Літературний джаз
| Вид материала | Книга |
- Понять сущность джаза всегда нелегко. Джаз любит окутывать себя тайной, 99.27kb.
- Программа элективного курса "Музыка мира: джаз", 138.28kb.
- «О джаз! Ты – мир!», 64.87kb.
- Приветствие к 4-летнему юбилею джаз-клуба «Линк@», 85.27kb.
- Желая понять природу сочетания полноты и пустоты, энергии и сдержанности, в японской, 35.69kb.
- Джаза. Бразилия, Германия, Франция, сша, Польша, Украина – всего шесть музыкальных, 403.69kb.
- Элективный курс "Музыка мира: джаз" Пояснительная записка Элективный курс "Музыка мира:, 177.75kb.
- Указу Президента України від 30 вересня 2010 року №928 „Про Міжнародний мовно-літературний, 80.58kb.
- Программа фестиваля "калевала-джаз", 20.46kb.
- Критерії оцінювання знань з предмета, 382.08kb.
Іван Лучук
ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЖАЗ
Тернопіль
Навчальна книга – Богдан
2011
Сектор поезієзнавства
Інституту Івана Франка
Національної академії наук України
Серія «ЛУГОСАД»
До книжки увійшла есеїстика й літературна критика Івана Лучука, опублікована у 2007–2008 роках у «Львівській газеті» та «Новому погляді». Центральний розділ складають передмови та післямови до різноманітних видань, написані упродовж більш ніж двадцятиліття. Побудова книжки та самі тексти витримані в авторському «джазовому» ключі, якому притаманна організована імпровізація. Додатками слугують низка рецензій, два інтерв’ю як підвид літературної критики, а теж автобіографія.
Лучук І. Літературний джаз. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2011. – 336 с. – Серія «ЛУГОСАД».
© Іван Лучук, 2011
Заспів
Не так давно, либонь таки спросоння,
В моє літературне існування
Не менш літературне джазування
Вселилося, либонь таки спросоння.
Я не прогнав його звідсіль з порога,
Приглянувся до нього якомога
Прихильніше, бо уповав на Бога,
І запросив його, таки з порога.
Гуляє спритно макогін в макітрі, –
Бракує ж часу завжди на писання,
Хоч вистачає навіть на читання, –
Кутя всякчас пребуде у макітрі.
Львів, 18 січня 2009, на Щедрий вечір
І. ЛІТЕРАТУРНИЙ JAZZ
ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЖАЗ
Літературним слід уважати все, що стосується літератури. Літературою ж можна вважати все те, що виражається словесно. Недаремно ж одним із синонімів слова література є словесність. Не будемо тут відмежовувати художню літературу від усіх інших видів вираження словесності, а скромно із нотками мегаломанії приймемо розуміння літератури як універсального тексту, до якого належить увесь доробок письменства. Стосовно слова джаз, не будемо його трактувати лише в термінологічному ключі, а приймемо перегнане через змійовик популярної свідомості його вибіркове значення, дистильоване у поняття довільної імпровізації. Зрозуміло, що джазові імпровізації мусять мати задану структуру, мелодійні акценти хвилеподібного руху, ритмічні моделі-заготовки тощо. Якщо ж за методологічну основу прийняти тезу, що сучасна літературознавча есеїстика витворює авторські тексти, не обмежені жодними шорами, тобто тексти, в яких автори пишуть що хочуть і як хочуть, – то це й буде літературний джаз.
Спробую тут накреслити схемку свого подальшого літературного джазування, а також бодай приблизно аргументувати його літературно-музичне номінування. Як свідчить сербська (чи хорватська, або чорногорська, чи навіть боснійська із герцеґовинською) народна мудрість: «З одної колоди буває ікона і лопата». Так отож. Коли літературу вважатимемо поезією, а джаз – музикою, то тією архетипною колодою виявиться їхній спільний початок. Навіть візуальні асоціації у цій моделі вискакують доречні, адже ікона зовні дещо схожа на книгу (поезія–література), а лопата – на гітару (музика–джаз). У цьому контексті дуже спокусливо процитувати відповідний пасаж із Франкового трактату «Із секретів поетичної творчості»: «У давніх людей поезія і музика довго йшли рука об руку, поезія була піснею, переходила з уст до уст не тільки в певній ритмічній, але також в певній невідлучній від ритму музикальній формі. Розділ поезії від музики доконувався звільна, в міру того як чоловік винаходив різні музикальні інструменти, що позволяли репродукувати і продукувати тони і мелодії механічним способом, незалежно від людського голосу». Це про сиві цивілізаційні глибини, які залишаються цікавими навіть для візії майбутнього. Колись давно поезія і музика розділилися, а мені от забаглося поєднати літературу і джаз. Це вмотивовано лише внутрішнім бажанням, жодної зовнішньої спонуки для цього не було, не кажучи вже про примус. Бо як свідчить вже згадана балканська народна мудрість: «Якщо хорта на лови силоміць тягнуть, він зайців не ловитиме».
Надіюсь і надалі піддаватися спокусі цитувати Івана Франка, адже повсякчас знаходжу в нього суголосні моїм недолугим роздумам філіґранно сформульовані колосальні думки. Не відмовляючись від принагідних урівнювань поезія=література та музика=джаз, виважену аргументацію літературної домінанти знаходимо у вже цитованому трактаті: «Переважно ми читаємо поетичні твори, приймаємо їх при помочі зору. Коли музика апелює тільки до нашого слуху, самими чисто слуховими враженнями силкується розворушити нашу фантазію і наше чуття, то поезія властивими їй способами торкає всі наші змисли. Коли музика б’є переважно на наш настрій, може викликати веселість, бадьорість, сум, тугу, пригноблення, отже, переважно грає, так сказати б, на нижчих регістрах нашого душевного інструменту, там, де свідоме граничить з несвідомим, то поезія порушується переважно на горішніх регістрах, де чуття межує з рефлексією, з думкою і абстракцією і не раз замітно переходить в домену чисто інтелектуальної праці. Властивою доменою музики є глибокі та неясні зворушення, доменою поезії є більш активний стан душі, воля, афекти, – звісно, не виключаючи й моментальних настроїв». В ідеалі літературний джаз і мав би бути поєднанням отих нижчих і верхніх регістрів, властиво – мав би витворювати якийсь середній регістр. У студентські роки ми вживали дієслово джазувати в значенні: робити те, що заманеться. Йдучи з жердиною стилістики в руках по канаті середнього регістру, можна завиграшки перескакувати на суміжні канати нижчого та вищого регістрів, але то вже скидатиметься на цирк, проти якого в мене немає жодних застережень.
Як свідчить та ж таки сербо-хорватська народна мудрість: «Хто селом багато ходить – або собаки його покусають, або на обід натрапить». Воліючи все ж потрапляти на обід, а не бути покусаним собаками, поживу для літературної джазової трапези часто знаходжу у Святому Письмі. Християнський канон складається із сорока семи книг Старого Завіту та двадцяти семи книг Нового Завіту. Наразі обмежуся лише старозавітними книгами, з яких у строгій послідовності розташування книг вибиратиму основоположні смислові ритмічні моделі, але таки в довільному, джазовому ключі. Загляньмо в корінь. «Коли Бог сотворив людину, він створив її на подобу Божу. Сотворив він їх – чоловіка й жінку, і благословив їх, і дав їм ім’я “людина” тоді, коли сотворив їх» (Бут. 5, 1-2). А далі: «І сталось, як почали люди множитися на землі та народилися в них дочки, побачили сини Божі людських дочок, що були гарні, та й стали брати їх собі за жінок, хто котру вподобав» (Бут. 6, 1-2). І так розмножився рід людський, пройшов еволюційний шлях, дотривавши до часів, коли виник літературний джаз.
ВІД РУДЧЕНКА ДО ФІТІЛЬОВА
У тридцяті роки минулого століття Михайло Рудницький видав збірку нарисів під назвою «Від Мирного до Хвильового». Це той самий Рудницький із кола «Молодої Музи», який у часи свого університетського професорства у післявоєнні роки прославився таким анекдотом-бувальщиною: на запитання одного наївного студента «Скільки дадуть за добрий роман?» (у сенсі гонорарної винагороди) професор відповів «П’ятнадцять років» (у сенсі позбавлення волі). У цьому ж джазовому сюжеті цікавою для нас є назва згаданої збірки нарисів, в якій титульно присутні два літературні псевдоніми, адже справжнє прізвище Панаса Мирного – Рудченко, а Миколи Хвильового – Фітільов. Сам Михайло Рудницький послуговувався цілою низкою псевдонімів, наприклад: Орест Ордан, Лесь Рибчук, Ярослав Стефчин тощо, але вельми полюбляв криптоніми (зокрема, в газеті «Діло» у двадцяті-тридцяті роки свої переклади підписував а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и… і далі за абеткою).
Майже чотири десятиліття тому вийшов «Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVІ–ХХ ст.)» (1969) Олексія Дея, в який було влито майже всі дотогочасні спроби збирання і розшифровування прибраних імен. Під саму завісу минулого тисячоліття невтомний трудівник на цій ниві, киянин Веніамін Еппель видав «Нові матеріали до словника українських псевдонімів» (1999), а на перспективу планує підготувати щоякнайповніше видання словника, до якого мають потрапити всі можливі дотичні матеріали. «Під лежачий камінь вода не тече», – свідчить українська народна мудрість, тож добре, навіть чудово, що і в цій начебто марґінальній галузі щось та й робиться. «Робота сама за себе скаже», – зафіксовано у збірнику М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (між іншим, цитую за оригіналом першодруку 1864 року видання). До речі, Номис – псевдонім Матвія Симонова з елементом паліндромії. Видатний фольклорист основу свого прізвища Симон відчитав ззаду допереду, і вийшло Номис.
Чи не найбільшу кількість псевдонімів за всю досьогочасну історію української літератури мав Пантелеймон Куліш. Для прикладу наведу лише деякі з них: Іван Гроза, Євгеній Горницький, Данило Юс, Петро Забоцень, Іродчук, Казюка, Козак Белебень, Макогон, Панько Небреха, Опанас Прач, Павло Ратай, Солодкий, Хуторянин тощо. Чималі комплекти псевдонімів мали й інші українські літератори, зокрема Іван Франко: Хома Брут, Віршороб Голопупенко, Джеджалик, Іван Живий, Гаврило Кремінь, Мирон, Не-Давид, Рижий, Руслан тощо.
Українські письменниці мали напрочуд характерні псевдоніми, настільки милі та вдалі, що саме під ними вони залишилися в анналах історії літератури або в пантеоні незаперечних класиків: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович), Ганна Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш), Олена Пчілка (Ольга Драгоманова-Косач), Леся Українка (Лариса Косач-Квітка), Дніпрова Чайка (Людмила Березина-Василевська), Віра Лебедова (Константина Малицька, яка серед інших мала ще й псевдонім Дністрова Чайка), Марійка Підгірянка (Марія Ленерт-Домбровська), Олена Журлива (Олена Котова-Пашинківна). Це начебто загальновідомі жіночі псевдоніми, а серед марґінальних трапляються деколи дуже веселі цікавинки: наприклад, Софія Русова мала, зокрема, і псевдонім Баба Нона; а мама Дочки Прометея мала також і псевдонім Цяцька.
Щось схоже на протопсевдоніми знаходимо й у Старому Завіті. От, для прикладу: «Бережися заключати союз із мешканцями краю, куди ввійдеш, щоб вони не стали тенетами для вас. Ба більш: ви мусите зруйнувати їхні жертовники, порозбивати їхні стовпи й порубати їхні ашери. Ти не будеш поклонятися іншому богові; бо Ревнивий – ім’я Господнє, він Бог ревнивий» (Вих. 34, 12-14).
У лугосадівському мікрокосмосі теж зблискують псевдонімні зорі. Згадаю тут про одне сузір’ячко з вересня 1991 року, коли я у своєму Парнасленді опублікував поспіль сім добірок Назара Гончара, у кожній із яких він виступав під іншим псевдонімом. Сім сюжетів – сім псевдонімів. «Пегас під Музою» – Назар-Назар Багнет-Багнера; «Цікаве відкриття» – Жак Страшне; «Ще одне цікаве відкриття» – Зіґфрід Цуґцванґер; «Озирнись у гніві, або Повертаючись до надрукованого» – Гнат Резиґнат; «Багато імен і справжні всі» – Богдан Бознахто; «Нудне закриття» – Фелікс Інкоґніто; «Ще одне нудне закриття» – Шота Мбудедалі. Я купував по три примірники газет із цими публікаціями, щоб вирізки з одного примірника заархівувати, а з двох інших – повклеювати в тоненькі зошити, аби скомпонувати дві книжечки з Назаровими ж візерунками-ілюстраціями. Одну з тих двох «книжечок», якщо мені не зраджує пам’ять, я тоді ж подарував збирачеві та поціновувачеві ексклюзивних раритетів Юркові Кохові.
Дехто небезпідставно вважає, що писати про себе нескромно. Але ж письменницька продукція і є зазвичай писанням про себе, улюбленого, – навіть коли ти пишеш про загадки тамплієрів чи туманність Андромеди. Та й сказано у Святому Письмі: «Сину, прослав себе скромністю, шануй себе в міру своєї вартости» (Сир. 10, 28). Тому скромно згадаю тут і про деякі свої псевдоніми, кожен із яких має власну аргументацію, що не конче підлягає розголошенню: Зенон Сенатович, Олександр Головерса, Антон Різнер, Всеволод Соневицький, Іван Богословський, Павло Яворський, Мартин Орнатовський, Роман Грецький, Пантелеймон Ясько і ще ціла вервичка. Ритмічна фраза з початку цього джазового сюжету «від Мирного до Хвильового», перегукуючись із рядком Олександра Гриценка «від “Слова” аж до Воробйова», переплавилася в суголосну титульну фразу «від Рудченка до Фітільова», розшифрувавши й так очевидне.
НОБЕЛІАНТИ
Нехай таки шведська народна мудрість свідчить, що немає такого солдата, який би не мріяв стати генералом. Це не мусить відповідати дійсності, як і те, що немає тепер такого письменника, який би не мріяв отримати Нобелівську премію з літератури. Такі ілюзорні літературні мрії вібрують десь поміж синдромними алкогольними запамороченнями і синдромними ж таки ледь не клінічними ознаками манії величі. Середньостатистичні шанси для солдата стати генералом значно реальніші, ніж для літератора бути обласканим шведськими королівськими академіками.
Щоб жаба не дусила, можна собі думати: а нащо мені бути якимось зафайданим (перепрошую на слові) нобеліантом. Коли я був старшокласником, однин із вчителів нашої школи якось-то визвірився на мене і деяких моїх однокласників: «Інтеліґенція зафайдана! Письменники! Художники!» Так отож, епітет мені згадався саме з тієї «інтеліґентної» ситуації понадчвертьстолітньої давності.
Українцям із літературним Нобелем якось не щастило. Пам’ятаємо історії і з висуненням Івана Франка, потім правдиві чи й вигадані сюжети з Володимиром Винниченком, Миколою Бажаном, Олесем Гончаром, Василем Стусом… Зрештою, цю інформацію розклав по поличках доктор філології Микола Сулима у своїй недавній книжці вибраних літературознавчих статей.
За великим рахунком, літературна нобеліата – це гра, серйозна гра, на цалеґо, але все-таки гра. І не варто нікому до цієї гри ставитися кумиро-ідолопоклонно, адже сказано у Святому Письмі: «Не робіть собі кумирів, ні тесаних ідолів, ні стовпів не ставте собі, ні каменя з образами нехай не буде в вашій землі, щоб перед ними падати ниць…» (Лев. 26, 1). Але читати твори літературних нобеліантів варто. Зрештою, взагалі варто і бажано читати. Пригадується факт із біографії Богдана-Ігоря Антонича, який юнаком перечитав бібліотечку польських перекладів дотогочас ушанованих Нобелівською премією авторів. Тепер таких авторів вже значно більше, ніж за часів зеленого євангеліста.
Без тіні сорому признаюся, що я читав книжки далеко не всіх нобеліантів, але все ж твори більшості з них таки читав. У різний час і під різними соусами. Та й не все було доступне. І зараз не до всього докопаєшся. Дуже потрібний проект здійснює видавництво «Наутілус», готуючи до видання плакат із лауреатами Нобелівської премії з літератури. На одному чималому постері там будуть усі їхні портрети із лапідарними супровідними матеріалами хронологічно-номінально-цитатного характеру. Будучи скраєчку причетним до цієї корисної справи в сенсі літературного редагування, поділюся деякими своїми джазовими спостереженнями стосовно певних формулювань: мовляв, за що ж.
Очевидно, що не завжди ці премії присуджуються справді найдостойнішим літераторам, але завжди Нобелівський комітет мусить стисло сформулювати свої аргументації, серед яких трапляються вельми цікаві, ба навіть потішні. Чимало там загальних місць, як от ідеалізм, дух, художність, майстерність, талант. Це, так би мовити, вимоги жанру. Погляньмо у ретроспекції на деякі вибрані цікавинки, вилущені із назагал нуднуватих словесних шлакоблоків.
Найсвіжішим лауреатом є турок Орхан Памук, який «у пошуках меланхолійної душі рідного міста знайшов нові символи для зіткнення та переплетення культур». Тут і далі утримаюся від коментування формулювань, згадавши давнішу студентську мудрість про те, що не все гарне мусить бути зрозумілим. Італійський драматург Даріо Фо (1997) отримав премію «за те, що, наслідуючи середньовічних блазнів, осуджує владу й авторитет і захищає гідність пригноблених». Південноафриканка Надін Ґордімер (1991) «своїм чудовим епосом принесла величезну користь людству». Мексиканець Октавіо Пас (1990) увінчаний «за пристрасні всеосяжні твори, позначені почуттєвим інтелектом і гуманістичною цілісністю». Нігерієць Воле Шоїнка (1986) – «за створення театру величезної культурної перспективи та поезії». Італієць Еудженіо Монтале (1975) відзначений «за досягнення в поезії, яка вирізняється величезною проникливістю та вираженням поглядів на життя, без жодних ілюзій». Грек Йорґос Сеферіс (1963) – «за видатні ліричні твори, сповнені шани до світу давніх еллінів», а француз Сен-Жон Перс (1960) – «за величність й образність, які засобами поезії відображають наш час». Англієць Вінстон Черчілль (1953) теж не залишився за бортом – «за високу майстерність творів історичного та біографічного характеру, а також за неперевершене ораторське мистецтво». Отут я вже від коментаря не втримаюся, щоб не знудитися раптом. Опецькуватого курця сигар і коньякопивцю знають усі, але мало хто взявся б його зараховувати до грона найвидатніших письменників проминулого століття.
Перескакую зразу назад у 1916 рік, коли Іван Франко вже не міг отримати премії, зате її вручили шведові Карлові Ґуставу Вернерові фон Гейденстаму «як найвизначнішому представникові нової епохи у світовій літературі». Нехай бодай хтось признається із рукою на серці, що він читав твори цього найвизначнішого представника. Отож бо й воно.
ДИВООВИД
Керуючись власним (не позиченим, а власним) естетичним смаком, використовуючи набуті знання, послуговуючись багатющим друкованим матеріалом, варто через себе, через свою свідомість, наче через перегінний куб, перепустити увесь доступний поетичний матеріал, щоб вийшло щось вартісне чи бодай задовільне. «Золото, срібло, мідь, залізо, цинк та оливо, усе, що витримує вогонь, переведете крізь вогонь, і буде воно чистим, та нехай буде очищене також і очищаючою водою; а все те, що не витримує вогню, переведете крізь воду» (Чис. 31, 22-23), – сказано у Святому Письмі. Мені хотілося (і хочеться) переводити крізь себе українську поезію, от я і перевів (і переводжу), не переводячи харчів, бо не перевелося ще відчуття міри. Так виник зокрема й мій «Дивоовид», антологія української поезії ХХ століття, яка цього року виходить у солідному тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан». (...)
ДО ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ ЛУГОСАДу
Користуючись постмодерним правом майже «суцільної цитати», насвітлю деякі аспекти виникнення своєї рідної літературної групи ЛУГОСАД, тобто історії «повстання формальної організації, літературного кружка наших молодих поетів» (це я в начебто інтертекстуальному стилі використовую формулювання Івана Франка, вжите стосовно «Молодої Музи»).
Користуючись матримоніальним правом, наведу фрагмент із монографії (ще не опублікованої) Надії Кафки «Феномент поетичного ар’єргарду: Творчість літературної групи ЛУГОСАД». Матеріал монографії базується на автентичних свідченнях і друкованих джерелах, а сам її текст авторизований лугосадівцями. Отже: «Усі троє – Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський – синхронно навчалися на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка (1981-1986), щоправда – на трьох різних відділеннях: слов’янському, українському та російському відповідно. Тобто формальні передумови для тіснішого спілкування виникнули об’єктивно. Ще восени 1981 року Віктор Неборак заагітував І. Лучука відвідати університетську літературну студію “Франкова кузня” (яку той згодом кулуарно перейменував на “Франкову криницю”). Найяскаравішим тандемом тодішньої літстудії були В. Неборак із Василем Терещуком, там відбувалися доволі цікаві читання та досить жваві дискусії, тому І. Лучук привів до літстудії й Н. Гончара та Р. Садловського. Проте з літературною студією альянс не склався, бо дуже швидко майбутнім лугосадівцям набридли закомсомолені засідання літстудії, яку надалі впродовж університетських студій вони іґнорували. Але потяг до більш-менш організованого літературного буття не зник, а навпаки поступово зростав. У зв’язку з цим можна висловити сміливе припущення, що імпульсом для створення ЛУГОСАДу послужило в ширшому сенсі бажання альтернативності, а у вужчому – опозиційності до університетської літературної студії “Франкова кузня”.
Із розпорошеної по різноманітних виданнях інформації взнаємо, що датою заснування літературної групи ЛУГОСАД є 19 січня 1984 року. Така прецизійність у датуванні зумовлена тим, що ЛУГОСАД відлік свого існування виводить від першої письмової згадки про себе. Ця перша письмова згадка була рукописною, адже з’явилася в троїстій епістолярії Лучука–Гончара–Садловського. У 1983-84 роках друзі, незважаючи на чи не щоденні зустрічі в університеті та поза ним, вели то жвавішу, то млявішу переписку. І якраз у тій переписці вперше виникло слово ЛУГОСАД».
Пам’ятаючи латинську народну мудрість «кращий один очевидець, ніж десять тих, що чули» і користуючись братським правом, наведу автентичні свідчення Тараса Лучука про той період: «Одного зимового вечора у Львів прийшла новорічна ніч. Висока Снігурочка і ненав’язливо непомітний Дід Мороз брели засніженими вулицями на узлісся міста. Третього не було. Що це – початок новорічної казочки для дітей чи прикрашена реальність? Одно і друге. Одно слово: якийсь грецький театр, що в останніх хвилях 1983 року загубився десь посеред Львова. Адже Снігурочкою перевдягнений був Іван Лучук; Дідом Морозом – Назар Гончар; третім, наяву не присутнім – Роман Садловський. А грецьким цей театр був тому, що всі ролі – навіть жіночі – виконували в ньому чоловіки: зрештою, театр міг бути і японським, але греки все-таки ближчі до нас духом, та й навертаються на думку швидше.
Так казково розпочався 1984 рік – рік, у якому вперше в історії людства винайдено було слово-найменування ЛУГОСАД. А якщо з’явилося вже наймення, то значить: і те, що воно йменувало собою, теж зримо настало. Цей факт має навіть свою писемну фіксацію…
А що було б, якби одного зимового вечора у Львові не…»
Тарас гарно все запам’ятвав і переповів, адже сказано у Святому Письмі: «Тільки бережися та зважай добре, щоб ти не забув усього того, що бачив на власні очі, та й щоб воно кріпко засіло в твоєму серці по всі дні твого життя; ти перекажеш це твоїм синам і синам твоїх синів» (Втор. 4, 9). Отією писемною фіксацією якраз і були відповідні пасажі з лугосадівської переписки. Користуючись лугосадівським (власним і груповим авторським) правом, наведу тут деякі доречні фрагменти:
«