Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн

Вид материала

Документы

Содержание Система федеральних судів. Верховний суд Апеляційні й окружні суди. Сполучені Штати Америки Основні права.

Подобный материал:

• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Законодавство про основні політичні, 437.09kb.
• Міністерство освіти І науки України Сумський державний університет, 1631.14kb.
• Державне право зарубіжних країн, 8328.5kb.
• Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
• Міністерство освіти І науки України Департамент міжнародного співробітництва та європейської, 39kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
• Міністерство освіти І науки україни донецький обласний центр туризму та краєзнавства, 189.44kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 335.34kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 283.15kb.

Право Конгресу на розслідування. Однією з важливих функ­цій Конгресу, яка не пов'язана із законодавчою діяльністю, є пра­во на розслідування. Це право за звичаєм надається комісіям або постійним, або спеціально сформованим із членів обох палат. Роз­слідування проводиться з метою отримання інформації, необхід­ної для прийняття майбутніх законів, для перевірки ефективності вже прийнятих законів, для перевірки кваліфікації і контролю роботи посадових осіб і службовців інших відомств, а також для збору даних, які необхідні для порушення процесу імпічменту. Комісії часто залучають до роботи експертів зі сторони, з тим, щоб найбільш кваліфіковано провести слухання в ході розслідування і для більш детального вивчення питань.

Право на розслідування тягне за собою важливі наслідки. Од-ніш з них є право опублікування ходу і результатів розслідуван­ая. Більшість слухань у комісіях проводиться відкрито і широко висвітлюється у засобах масової інформації. Таким чином, роз­слідування, які проводяться Конгресом, відіграють велику роль в інформуванні населення про роботу Конгресу та зосередження громадського інтересу на загальнонаціональних проблемах.

Другим важливим наслідком є право Конгресу вимагати на­дання свідчень від свідків, які ухиляються, та притягувати їх до •а неповагу до Конгресу - у випадку відмови давати свідчен­ня або за неправдиві свідчення.



280
Розділ 19

§ 5. Судова влада

Система федеральних судів. Стаття 3 Конституції формулює основу федеральної судової системи: «Судова влада Сполучених Штатів здійснюється Верховним судом та тими нижчими суда­ми, які будуть час від часу засновуватися Конгресом».

Керуючись цим формулюванням, перший Конгрес розділив країну на округи та в кожному з них заснував федеральні суди. Звідси починається нинішня система судів: Верховний суд, 11 апе­ляційних судів, 91 окружний суд і 3 суди зі спеціальними повнова­женнями. Конгрес і нині зберіг право засновувати і скасовувати федеральні суди, як і визначати кількість судів у федеральній сис­темі судочинства. Однак, він не може скасувати Верховний суд.

Верховний суд є вищою судовою інстанцією Сполучених Шта­тів та єдиним судом, створення якого передбачене Конституцією. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції ні в якому іншо­му суді. Конгрес має право встановлювати кількість судів Вер­ховного суду і в певних межах вирішувати, які справи підлягають розгляду в ньому, але він не може змінити тих прав, які надані Верховному суду самою Конституцією.

Конституція не розглядає питання про те, які вимоги, пред'яв­ляються до суддів. Ніде не сказано, що вони повинні бути юрис­тами, хоча насправді всі федеральні судді і судді Верховного суду є членами колегії адвокатів.

З моменту утворення Верховного суду, майже 200 років тому, в ньому змінилося лише сто суддів. У своєму початковому ви­гляді Верховний суд складався з голови та п'яти членів суду. Протягом останніх 80 років кількість судів змінювалася, поки в 1869 р. не був затверджений кінцевий склад: голова та вісім членів Верховного суду. Голова очолює суд, але при прийнятті рішень він має лише один голос, як і будь-який з членів суду.

Особиста юрисдикція Верховного суду поширюється тільки на дві галузі: випадки, які стосуються високих посадових осіб іно­земних країн, і випадки, коли одна із сторін є штатом. Всі інші справи потрапляють на розгляд Верховного суду тільки шляхом апеляції з нижчестоящих судів.

З кількох тисяч справ, які реєструють кожен рік, суд зазвичай розглядає лише близько 150. Більшість випадків пов'язана з інтер­претуванням законів або наміру Конгресу при прийнятті закону. Однак значна частина роботи Верховного суду складається з ви-

Осноаи конституційного право Сполучених Штатів Ямерики 281

значення того, чи відповідає Конституції діяльність законодавчої або виконавчої влади. Право подібного юридичного контролю не було спеціально обговорено Конституцією. Це положення було визначено самим Верховним судом через його читання Конституції.

Рішення суду не повинні бути обов'язково одноголосними. Простої більшості, за наявності не менше шести суддів (офіцій­ного кворуму) досить для прийняття рішення. У разі неодного-лосних рішень Верховний суд зазвичай відмічає обидві думки більшості й меншості, і кожен з них може стати підґрунтям май­бутнього рішення суду. Часто судді записують свою особливу думку, якщо вони в принципі згодні з рішенням, але за причина­ми, які відрізняються від доводів більшості.

Апеляційні й окружні суди. Другий рівень федеральної судової системи складають апеляційні суди, які були створені в 1891 р. з метою спрощення розподілу судових справ і полегшення роботи Верховного суду. Територія Сполучених Штатів поділяється на 11 зон, кожна з яких обслуговується судом у складі від 3 до 15 суддів. Апеляційні суди переглядають рішення окружних судів (суд пер­шої інстанції федеральної юрисдикції) в межах своїх округів. Вони також переглядають постанови незалежних арбітражних агенцій, таких, наприклад, як федеральна торговельна комісія тощо.

Ступенем нижче апеляційних судів йдуть окружні суди. 50 штатів розділені на 89 округів. На додаток до цього існує окре­мий округ Колумбія і округ Пуерто-Ріко, які не є окремими шта­тами. В окружному суді може бути від одного до 87 суддів. За­лежно від масштабів справи, що розглядається, судді тимчасово можуть бути переведені з одного окружного суду до другого. Кон­грес встановлює межі округів залежно від кількості населення та обсягу роботи. Деякі невеликі штати створюють один округ, тоді як великі штати (Нью-Йорк, Каліфорнія, Техас) поділяються на чотири округи кожний.

За винятком округу Колумбія, судді всіх окружних судів по­винні постійно проживати на території свого округу. Сесії окруж­них судів проводяться через певні проміжки часу за чергою в різних містах округу.

Більшість справ і спірних питань, які розглядаються в окруж-судах, порушуються самими судами і пов'язані з порушен­ням федеральних законів, наприклад, поштові зловживання, кра­діжка державної власності, порушення законів про якість про­довольчих товарів, про банківські операції або у випадку


282
Розділ 19

шахрайства. Це єдині федеральні суди, в яких вердикт про винність обвинуваченого виноситься Великим журі присяжних, а остаточний вирок виносить Малий склад журі.

Спеціальні суди. На додаток до федеральних судів загальної юрисдикції час від часу виникає необхідність у створенні спе­ціальних судів. Це так звані «легіслативні» суди, вони були ство­рені законодавчим актом Конгресу. Судді в цих судах, як і їх ко­леги в інших федеральних судах, призначаються Президентом з узгодження Сенату на період усього життя.

Мабуть найважливіший з цих судів - Претензійний суд, який був створений у 1855 р. для розгляду грошових позовів, які пред'яв­ляли Сполученим Штатам. Крім нього, спеціальними судами є Митний суд, що займається виключно цивільними справами, які пов'язані з податками і зборами, на імпортовані товари. Апеля­ційний суд з митних і патентних питань займається апеляційними скаргами за рішеннями Митного суду і Бюро патентів США.

§ 6. Американський федералізм

Сполучені Штати Америки - федеративна держава. Суб'єкта­ми федерації є 50 штатів і федеральний округ Колумбія з розта­шованою в ньому столицею - м. Вашингтон. Територія федерації включає також острови Пуерто-Ріко і Гуам. Острови Мікронезії (республіка Палау, Сполучені Штати Мікронезії та ін.) є «асоці­йованими державами» із США. Вони мають обрані парламенти і президентів. Пуерто-Ріко вважається «державою, що вільно при­єдналася». Закони США мають тут верховенство як і в Штатах, але всі ці території не мають свого представництва в Сенаті, а у Палаті представників - тільки делегата з правом дорадчого голо­су. В прямому правлінні находяться також острови Східне Самоа та Віргінські острови, які мають статус територій США.

Штати - державні утворення, але вони не володіють держав­ним суверенітетом і не мають права виходу із США. Вони прий­мають свої конституції, які відповідають основним положенням Конституції Сполучених Штатів Америки.

Структура органів штатів відповідає структурі федеральних органів. Законодавчу владу у штаті здійснює лігіслатура (як пра­вило однопалатна), виконавчу - обраний населенням губернатор, судову - Верховний Суд та інші суди штату.

Основи конституційного право Сполучених Штатів Америки 283

Конституція США визначила принципи розмежування влад­ної компетенції федерації і штатів. Вона встановлює сферу виключ­ної компетенції федерації. За межами встановленої компетенції свої повноваження реалізують штати та їх органи.

§ 7. Місцеве самоврядування та управління

Місцеве самоврядування та управління в Штатах базується на адміністративно-територіальному поділі, що входить до компе­тенції штату. Тому системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні.

Більшість штатів, крім двох, поділяються на графства. Усього в США понад три тисячі графств, їх населення обирає цілу низку посадових осіб: шерифа, прокурора (атторнея), казначея. Під їх керівництвом працюють муніципальні посадовці.

Міста виділені із графств і мають свою окрему систему само­врядування. У США існують три системи місцевого самовряду­вання. У більшості міст існує система «рада-управляючий». На­селення обирає раду, яка, в свою чергу, обирає мера. Мер головує у раді і не займається управліською діяльністю. Управління здійснює найманий за контрактом посадовець-менеджер. Друга система «рада-мер». Населення обирає окремо місцеву раду і мера, який здійснює управління містом. І, нарешті, існує третя си­стема - «комісійна система». Населення обирає комісію у складі 3-7 осіб, які виконують функції міської ради і відають окремими галузями управління.

Графства поділяються на тауни і тауншипи. Ці найменування склалися історично і на сьогодняшній день між ними фактично немає ніякої різниці.

Компетенція органів місцевого самоврядування визначається конституціями і законами окремих штатів. Вона відповідає прин­ципам місцевого самоврядування. Тобто, прийняття і виконання місцевого бюджету, питання громадського порядку, надання со­ціальних послуг (муніціпальне житло, лікарні, місцеві дороги, здійснення контролю за місцевими органами управління тощо).

В адміністративно-територіальних одиницях, містах населен­ням або місцевою радою обираються також різні ради і комітети з різноманітних питань. Наприклад, опікунські ради, шкільні ради, місцеві ради тощо.

Основи конституційного право ФРН

285


Розділ 20

Основи конституційного право. Федеративної Республіки Німеччина

Федеративна Республіка Німеччина - високорозвинена євро­пейська країна. Вона займає 4-е місце у світі за обсягом внутріш­нього валового продукту (ВВП) після США, Китаю, Японії і 15-е, поряд із Францією - за часткою ВВП на душу населення. У сучас­них межах Німеччина існує з 3 жовтня 1990 року - дати вступу колишньої НДР до складу ФРН. П'ять колишніх земель Німець­кої Демократичної Республіки стали землями (суб'єктами феде­рації) ФРН. У зв'язку з об'єднанням Німеччини конституція 1949 р. піддалася змінам, але продовжує діяти. Договір про об'єднання ФРН і НДР був підписаний 31 серпня 1990 р. До його підписан­ня діяв Договір про створення валютного, економічного і соціаль­ного союзу від 18 травня 1990 р. 1 жовтня 1990 р. у Москві між СРСР, США, Великобританією, Францією, ФРН і НДР був під­писаний Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

Германське право належить до континентально-європейсько­го правового кола і бере свій початок як в римському праві, так і в праві різних германських племен.

Римське право стало застосовуватись у Німеччині в XV й XVI століттях, але воно не витіснило цілком германського звичаєвого права.

З XVIII ст. германське право знову почало набирати сили. Ве­ликі кодифікації, Пруське Загальне Земельне Право 1794 р. та авст­рійська Збірка Загальних Громадянських Законів, прийшли на зміну римському праву і допомогли затвердитися численним германсь­ким правовим ідеям, наприклад, щодо усного судового розгляду.

На кримінальне і процесуальне, а також державне і адмініст­ративне право значно вплинули ідеї Французької революції, фран­цузькі кодифікації XIX ст. та англійське право.

Уніфікувати германське право вдалось після заснування в 1871 р. імперії за допомогою важливих законодавчих творів: Кри­мінального кодексу 1871 p., Закону про судоустрій, Криміналь­ного процесуального кодексу та Цивільного процесуального ко­дексу 1877 p., Германського громадянського уложення 1897 р.

Германське громадянське уложення - це суміш римського і гер­манського права. Про його значення свідчить також факт, що воно вплинуло як на цивільне право Японії й Греції, так і на правопоря­док Австрії, Швейцарії, Туреччини, Бразилії, Мексики й Перу.

Із закінченням 1992 і початком 1993 року став дійсністю євро­пейський внутрішній ринок й територія, на якій забезпечено вільне переміщення товарів, людей, побутових послуг і капіталу. Ця прогресуюча європейська інтеграція веде до подальшого збли­ження національних правопорядків країн-членів.

Федеративна Республіка Німеччина розташована в серці Євро­пи, її оточують дев'ять сусідніх держав: Данія на півночі. Нідер­ланди, Бельгія, Люксембург і Франція на заході, Швейцарія і Австрія на півдні та Чеська Республіка і Польща на сході. Це цен­тральне місцезнаходження набуло ще більшого значення з часу одержання Німеччиною державної єдності 3 жовтня 1990 року. Більше ніж будь-коли Федеративна Республіка, так би мовити, поворотним кругом між Сходом і Заходом, а також між Сканди­навією і Середземномор'ям. Будучи тісно пов'язаною з Європейсь­ким співтовариством і НАТО, Німеччина утворює міст до серед­ньоєвропейських і східноєвропейських держав.

Державна територія Федеративної Республіки Німеччина становить 355,8 тис. кв. км. Найбільша довжина повітряним шля­хом з півночі на південь дорівнює 876 км, із заходу на схід - 640 км. Крайніми прикордонними пунктами є: Ліст на острові Зільт на півночі, саксонська Дешка на сході, баварський Обередорф на півдні і Зельфкант (Північний Рейн-Вестфалія) на заході. Кор­дони Федеративної Республіки мають загальну довжину 3758 км.

Німеччина налічує близько 83 млн жителів. Федеративна Рес­публіка є після Росії найбільше заселеною державою Європи по­рівняно з Італію (58), Великобританією (57), Францією (56 млн мешканців). Проте за своєю площею Німеччина поступається Франції з її 544 тис. та Іспанії з 505 тис. кв. км.

§ 1. Конституція

Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кож­ної з них відповідало перехідним етапам в історії розвитку дер­жави.

286

Розділ 20

Основи конституційного прозо ФРН

287


Перша конституція Німеччини була дарована Імператором Вільгельмом І в 1871 р. Вона юридично закріпила об'єднання краї­ни. 6 лютого 1919 р. Національні збори, обрані на підставі загаль­них виборів і наділенні установчими повноваженнями, прийня­ли другу загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію, як Веймарська (м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найдемократичніших конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка була закріп­лена конституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі по­вноваження голови держави вкупі з тривалим терміном повнова­жень (7 років), відсутність реальної «стримуючої» противаги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX ст.

Нині діюча конституція Німеччини 1949 р. офіційно іменуєть­ся Основним законом. Основний закон Федеративної Республі­ки Німеччина був створений у 1949 р. з метою надання державі на «перехідний період» нового, вільнодемократичного ладу. Ос­новний закон був задуманий не як остаточна конституція, а як тимчасовий закон. За народом Німеччини залишалося право «у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеччини». Згодом Основний закон виявився здатним нести навантаження фундаментом стабільного демократичного суспільства. Заповідь Основного закону про возз'єднання була виконана у 1990 р. На засадах Договору про об'єднання, який регулював вступ НДР до Федеративної Республіки, по-новому були сформульовані пре­амбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст кон­ституції документує, що німецький народ із приєднанням НДР знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 р. Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Його основні засади у вигляді «франкфуртських документів» були розроблені у червні 1948 р. на конференції представників окупаційної влади з прем'єр-міністрами земель у Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створений комітет з 22 німець­ких фахівців у галузі конституційного права, який відповідно до «франкфуртських документів» підготував проект конституції. Для остаточної редакції і ухвалення проекту конституції була сформована парламентська рада із 65 представників земель. Ро­бота парламентської ради до самого прийняття конституції про­ходила під контролем і тиском влади країн Заходу. Після прий-

няття Основного закону парламентською радою, його ухвалення окупаційними владами і ратифікацією ландтагами земель 23 трав­ня 1949 р. відбулася процедура його підписання.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття була велика роль окупаційних влад. Безсумнівним впливом західної окупаційної влади можна пояснити і зміст ст. 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість «передати верховну владу міждержавним установленням».

У цілому, конституція ФРН подібно до інших післявоєнних конституцій є відображенням нового співвідношення соціальних сил як усередині країни, так і на міжнародній арені. Конституція Німеччини виходить із принципів загальнолюдських цінностей: демократії, розподілу влади, рівності, справедливості тощо. Фе­деративна Республіка Німеччина визначається конституцією як демократична, соціальна і правова держава. В багатьох місцях кон­ституції можна відчути прагнення уникнути помилок, що призве­ли до падіння демократичної Веймарської республіки. Законодав­цями у 1948 р. були, як зазначалося вище, прем'єр-міністри утво­рених у західних окупаційних зонах земель і Парламентська рада, яка була обрана ландтагами. Ця Рада за головуванням Конрада Аденауера схвалила основний закон, що був оприлюднений 23 травня 1949 р.

Під час урочистостей до 40-го ювілею Федеративної Республі­ки у 1989 р. Основний закон був визнаний найкращою і найвіль-нішою Конституцією, яка будь-коли існувала на німецькій землі. Його вимоги стали дійсністю суспільства. Як жодна інша серед колишніх німецьких конституцій, Основний закон увійшов у свідомість громадян і визнавався ними. З Основним законом була народжена держава, яку до сьогодні оминали серйозні консти­туційні кризи.

Основні права. На першому місці у конституції закріплено ка­талог основних прав і обов'язків держави щодо поважання і захи­сту гідності людини. Ця гарантія доповнюється загальним пра­вом на вільний розвиток особистості. Надається широкий захист від протиправних втручань держави. На поважання людської гідності і свободу особистості можуть розраховувати рівною мірою як німці, так й іноземці. До класичних прав, що називає Основ­ний закон, належить свобода віросповідання, свобода слова

288

Розділ 20

Основи конституційного право ФРН

289


(включаючи свободу преси) і гарантія власності. Сюди належать також свобода мистецтва і науки, право утворювання коаліцій, право захисту таємниці листування, поштових і телеграфних відправлень, принциповий захист від примусу до праці й приму­сової роботи, недоторканність житла, а також право відмовляти­ся від військової служби з міркувань совісті.

Громадянські права, що на протилежність вищеназваним сто­суються лише німецьких громадян, торкаються переважно полі­тичних прав співучасті і права вільної професійної діяльності. По суті, сюди належать право на проведення зборів, право заснову­вати спілки і товариства, право вільного пересування територією Федеративної Республіки (включаючи виїзд), право вибору про­фесії і роботи за фахом, заборона видачі громадян іншим держа­вам, а також виборче право.

Поруч із правами свободи стоять права рівноправності. Основ­ний закон конкретизує загальне положення про рівність всіх лю­дей перед законом визначенням, що ніхто не може зазнати обме­жень або одержати перевагу завдяки статі, походженню, расі, мові, батьківщині, вірі, або політичному світогляду. Виразно зазна­чається рівноправність чоловіка і жінки, і, нарешті, конституція гарантує всім німцям рівний доступ до громадських служб.

Основні права розглядають також відношення окремого гро­мадянина до таких соціальних об'єднань, як шлюб, сім'я, церква, школа, але також держави, надто у її властивості як соціальна дер­жава. Вони частково гарантують громадянинові безпосередні до­магання на послуги з боку держави, як, наприклад, на державне забезпечення.

Основним правом, що вже за своєю суттю стосується лише іно­земців, є вперше гарантоване в німецькій конституції право при­тулку, яке дає політичне переслідуваним іноземцям право на полі­тичний притулок на терені Федеративної Республіки. Багаторіч­не, а останніми роками майже неконтрольоване прибуття до Німеччини сотень тисяч шукачів притулку, що в переважній більшості не зазнавали ніякого політичного переслідування у своїх країнах і мали лише економічні мотиви в своїх домаганнях на от­римання притулку, загрожувало вичерпати можливість застосу­вання основного плану на політичний притулок до дійсно пере­слідуваним.

Після довгих, здебільшого палких дебатів між прихильника­ми необмежено діючого від 1949 р. безприкладного у світі основ­ного права на політичний притулок і поборниками нової редакції права на притулок, що відповідає дійсності, з метою збереження його основного значення і приведення у відповідність із правови­ми нормами всіх інших країн ЄС була схвалена потрібними для цього двома третинами голосів Німецького бундестагу поправка до права на політичний притулок. Не торкаючись основного по­ложення «Переслідувані з політичних мотивів мають право на притулок», від липня 1993 р. діє нова стаття Основного закону, що уможливлює нову процедуру розглядання заяв щодо надання притулку. Наріжними положеннями нового формулювання пра­ва на притулок є:

• іноземці з держав ЄС або «надійних третіх країн», тобто
  країн, де гарантується застосування Женевської конвенції про
  біженців і Європейської конвенції про права людини, не можуть
  посилатися на право політичного притулку; не виникає навіть
  (тимчасового) права на отримання притулку;
  
• процедура розглядання заяв щодо надання притулку скоро­
  чується;
  
• внаслідок запобіжних заходів унеможливлюється багатора­
  зове одержання державної допомоги;
  
• прожитковий мінімум шукачів притулку забезпечується
  принципово шляхом натуральної допомоги.
  

Окремі основні права можуть згідно з конституцією обмежу­ватися безпосередньо законом або посередньо на підставі певно­го закону. Але ніколи ніякий закон на може змінювати суттєвого змісту основного права. Основні права є безпосередньо діючим правом. Це одне з найважливіших нововведень Основного зако­ну порівняно з колишніми конституціями, каталоги основних прав яких у правовому відношенні базувалися на зобов'язуючих про­грамних деклараціях. Сьогодні усі три гілки державної влади, пар­ламенти як законодавці, так само, як і уряди, суди, адміністра­тивні органи, поліція і збройні сили зобов'язані суворо дотриму­ватися основних прав. Кожний громадянин має право оскаржити рішення або дії держави у Федеральному конституційному суді, якщо він відчуває себе позбавленим одного із основних прав. Внас­лідок приєднання до Європейської конвенції захисту прав люди­ни і основних свобод у 1952 р. Федеративна Республіка Німеччи-

19- 6-565

290

Розділ 20

Основи конституційного права ФРН

291


на від 1955 р. підлягає міжнародному контролю за дотриманням прав людини. Стаття 25 цієї Конвенції дає право громадянам країн, що її підписали, на оскарження дій власної держави перед Європейською комісією і Європейською судовою палатою. У 1973 р. Федеративна Республіка ратифікувала також Міжнародні пакти прав людини Організації Об'єднаних Націй.

§ 2. Партії і вибори

У сучасній демократії конститутивне значення мають полі­тичні партії, що конкурують між собою. Обрані на певний час, вони виконують політичні завдання керування і контрольні функції. Партії відіграють значну роль у формуванні політики.

Основний закон враховує цю обставину і присвячує партіям окрему статтю (ст. 21). Вона наголошує: «Партії беруть участь у політичному волевиявленні народу, їх заснування вільне, їх внутрішній устрій має відповідати демократичним засадам. Вони повинні давати звіт громадськості про походження своїх коштів».

У Німеччині існує багатопартійна система. Згідно з діючою Конституцією, саме вона сприяє формуванню політичної волі на­роду. На сьогодні найвпливовішими партіями є: Християнсько-демократичний союз (ХДС), яка була створена після Другої світо­вої війни, як партія, яка спирається на засади християнського ро­зуміння людини і її відповідальності за свої справи перед Богом. Основний напрям у діяльності цієї партії за сучасних умов є орі­єнтація на екологічно спрямовану ринкову економіку; Христи­янсько-соціальний союз (ХСС), який існує тільки на території Баварії, соціальна база його - католицьке населення цієї землі. Кінцева мета діяльності партії аналогічна позиціям ХДС; Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) - найстаріша партія (створена ще у останній третині XIX ст.) на сьогодні - провідна ліва партія у країні. Вона виступає за економічне перетворення ринкової економіки, соціальну справедливість, збереження при­ватної власності, охорону і збереження існуючої держави; Вільна демократична партія (ВДП) - невелика права, але дуже впливо­ва партія. Вона обстоює вільні ринкові відносини, виступає про­ти ведення планового господарства. Має велику підтримку у колах інтелігенції; Партія зелених (Союз '90/Зелені) - екологі­чна і антивоєнна партія, яка виступає за екологічний гуманізм,

здійснює заходи щодо поліпшення роботи енергетики, підпри­ємств, транспорту, а також житлового будівництва; Партія де­мократичного соціалізму (ПДС) - ліва партія, наступниця ко­лишньої СЄПН (яка колись була керівною в НДР). Вона корис­тується певною підтримкою в землях, які були створені на території колишньої НДР. Програма партії визначає, що вона підтримує ринкову економіку, виступає за екологічну безпеку, охорону природи, права людини.

Традиційно у країні точиться боротьба між двома найбільш впливовими партіями - правий блок ХДС/ХСС та ліва СДПН. Голоси, які збирають ці партії, поділяються більш менш порівну, тому ні одна з них не може самостійно сформувати уряд - кожній з них потрібен союзник. ВДП, яка займає третє місце на виборах, виступає як такий союзник. Вона підтримує то одну, то другу партію і бере участь у формуванні уряду.

Що стосується Республіканської партії (РП), то це відверто правоекстремістська партія, яка проголошує націоналістичні по­гляди, має певний вплив у деяких землях, наприклад, вона має своїх представників у ландтагу Баварії. Відповідальність за соці­альні проблеми вона цілком покладає на іноземних робітників і вимагає їх видворення з країни, також вимагає посилення право­охоронних органів і називає себе партією «закону і порядку».

Партії в Бундестагу. Після перших загальнонімецьких виборів 1990 р. у німецькому Бундестагу представлені шість партій. Це -Християнсько-демократичний союз Німеччини (ХДС), Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), Вільна демократична партія Німеччини (ВДП), Християнсько-соціальний союз (ХСС), Партія демократичного соціалізму і об'єднана за списком група Союз '90 Зелені. ХДС не має земельної спілки у Баварії, в той