Geum.ru

Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники

Вид материалаДиплом

Содержание


з педагогічної спадщини
Митрополита Іларіона
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

з педагогічної спадщини




Ліліана Кудрик


ПРОБЛЕМА ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ І НАРОДУ У ФІЛОСОФСЬКО-ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ ІВАНА ОГІЄНКА ( Митрополита Іларіона)


До будівничих і фундаторів україн-ської культури й освіти належить визначний борець за православну віру і церкву, істинний пропо-відник свого народу Іван Огієнко (Митро-полит Іларіон) (15.01.1882 – 29.03.1972), що віддав усе своє життя, натхнення і творчі сили для утвердження української духовності.

Сучасники називали Огієнка людиною енциклопедичних знань, високого обов’язку і титанічної працездатності. У науковій літера-турі його ім’я супроводжується заслуженими почесними титулами – „духовний велетень”, „великий світильник рідної культури”, „вели-кий митрополит”, „титан думки”. Наукова граматика, стилістика та історія української мови, історія письменства, історія церкви, історія культури, палеографія, історія друкарства, методика рідної мови – науки, в яких працював Огієнко. Учений фахівець і популяризатор, перекладач богослужбових книг і публіцист, за молодих літ – поет і повістяр, редактор і видавець, педагог-теоретик і практик, професор університету і вчитель середніх шкіл, відомий лідер громадсько-політичного життя й ієрарх церкви, дійсний член багатьох наукових товариств і діяльний проповідник доброчин-них організацій, міністр Віросповідань і Освіти, засновник і ректор Українського Державного університету в Кам’янці-Поділь-ському, філософ і просвітник – це далеко не повна характеристика багатогранної діяльно-сті Івана Огієнка.

Велику частину свого життя Огієнко присвятив педагогічній діяльності. Він був учителем комерційної середньої школи. Заснував вищу початкову школу в м. Бру-силові, став її першим куратором, був викладачем гімназії. Викладав українську мову і літературу в учительській семінарії м. Львова. І. Огієнко увійшов в історію вітчизняної педагогіки як автор перших у нову добу підручників з української мови, які стали основою у справі дерусифікації освітніх установ. У 1918-1921 рр. педагог-учений написав і видав підручник для самоосвіти „Українське писання”, „Таблицю для вивчен-ня українського правопису”, „Українську граматику для першого року навчання в народних школах та підготовчого класу середніх шкіл”, нарис „Вчимося рідній мові”. Він був гідним діячем української освіти. Укладений під його керівництвом норматив-ний український правопис має не тільки науково-прикладне, а й політичне значення. І. Огієнко підтримував і пропагував ідею створення в Україні системи національної освіти, національного виховання, складовими якої повинні бути національна культура, мова, віра, – те, що, за його твердженням, має назву „рідна стихія”. А реалізована вона може бути засобами рідного слова, історії, обрядів, звичаїв, родинного побуту.

Великого значення І. Огієнко надавав питанню поєднання родинного і шкільного виховання. Він дбав про навчання і виховання молодого покоління як продовжувачів справи своїх батьків, гідних представників своєї нації; підкреслював, що український народ повинен дбати про обов’язки щодо рідної мови. Адже без добре виробленої національ-ної мови немає національної свідомості, без такої свідомості немає нації, а без нації нема держави як найвищої громадянської орга-нізації, у якій нація отримує найбільшу змогу свого всебічного розвитку.

Українська мова зазнала великих втрат від того, що її було вилучено з літургійного життя, з проповідництва, молитви. Це формувало ставлення до неї як до неповно-цінної, другосортної. Український етнос через це жив у неповноцінному національному просторі. Девальвація рідного слова в духов-ному світі віруючих, у суспільній сфері загалом, призвела до девальвації людських душ. Митрополит Іларіон особливо ревно обстоював ідею необхідності вживання рідної мови в церковному житті українства. „Народ, що слухає служби Божі на нерідній йому мові, подібний до в’язня, що любується сві-том Божим через в’язничні ґрати”. Рідно-мовне богослужіння – це надійний шлях до душі віруючих, гарант орієнтації їх на добро, формування у них відданості батьківській вірі, а отже, попередження можливої зради, національного відступництва. Важливе зна-чення мають переклад Біблії та інших церковних книг на загальнонаціональну літе-ратурну мову, організація релігійного нав-чання і виховання цією мовою. Огієнко зазначає, що відсутність духовно-релігійної літератури рідною мовою, перекладів творів Святих Отців довгий час гальмувала у нас розвиток християнства, затримувала розвій духовної культури, а з нею й культури загальної.

Як ніхто інший з освітніх діячів і педа-гогів минулого, Огієнко глибоко і всебічно розкрив корені української свідомості і самосвідомості, оригінальність і самобутність української психології, характеру і світогляду українців, обґрунтував ефективні шляхи формування у молоді цілісної національної духовності. Він вказував, що важливою рисою українського народу, яку необхідно сьогодні відродити, було споконвічне праг-нення до християнських ідеалів, до життєвого благочестя.

Вболіваючи за долю рідного народу і беручи активну участь у його визвольних змаганнях, будівництві національної держав-ності, вчений був глибоко переконаний у тому, що першочерговим обов’язком кожного українського інтелігента є підвищення культурного рівня – власного і всього народу, невтомна турбота про духовне відродження нації. Він ставив важливі завдання розвитку освіти, виховання, науки, культури рідного народу, підготовки його до усвідомлення своєї великої історичної місії – побудувати власну незалежну державу, і своєї не менш важливої духовної місії – наблизити Царство Боже на землі. Поте жодне із поставлених завдань не може бути виконане, якщо народ у своїй масі залишиться духовним невігласом.

Величний релігійно-філософський трак-тат І. Огієнка „Як жити за Христом у світі”, де викладені його погляди про сенс і мету людського життя на землі, починається розповіддю про давньогрецького філософа Діогена, „великого чудака”, що в білий день з ліхтарем заклопотано ходив по ринку у пошуках справжньої людини. „Але коли б ми й тепер критично шукали правдиву людину, – скрушно зауважує автор, – то теж нема певності, чи легко знайшли б ми її...” [5, с.3].

Проблема істинної людини – одна з ключових у вітчизняній філософії. Нею глибоко переймалися Г. Сковорода та П. Юркевич – найвидатніші представники української „філософії серця”, і розв’язували її в релігійно-ідеалістичному, екзистенційно-кордоцентричному дусі, що є домінуючим в українській духовній традиції, яку сьогодні потрібно наново переосмислити. Бо саме зараз, коли однобічний матеріалізм – болючий наріст на тілі філософії, що зламав долю не одного покоління людей, оскільки давав неадекватне відображення світу і місця в ньому людини (П. Юркевич) – зазнав краху, необхідно заповнити утворений вакуум скар-бами національного духу, щоб не допустити насильницького чужорідного втручання у духовний організм нації. Спадщина І. Огієнка повною мірою здатна стати тим джерелом, в якому сучасна українська молода людина може віднайти загублені або призабуті основи духовності.

Який зміст вкладає І. Огієнко у поняття „правдива людина”? „Людина, – вчить мисли-тель, згідно з положеннями християнської антропології, – складається з двох головних частин: вічного духа й смертного тіла. І людність з найдавнішого часу бачила своє щастя в них: одні, а таких величезна більшість, у задоволенні потреб свого тіла, а другі, їх дуже мало, у задоволенні потреб духа... Плекати головно духа свойого – це завдання мудрої людини, а одночасно – зменшувати потреби свого тіла” [13, с.49].

Мисляча людина свідома того, що ця перемога духу над тілом дається нелегко й нескоро, тим більше що світ іде іншим, легшим шляхом, плекає інші, матеріальні цінності, формує споживацьку психологію. Світ так ускладнився, що сьогодні людина не знає вже, як треба жити... Багато написано про це, але остаточної відповіді не дав жоден філософ. Усі відповіді занадто однобічні і суб’єктивні. Ніхто з людей не дав і не може дати кращої відповіді над ту, яку знаходимо у святій Євангелії, як книжці наймудрішій [5, с.3-4]. Євангелія вказує шлях духовного вдосконалення. Христос кличе нас обожува-тися, і ставить це нам Своєю заповіддю і вимогою. „Безсмертну душу мусимо поста-вити вище від смертного тіла, як вище вічне від хвилевого, яке б приманливе не було це хвилеве” [5, с.5].

І. Огієнко акцентує на необхідності ду-ховного посту. Духовний піст у його розу-мінні – це не тільки утримання від м’ясної їжі, а стримання свого язика від говоріння неправдивого, уникнення грішних думок, побільшена молитва. А найбільший, ціло-життєвий піст – це простота життя. Той, хто обставляє своє життя марнотною пишнотою, розкішшю і звикає до неї, той рідко буває щасливий. Пишнота не вічна, страх втратити її і переживання втрати отруюють життя. Хто ж звикає до простоти, живе спокійно, не боячись змін. Подвижники подвигом просто-го життя доходили до досконалості духу. Простотою життя прославився український мандрівний філософ Григорій Сковорода, що справедливо визнаний ЮНЕСКО одним з п’яти найбільших мудреців світу. Сковороду в народі називали почесним іменем „старчик”, що є визнанням його духовного подвигу.

І. Огієнко у багатьох своїх книгах („Старець Паїсій Величковський”, „Украї-нське монашество” та ін.) аналізує феномен старчества як характерний вираз української духовності. Старчество відоме в Україні з давніх часів. Назва старець – не фізіологічна за віком і не економічна за майновим станом. Це назва релігійна: так зветься мудра людина, що зрікається всіх мирських благ та мирської слави. „Старцювання” – це подорожі, в яких „жили Христовим хлібом”. Піше ходіння старчиків – українська буденна звичка, вивчення життя. Старці для Господа кидали все, подорожували з монастиря в монастир по Україні, а то й далі, або й до Єрусалиму. Вони були глибоко чеснотні і завжди мудрі філософи. „Ходили скрізь. І шукали головно Правди Божої. Любили поговорити і передати все, що бачили, а слухали їх з великою увагою і повним довір’ям. І скрізь їх сильно шанували” [14, с.67-68].

Старчество вважалося найбільшим чернечим подвигом. Старці були правдивими і великими аскетами: їжа їх – найпростіша, зазвичай тільки рослинна; Сплять дуже мало. Вони великі молитвеники: моляться завжди і скрізь, тому вони й великі прихильники т. зв. Умної Ісусової Молитви, яка дає внутрішній сердечний зв’язок з Христом і є „найсиль-нішим способом перемогти свої лихі та злі свої мислі і досягти чистоти серця” [14, с.78] і для сприйняття суті якої потрібна висока духовна культура. Найбільша мрія старців – тісно єднатися зі своїм Господом, і вони досягають цього. Тому вони духовно мудрі, лагідні та смиренні, як Божі сини. Їх народ вважає святими ще за їхнього життя, бо вони нерідко були прозорливцями й чудотворцями.

Світлу й давню традицію старчества в Україні завжди берегла Києво-Печерська Лавра, вона мала свої Скити, в яких „спаса-лися” старці – не лише подвигом аскетизму, а й службою народові. Старчество залишилося ясною зорею в українському монашестві та в українській духовній культурі. І хоча „богоборчий комунізм фізичним зусиллям задушив його...” [14, с.72], сьогодні воно відроджується в Україні – як невмирущий образ святості і духовної мудрості.

Справжня мудрість, на думку Огієнка як релігійного мислителя, неможлива поза вченням Христа. „Власне Христова Євангелія є найцінніша скарбниця найповнішої премуд-рості, є невичерпне джерело найбільшого розуму для всього людства. Це правдиве світло для світу. Євангелія дає людині все, що їй потрібне для земного щасливого життя й для небесного спасіння. Євангелія – це наука над науками” [3, с.7]. Адже Христова наука принесла у світ нову мораль – на противагу поганській ідеології кулака та насилля над слабшим християнство утвердило рівність усіх людей перед Богом і їх братерство. Христос будував новий світ не на перевазі грубої сили, але на правді, братерстві й любові. „Блаженний народ, у якого любов процвітає! Щастя та сила панують у нього. Достаток та правда в оселях його!” [3, с.14]. І якщо трудящий народ на своїй щедрій землі злидарює, шукає щастя за кордоном, доглядає за престарілими чужоземцями, залишаючи бездоглядними власних дітей, то, очевидно, цей народ схибив з істинного шляху, втратив істинні цінності. „Українському народові давно вже бракує більшої любови. Бо замало її поміж нами!.. Нехай вона збільшиться в нього, – й не буде між нами злидаря, не буде безсильного, не буде голодного... Свари та чвари тоді перестануть, – і воскресне тоді українська правда, і сонце засяє над нашими вбогими нивами...” [3, с.14]. Але для цього понад нашою всією премудрістю, понад нашим усім розумом мусить бути страх Господній. „І яку б високу науку людина не мала, вона повинна до цього всього, як закінчення, її, мати страх Господній. Тоді тільки наука буде нам справді на користь, на спасіння” [3, с.15].

І. Огієнко – виразний представник української релігійної ментальності, що базується на православ’ї, яке завжди було значною мірою містичним, застерігало про небезпеку гордині розуму і про важливість серця в духовному житті людини. Він продовжує традицію української „філософії серця”, і в цьому дуже близький до Г. Сковороди і П. Юркевича. Як і названі мислителі, що також черпали своє натхнення у Біблії, І. Огієнко вважає, що „найбільше людське щастя – це спокій, лагідність духа, чистість серця” [5, с.5]. А чисте серце, як джерело спокою, людина може осягнути через три найголовніші християнські чесноти, якими є покора, терпіння і любов.

Правдива покора ушляхетнює людину й удосконалює її душу, а це все виробляє погідний характер. Людина, що вміє бути смиренно-мудрою, виробляє в собі чисте серце та смиренний дух. Справжня покора переходить у постійні чемність та шляхетність, а вони – ознаки удосконаленого духу [5, с.9].

І. Огієнко, як мудрий духовний наставник, детально розповідає про різні види покори і її значення як великої будівної чесноти, що будує людину, родину, громаду й державу. Найперша покора (смирення) – до кожного нашого ближнього: необхідно услуговувати людям, поважати їх і не мати себе вище за них. „Шануймо людей вже за те, що вони люди” [5, с.11]. Покора в родині проявляється найперше у послуху дітей своїм батькам, бо „без покори батькам нема міцної родини, а без міцних родин нема міцної держави” [5, с.11]. Також, згідно зі Святим Письмом, жінка повинна коритися своєму чоловікові, але Огієнко неодноразово наголошує, що „у розумного чоловіка жінка завжди вірний товариш, а не служниця” [5, с.12]. Покора державі – основа її сили, життя, „двигун соціальної і матеріальної культури” [5, с.13]. Вона включає в себе покору начальникові по службі, сумлінне виконання своїх соціальних обов’язків. Покора Богові – як єдиному найдосконалішому – найвища. А коритися Богові – то любити Його й виконувати всі Його заповіді. Ворогами покори є гордість, впертість, запеклість, самолюбство. Покора – джерело багатьох християнських чеснот: каяття, скромності, мовчанки, смиренномудрія, згоди та ін. Але покора мусить бути розсудлива. „Із нашої повної покори виключаються оці тільки три речі: не вільно виступати проти Бога, проти своєї держави й проти свого народу, – цим трьом не вільно людині робити щось таке, що їм шкодило б, бо це найбільший гріх” [5, с.20]. „В якому народі панує покора, той народ сильний...” [5, с.21].

У нашому світі, пояснює І. Огієнко, є три роди законів: закони Божі, громадські (соціальні, державні), і природні, фізичні. Порушення цих законів зветься в нас: Божих – гріх, громадських – переступ, природних – випадок. Кара за переступи законів світу і є наше страждання [5, с.25]. Якби ми всі дбали про те, щоб не порушувати жодних законів, тоді помітно зменшились би людські страждання, а збільшилась би правда і любов поміж нами.

Страждання бувають: фізичні, коли терпить наше тіло, і духовні, коли терпить наш дух. Усі терпіння вдосконалюють нам душу, очищують її від гріха, роблять її відпорною до спокус. Удосконалена душа не боїться вже ніяких страждань, бо знищення гріха нищить і страждання. Часто страждання посилаються нам на випробування. „Терпіння сильно навчають людину й стають їй вищою школою життя” [5, с.29], це, за словами невідомого містика, – „найшвидший кінь, що приведе нас до досконалості”. Але до терпіння треба привчати людину вже з дитинства, тоді й дорослою вона буде витривала. Не можна розпускати дитини, бо пізніше вона сама не дасть собі ради з найменшими терпіннями. Терпіння – це найвища школа в житті, і блаженна людина, що належно перейде цю школу. Немає людини на світі, яка б не мала якогось хреста, і вся справа тільки в тому, щоб спокійно й достойно нести цього хреста, щоб уміти якнайбільше навчитися з нього, щоб хрест справді загартував нам дух і став нам доброю школою страждань [5, с. 30-32].

Велике терпіння потрібне людині у праці, яка є нашим обов’язком. „Треба тільки конче, щоб людина робила справді ту роботу, на яку вона здатна й яку любить” [5, с.33]. Тут також чуємо виразний відгомін сковородинівської ідеї „спорідненої праці” (хто до чого народжений). Гігант праці, Огієнко ділиться з нами, зледащілими нащадками, власним багатим досвідом. Де лад і постійність, там і часу вистачає на все. Порядок і систематичність у роботі надзвичайно допомагають у продуктив-ності праці. Хто не в стані належно виконати дрібного, той ніколи не зробить і великого. Особливо важливими ці настанови є для сучасної молодої людини, яка прагне само-реалізації, красивого життя в достатку, але інколи забуває, що шлях до цього пролягає тільки через наполегливу працю. „Ніколи не кидай своєї роботи, ніколи роботи не переривай хоча б на годину, – працюй вперто, щоденно, постійно, тоді праця сама тобі стане за милу конечну потребу твойого життя. А коли стане милою праця, то вона вже приносить тобі заспокоєння духа, – і в ній собі щастя ти знайдеш. Працюй запопадливо. І не зважай ти ніколи на жодні обставини, на всі недогоди буденні свойого життя! Бо як будеш чекати найкращих для праці часів, то можеш їх не дочекатись ніколи!” [5, с. 35]. Особливо багато терпіння, а то й страждань, вимагає праця для народу, бо вона нерідко приносить розча-рування. „Праця для народу – завжди тяжкий хрест, а сама дорога цієї праці часто встелена тернями. Але плід від неї приносить такі світлі години, що вони покривають усі незгоди цієї праці” [5, с.37].

Віра й надія допомагають легше пере-носити будь-які терпіння. „Глибока віра й міцна надія звичайно сильно збільшують наші духові й тілесні сили, збільшують настільки, що ми досягаємо своєї мети” [5, с.40]. Дуже важливо надіятися і глибоко вірити у поставлену мету при невдачах, – не можна схибити з дороги або впасти на дусі. Мудрі поради духовного пастиря такі актуальні сьогодні для нашої молоді, яка хоче досягти усього швидко і без особливих зусиль, а в своїх невдачах і проблемах звинувачує кого завгодно: батьків, суспільство, державу... І. Огієнко наставляє нас: „Не вільно молоді нарікати на свою бідність, на свої буденні терпіння та на несприятливі умовини свойого життя, бо молодь – сама коваль своєї будуччини. Молодь стає тим, ким хоче стати” [5, с.40]. Адже найвидатніші генії людства творили для народу в нужді та в терпіннях, але своєї улюбленої роботи не кидали. Сотні славних людей, найвидатніших діячів культури (письменники, вчені, політики, винахідники, дипломати та ін.) виходили з-під бідної селянської стріхи й досягали слави великим терпінням, поєднаним з міцною надією та глибокою вірою у поставлену мету. „І коли юнак уміє належно терпіти й уперто працювати, він конче доб’ється свого!” [5, с.41], – це не високопарні слова, а ствердження людини, що пройшла шлях від сина вдови і селянської стріхи до університету, від студента до професора, Міністра освіти та віросповідань УНР, до високого сану митрополита. Це вдалося І. Огієнкові тому, що він вірив у своє призначення і безмежно любив свій стражденний народ. „Гарячий патріотизм і правдива християнська релігійність – це, на думку професора Заїкіна В., – дві найкращі прикмети, які осяюють його діяльність і надають найвищі зміст і красу всій його многобічній творчості” [2, с.16]. Не пасивне очікування кращої долі, а дієве наближення її щоденною працею – ось правильна стратегія поведінки, яку необхідно нам сьогодні прийняти. Саме до цього закликає нас титан праці І. Огієнко: „Побори свою нужду, – і вже в цьому великість твоя. Відгадай правдиве своє природне завдання, до якого найбільше ти схильний, постав собі певну мету, – і невпинно прямуй до неї, прямуй уперто, завзято, прямуй з глибокою вірою й повною надією на сповнення задуму, – і сповниться вам!” [5, с.42].

Численні нещастя, падіння, втрати супроводжують людину на шляху до мети. Ми боронимося від них, чим можемо. Та коли нещастя таке, що втраченого вже не вернути, слід заспокоїтися і нічого важливого не вирішувати відразу, – лише коли прийде повне заспокоєння, ми можемо побачити наше нещастя в іншому світлі і пізнати його справжні причини. Але далеко не кожен може достойно терпіти страждання: багато хто занадто переймається ними і, не здобувши духовної рівноваги, ще більше ускладнює ситуацію. І. Огієнко, вслід за античними стоїками і християнськими мислителями, радить до всіх страждань і жертв ставитися спокійно. „Уміти спокійно терпіти страждання – це найбільша людська наука на світі, і легко живеться тому, хто вміє любити свойого хреста. Терпеливість у терпінні – велика чеснота” [5, с.45]. А коли люди вдосконаляться і не порушуватимуть законів Божих, тоді, на переконання І. Огієнка, знищиться корінь страждань і настане Царство Боже на землі: світ стане таким, яким його хоче бачити Бог. Проте це станеться лише тоді, коли у світі запанує правда і любов як основа життя. Адже любов – найбільша християнська чеснота, яка дає змогу удосконаленій душі діяльно виявитися в житті.

Світобудова заснована Богом на любові, а тому любов таки переможе, бо любов – то правда і Бог. Христос усе життя віддав на службу людям і прийняв розп’яття заради любові. Тому І. Огієнко розбудовує філософію „сорозпинання з Христом”, яка є філософією любові і жертви. „Куди тепер не поглянемо, скрізь бачимо замало любови, – забракло її в нашому світі, бо всі забули, що любов – правдива основа життя, і всяке життя, не на любові основане, впаде” [5, с.46]. Чверть віку більшовики творили свій „рай” без любові, і створили такий „рай”, що виявився гіршим за пекло. Вони проголосили двигуном життя грубу силу – і тільки поруйнували все, що мали. „Створити світ на самому насиллі – це значить перетворити людину в звірину, віднявши від неї всі її духовні набутки”; „життя без любови – це життя звірине, а людина ж безмірно вища від звірини!” [5, с.53].

Наскільки глибоко ми розуміємо любов? Настільки, наскільки це нам вигідно? Або ж у міру нашої духовної зрілості? Розуміючи нашу неосвіченість у цьому життєво важливому питанні, І. Огієнко детально роз’яснює християнську заповідь любові.

Найголовніша заповідь – це любов до Бога. Проте цю заповідь ми занадто звузили і звели любов до Бога тільки до самого духовного розуміння: серця, душі, думки й сили. Але Ісус цю заповідь повторив зі Старого Закону, а там ці слова мали інше значення, ніж тепер, а саме: „серце” в старовину визначало наш „розум”, душа – це життя, а „сила” – це маєток. Отож, Господь наказує любити Його: усім своїм розумом, цебто – віддавати весь свій розум на зрозуміння Його; Любити Його всім своїм життям, всією істотою своєю, цебто – в разі потреби віддавати Йому навіть усе своє життя; Любити Його всіма своїми думками, цебто всіма своїми духовними силами, завжди думати про Нього, і нарешті, любити Його всім маєтком своїм, цебто нічого з маєтку свого не шкодувати для Нього. Отаку реальну любов заповідає нам Господь щодо Нього [5, с.51].

Любов до свого ближнього (а це те саме, що й любов до Бога) треба виявляти потрійно: думкою своєю (завжди думати про ближнього тільки добре); Словом своїм (завжди говорити про свого ближнього тільки добре); Ділом (конче порятувати свого ближнього у разі потреби) [5, с.54]. Ближнім, у розумінні Огієнка, є кожен, хто потребує нашої допомоги, кожен, кому ми можемо допомогти. Часто буває, що наш ближній потребує духовної підтримки (добрим словом), а ми у своїй запеклості жаліємо й того. Коротко наші обов’язки до ближнього можна висловити так: не роби іншому того, чого не хочеш самому собі! [5, с.56]. Це золоте правило людяності у різні часи висловлювали Конфуцій, Христос, Кант, і воно ніколи не втратить своєї актуальності.

Подружня любов – це найбільше щастя людей на землі, особливо коли ця любов щира й завжди тепла. „Де подружжя любовне, там ніколи нема мови про якесь головування в родині: вони допомагають один одному й коряться любовно один одному” [5, с.60]. Любити треба не за красу, а за добрість, за чуйне серце та співчутливу душу. У людині слід шукати найперше щирого серця, дослідити її душу, а вже потім складати свою думку про неї.

Не оминає І. Огієнко у своїх повчаннях і любові до природи: „Любити треба все живе – звірів, птахів і всяку тварину, бо всіх їх створив Господь, – цим сильно очищується наше серце” [5, с.68]. Природа найкраще свідчить про велич Бога, найкраще виявляє Божу істоту. Тому жити з природою – це жити ближче до Бога. „Природа кожного легко навчає найбільшої мудрості, і то такої, якої інші науки не дають” [5, с.86]. Природа найлегше допомагає людині пізнати саму себе. Ось чому Ісус Христос так сильно любив природу – і часто там проповідував. І монастирі переважно засновувалися у найма-льовничіших місцях – біля річки, лісу, в підгір’ї... Преподобний Антоній Великий називав природу своєю книгою. І вона відкривалася перед ним щоразу, коли він хотів читати у ній словеса Божі. Святі Отці часто саме у природі шукали Богопізнання.

Любов повинна бути: щира, а не лицемірна; Вибачальна (хто не вибачає, той не любить); Діяльна; Справедлива (часом дово-диться за переступ і покарати). „Розумна любов вимагає, щоб через любов до одного не робилася кривда кому іншому. Любов без розуму може й шкодити” [5, с.74]. Приклади нерозбірливої любові дуже часто бачимо у матерів до своїх дітей. Любов до дітей мусить бути конче й розумною, щоб вона не порушувала доброго виховання. Не можна допускати, щоб через непродуману любов дитина ставала розбещеною й лінивою.

Любов самодостатня. „Хто любить прав-диво, той набуває собі любовного захвату. Цебто радости в любові: від любови повстає радість за саму вже любов. А хто набуває собі правдиву радість любови, той уже любитиме завжди всіх і все. Це вже духове горіння, це вже радість від набутих чеснот, це вже горіння вдосконаленого духа” [5, с.76].

Любов будівна. Любов будує все, де вона тільки жива: будує людину, будує родину, будує й народ. „Що більше в народі любови, то він міцніший і здібніший. І блаженний той народ, серед якого любов процвітає!” [5, с.79]. Народ, що дивиться на всіх своїх членів, як на рідних братів, завжди міцний та щасливий, серед нього немає злиденних бідарів, немає несправедливо утискуваних, чвар і розбрату. „Український народе, – чого то страх Божий змалів між тобою? Чого око Боже, що стежить тебе повсякчасно, так часто буває засмучене? Чого оті чвари та свари тебе роз’їдають, чого колотнеча руїнна ніяк не погасне в тобі? Чого ота зайвая критика всього, одному тобі неприємного? Чому не заглянеш критично у власную душу свою, чому не згадаєш страху перед Господом?” [6, с.17]. Брак любові руйнує і окрему людину, і цілий народ, і лише у любові – спасіння.

Отже, найголовніші християнські чесноти – покора, терпіння й любов – засоби, що най-краще вдосконалюють людський дух. Хто має в собі ці три чесноти, той, на переконання І. Огієнка, уміє жити по-справжньому, – жити за Христом та за Його Святою Євангелією. „А хто має все це, той легко панує над собою, цебто живе свідомо, свідомо ставиться до всього, а не пливе сліпо, куди несе його вітер життя” [5, с.81].

Самоопанування, самовладання, самоконт-роль – чи не найістотніші елементи духовної культури людини. Хто має вдосконалений дух, той уміє легко панувати над собою: над своїми пристрастями, пожаданнями, думками, розумом, волею, гнівом, злобою, пихою й т.ін. „Найбільша перемога, яку людина може мати в світі, це перемога над самим собою, – це перемога найтрудніша, а разом з тим і найцінніша” [5, с.81]. Хто панує над собою – той духовно велика людина, „людина повноціла”. Така людина вміє коритися, а це робить її добросовісним членом нації, що завжди знає своє належне місце. Вона вміє терпіти, а це підносить вартість її, як робітника для народу. Вона вміє правдиво любити, а це творить з неї цілісну християнську людину. „Панування над собою приносить нам правдивий спокій у житті. Самоопанування потрібне нам на кожному кроці в житті й приносить нам велику користь: воно надає людині великої духовної культури” [5, с.82].

Митрополит Іларіон ставить таку актуальну у всі часи проблему щастя людини і розв’язує її з позицій релігійного ідеалізму, характерного для української філософії. Більшість людей найчастіше бачать щастя в матеріальному. „Матеріальне щастя багатьом блискуча приманка, на яку люди летять, як метелики на огонь” [5, с.83]. Але не може бути щастям те, що від нас мало залежне (багатство, слава, насолода, краса), трудне до здобуття, бо це сильно обмежувало б круг щасливих, це була б явна несправедливість. Бо ж щастя мусить бути доступне всім і кожному, хто тільки хоче його набути! Щастям може бути тільки таке, що вічне й нетлінне, яке буде добром для нас і на цьому світі, і у світі майбутньому. Правдиве щастя – то життя з Богом і в Бозі. Бути завжди у згоді з Богом і з Його заповідями – таке життя приносить нам чисте серце, а воно – чисте сумління, джерело спокою. Таке щастя вічне, кожному доступне, – його може досягти кожен, хто того бажає [5, с.84] і його ніхто й ніколи не може відібрати. Отже, правдиве щастя – це внутрішній спокій людини, той спокій, що приносить нам найвищу душевну насолоду, як Царство Боже всередині нас, що є наслідком удосконаленого духу.

„Праця постійна й пильна, а до того ж радісна, це конечний обов’язок кожного, хто хоче вдосконалювати свого духа, хто шукає правдивого щастя. І кожен, хто шукає собі правдивого щастя, мусить годувати себе власною працею” [5, с.85], а також проявляти свою удосконалену душу у добротворенні. Добро можна творити двома способами: матеріально або духовно. Матеріальна допомога: грішми, позичкою, речами, працею, їжею та ін. Допомога духовна дуже широка: порадою, наукою, добрим словом та ін., вона часто буває ще ціннішою, аніж допомога матеріальна. Людина може чинити добро своїм ближнім або й усьому народові. У добротворенні завжди бувають різні перешкоди. Але правдивий добродій їх не боїться, бо радість добротворення покриває йому все [5, с.90]. Виробляти в собі „радість у Дусі Святому” – ось те, на чому найбільше зростає наше щастя. „Переймися весь своєю службою Богові, радій нею – і будеш щасливий на віки! А коли службою Богові вибереш собі службу народові – будеш щасливим подвійно!” [5, с. 96].

Отже, дорога до справжнього щастя пролягає тільки через найбільші християнські чесноти – через покору, терпіння й любов. Тому, прагнучи щастя, прислухаймося до мудрої поради духовного вчителя і наставника: „Удосконалюй же, людино, себе покорою, терпінням та любов’ю, живи, вдосконалений, у добротворенні, – і станеш щасливим, цебто набудеш Царство Боже, що охопить усього тебе!” [5, с.97]. Коли вдосконалені люди будуть жити за Євангелією, тоді у світі скрізь запанує правдива любов; Коли любов стане загальним законом у стосунках між людьми, тоді Царство Боже запанує на землі, і його пануванню не буде кінця!

Та настанню Царства Божого на землі має передувати велика духовна робота. Найбільшу просвітницьку роль І. Огієнко покладав на духовенство і вчительство, зазначаючи, що українська інтелігенція в часи, коли всі верстви українського народу будують державність і волю України, „повинна вести перед у цій справі святій, аби, по слову Христовому, стати світом, що палає на свічнику і ясно світить усім, а не світом, що блимає, під спуд заховане...” [9, с.77].

Важлива місія – переконати несвідомі верстви народу, що „великий гріх їм буде перед Богом і незмитий сором перед людьми, коли вони байдуже ставитимуться до своєї націо-нальності або й зовсім зрікатимуться її” [9, с.78]. Служителі народу самі повинні мати високу свідомість і не забувати, що вони „перед Богом відповідальні за брак національної свідомості в народі...” [6, с.4]. Надзвичайно актуальними є слова І. Огієнка, які точно вказують народові причину його віковічних і сучасних негараздів: „Наш народ повинен зрозуміти, що сила його залежить від сили його свідомості” [6, с.4].

Щоб підвищити рівень національної свідомості та й свідомості взагалі, набути свідомість Христа, митрополит Іларіон вказує шлях самопізнання, самовдосконалення, само-освіти. „До освіти беріться дуже пильно. То неправда, ніби хтось з нас науку вже покінчив. Покінчити науки не можна, хіба школу можна покінчити” [6, с. 7].

Школа не може забезпечити належний рівень освіти і виховання, якщо вчитель, наставник, забуде про свою духовну місію і постійно нарікатиме на матеріальну скруту, низьку зарплату, відсутність необхідних умов для роботи. Як стверджує І. Огієнко, ідеальних умов для праці не буде ніколи. Але величезна відповідальність вчителя перед самим собою (власним духом), перед Богом і своїм народом. „Не дивіться на нагороду, – ви мусите вчити й без того. Ви в школі маєте в руках велику зброю, бо там ви як практично, так і теоретично можете навчати основ віри. Як ви в школі навчите учня, такий з нього буде в житті й громадянин. Зробіть усе, щоб з дітей вийшла свідома людина” [6, с.5]. Не забуваймо біблійну істину: „Проклятий кожен, хто робить роботу Господню недбало!” [Єремії, 48:10].

На думку І. Огієнка, виховним ідеалом українського суспільства є національно свідома, вільна, всебічно розвинена й освічена особис-тість. Почуття української національної свідомості включає: усвідомлення, що укра-їнський народ є окремий народ, гідний свого місця в історії людства і світової цивілізації; відчуття власної причетності до долі народу, його минулого, теперішнього і майбутнього; пошанування історії, культури, традицій, звичаїв, мови свого народу; прагнення примножувати славу і гідність свого народу, його традиції і духовні багатства; готовність захищати честь і гідність, свободу і незалежність свого народу, утверд-жувати його державність.

Болі народу – це і болі його еліти, тому вчительство, священство та інші представники інтелігенції повинні над ними дуже пильно працювати: не тільки пишатися героїчним минулим, а й виправляти теперішні недоліки національного характеру. Найвищий приклад праці для народу І. Огієнко бачив в особі Ісуса Христа. „Ісус Христос, прийшовши на цей світ, усе своє життя служив Народові, і це саме й нам наказав. Коли не вміємо служити Народові, вчімося від нашого найбільшого Вчителя – Самого Ісуса Христа. Найкраща служба Богові – це служба Народові! ... Коли б мене хто сьогодні спитав, яким чином можна найпевніше ввійти до Царства Небесного, я б йому без надуми відповів: „Службою народові!” Це найбільша сучасна Христова заповідь – служити свойому народові” [6, с.2].

А щоб достойно служити народові, треба мати „повну премудрість та розум”. Звичайно, навчаємося їх ще з дитинства – у родинах, у різних школах, у живому житті, але всього цього рішуче замало, – навчаємося премудрості й розуму найбільше від Христа, бо саме Він може дати нам їх найповніше [6, с.7]. „Як від сонця конче виходить світло, так від Христа конче виходить правда, – й освічує найменші закутинки нашого життя, і в світлі її видно найменшу неправду, як видно порошинку в сонячному промінні” [6, с.10]. У міру духовного зростання Правда Божа являється нам, і ми її відкриваємо серцем своїм та сприймаємо душею. Правда – двигун усього нашого життя на цьому світі, бо вона визволяє людину, народ, державу з пут темряви і робить їх вільними.

Правда визволяє нашу свідомість і повинна врешті визволити всю нашу освітню систему від облудних пут матеріалізму, плекати в народу, що піднімається з духовної руїни, релігійний світогляд. Християнське світобачення здавна притаманне українському народові і веде свій початок ще від апостола Андрія Первозваного. І. Огієнко вважає апостола Андрія основоположником української церкви. У книзі „Початки християнства серед українського народу” він спирається на достовірні відомості про те, що в апостольські часи християнство було поширене на південному березі Чорного моря. „На самі й землі українській апостол Андрій був, проповідував тут науку Христову і мав своїх учеників” [12, с. 9]. Цілком можливим є те, що вже від часу апостола Андрія християнство на наших теренах постійно мало більшу чи меншу кількість своїх прихильників. І ті найперші християни, що їх навернув до Христа св. Андрій, вже ніколи не переводилися в нас на Вкраїні аж до офіційного охрещення її за Володимира [12, с.19, 26]. А сьогодні назріла необхідність повернутися не лише до букви, а до духу Христового вчення.

І. Огієнко переконливо показує переваги релігійного ідеалістичного світогляду над мате-ріалістичним. Релігійний ідеалістичний світо-гляд „опертий на повній християнській науці, він визнає основними двигунами світу головні християнські чесноти: Віру, Надію і Любов, але Віру, Надію й Любов реальні, постійно здійснювані в житті, а не тільки уявні” [11, с.324]. Матеріалістичний світогляд – це нечеснот-ний світогляд Диявола, що в світі вічно сіє саме зло. „Для матеріаліста нема нічого святого, нема нічого освяченого... Для нього Світ повстав сам собою. Для нього нема Бога, а тому нема й сумління, нема й Віри, Надії та Любови. Нема й Душі, нема Правди Божої. Матеріаліст – людина безбожна, а тому бездушна, безсовісна й обманна. Ідеалістичний чоловік – це Людина, а матеріалістичний – людина” [11, с.325]. Тільки релігійний ідеалістичний світогляд правдиво вказує найвищу ціль людського життя на землі – обожнення, наслідування Христа, вироблення в собі свідомості Христа.

І якщо ми як народ хочемо вийти із затяжної духовної кризи і виконати покладену на нас Богом та історією місію, то найвищим виховним ідеалом для нас має стати людина високої духовності, яка все життя проводить у самопізнанні, самовдосконаленні, праці на благо свого народу і всього людства. У пошуках Правди Божої вона „сорозпинається з Христом”, і це приносить їй радість духу і справжнє щастя. Саме таке велике і красиве життя прожив і Іван Огієнко – істинна Людина, істинний Філософ і Педагог.

Як мислитель Огієнко роздумує про скороминуще і вічне, духовне і бездуховне, про справжні і фальшиві людські цінності, про проблеми вибору й обов’язку, освіти і виховання, про роль християнства в історії і духовному поступі людства. Творча спадщи-на І. Огієнка містить великий пізнавальний і виховний потенціал. Його численні праці, особливо філософсько-педагогічного змісту, на сьогодні недостатньо досліджені. Ідеї Митрополита Іларіона щодо духовного розвитку людини і народу є надзвичайно цінними й актуальними, а тому потребують глибокого вивчення і впровадження в освітньо-виховний процес.




Література:
  1. Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження. Наукові доповіді другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (18-19 лютого 1997 р.). До 115-річчя від дня народження. – Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – 352 с.

2. Заїкін В. Професор Іван Огієнко як церковний та громадський діяч і як учений. – Варшава, 1925. –16 с.

3. Іларіон, Архиєпископ. «Прийміте всі духа премудрости, Духа Розуму, Духа страху Божого». Слово на Богоявлення. – Холм, 1943. – 18 с.

4. Іларіон, Архиєпископ. Український Запорозький скит на Афоні. – Одеса, 1942. – 16 с.

5. Іларіон, Архиєпископ. Як жити за Христом у світі. Великопісні пассійні слова. – Холм, 1943. – 100 с.

6. Іларіон, Митрополит. Служімо свойому народові! (Слово Високопреосвящен-нішого Іларіона, Архиєпископа Холмсь-кого й Під ляського, на ІІІ-му з’їзді О.О. Деканів дня 10 лютого 1942 р.). – Холм, 1942. – 8 с.

7. Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект. – К., 1996. – 128 с.

8. Огієнко І. Великі роковини. 827-1927. Значіння праці святих Костянтина й Мефодія. – Варшава, 1927. – 8 с.

9. Огієнко І. До українського народу від міністра ісповідань // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національ-ного відродження... – Кам’янець-Поділь-ський – Київ, 1997. – С. 76-79.

10. Огієнко І. Костянтин Філософ. Спроба характеристики на основі історичних матеріалів. – Варшава, 1927. – 8 с.

11. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Після-мова. Релігійна поезія // Твори. Т.1. Філософські містерії. – Вінніпег, 1957. – С. 323-327.

12. Огієнко І. Початки християнства серед українського народу. – Варшава, 1925. – 43 с.

13. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Украї-нське монашество. – К., 2002. – 396 с.

14. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Старець Паїсій Величковський. Його життя, праця та наука: Історична літературно-бого-словська монографія / За ред. Прот. С. Ярмуся. – Вінніпег; Волинь, 1975. – 151 с.