Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн

Вид материала

Документы

Содержание Принцип прямої дії права Співтовариства

Подобный материал:

• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Законодавство про основні політичні, 437.09kb.
• Міністерство освіти І науки України Сумський державний університет, 1631.14kb.
• Державне право зарубіжних країн, 8328.5kb.
• Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
• Міністерство освіти І науки України Департамент міжнародного співробітництва та європейської, 39kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
• Міністерство освіти І науки україни донецький обласний центр туризму та краєзнавства, 189.44kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 335.34kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 283.15kb.

основних прав і свобод людини в діяльності Співтовариств і Союзу має цікаву історію.

Зважаючи на суто економічний характер Європейських співто­вариств, питання про захист прав людини не було виокремлене як таке, що потребує нормативного врегулювання в установчих договорах. Виняток становили кілька норм, що стосувалися суто економічних прав людини. Передбачалося, що політичними пи­таннями, до яких належать права людини, повинна займатися спеціальна організація - Рада Європи, що була створена у 1949 р.

Але згодом ситуація почала змінюватися: стало зрозуміло, що після отримання Співтовариствами реальної законотворчої вла­ди, становлення принципів верховенства і прямої дії права Співто­вариств у національних правопорядках держав-членів, виникла реальна загроза правам людини, гарантованим національними конституціями та міжнародними угодами.

На юридичному рівні проблема була розв'язана Судом Співто­вариств, який у 70-х роках минулого століття у рішеннях за низ­кою справ проголосив, що у правопорядку Співтовариства основні права людини захищаються як «загальний принцип права Співто­вариства». Ця норма стала судовим прецедентом. Суть її полягає в тому, що будь-який ухвалений інститутом Співтовариства пра­вовий акт, що порушує такі права, може бути скасований Судом Співтовариств.

Зрештою ця практика отримала закріплення в Договорі про Європейський Союз. Значення прав людини підкреслено у п. 1 ст. 6 Договору, що відносить повагу до прав людини до принципів, на яких заснований Союз. Частина 2 ст. 6 встановлює, що «Союз поважає основні права людини, - як вони гарантовані підписа­ною в Римі 4 листопада 1950 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, - як за­гальні принципи права Співтовариств». Стаття 46 Договору надає під юрисдикцію Суду Співтовариств право перевіряти дії інсти­тутів ЄС на предмет їх відповідності п. 2 ст. 6.

7 грудня 2000 р. керівниками трьох політичних інститутів Со­юзу - Європейського парламенту, Ради Союзу та Європейської Комісії - була підписана і урочисто проголошена Хартія Євро­пейського Союзу про права людини.

16 — 6-565

242

Розділ 18

Особливості конституційного право держав-членів...

243


Документ містить чотири групи норм: що встановлюють суб'єк­тивні права і свободи, їх гарантії, деякі загальні принципи, а також норми, що визначають дію Хартії як юридичного акту. Хартія скла­дається з преамбули і 54 статей, що об'єднані у 7 глав. Структура документу є новаторською: права людини розташовані не за вида­ми, як це традиційно прийнято (особисті, політичні, соціальні, еко­номічні), а згідно з цінностями, на захист яких вони спрямовані. Тому Хартія не використовує класичного протиставлення грома­дянсько-політичних і соціально-економічних прав, навпаки, вона закріплює принцип неподільності всіх основних прав і свобод.

На сьогодні Хартія не є юридично обов'язковим документом. Планується надати цьому документу найвищої юридичної сили у правопорядку ЄС шляхом включення всього тексту Хартії до ус­тановчого документу Європейського Союзу.

§ 3. Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі

Правовою підставою набуття державою членства у Союзі

є ст. 49 Договору про ЄС, згідно з якою будь-яка європейська краї­на може звернутися з проханням про набуття членства. Для цьо­го необхідно, щоб держава поважала принципи свободи, демок­ратії, права людини і основні свободи, верховенство права.

Позитивне рішення про вступ приймається Радою ЄС за умо­ви відповідності держави-кандидата критеріям, що свідчить про її готовність виконувати обов'язки держави-члена ЄС: а) ста­більність державних Інституцій, що гарантують демократію, вер­ховенство права, права людини та захист меншин (політичний критерій); б) наявність функціонуючої ринкової економіки, а та­кож здатність протистояти конкурентному тиску та ринковим силам у межах Союзу (економічний критерій); в) спроможність прийняти зобов'язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу.

Європейський Союз прийнято характеризувати як наддержав­ну (наднаціональну) організацію. Очевидно, що це стало можли­вим лише внаслідок надання Союзу прав, які традиційно нале­жать виключно державі й характеризуються як суверенні.

Як виглядає, такий добровільний масштабний перерозподіл влади з метою створення «як ніколи тісного союзу між народами

Європи» став можливим лише завдяки тому, що держави-члени об'єдналися навколо спільних цінностей. У п. 1 ст. 6 Договору про ЄС визначено, що «Союз заснований на принципах свободи, де­мократії, поваги до прав людини і основних свобод, верховенства права, - принципах, спільних для держав-членів». Очевидно, що у цьому положенні у концентрованому вигляді виражене спільне конституційно-правове надбання держав Західної Європи.

Масштаби і якість співробітництва у межах Союзу такі, що недотримання зазначених принципів однією з держав-членів не тільки унеможливить їх подальше співробітництво, а й створить серйозну загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому ці принципи не можуть підлягати будь-якій ревізії.

У зв'язку з цим у ст. 7 Договору про ЄС закріплено механізм захисту зазначених цінностей. Рада Союзу більшістю у чотири п'ятих своїх членів, після отримання згоди Європейського Пар­ламенту, має право визначити «очевидний ризик серйозного по­рушення державою-членом принципів, зазначених у пункті 1 статті 6» і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо пору­шення не буде припинене державою-порушником, то Рада Союзу після отримання згоди Європейського Парламенту може одного­лосно визначити «існування серйозного і тривалого порушення державою-членом принципів, зазначених у пункті 1 статті 6». Констатація порушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави-порушни-ка, що випливають із Договору про ЄС, зокрема, права голосу її представника у Раді Союзу. Але ця держава повинна продовжу­вати виконувати всі обов'язки, покладені на неї Договором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може змінити або скасувати накладену санкцію.

Очевидно, що п. 1 ст. 6 і ст. 7 Договору про ЄС встановлюють чіткі обмеження свободи держав-членів незалежно визначати свою політичну систему, тобто обмежують конституційну са­мостійність держав-членів. Утім, це явище не є унікальним. Навіть у міжнародному публічному праві, що міцно тримається принципів суверенної рівності держав і невтручання у їх внутрішні справи, існують численні правові норми, що забороня­ють вибір певних політичних режимів. Що є унікальним у ЄС, так це досить висока ступінь визначеності стандарту політичного режиму, а також наявність колективної системи забезпечення взаємної конституційної стабільності в державах-членах.

іб*

244

Розділ 18

Особливості конституційного nposo держое-членів...

245


Компетенція Союзу і Співтовариств не є універсальною, хоча і надзвичайно широка. Союз досягає визначених у ст. 2 До­говору про ЄС цілей визначеними правовими засобами у межах визначених повноважень.

Оскільки ЄС поки що не має власних поліцейських сил чи армії з повноваженнями забезпечувати примусову реалізацію правових приписів, реалізація права ЄС залежить виключно від доброї волі держав-членів. У зв'язку з цим у ЄС були створені особливі юри­дичні механізми, що визначають взаємні зобов'язання держав-членів із реалізації права Співтовариства.

Установчі договори не містять положень про порядок дії норм права співтовариства у правопорядках держав-членів. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями вста­новив принципи верховенства і прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках.

Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовариства встановлює, що будь-яка норма права Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в установчому договорі чи законодавчих актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої нор­ми національного права, навіть якщо вона закріплена у конституції.

Принцип прямої дії права Співтовариства полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співтовариства, що мають пряму дію, можуть захищатися безпосередньо націо­нальними судами.

Важливим доповненням до принципу прямої дії є інститут відповідальності держав-членів перед приватними особами за порушення права Співтовариства. Держава-порушник не може обмежитися відповідальністю лише перед Співтовариством та іншими державами-членами, як це має місце згідно з загальним міжнародним правом.

Договір про ЄС містить комплекс норм, покликаних запобіг­ти загарбанню Союзом надмірної влади, втраті державами-чле­нами контролю над ЄС, нехтуванню національними інтересами держав-членів при прийнятті рішень інститутами Союзу.

Перш за все, слід заначити п. З ст. 6 Договору про ЄС, що по­кладає на Союз обов 'язок поважати національні ідентичності держав-членів. Як виглядає, зміст ст. 6 спрямований на те, щоб європейська та національні ідентичності були не конфліктуючи­ми, а доповнювали одна одну.

Серйозним засобом стримування недемократичних і неправо-вих ініціатив із боку інститутів Союзу стало запровадження принципу поваги до прав людини. Незважаючи на всі спори щодо змісту гарантій, що містяться у Хартії Європейського Союзу про основні права, а також щодо її юридичної сили, цей документ у недалекому майбутньому дозволить попереджувати вжиття Со­юзом заходів, що можуть порушити спільний стандарт прав лю­дини, досягнутий у державах-членах.

Ще один засіб, що захищає компетенцію держав-членів від за­зіхань інститутів Союзу, - це принцип субсидіарності, який Союз зобов'язаний поважати при досягненні поставлених перед ним завдань (ст. 2 Договору про ЄС). Принцип покликаний вста­новити основні правила розподілу компетенцій Союзу та його держав-членів. Його зміст закріплений у ст. 5 Договору про Євро­пейське співтовариство: у галузях, де Співтовариство не має вик­лючної компетенції, воно може вжити певних заходів тільки тоді й у таких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами.

Існує ще один правовий засіб, що дозволяє державам-членам уникати участі у проектах Союзу, які суперечать їх національним інтересам, - це механізм поглибленого співробітництва (час­тина VII Договору про ЄС, статті 43-45). Не менше восьми дер­жав-членів, що бажають встановити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції ЄС, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Один з найв-ідоміших прикладів усунення держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, - це відмова Великобританії запровадити загальноєвропейську валюту замість національної.

Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передбачене установчими договорами. Скоріше за все, причина полягає в тому, що на час укладання договорів передбачалося, що цього резуль­тату можна досягти шляхом використання традиційного інститу­ту міжнародного публічного права - денонсації міжнародного договору. Теоретично держава-член може у будь-який момент вийти зі складу учасників установчих договорів, оскільки є суве­ренним утворенням. Але з практичних міркувань такий варіант захисту своїх прав виглядає нереальним.

246

Розділ 18

Особливості конституційного прозо, держав-членів...

247


§ 4. Конституційно-npasoee регулювання членства держав у Європейському Союзі

Для реалізації своїх зобов'язань у рамках ЄС держави-члени повинні забезпечити відповідні внутрішньодержавні правові ме­ханізми. Оскільки коло цих зобов'язань надзвичайно широке, то процес адаптації національного законодавства потребував запро­вадження спеціальних норм у юридичні акти найвищої юридич­ної сили - конституції держав-членів. Виняток становить Вели­кобританія, що не має кодифікованої конституції.

Отже, специфічною рисою конституцій держав-членів ЄС є наявність у них положень, що юридично дозволяють членство держави у Співтовариствах і Союзі. Проте аналіз цих норм не дозволяє говорити про існування якої-небудь єдиної загальноєв­ропейської конституційної практики з цього питання.

У Конституційному акті Данії 1953 p., конституціях Іспанії (1978 p.), Італії (1947 p.), Люксембургу (1868 p.), Нідерландів (1983 р.) узагалі немає жодної згадки про Європейський Союз або Європейські співтовариства. Норми, що регулюють членство у цих організаціях, сформульовано з розрахунком на загальне застосу­вання для участі у будь-яких інтеграційних об'єднаннях. По суті, така сама модель має місце у конституціях Бельгії (1970 р.) і Греції (1975 р.) та шведському Акті про уряд 1809 p., що містять лише одну-дві норми, присвячені спеціально для випадку ЄС. Натомість у конституціях Австрії (1920 p.), Ірландії (1937 p.), Німеччини (1949 p.), Франції (1958 p.), Португалії (1982 р.) і Фінляндії (1999 р.) закріплені більш-менш широкі комплекси норм, що регулю­ють різноманітні аспекти членства держави саме у ЄС.

Варто звернути увагу на те, що у конституціях Австрії, Греції, Португалії, Фінляндії згадується тільки Європейський Союз, а в конституції Бельгії - тільки Європейське Співтовариство. У кон­ституціях Ірландії, Німеччини, Франції й Швеції йде посилання як на Співтовариства, так і на Союз.

Зазвичай норми, що юридично оформлюють членство держа­ви у ЄС, містяться у статті чи статтях, присвячених міжнарод­но-правовим питанням: про дію міжнародно-правових норм у на­ціональному правопорядку та участь держави у міжнародних міждержавних організаціях. Виняток становлять австрійська та французька конституції. У Конституції Австрії переважна біль-

шість положень про ЄС розташовані у окремому підрозділі «Євро­пейський Союз» глави І «Загальні положення; Європейський Союз». Отже, їх віднесено до питань, що мають найважливіше значення для конституційного ладу держави. У Конституції Франції усі норми щодо ЄС містяться у розділі XV «Про Євро­пейські Співтовариства і Європейський Союз».

Немає єдиного стандарту і щодо обсягу регулювання. Усі кон­ституції мають норми, які санкціонують участь держави у міжна­родних організаціях інтеграційного типу, що вимагає обмеження її суверенних повноважень. Але в Данії, Люксембурзі, Іспанії та Італії це - єдине питання, пов'язане з членством цих держав у ЄС, що урегульоване на рівні конституції. Дуже вузьке коло пи­тань членства у ЄС міститься у конституціях Бельгії та Греції, а також шведському Акті про уряд. Натомість у конституціях інших держав-членів врегульовано такі питання, як порядок призначен­ня представників держави в органах ЄС та здійснення контролю за їх діяльністю, дія норм права Співтовариств у національному правопорядку, право регіонів впливати на позицію держави з пи­тань, що зачіпають їх інтереси, а також право громадян інших дер­жав-членів на участь у муніципальних виборах та виборах до Європейського Парламенту.

Перш за все, слід звернути увагу на конституційні норми, що уповноважують приєднання держави до Європейського Союзу.

Членство у ЄС восьми держав ґрунтується на конституційних нормах, що містять загальне правило про передачу або обмежен­ня суверенних повноважень держави на користь міжнародних організацій, без спеціального виокремлення випадку Європейсь­кого Союзу: ст. 9 Конституції Австрії, ст. 34 Конституції Бельгії, ст. 28 Конституції Греції, § 20 Конституційного Акту Данії, ст. 93 Конституції Іспанії, ст. 11 Конституції Італії, ст. 49bis Консти­туції Люксембургу, ст. 92 Конституції Нідерландів.

У конституціях чотирьох держав (Ірландії, ФРН, Франції, Швеції) можна знайти як норми, що розраховані на загальне пра­вило, так і норми про участь держави саме у Європейському Союзі, які застосовуються як lex specialis.

Лише в Конституції Португалії є норма про її членство в ЄС (п. 6 ст. 7), але немає жодних положень про можливість передачі або обмеження суверенітету на користь інших міжнародних орга­нізацій.

248

Розділ 18

Особливості конституційного право держав-членів...

249


Нарешті, окремий випадок становить Конституція Фінляндії, у якій узагалі відсутні будь-які положення про передачу або об­меження суверенних повноважень на користь міжнародних орга­нізацій, у тому числі ЄС. Як виглядає, участь цієї держави у ЄС ґрунтується на секції 94 Конституції, що регулює порядок укла­дання державою міжнародних договорів.

Формулювання конституційних норм про обмеження суве­ренних прав держав-членів надзвичайно різноманітні. Йдеться про передачу суверенних повноважень (Німеччина), передачу федеральних повноважень (Австрія), передачу повноважень, що ґрунтуються на конституції (Іспанія), передачу права парламен­ту приймати рішення (Швеція), делегування повноважень, нада­них органам влади конституцією (Данія), тимчасове надання здійснення повноважень, закріплених конституцією за законодав­чою, виконавчою та судовою владою (Люксембург), надання здійснення визначеного повноваження (Бельгія), надання зако­нодавчих, виконавчих і судових повноважень (Нідерланди), об­меження суверенітету (Італія). Конституція Греції (п. 2 ст. 28) регулює умови надання установам міжнародних організацій по­вноважень, передбачених конституцією, а у п. З - обмеження здійснення національного суверенітету.

Як видно, в одних випадках об'єктом є суверенні права (суве­ренітет) усієї держави, а в інших - права, надані конституцією органам держави.

У конституціях двох держав-членів використана інша юридич­на конструкція: мова йде про можливість укладання угоди з ме­тою спільного здійснення повноважень, необхідних для заснуван­ня Європейського Союзу (Португалія), і про участь у Європейсь­ких Співтовариствах і Союзі на основі спільного здійснення державами-учасницями деяких своїх повноважень (Франція). При цьому у французькій конституції також говориться про «пе­редачу повноважень», але лише у зв'язку із санкціонуванням участі держави в конкретних галузях співробітництва, - створенні Європейського економічно-монетарного союзу та встановленні норм щодо свободи пересування людей (ст. 88² Конституції).

Не менш різноманітними є суб'єкти, яким передаються повно­важення держав-членів: Європейський Союз (ФРН, Франція, Португалія), Європейські Співтовариства (Швеція, Франція), міжнародна організація (Італія), міжнародні та наднаціональні

організації (Іспанія), міжурядові організації або їхні органи (Ав­стрія), установи міжнародних організацій (Греція), міжнародні установи (Нідерланди), міжнародні публічні установи (Бельгія), установи, підпорядковані міжнародному праву (Люксембург), міжнародні органи влади, створені взаємною угодою з іншими дер­жавами з метою сприяння міжнародним правовим нормам та співробітництву (Данія).

Слід звернути увагу також на практику встановлення умов, до­тримання яких вимагається для передачі повноважень на користь ЄС: дотримання основ демократичного правління (Греція, ФРН), соціального та федеративного принципів, верховенства права (ФРН), принципу субсидіарності (Португалія, ФРН), непорушен-ня прав людини (Греція), забезпечення рівня захисту прав люди­ни, що є рівноцінним рівню, який надається національною консти­туцією (ФРН, Швеція) та Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод (Швеція), надання належної ува­ги меті економічного та соціального згуртування (Португалія).

У деяких випадках ця умова сформульована у вигляді мети, заради якої здійснюється обмеження суверенних повноважень: створення об'єднаної Європи (ФРН), створення світового поряд­ку, що забезпечує мир і справедливість між націями (Італія), спри­яння міжнародним правовим нормам та співробітництву (Данія).

Також ідеться про рівність та/або взаємність щодо інших дер­жав при ухваленні рішення про уповноваження ЄС суверенними повноваженнями (Греція, Данія, Італія, Португалія, Франція). Конституції Греції й Франції наголошують на вільності такого кроку держави, а Конституція Люксембургу - на його тимчасо­вості. Із конституцій Австрії, Бельгії й Данії випливає, що можуть бути делеговані чи обмежені тільки певні повноваження. За Кон­ституцією Греції передача конституційних повноважень або об­меження суверенітету повинні слугувати важливим національним інтересам або диктуватися ними.

У конституціях деяких держав-членів установлені особливі вимоги до процедури ухвалення правового акту (міжнародного договору або закону), що оформлює рішення про приєднання до ЄС або передачу повноважень на його користь: отримання згоди верхньої палати парламенту (ФРН, Австрія), кваліфікована більшість у парламенті (Греція, Швеція, Данія), ухвалення орга­нічного закону (Іспанія).

250

Розділ 18

Особлиеосгі конституційного право держав-членів...

251


Конституції деяких держав-членів передбачають спеціальну процедуру затвердження міжнародного договору у випадку його конфлікту з конституцією, що зазвичай, має місце у випадку ус­тановчих договорів Співтовариств і Союзу та угод про внесення до них змін. Це може бути внесення попередніх змін до консти­туції (наприклад, в Іспанії, Франції) або ухвалення договору ква­ліфікованою більшістю голосів депутатів парламенту (приміром, у Нідерландах, Португалії, Фінляндії, ФРН). Таким чином, ос­танній варіант дозволяє фактичну зміну конституції без формаль­ного затвердження поправок до неї.

У конституціях трьох держав-членів містяться специфічні по­ложення, що стосуються їх