Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн

Вид материала

Документы

Содержание Принципи виборчого права.

Подобный материал:

• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Законодавство про основні політичні, 437.09kb.
• Міністерство освіти І науки України Сумський державний університет, 1631.14kb.
• Державне право зарубіжних країн, 8328.5kb.
• Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
• Міністерство освіти І науки України Департамент міжнародного співробітництва та європейської, 39kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
• Міністерство освіти І науки україни донецький обласний центр туризму та краєзнавства, 189.44kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 335.34kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 283.15kb.

громадянина (підданого) стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при проведенні виборів, рефе­рендумів, при реалізації права відкликання депутатів у тих краї­нах, де відкликання передбачено. Це означає, що право голосу використовується під час голосування на виборах державних са-моврядувальних органів, посадових осіб, на референдумах і пуб­лічних зборах. Пасивне виборче право, право бути обраним, оби­ратися до виборних органів держави і самоврядування або на ви­борні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути за­реєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.

Принципи виборчого права. Під принципами виборчого пра­ва слід розуміти основоположні ідеї, які концентрують у собі со­ціально-політичні умови виборів і виступають як загальнообо­в'язкові безперечні нормативні вимоги. Принципи виборчого пра­ва закладені у природі суспільного устрою тієї чи іншої держави і виконують функцію загальнонормативного орієнтира. Офіційно вони закріплюються, як правило, у конституціях відповідних дер­жав і виборчих законах.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці його застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні

102

Розділ 9

Вибори і референдум у зарубіжних країнах

103


принципи виборчого права проголошуються загальність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні пред­ставницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосу­вання. Наприклад, ст. 10 Конституції Болгарії 1991 р. проголо­шує, що «вибори, загальнонаціональні та місцеві референдуми провадяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні». Такі самі принципи закріплені також у Конституції Франції. Частина 2 ст. З говорить, що голо­сування може бути прямим або непрямим відповідно до умов, пе­редбачених законодавством, і що воно (голосування) завжди є за­гальним, рівним і таємним.

У тексті Конституції Португалії виділяється спеціальна ст. 116 за назвою «Загальні принципи виборчого права». У ній закріп­люються такі загальні нормативні установлення: посадові особи органів верховної влади, органів влади автономних областей і місцевих органів призначаються в результаті виборів, які прова­дяться періодично, на основі прямого виборчого права при таєм­ному голосуванні.

Принцип загальності суб'єктивного виборчого права в багатьох зарубіжних країнах обмежується цензами - установленими кон­ституцією чи виборчим законом вимогами, яким повинна відпов­ідати фізична особа, щоб мати активне й пасивне виборче право. Найпоширенішими серед них є віковий ценз і ценз осілості.

Надання пасивного виборчого права пов'язане з цілою низкою більш жорстких обмежень. Для кандидатів на виборні посади май­же повсюдно встановлюється більш високий віковий ценз (23-25 років - у нижню палату, 30-40 - у верхню). Для кандидатів на пост глави держави у США - 35 років (ст. II розд. 1), у Болгарії -40 років (п. 2 ст. 93 Конституції). У Китаї для кандидата на поса­ду глави КНР віковий ценз установлений Конституцією - 45 років. Щоб надати пасивного виборчого права, набагато частіше застосовується ценз осілості, який має зазвичай більш жорсткий характер. До кандидатів висуваються додаткові вимоги: заборо­няється обіймати визначені посаді, кандидати повинні сповіду­вати певну релігію тощо. Наприклад, у ст. 56 Конституції Греції зазначено, що особи, які обіймають оплачувані посади у держав­них органах, Збройних Силах, в органах безпеки, а також служ­бовці місцевих органів управління та ін. «не можуть висуватися кандидатами і бути обраними депутатами, якщо вони не підуть у

відставку до свого висунення. Відставка вважається дійсною, коли вона викладена на письмі».

Крім того, до кандидатів інколи ставляться підвищені вимоги щодо їх моральних якостей.

З принципом загальності виборчого права пов'язана пробле­ма абсентеїзму - ухилення від участі в голосуванні. Вона досить гостра як в Україні, так і в багатьох зарубіжних державах: напри­клад, у США та в Японії абсентеїзм нерідко перевищує 50 відсотків чисельності зареєстрованих виборців. Абсентеїзм май­же відсутній в Італії, де введено обов'язкове голосування (ст. 48 Конституції), в Австралії та Австрії, де встановлені відповідно адміністративна та кримінальна відповідальність за абсентеїзм. Це явище практично відсутнє у країнах тоталітарного політич­ного режиму з відомих причин (КНДР, Куба, В'єтнам, КНР, Лаос і т. ін.).

Абсентеїзм як форму політичної поведінки виборців не мож­на не враховувати, оцінюючи підсумки голосування. Цілком спра­ведливо зазначає В. В. Маклаков, що показник пасивного став­лення до голосування як до масової політичної кампанії не може оцінюватися тільки негативно. Безперечно, високий рівень абсен­теїзму призводить до обрання представницьких органів меншою частиною виборного корпусу, в той час, як обрані органи, вислов­люючи волю меншості, поширюватимуть свою владу на всіх ви­борців. Водночас можливий і позитивний абсентеїзм, коли не­участь у виборах є формою виявлення протесту або ставлення до запропонованих реформ чи до осіб, які обираються.

Принцип виборчого права випливає також із демократичної сут­ності суспільного ладу, тому що є одним із конкретних проявів більш загального принципу рівноправності громадян. Рівність ви­борчого права означає для громадян однакову можливість вплива­ти на результати виборів. Вона досягається, по-перше, наданням кожному виборцю одного голосу і, по-друге, вимогою організації виборчих округів, однакових за кількістю жителів, щодо виборів до кожного представницького органу (палати).

Перша вимога рівності на цей час реально забезпечується в усіх зарубіжних країнах. На практиці в деяких із них відбуваєть­ся порушення принципу рівності виборчого права, його другої складової частини, яке передбачається виборчим законодавством. Так, у Китаї норми представництва при обранні депутатів до

104

Розділ 9

Вибори і референдум у зарубіжних країнах

105


Всекитайських зборів народних представників (до парламенту) повинні встановлюватися так, щоб «кількість сільських жителів, яка припадає на одного депутата, була у вісім разів більша за кількість міських жителів, висунутих одним депутатом» (Закон про вибори до Всекитайських зборів народних представників 1982 р., ст. 14). Аналогічний принцип формування виборчих ок­ругів застосовується у В'єтнамі.

У виборчому процесі зарубіжних країн досить часто пору­шується рівність виборчого права навмисним створенням вибор­чих округів, які надають переваги будь-якій політичній партії («виборча геометрія»).

Здійснення виборчого права може бути прямим (прямі вибо­ри) і непрямим. Прямі вибори передбачають те, що виборець без­посередньо віддає свій голос за конкретного кандидата чи за спи­сок кандидатів. Виборці самі обирають своїх представників або партійний список. За сучасного періоду у більшості зарубіжних країн однопалатні парламенти і нижні палати двопалатних пар­ламентів обираються прямим способом. Непрямі вибори поділя­ються на посередні та багатоступеневі.

Під час посередніх виборів воля виборця опосередковується спеціальною виборчою колегією (колегія виборщиків), яка ство­рюється тільки з цією метою. Наприклад, посереднім способом обираються президенти США і Фінляндії. Колегія виборщиків обирається прямим способом виборцями тільки для обрання пре­зидента, після чого розпускається.

При багатоступеневих виборах воля виборців опосередко­вується не особливою, тільки для даного випадку створюваною колегією, а постійно діючою представницькою установою, для якої обрання іншого органу чи посадової особи є лише одним із пов­новажень, що входять у його компетенцію.

Якщо воля виборців опосередковується двічі, то вибори бу­дуть триступеневими, тричі - чотириступеневими і т. ін.

За умов демократії прямі вибори є демократичнішими, ніж посередні та багатоступеневі, оскільки при останніх склад пред­ставницьких органів не відображає дійсного співвідношення сил між партіями, які борються.

Принцип таємного голосування покликаний забезпечити ви­борцеві повну свободу волевиявлення на виборах. Тому кон­ституції всіх без винятку зарубіжних країн проголошують цей принцип.

§ 3. Виборчий процес, його основні стадії. Гарантії законності виборчих дій

Вибори в зарубіжних країнах становлять цілий процес, який починається з призначення дати виборів, включає всі стадії підго­товки до них, голосування та визначення його результатів.

За характером органу, який обирається, вибори поділяються на президентські, парламентські, муніципальні та ін. За видами (з причин, що їх обумовлюють) вибори бувають чергові, які про­водяться після закінчення терміну повноважень виборного орга­ну, позачергові, що проводяться в результаті дострокового при­пинення виборним органом своєї діяльності (достроковий розпуск парламенту, смерть чи вихід у відставку президента країни), і до­даткові, що проводяться для поповнення представницької уста­нови (через вибуття з неї одного або кількох членів).

Час проведення виборів до органів державної влади є дуже важливим питанням. Він установлюється конституцією країни (вибори до парламенту) та виборчими законами (обрання інших представництв). У країнах, де відсутній інститут парламентської відповідальності (президентські республіки), глава держави зви­чайно не має права розпуску парламенту. Тому парламентські вибори в них проводяться у чітко встановлені терміни або про­міжки часу. Наприклад, у США в перший вівторок листопада кож­ного парного року переобирається повністю весь склад палати представників і третина Сенату.

У парламентарних республіках і парламентарних монархіях проводяться позачергові вибори. У таких країнах, як, наприклад, Англія, Японія, Франція, Італія, Болгарія, Польща, Росія, термі­ни проведення парламентських виборів можуть змінюватися за­лежно від політичної ситуації.

Вибори президентів та кандидатів на інші виборні посади про­водяться також у зазначені терміни, а позачергові вибори — у разі звільнення з посади, відставки чи смерті.

Звичайно вибори оголошуються актом (указом) глави держа­ви. Наприклад, у Бельгії - указом короля, в Італії та Болгарії -указом президента. В окремих країнах цю функцію виконує уряд (Франція). Конкретний термін проведення виборів або встанов­люється конституцією, або зазначається в акті. Цей момент у країні вважається початком виборчої кампанії.

106

Розділ 9

Вибори і референдум у зарубіжних країнах

107


Вибори проводять по виборчих округах. Саме на території ок­ругу розгортається виборча кампанія, висуваються кандидати, діють політичні партії та виборчі органи, визначаються результа­ти голосування.

Створюються виборчі округи, як правило, на основі закону, інколи - за рішенням органів виконавчої влади. Наприклад, у Швеції під час виборів до Ригсдагу (парламенту) 28 виборчих округів та їх назви встановлюються Законом про вибори 1972 р. (у редакції 1975 і 1977 pp.). Поділ на виборчі округи і визначення їхніх меж здійснюються Зборами провінції (Ландстинглена). «Рішення Ландстингу оскарженню не підлягає» (§ 7 Закону). У Франції поділ на виборчі округи визначається міністерством внутрішніх справ і затверджується парламентом. Відповідно до ст. 87 Конституції КНДР всі питання, пов'язані з організацією виборів до парламенту країни (Верховні народні збори), у тому числі й утворення виборчих округів, вирішує Постійна рада пар­ламенту. Якщо від округу обирається один депутат, то такий ок­руг називається однойменним (одномандатним, уніномінальним), кілька депутатів - багатойменним (багатомандатним, поліномі-нальним). В окремих випадках під час виборів до парламенту вся країна перетворюється на єдиний виборчий округ. Такий поря­док, наприклад, застосовується під час обрання однопалатного парламенту (Кнесету) Ізраїлю.

Законодавство зарубіжних країн установлює певні вимоги, створюючи виборчі округи: необхідно, щоб була однакова кількість виборців або населення на округ, щоб округ знаходився у визначених адміністративних межах тощо. Наприклад, вибор­чий закон Німеччини містить такі вимоги: а) повинні зберігатися межі земель; б) розбіжність між середньою кількістю населення, яка передбачається по одному округу, та його реальною чисельніс­тю не повинна перевищувати 33 відсотки; в) за можливості необ­хідно дотримувати межі місцевого територіального поділу. У ви­борчому законі Куби (ст. 34) зазначено, що «виборчі округи по­винні бути по можливості однаковими».

Виборчі округи звичайно поділяються на виборчі дільниці -територіальні одиниці, які обслуговуються одним пунктом для голосування. Законодавство передбачає не тільки можливість створення на території округу дільниць, а й приблизну кількість виборців, які обслуговуються однією дільницею. Наприклад, ви-

борчий закон Швеції (§ 3) передбачає, що кожний виборчий ок­руг «повинен створювати одну або декілька виборчих дільниць. Виборчій дільниці належить охоплювати 1200-1500 громадян, які мають право голосу. Лише у виключних випадках виборча дільни­ця може охоплювати понад 1800 або менше 300 громадян, що ма­ють право голосу».

Практична організація і проведення виборів у зарубіжних краї­нах покладаються на виборчі органи у центрі та на місцях. Систе­ма і структура цих органів у різних країнах неоднакові.

Однією з важливих стадій виборчого процесу є реєстрація ви­борців і кандидатів на виборні посади, яка полягає у тому, щоб занести їхні імена до списку. Реєстрація виборців у деяких краї­нах має державний характер. Вона запроваджується у Німеччині, Швеції, Болгарії, Китаї, Росії, на Кубі та в інших країнах, де ве­деться облік переміщення населення і в розпорядженні держав­них органів є відомості про осіб, які проживають на їх територіях. Наприклад, відповідно до ст. 37 виборчого закону Куби у 15-ден-ний термін після опублікування акта про призначення виборів паспортисти складають побудований за одиницями первинного паспортного контролю список жителів, які мешкають на даній територіальній одиниці та мають право голосу. Паспортисти по­дають списки до муніципальних виборчих комітетів для озна­йомлення. У Швеції список складається щорічно для кожної ви­борчої дільниці місцевим податковим управлінням (ст. І Закону про вибори). В установлені законом терміни списки подаються виборцям для ознайомлення. Така система складання списків і реєстрації виборців називається періодичною. У багатьох країнах ці стадії виборчого процесу мають постійний характер. За такої системи виборець, який зареєструвався один раз, більше не пови­нен з'являтися для реєстрації. Виправлення у списках трапляють­ся у разі смерті, зміни прізвища або місця проживання за заявою самих виборців чи їхніх родичів. Це часто спричиняє суттєві зміни фактичної кількості виборців округу, а також перекручування ре­зультатів виборів. Така практика складання списків і реєстрації виборців застосовується у США.

Виборчий список є одним із важливих документів, оскільки визначає коло активних учасників виборчого процесу - грома­дян країни, які мають право голосу. Законодавство всіх країн ус­тановлює вимоги щодо складання списків виборців: періодичність

108

Розділ 9

Вибори і референдум у зарубіжних країнах

109


складання, реквізити, терміни їх подання виборцям для ознайом­лення, коло суб'єктів, відповідальних за ці дії.

Висування кандидатів у депутати та на посади, що обирають­ся, здійснюється у різні способи: а) висунення виборцями; б) са-мовисунення з підтримкою виборців, при цьому кількість підписів виборців округу в заяві кандидата може бути різною (від трьох у Китаї, п'яти у Великобританії, до п'ятисот у Данії); в) самовису-нення, яке не потребує підтримки виборців (особисте висунен­ня), наприклад, під час виборів до Національних зборів Франції, Державної Думи Росії; г) висунення, що здійснюється політич­ними партіями (наприклад, при виборах до парламенту в Австрії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Італії, Фінляндії, Росії, Японії тощо); д) висунення кандидатів громадськими організаціями і трудови­ми колективами (здійснюється у Китаї, В'єтнамі, Росії, на Кубі); є) висунення кандидатів за особливою процедурою «праймериз», що проводиться у такому самому порядку, як і самі вибори (ця процедура відома як «первинні вибори» і застосовується у США та деяких інших країнах).

За звичаєм, незалежно від установленого формально-юридич­ного порядку, кандидати у зарубіжних країнах висуваються най­частіше політичними партіями (центральними або місцевими їх організаціями). Це зумовлено й деякими особливостями виборів, наприклад, обов'язковість партій висувати кандидатів за списком. Партія встановлює й черговість кандидатів у списку, що дуже важ­ливо для визначення результатів голосування за пропорційною виборчою системою.

У багатьох зарубіжних країнах для висунення кандидатів не­обхідно віддавати у заставу певну суму грошей перед реєстра­цією кандидатів політичними партіями. У деяких країнах заста­ва не повертається, якщо кандидат не набрав в окрузі встанов­лену законом необхідну кількість голосів (у Франції - 5%, в Австралії - 4%). Аналогічна практика існує в Бельгії, Японії та інших країнах.

Завершальною стадією виборчого процесу є голосування -вільне волевиявлення виборців. У більшості зарубіжних країн голосування є таємним.

Виборче законодавство має спеціальні розділи про загальні положення щодо голосування, в яких визначено процедури го-

лосування на виборчій дільниці, можливості голосування поштою, за домовленістю, у представництві за кордоном, на судні тощо.

Важливим є питання щодо фінансування виборчих кампаній, які не всюди і не повністю проводяться за рахунок держави. Партії й кандидати витрачають свої кошти для проведення мітингів, зборів, видання плакатів, листівок, оплачують роботу журналістів тощо.

Законність виборчих дій забезпечується цілою системою га­рантій. Під гарантіями виборчого процесу слід розуміти усталені й закріплені в нормах права умови та засоби, які забезпечують його ефективність. За суб'єктами виборчого процесу всі гарантії можна класифікувати так: а) гарантії виборців; б) гарантії поса­дових осіб виборчих органів; в) гарантії кандидатів у депутати та на виборні посади.

§ 4. Виборчі системи

Залежно від способу визначення результатів голосування ви­борчі системи поділяють на мажоритарні та пропорційні.

Виборчі системи, в основу визначення результатів голосуван­ня яких покладено принцип більшості, називаються мажоритар­ними. За правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу вважається той кандидат (чи список канди­датів), який дістав установлену більшість голосів. Розрізняють три основних різновиди мажоритарної системи: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості для обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу голосів (50% +1). Наприклад, в окрузі балотуються чотири кан­дидати (А, Б, В, Г) до парламенту; 16000 поданих за них голосів розподілилися так: А - 4000, Б - 3000, В - 8100, Г - 900 голосів. Обраним буде кандидат В, який набрав 8100 голосів, тобто абсо­лютну більшість.

Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Перший по­лягає у тому, що голоси, подані за кандидатів, які зазнали пораз­ки, пропадають. У наведеному прикладі кандидат В після обран­ня представлятиме 8100 виборців, що проголосували за нього. Голоси, які були подані за кандидатів А, Б і Г (7900 голосів), ста­ють недійсними, і виборці, що проголосували за цих кандидатів,

no

Розділ 9

вибори і референдум у зарубіжних країнах

111


своїх представників у парламенті не матимуть. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік - у тому, що вона нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при перебалотуванні абсо­лютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одер­жав цієї кількості або обидва набрали однакову кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обра­ним вважається кандидат, старший за віком.

Інколи проводять другий, третій і т. д. тури голосування, до­пускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки ре­зультати виборів не визначаться. У деяких країнах у другому турі результати визначають за мажоритарною системою відносної більшості. Такий порядок існує при виборах президента у Франції, Болгарії, Польщі, а також під час виборів депутатів до Національ­них зборів В'єтнаму, Народних зборів усіх ступенів у Китаї (За­кон про вибори, ст. 38) та ін.

За мажоритарною системою відносної більшості (вона ще менш демократична) обраним вважається той кандидат (чи список кан­дидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна сис­тема відносної більшості завжди результативна, тому що хто-не-будь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів, то питан­ня щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку стар­шинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Ма­жоритарна система відносної більшості поширена в США, Вели­кобританії, Індії та інших країнах.

Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшості вибори проводяться по уніномінальних округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного кандидата, то голосування взагалі

не проводиться, оскільки для його обрання досить одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе).

Якщо ж вибори проводяться згідно з цією системою по полі-номінальних округах, то голосування ще більше заходить у супе­речність з його результатами.

Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості по­лягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від вибор­чого корпусу округу, яка водночас перевершує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і наперед установлену чисельність або дорівнює їй (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% тощо). У даному випадку більшість можна назвати абсолютно кваліфікованою (по­над половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%).

Більш прогресивною та демократичною є пропорційна систе­ма. Вона застосовується під час формування парламентів у бага­тьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

За цією системою мандати по кожному виборчому округу роз­поділяються відповідно (пропорційно) до кількості голосів, пода­них за кожний список. Вибори, що проводяться за пропорційною системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади. Виборець голосує за список своєї партії цілком, хоча у деяких випадках йому надається можливість виявити своє ставлення до кандидатів у самому списку. За про­порційною системою передбачається створення великих округів, від кожного з яких обираються кілька депутатів. Що більші окру­ги, то виразніше виявляються переваги пропорціоналізму.

Пропорційний розподіл місць може здійснюватися як на ос­нові методу виборчої квоти (виборчого метра), що являє собою частку від ділення кількості поданих голосів на число належних для конкретного округу мандатів, так і на основі інших методів. Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для всієї країни в цілому.

Найпростіший спосіб визначення квоти - ділення загального числа поданих по конкретному округу голосів на кількість ман­датів, що підлягають розподілу.

Розподіл мандатів між партіями в окрузі здійснюється ділен­ням кількості одержаних ними голосів на квоту. Скільки разів квота вміститься у кількості одержаних партією голосів, стільки

112

Розділ 9

вибори і референдум у зарубіжних країнах

ПЗ


мандатів і отримає остання. Решта мандатів передається партіям, що мають найбільшу кількість голосів, яка утворилася після пер­шого ділення - «метод найбільшої остачі». Застосовуються та­кож інші методи.

Розподіл мандатів внутрішньопартійного списку відбуваєть­ся за двома правилами. Перше - це правило «зв'язаних («жорст­ких») списків». Сутність його полягає у тому, що порядок розта­шування кандидатів у списку визначається самою партією. Вибо­рець голосує за весь список. Якщо партія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються, відповідно, перший за списком кан­дидат або перший і другий. Кандидати, що опинилися в кінці спис­ку, мають дуже мало шансів на обрання.

Друге правило - правило «вільних («гнучких») списків» -ліквідує цей недолік. Воно надає виборцю можливості виявити своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх прізвищ циф­рами (чи в інший спосіб) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу тощо. Це прави­ло діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.

Як за мажоритарною, так і за пропорційною системою ряд за­рубіжних країн застосовує панашанування, тобто надання вибор­цю права голосувати за кандидатів різних партійних списків. Тут виборцю надається кілька голосів відповідно до кількості вакансій, що підлягають заміщенню. Панашанування створює умови для різного роду залаштункових махінацій.

Іншим способом порушення пропорційності в деяких країнах (наприклад, Швеції, Швейцарії, Німеччині, Чехії, Ізраїлі тощо) є запровадження «загороджувального пункту». Це така вимога, згідно з якою у розподілі мандатів за пропорційною виборчою системою участь беруть тільки ті політичні партії, які набрали установлену законом кількість голосів, наприклад, не менш як п'ять відсотків голосів у Німеччині, три - у Чехії і т. ін.

Пропорційна виборча система може застосовуватися разом із мажоритарною. Такі виборчі системи називаються змішаними.

§ 5. Референдум у зарубіжних країнах

Референдум є інститутом безпосередньої (прямої) демократії. Але ступінь його реального демократизму залежить від політич­ного режиму країни, від існуючих політичних обставин та умов,

за яких референдум проводиться. Референдум - це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначенням і проведенням рефе­рендуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, зако­нами про вибори чи спеціальними законами про референдум.

Процедура референдуму дуже схожа на процедуру виборів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відрізняються за об'єк­том волевиявлення виборців. Під час виборів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на виборну посаду). При рефе­рендумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, - конституція, поправ­ка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної держави, або внут­рішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і рефе­рендуму відрізняються за способом визначення результатів го­лосування. При виборах вони можуть визначатися як за мажори­тарною, так і за пропорційною системою, а при референдумі -тільки за мажоритарною.

Суб'єктами ініціативи проведення референдуму є глава дер­жави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві референду­ми). Ініціативу проведення референдуму можуть виявляти також і виборці. Необхідна їх кількість і вся процедура такої ініціативи встановлюються законом.