Літературний джаз
| Вид материала | Книга |
- Понять сущность джаза всегда нелегко. Джаз любит окутывать себя тайной, 99.27kb.
- Программа элективного курса "Музыка мира: джаз", 138.28kb.
- «О джаз! Ты – мир!», 64.87kb.
- Приветствие к 4-летнему юбилею джаз-клуба «Линк@», 85.27kb.
- Желая понять природу сочетания полноты и пустоты, энергии и сдержанности, в японской, 35.69kb.
- Джаза. Бразилия, Германия, Франция, сша, Польша, Украина – всего шесть музыкальных, 403.69kb.
- Элективный курс "Музыка мира: джаз" Пояснительная записка Элективный курс "Музыка мира:, 177.75kb.
- Указу Президента України від 30 вересня 2010 року №928 „Про Міжнародний мовно-літературний, 80.58kb.
- Программа фестиваля "калевала-джаз", 20.46kb.
- Критерії оцінювання знань з предмета, 382.08kb.
ІІІ. ПЕРЕДМОВИ ТА ПІСЛЯМОВИ
ПУТІВКА У ЖИТТЯ
(передмова до першого видання збірки Романа Садловського «Антологія», Львів, ЛУГОСАД, 1987)
Взагалі-то до антології завжди вибирають все краще. Але тут зібрано майже всі вірші Романа Садловського – написані до цього часу. Правда, багато зі своїх речей він попалив (в тому числі й віршів), але значить їм так на роду було написано – піти з димом. Шкода, що автор вчасно не попалив усього, що увійшло в цю збірку, але раз вже це так сталося, що вони вціліли, – то вже нічого не поробиш: треба видавати. Треба, позаяк Р. С-ького із ЛУГОСАДу не викинеш, та й він є одним із Трьох Китів, а це вже саме по собі немало значить.
Творча фізіономія Р. С-ького дуже розпливчаста – як на погано зробленій фотографії. Але не будемо цього ставити в провину самому Романові. Він свою фізіономію виправить, задатки до цього в нього є, незважаючи на всю його лінь, тупість і підлість.
Побажаємо Романові на добре угноєній антологічній ділянці вирощувати квіти і плекати плоди, які б стали гідною окрасою ЛУГОСАДу.
(1987)
ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ
(«Антології» Р. Садловського)
Перше видання Антології Романа Садловського так і не дійшло до читача, бо згоріло в процесі виробництва. Згоріло в прямому смислі слова. Згоріло з вини переплітника, точніше – з вини його малолітньої дочки та його дружини. І це досить символічно, бо жіноче начало любить пускати з димом цінні починання. Спершу Р. С-ький через малодухість (риса жіночого начала) сам палив свої твори, а потім йому допомогло в цьому жіночо-дитяче відділення корпорації нашого першодрукаря, точніше – першопереплітника, бо власноручно друкував ці опуси автор даних передмов, який не без задоволення благословляє Антологію і думає, що вона буде хоч і невдалою, але все ж передісторією справжньої творчості Романа Садловського.
(1987)
ДЕЩО ПРО ЕРОТИКУ В ПОЕЗІЇ
(передмова до не виданого варіанту антології української еротичної поезії «Біла книга кохання»)
Світ є дуже складним у своїй багатовимірності. І ця складність підсилена ще й тим, що існує безліч питань, на які завідома немає відповіді. Наприклад, що таке поезія? Коли ми захочемо дати конкретну чи вичерпну відповідь на це питання, то без сумніву, зайдемо в сліпу вулицю. Звичайно, утрирувані майже однозначні дефініції поезії можуть існувати та й існують. Літературознавство може називати поезію жанром, психологія – видом творчості, медицина – аномалією збудженого мозку, метафізика – станом душі тощо. Та все одно, хто б не підходив до визначення поезії – однак залишиться в цій ситуації круглим дилетантом. Бо загадка не відгадується. Її можна тільки ледь відчути, навіть самим творцям – тобто поетам. Про банальну віршотворчість тут не йдеться, мається на увазі власне субстанцію поезії, окреслення якої не піддається жодним методам. Але залишимо розуміння поезії на совісті кожної окремої зацікавленої особи і перейдемо до дещо вужчого й актуальнішого зараз для нас аспекту. А саме – до еротики в поезії. Якщо вже про саму поезію не можна нічого конкретного сказати, то здавалося б, про якісь її нюанси зайве й розводитись. Але ж ні – треба говорити і сперечатися про поезію, тим більше про поезію еротичну.
Відколи існує поезія – домінуючою її інспірацією була еротика. Все виникало з об’ємної, всеохоплюючої любові, без якої життя втрачає свій животворящий сенс, без якої годі собі уявити не те що існування окремих суверенних осіб, але й усю історію людства. А історія поезії й поготів без любовного елементу, без еротики просто не мала б підстав для існування. Вже найдавніші поетичні тексти, що дійшли до нас (а саме ассиро-вавилонські), наскрізь просякнуті тим, що можна назвати еротизмом. Давньоєгипетська поезія підносила інтимні стосунки коханців до рівня взаємин богів. «Пісня над піснями» увійшла до Святого Письма. Анакреонтика і сапфічна поезія – майже суціль еротична. Катулл, Горацій, Овідій, Тібулл та інші римські поети культивували інтимну лірику. Давня поезія Далекого Сходу немислима без любовних тем. У Давній Індії любовне мистецтво відобразилося в мистецтві поетичному. Перські мудреці знаходили розраду не так у філософії й вині, як у приємних роздумах про кохання. Данте і Петрарка, Війон і Ронсар, Спенсер і Шекспір, Ґонґора і Камоїнш у відповідній формі віддали належне своїм любовним пориванням. Проскакавши так гальопом і не тільки по Європах, можна легко пересвідчитися, що без любовно-еротичного підґрунтя світова поетична скарбниця була б незрівнянно біднішою. І новітня світова поезія постійно культивує еротизм (що методологічно дорівнює поняттям інтимної лірики або любовної поезії). Найдавніша українська поезія (очевидно, ще глибоко дохристиянських часів) відзначалась яскравим еротичним змістом і відвертою відсутністю комплексів щодо інтимних стосунків. Але ж поезія (навіть первісна, або як деколи кажуть – примітивна) мусить бути інтеліґентною, і сама для себе встановлює межу між смаком і несмаком. Якщо це справжня поезія, то вона вже автоматично виключає несмак. Те, що автор в момент творення вважає сутністю свого існування, своїм інтимним і справжнім, і втілює це в найвідповіднішій для себе формі – не може бути не прекрасним. Але ще раз слід наголосити – тільки в тому разі, коли це справжня поезія.
Для нас ясно як білий день, що тематичний аспект у поезії не є домінуючим; головне, щоб була поезія, а решта все – похідне. Існування в ненормальних умовах дещо викривило нашу свідомість, і тому ми ще не можемо почуватися повністю вільними людьми. Крім наших особистих комплексів (що є, зрештою, нашим сокровенним), над нами тяжіє маса комплексів суспільних, отруйних комплексів паралітичної дії, що не дають простору для гармонійного розвитку кожної окремої особистості. Одним із таких ще не переборених забобонів є намагання нав’язати поезії конкретне обмежене коло тем. Поезія не має права терпіти навколо себе жодного кола, яке б її обмежувало. І навіть якщо таке коло наполегливо нав’язується, то поезія його розриває, і ще й тому вона є поезією.
Псевдоцнотливість у поцінуванні мистецтва є жахливою річчю. Навіть якщо брати до уваги розмежування станів – того, у якому твориться, і того, у якому сприймається творене, – то все одно існує якийсь універсальний вічний стан: мистецтво, справжня поезія, краса. Любов є найбільшим даром, який тільки може отримати людина, і найкращим даром, який вона може запропонувати. Часами любов заповнює ціле людське єство і якщо не тотально переважує всі решта екзистенційні моменти, то бодай відсуває їх на задній план. І якщо ти поет, і тобі ще вистачає снаги й хисту на щось інше, тобто якщо є непереборне бажання словотворити, то теми в цей час тобі не доводиться вибирати – бо конкретна тема однозначно володіє тобою. Але раптом може виявитися, що ця тема через незрозумілі з погляду вічності чинники є несприйнятливою для загалу. Бо вона нібито занадто особиста. Але ж усе мистецтво є дуже особистим. Будь-який твір не знати чи матиме право називатися мистецьким, якщо він не буде від плоті і крові авторським, тобто глибоко особистим.
Говорити про якийсь спеціальний еротичний струмінь у новітній українській поезії було б щонайменше ненауково. Бо такого явища не існує в природі. Є просто окремі речі окремих авторів – і саме це може служити предметом розмови про еротизм в українській віршотворчості ХХ століття. Та й поняття еротики в поезії настільки відносне, що можна керуватися виключно власним чуттєвим досвідом для диференціації – що ж тут еротика, а що ні. Тому з трепетом душевним віддаємо на суд наших Високоповажаних Читачів цю відважну і досить ризиковану спробу антології української еротичної поезії ХХ століття.
(1991)
ОВІДІЙ — ПЕРШИЙ УКРАЇНОМОВНИЙ ПОЕТ
(замість авторської післямови до видання: Лучук І. Трохи білого світу: поетичний калейдоскоп. – Київ: Факт, 2005. – С. 154-161)
Не викликає жодного сумніву, що Іван Франко був надзвичайно добре обізнаний із давньоримською літературою. Гімназіальний та університетський курси досить велику увагу приділяли вивченню класичної філології, та й глобальне Франкове зацікавлення світовою літературою аж ніяк не могло оминути такого потужного, навіть засадничого пласту — як античне письменство. Володіючи ґрунтовним знанням предмета, Франко все ж доволі диференційовано і вибірково вводив окремих авторів і окремі твори античності в коло своїх «трудів і днів», позначаючи їх «свого духа печаттю» — тобто перекладав і коментував їх не так задля вправи чи моральної сатисфакції, як для блага рідного загалу.
Спеціально цікавила Івана Франка постать Публія Овідія Назона. Зреалізованими залишилися два окремі переклади — третя елегія першої книги «Скорботних елегій» і третє послання четвертої книги «Понтійських послань», а також ціла проілюстрована власними перекладами розвідка «Публій Овідій Назон в Томіді». На думку Й. Дідика, який проаналізував «Овідія в Томіді» ще до публікації в «Літературній спадщині» та задовго до 50-томника, «з вибраних елегій і послань Овідія з часу заслання Франко створив поетичний твір, цілісний за своєю композицією і замислом». А згадана цілісність полягає в тому, що була скомпонована чітка історія Овідієвого побиту на засланні (включаючи передісторію, локалізацію, реальну та емоційну обстановку), побудована на вдало вибраних, докладно перекладених і влучно прокоментованих цитатах (під цитатами слід розуміти і окремі пасажі, і цілі твори, як наприклад «Автобіографічна елегія» і поема «Ібіс»). Та наразі нас цікавить, чому Франко саме так препарував Овідія, чим це спричинилося і на які висновки його наштовхнуло. Зрештою, варто навести один фрагмент із вступної частини «Овідія в Томіді»: «До зложеня сего вибору мене спонукала головно остатня доба в житю поета, проведена недалеко устя Дністра в Чорне море, отже на території теперішньої України. Ще важнійше те, що, живучи в грецькій колонії Томі й почуваючи властиве кожному грекові та римлянові обридженє до малоосвічених тубольців, "варварів" скитів та ґетів, він по якимось часі таки зійшовся близше з сими останніми й навчився їх мови настілько, що міг нею написати вірш на честь царя Августа. Хоча той вірш не дійшов до нас, усе-таки факт, що висококультурний поет міг написати його ґетською мовою, треба вважати важним свідоцтвом на те, що він знайшов у тій мові засоби для вислову своїх поетичних помислів та почувань. А маючи майже певність, що ґети були членами того племені, яке пізнійше в ріжних, далеко від себе віддалених місцях прозвано слов'янами, а спеціально предками південно-руської (української) парості того племені, матимемо право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою близькою до давньої й теперішньої української». Із цих слів видно, що основний поштовх для компонування «Овідія в Томіді» адекватний основному висновкові, який просвічує із завершеної роботи, а саме: Овідій — перший україномовний поет. Овідій «написав цілу книжечку (libellum), очевидно довшу поему» ґетською мовою, але цей твір не дійшов до нас, залишилось лише свідчення самого поета в посланні до Кара (Ex Ponto, IV, 13):
І не годиться тобі дивуваться, коли мої вірші
Кепські, пишу бо їх я майже як ґетський поет.
Сором сказать! Написав я книжчину на ґетській тій мові,
Розміром нашим слова варварські я уложив.
Жодна інша пам'ятка ґетської мови теж не дійшла до нас. Учений О. Партицький схильний був вважати фракійське плем'я ґетів — протоукраїнським. Дещо скептично ставився до цього М. Грушевський: «В нашій літературі багато займався Траками неб. О. Партицький в своїй Старинній історії Галичини, але він і в Траках добачав Слов'ян і з сього становища освітлював усе». Так чи інак, а на матеріалі топоніміки та з використанням багатьох історичних джерел О. Партицький доволі переконливо доводив спорідненість давніх ґетів з теперішніми українцями. Мабуть, цю гіпотезу сприйняв Франко дуже близько до серця, бо мав «майже певність» у її достовірності. До речі, Партицький згадує Овідія у своїй праці. Спочатку у зв'язку з приблизною ідентифікацією племені бессів: «Важна відомість находиться у Овіда в його елегіях. Поет сей римський від 9-ого року по Хр. проживав на вигнаню в Томі, наддунайськім місті в нинішній Добруджі. Він знав, які племена мешкали в його сусідстві, і часто згадує про них, особливо про Ґетів. В двох місцях наводить Овід Бессів в своїм безпосереднім окруженю: — "Ох, як тяжко жити межи Бессами і Ґетами чоловікови, котрого римський нарід все мав на устах" (Trist., IV, 1) — "Савромати окружають мене, нарід дикий, і Бесси і Ґети. Як же тоті імена негідні мого духа!" (Trist., III, 10). В тій згадці про Бессів добачають критики баламутство, бо їм все на думці лиш Бесси в Родопських горах. Тим часом Овідові Бесси — то Родопські Діяки, але Діяки (Даки) на північ Дунаю. Они, як і Ґети, часто переправлялися через Дунай і безпокоїли тамошні римські залоги, між іншим і город Томі». А згодом згадує Партицький Овідія при характеристиці загальної ситуації: «Про відношеня в початках першого віку довідуємося дещо з Овіда, бувшого на вигнаню в придунайськім місті Томі, в роках 9-17 по Хр. В своїх елегіях і письмах з Понту згадує той поет більш 50 разів про Ґетів, в окруженю котрих довелося йому жити. Згадки всі одностайні, понурі, вказують на тяжкі хвилі, котрі нераз треба було перетерпіти. Ні літом, ні зимою, ні днем, ні ночию не чулися римські залоги безпечними перед неустаючими нападами Ґетів».
Овідієві поталанило в тому, що він у всі часи був популярним у Європі — то помірно, то з більшою силою, але про нього постійно пам'ятали, його вивчали, до нього ставилися з незмінною цікавістю. Не зникла і згадка про те, що він написав дещо і нашою мовою. Наприклад, у XVI ст. хроніст М. Стрийковський занотував: «Овідій писав також слов'янською або руською мовою, яку добре вивчив через її принадність...». Цю думку дещо пізніше підтримав і М. Смотрицький у своїй граматиці слов'янської мови. Та найбільше згадок стосується все ж місця поховання Овідія; географічна варіабельність евентуального місцезнаходження поетової могили просто вражає.
А щодо припущень про поховання Овідія в Україні, то практично вичерпний матеріал про це зібрав і класифікував Й. Кобів. Хоча вже достовірно відомо, що місто Томі знаходилося приблизно на території теперішньої Констанци в Румунії, та для нас залишається цікавим один авантюрний сюжет про надгробну плиту Овідія з епітафією на ній. Руський шляхтич, поліглот і латиномовний поет, теребовлянський судовий підстароста Я. Войновський супроводжував 1581 року посла при дворі С. Баторія, лівонського барона Л. Мюллера у подорожі на південь України і там показав дипломатові «правдиву могилу Овідія»та ще й з епітафією. Через 4 роки барон видав свої записки з оповіддю про ту подорож і, зрозуміло, навів текст тої епітафії. Того ж 1585 року ця сама епітафія цитувалася у хроніці С. Сарніцького, а ... 11 років перед тим була опублікована у збірнику Т. Фендта — З. Рибіша (1574). Й. Кобів припускає, що «імовірно, надгробний вірш з мнимої могили Овідія склав сам Войновський і він рекламував його на всі боки. Незалежно один від одного дізналися про нього Рибіш—Фендт, Мюллер і Сарніцький». До того ж, є свідчення, що згадана надгробна плита Овідія була привезена до Львова і 1619 року вмурована в стіну новозбудованої Кампіанівської вежі (ратуші), яка завалилася аж 1826 року, знищивши заодно меморіальну реліквію Овідія—Войновського.
Невідомо, чи був насправді Публій Овідій Назон першим україномовним поетом, чи ні, але з його іменем у нас все ж дещо пов'язане. Мабуть, недаремно і невипадково таки Іван Франко назвав його «першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої й теперішньої української».
(1993)
ВХІД ЧЕРЕЗ ВИХІД: ВІДЧУТТЯ ПОЕЗІЇ
(передмова до збірки: Демська Л. Сонцестояння у сузір’ї Риб. – Львів, 1995. – С. 4)
Що таке поезія? Навряд чи взагалі може існувати однозначна відповідь на це питання. Хоча виникали, виникають і виникатимуть різноманітні дефініції на цей предмет: більш-менш вичерпні, приблизно-ілюзорні, гожі й негожі, здалі й нездалі, тривкі й ефемерні, – та однак жодна з них не в стані розв'язати цього сакраментального питання. Пояснювати – що таке поезія – можна, але пояснити – ні. Аристотель глибинно (в часовому і смисловому плані) вів мову про це, але так нічого й не пояснив. Протягом останніх двох з гаком тисячоліть сила силенна світлих умів і темних людей задавалися питанням: що ж це так впливає на їхні душі; що ж це вони ніби розуміють, але не можуть осягнути до кінця. Можливо, найближче до розуміння і пояснення поезії підійшов Олександр Потебня. Але прямої і повної відповіді так і не дав. І це зрозуміло, бо неможливо. Та й ціле наше століття зацікавлені люди сушать голови і душі, насолоджуючись безвідповідальністю і безвихідністю цього архіпоетичного питання. Не знаходять відповіді, але знаходять вихід. Якщо.
Так от, поезію можна вважати певним виходом. Але з чого? Із внутрішньої муки, внутрішньої радості, можливо. У Лесі ж Демської відчувається певний вихід. Певний, але не повний; та й повний був би непевним. Бо, знову ж таки, ніхто не може бути впевненим у своєму осягненні й вираженні поезії, хоча поезія наповнює весь смисл існування. Наповнює й існує незалежно від усього. А її можна відчувати, або ні. Я, наприклад, відчуваю поезію в поезії Лесі. А відчувати поезію – то вже немала втіха.
(1995)
ШТУДЕРНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ЛИЦЕДІЙСТВО
(передмова до не виданої збірки прози Федора Гамана)
Варто, мабуть, зразу розкрити карти, щоб не грати насліпо. Але ж тоді не вийде гри, тобто – її продовження. Та ні, в даному випадку саме після розкриття карт почнеться справжня гра. Отже, Федір Гаман – це спільний псевдонім Назара Федорака і Дмитра Гамаша. І неозброєним оком видно – як скомпоновано це псевдо. Досить дотепно, – як сказав би хтось зовсім не дотепний. Дотепною виглядає і сама ця книжечка, приправлена штудерністю, асоціативністю та здоровим цинізмом. Колективна творчість приречена на сміх або на пшик; вона виправдана хіба в епічних жанрах, і то розтягнена на покоління і віки, а то й на тисячоліття. Наразі ж йдеться про набагато тісніший час і про набагато вужчу колективність. Бо ж фактично на наших очах це все виникло і сформувалося, та й двоє – це аж ніяк не колектив, а – пара, тандем, двоїна чи це щось в цьому плані. Принципово не будемо зараз наводити прикладів з історії літератури, коли двоє людей писали разом – і виходило зовсім навіть непогано. Обмежимося даним цікавим для нас актуальним конкретним фактом: двоє друзів, які обрали своїм фахом літературу, глюкують на дозвіллі, компонуючи спільні опуси, – і виходить незле. Не даремне сказано – на дозвіллі. Бо саме тоді, коли виникає дозвілля, починають з’являтися самодостатні літературні твори і постаті. Це дуже відносне твердження, яке аж ніяк не заперечує фаховості, праці, одержимості. Чи не перший римський поет – в нашому розумінні – Катулл свою творчість і повадки виплекав саме завдяки дозвіллю. Творчість провансальських трубадурів – піонерів європейської поезії в модернішому розумінні – проросла з дозвілля. Григорій Сковорода без дозвілля себе не мислив, і тому ми маємо його саме таким. А коли певні люди мають багато спільного і частину дозвілля проводять разом, тоді може дійти й до того, до вони творять щось спільне разом. Пригадую, як десь на початку 1984 року ми з Назаром Гончаром і Ромком Садловським знічев'я склепали чи не єдину (ні, таки не єдину) свою спільну штучку. Піддаючись напливові ностальджії-канальї, хочу її при цій нагоді відтворити:
ЄВАНГЕЛІЯ
(новітня і троїста)
Зайшли і возсіли Троє. Іронізують,
а злий дух підняв Трьох, і вийшли
Вони, і пішли собі.
Йдуть собі. Іронізують...
А злому приснилась геєна огненна.
"Не забувай, нечистивцю, про Все-
прощеніє" – іронізують.
Камінь.
Хто з нас трьох і яку саме частину цієї штучки написав – несуттєво, а суттєво те, що в цій лугосадівській витребеньці був закладений свідомий пшик, і то був просто сміх. До речі, про сміх. Його не бракує і у Федора Гамана – двоїстого сміхотворця, смішного дуаліста. І цей сміх виявляється на різних рівнях – і на емоційному, і на лексичному, і на стилістичному, і на тематичному. Та найвідчутніше він присутній у самому підході до компонування словесного матеріалу. Якщо наведена сміхотворна «Євангелія», створена в період лугосадівського Театру Іронії, вигулькнула саме тут, то це зовсім не випадково, бо для цілої цієї Федір-Гаманної книжечки характерним є, скажемо, театрально-іронічний підхід. Автори-лицедії виступають тут то в одній особі, то нарізно, то міняються місцями. Дозволю собі себе ж зацитувати: «взаємне перевтілення – заняття // невидиме, зате з подвійним видом» («Сонетій до себе, II»). Саме таке взаємне перевтілення є визначальним у знаковій системі значної більшості надрукованих тут творів. На окрему ж відзнаку заслуговує перфектно стилізований а ля літературознавчий пінг-понг в кінці даного видання.
Я, наприклад, отримав задоволення від читання літературної продукції Федора Гамана. Думаю, що задоволення отримають і всі зацікавлені.
15 лютого 1996
ПРО СЕРІЮ «ОБ'ЯВЛЕННЯ ІВАНА БОГОСЛОВА» І ПРО СОНЕТІЇ МОЇ
(автопередмова до видання:Лучук І. Сонетії. – Львів: ФІРА-люкс, 1996. – С. 3-4. – Серія «Об’явлення Івана Богослова», кн. 1)
Давним-давно (відносно), коли я ще вважав (переносно), що Апокаліпсис таки гряде невідворотно, задумана була мною поетична книжкова серія «Об'явлення Івана Богослова». Апокаліптичні настрої, приперчені вельтшмерцом, слава Богу, минулися, а ідея серії залишилася. Колись я міг ілюзорно трактувати себе як Богослова, а тепер богослів'я фактично увійшло навіть у мій побут. Поезія, яку я взагалі вважаю смислом вселенського існування, з'являється подібно до одкровення св. Іванові Богослову на острові Патмос: «Я, Іван, ваш брат і спільник у біді, і в царстві, і в терпінні в Ісусі, був на острові, що зветься Патмос, за Слово Боже і за свідчення Ісуса Христа. Я був у дусі Господнього дня, і почув за собою голос гучний, немов сурми, який говорив: "Що бачиш, — напиши те до книги, і пошли до сімох Церков: до Ефесу, і до Смірни, і до Пергаму, і до Тіятирів, і до Сард, і до Філядельфії, і до Лаодикії". І я оглянувся, щоб побачити голос, що говорив зо мною. І, оглянувшись, я побачив сім свічників золотих: а посеред семи свічників "Подібного до Людського Сина, одягненого в довгу одежу і підперезаного" по грудях золотим поясом» (Об'явлення св. Івана Богослова. 1: 9-13).
Кожен фіксує поезію по-своєму. Можна відчувати поезію, бути поетом, але зовсім не займатися віршотворчістю. Та якщо вже щось водить твоєю рукою і на папері залишаються каракулі у вигляді віршових рядків, то варто ті рядки якось мудро компонувати. Вже десь років із сім мені найбільше імпонує сонетна форма. Та писати звичайні сонети мені видалось занадто простим заняттям. Тому я винайшов для себе новий різновид сонета і дав йому назву — сонетій. Якщо власне сонет мусить мати строгий розвиток сюжету (перший катрен — основна тема, другий катрен — поглиблення теми, перший терцет — антитеза до двох попередніх катренів, другий терцет — вирішення а ля конфлікту; ця штубацька схемка є, звичайно, досить приблизною), то сонетій, натомість, мас довільну динаміку розвитку сюжету. Ззовні ніби звичайний сонет (правда, і звичайні сонети мають широкий простір для формального варіювання), але по суті — щось дуже відмінне. Можливості модифікації фабули сонетія дуже гнучкі. В рамках сонетного розміру і обсягу можна забути про умовності сюжетного розвитку — і вільніше виражати те, що вібрує між мозком і серцем: оттоді й виходять справжні сонетії. Чи не найвищим версифікаційним пілотажем вважається вінок сонетів. У мене ж тут — вінокій сонетіїв. Надзвичайно складною формою є паліндромічний сонетій, який від першої літери до останньої і в зворотному порядку — читається однаково (є тут їх декілька і виявити їх неважко: по паліндромних назвах). Датування сонетіїв зазначене принципово — щоб краще прослідкувати ретроспективний порядок їх розміщення.
Цією збіркою відкривається серія «Об'явлення Івана Богослова». А триватиме ця серія стільки, скільки їй на роду написано.
(1996) І. Л.