття 31. Заходи проти недобросовісної конкуренції та зростаючого імпорту при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності

Під недобросовісною конкуренцією при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності розуміється:

? здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові заходи;

? здійснення субсидованого імпорту, до якого застосовуються компенсаційні заходи;

? здійснення інших дій, що законами України визнаються недобросовісною конкуренцією.



Для України на початку ХХІ ст. актуальним завданням є саме запобігання необґрунтованому проникненню на її територію товарів за демпінговими цінами. Конкретні практичні завдання можна і слід розв’язувати відповідно до чинного законодавства, зокрема Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», в якому сформульовано підстави для відповідних санкцій.

Узагальнюючи викладене, можна визначити основні напрямки оптимізації імпорту в Україні в такому переліку заходів та регулюючих методик:

• проведення радикальної раціоналізації енерго- та матеріалоспоживання, поширення заощадливих технологій у виробництві та в побуті;

• перехід на використання альтернативних імпортним енергоносіїв — сонячної, вітрової енергії, супутнього газу, метану вугільних шарів, етилового спирту (його джерелом можуть бути побічна продукція та відходи сільського господарства й агропереробки, зокрема цукрових буряків після технологічного процесу виготовлення цукру); доцільним є переведення ряду електростанцій, які використовують газ, на вугільне паливо;

• збільшення розвідок та власного видобутку нафти й газу, більш повний видобуток паливних родовищ;

• поширення виробництва на території України тих товарів іноземних марок, які характеризуються найкращими споживчими властивостями та користуються високим попитом;

• обмеження ввезення на територію України тієї продукції, яка заважає становленню молодих галузей обробної промисловості, та тих сфер виробництва, які не встигли вчасно реформуватися та лише переходять на шлях ринкової діяльності (не підміняючи цієї концепції непродуктивним захистом підприємств з неефективним менеджментом);

• запровадження ефективних механізмів антидемпінгових розслідувань та процедур стосовно тих іноземних фірм, які можуть бути звинуваченими у недобросовісній конкуренції;

• розвиток альтернативних імпортним поставкам виробництв (з урахуванням того, що магістральним напрямом формування відкритої економіки України має стати модель національної спеціалізації, а не економіки, яка будується за принципом «все — сам»);

• стимулювання інвестицій у розвиток тих галузей економіки, які програють у міжнародній конкурентній боротьбі, зокрема і на національному ринку через об’єктивний дефіцит у них фінансових ресурсів

< Назад   Вперед >
Содержание