Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн

Вид материала

Документы

Содержание Парламентарна республіка. Законодавчі повноваження. Прийняття законів. Порядок реалізації права законодавчої ініціативи.

Подобный материал:

• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Законодавство про основні політичні, 437.09kb.
• Міністерство освіти І науки України Сумський державний університет, 1631.14kb.
• Державне право зарубіжних країн, 8328.5kb.
• Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
• Міністерство освіти І науки України Департамент міжнародного співробітництва та європейської, 39kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
• Міністерство освіти І науки україни донецький обласний центр туризму та краєзнавства, 189.44kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 335.34kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 283.15kb.

Президентська республіка. Історично республіканська фор­ма правління в зарубіжних країнах виникла, насамперед, у вигляді президентської республіки.

Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законо­давчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного.

Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і гла­ви уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської рес­публіки - відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави

124

Розділ 10

Форми правління

125


обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед пар­ламентом. Президент не має права розпуску парламенту.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відпо­відно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбіль­шого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).

Система вищих органів США базується на принципі «стри­мувань і противаг», згідно з яким президент, Конгрес і Верхов­ний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.

У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегі­ального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, влас­не, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.

Суттєвою ознакою, що характеризує президентську республі­ку, є незалежне становище президента і парламенту щодо один одного. Виконавча влада безроздільно зосереджена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча - в руках загальнонаціональ­ної представницької установи: їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень. Навіть якщо між ними немає спільної думки з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну повноважень. Як прави­ло, така ситуація не призводить до будь-яких серйозних наслідків. Парламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості шантажувати один одного. Отже, у пре­зидентській республіці за умов дотримання конституційної закон­ності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці відносини спрощено.

Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціа­тиви, звертається до парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для роз­гляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопро­ект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчо-

го процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето. Так, згідно з Кон­ституцією США (ст. II розд. 7) президент може у десятиденний термін повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпи­су. До тексту додаються пояснення, які спонукали главу держави відхилити направлений йому законопроект. Якщо ця ситуація складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві тре­тини (у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж за­конопроект потрапив до президента в останні десять днів роботи сесії, він не повинен повертати його до Конгресу, супроводжую­чи відповідним обґрунтуванням свою відмову в підписі. Законо­проект залишається в «кишені» у президента, тобто йдеться про так зване «кишенькове вето».

Вето - дієва зброя в руках президента. Практика свідчить, що уникнути «відкладального вето» складно, а «кишенькового» -практично неможливо. Відсутність парламентської відповідаль­ності президента не означає, що його не можна усунути з посади і притягнути до відповідальності. Дострокове усунення президен­та з посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний винним судом імпічменту або подав у відставку.

Імпічмент - особлива судова процедура, яка порушується і здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США, у тому числі й Президента (ст. II розд. 4 Конституції). Рішення щодо притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься пала­тою представників. Сенат виступає як суд, де і виноситься ви­правдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю голосів у дві третини.

Президент є главою політичної партії, яка перемогла на пре­зидентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим зай­має становище, яке уможливлює його вплив на громадську дум­ку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США.

Президент наділений і судовою владою. До повноважень, на­даних йому конституцією, належить призначення важливих по­садових осіб: федеральних суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме, право, яким наділений президент, - це право повного або умов­ного помилування будь-якої особи, звинувачуваної у порушенні федерального закону (за винятком випадків імпічменту). Право

126

Розділ 10

форми правління

127


помилування охоплює право зменшення термінів ув'язнення і розмірів штрафів.

Відповідно до Конституції президент є федеральною посадо­вою особою, яка несе головну відповідальність за відносини США із зарубіжними державами. Він призначає послів, посланників і консулів, кандидатури яких підлягають затвердженню у Сенаті, приймає іноземних послів та інших офіційних осіб. Разом із Дер­жавним секретарем він здійснює керівництво всіма офіційними контактами з іноземними урядами. Президент може особисто бра­ти участь у зустрічах на вищому рівні, які провадяться з метою безпосередніх консультацій між главами держав. Так, президент Томас Вільсон очолював американську делегацію на Паризькій конференції наприкінці Першої світової війни; президент Франк­лін Рузвельт брав участь у конференціях з главами союзних урядів на судні, а також у Криму, в Азії та Африці під час Другої світової війни; президенти Гаррі Трумен, Дуайт Ейзенхауер, Джон Кен-неді, Ліндон Джонсон, Річард Ніксон, Джералд Форд, Рональд Рейган, Білл Клінтон - зустрічалися з державними діячами зару­біжних країн з метою обговорення питань послаблення міжнарод­ної напруженості та скорочення гонки озброєнь. Перше місце у США серед співпрацівників президента посідає віце-президент. Проте це не означає, що він є його найближчим соратником і по­мічником. Іноді цей пост посідає один із суперників президента в боротьбі всередині партії за висунення кандидата на цей пост, що сприяє згуртованості партійних лав. У цілому віце-президент може відігравати активну роль у випадку вступу на посаду прези­дента, якщо сам президент залишив посаду до закінчення термі­ну повноважень. Так сталося в США у 1945 р. (Г. Трумен), 1963 (Л. Джонсон) та 1974 р. (Д. Форд).

У багатьох президентських республіках Латинської Америки застосовується система прямих виборів президента. Обрання гла­ви держави прямим голосуванням часто використовується як до­каз на користь установлення сильної президентської влади, тому що у цьому разі свій мандат він одержує «прямо від народу». Внас­лідок цього багато президентських республік у Латинській Аме­риці часто називають «суперпрезидентськими», тим самим підкрес­люючи їх відмінності від класичної форми правління у США.

Але історична практика свідчить про те, що пост глави держа­ви у таких країнах частіше заміщався не шляхом виборів, а в ре-

зультаті державних переворотів. За 150 років незалежного існу­вання латиноамериканських республік у них відбулося 535 дер­жавних переворотів. Крім того, прямі вибори президента, незва­жаючи на їх зовнішній демократизм, створюють інколи певні передумови для появи авторитарних тенденцій у здійсненні президентом своєї влади. Президент, який вважається обраним безпосередньо населенням, може не тільки протиставити себе Конгресу, а й поставити його іноді у залежне від себе становище. Цьому значною мірою сприяє велике коло прерогатив, які має пре­зидент.

Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської відповідальності, президент, як прави­ло, є також головнокомандуючим збройними силами республіки, що у сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайне або осадне становище перетворює його, власне, на «суддю останньої інстанції, на верховного арбітра у державі». Широкі повноваження у сфері законодавства, значна у низці країн залежність судових органів і органів місцевого управління від глави виконавчої влади -усе це сприяє ще більшій концентрації влади в руках президента. Часто він очолює і найвпливовішу партію у державі.

Президент має право відкривати й закривати чергові сесії Кон­гресу, скликати Конгрес на надзвичайні сесії, припиняти чергові сесії, коли палати не доходять загальної згоди. Крім того, глава держави наділений широкими законодавчими повноваженнями. Так, президенту належить виключне право внесення бюджетних законопроектів, законопроектів з питань судової системи, держав­ної служби тощо, а також право видання декретів, що мають силу закону, з допомогою яких регулюються найважливіші сфери соці­ально-економічного та політичного життя країни (Конституція Бразилії 1969 p.).

Право вето президента у республіках Латинської Америки ширше за право вето президента США, оскільки президенти в цих країнах уповноважені відхиляти законопроекти як у цілому, так і в будь-яких їх частинах. Останнє, тобто вибіркове, вето Консти­туцією США не передбачене. Шляхом одного або навіть двох по­вернень законопроекту Конгресу президент може домогтися вне­сення у текст вигідних для нього змін.

Глава держави може втручатися і в межі законодавчої компе­тенції Конгресу. Цьому значною мірою сприяє поширена практи-

128

Розділ 10

Форми правління

129


ка делегованого законодавства. Контролювати практику прези­дентського делегованого законодавства складно, тому що глава держави часто поступається своїм правом іншим, нижчим орга­нам виконавчої влади. У результаті такої субделегації нормотвор-чістю займаються члени уряду, глави міністерств, керівники різних відомств. їхня діяльність навіть формально не підпадає під контроль Конгресу.

Втілюючи у життя закони, прийняті парламентом відповідної країни, президент повинен забезпечити «їх точне виконання» (ст. 80, п. І Конституції Мексики 1917 p.). З цією метою він видає різні акти, які на практиці не тільки «сприяють» реалізації законів, а й нерідко змінюють сенс і значення окремих положень чинних законів.

Наведені положення свідчать про те, що сильна президентсь­ка влада, досить широкі повноваження глави держави у галузі законодавства деякою мірою обмежують функції загальнонаціо­нальної представницької установи навіть за умов режиму демо­кратії. У той самий час не слід вважати, що парламенти повністю втратили своє значення як нормотворчі органи. Дарма що прези­дент має широкі повноваження, йому в цілому ряді випадків до­водиться зважати на позицію парламенту.

Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління з'явила­ся у Франції у 70-х роках XIX ст. Розбіжності у Національних зборах, відсутність єдності в питаннях державного будівництва у той період призвели до появи «тимчасової» республіки, побудо­ваної на зразок конституційної монархії. «Тимчасова» парламен­тарна республіка, що встановилася у Франції, виявилася досить довговічною. У подальшому схожа форма правління була вста­новлена у багатьох зарубіжних державах. На даний час така фор­ма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Словакії, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді і Тобаго та деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є про­голошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем'єр-міністра. Звідси «дуалізм виконавчої влади», тобто поділ її на без­відповідального главу держави та відповідальний перед парламен-

том уряд на чолі з прем'єром. Головним засобом впливу парла­менту на відповідальний перед ним уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати парла­менту. Іншою особливістю є те, що уряд формується парламен­тарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на парла­ментських виборах, тобто яка має більшість у нижній палаті. Участь президента у формуванні уряду має суто номінальний ха­рактер. Вибір глави держави, як раніше згадувалося, відзначаєть­ся результатом парламентських виборів. Тому правління у пар­ламентарній республіці носить партійний характер.

Глава держави у парламентарній республіці може обиратися по-різному, найчастіше - парламентським шляхом. Так, у Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині -Федеральними зборами у складі всіх членів Бундестагу і такої самої кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за ма­жоритарною системою абсолютної більшості. Якщо жоден з кан­дидатів не набирає потрібної більшості у першому турі, то на дру­гий тур допускаються кандидати тільки двох партій, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому найхарактерні­шою ознакою парламентарної республіки є політична відпові­дальність уряду перед парламентом. Це положення закріплене конституціями, законами чи звичаями всіх парламентарних рес­публік. З огляду на те, що міністри несуть солідарну відпові­дальність, дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження діяльності окремого міністра може бути розцінене як вияв вотуму недовіри всьому уряду.

Положення про вотум недовіри викладені в конституціях різних держав неоднаково. В Італії, наприклад, конституція закріплює прин­ципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами пар­ламенту (ст. 94 Конституції 1947 p.). Кожна палата виявляє довіру або недовіру шляхом прийняття мотивованої резолюції. Питання щодо резолюції недовіри може бути поставлене на обговорення тільки тоді, коли вона підписана не менш як десятою частиною членів палати і з моменту її прийняття пройшло не менш як три дні.

У Німеччині уряд несе відповідальність тільки перед Бундес­тагом, тобто нижньою палатою парламенту. Стаття 67 Основного Закону ФРН визначає, що виявити недовіру федеральному канц­леру можна лише за умови, що бундестаг обере йому спадкоємця.

9 — 6-565

130

Розділ 10

Форми правління

131


Конституція Греції 1975 p. (зі змінами у 1985 р.) передбачає, що вотум недовіри може бути виявлений на підставі резолюції осуду уряду. Резолюція підписується не менш як шостою частиною депутатів, і її обговорення розпочинається не раніше, ніж через два дні після її винесення. Рішення приймається абсолютною більшістю голосів присутніх парламентаріїв, що має складати не менш як дві п'ятих облікового складу депутатів (ст. 84).

Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є активним керівником держави. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. У більшості парламентарних республік існує інститут контрасиг-натури. Нормативний акт президента набуває юридичної сили тоді, коли він підписаний міністром, з відомства якого видається, або прем'єр-міністром. Президент може висловлювати свою дум­ку щодо виданого акта, проте вирішального голосу не має. Ця об­ставина певною мірою пояснює принцип політичної безвідпові­дальності глави держави, якого можна притягнути до криміналь­ної відповідальності тільки у разі вчинення тяжкого злочину.

§ 4. Змішані форми правління

В історії розвитку деяких зарубіжних країн, а також у практиці сучасного державного будівництва зустрічаються такі форми прав­ління, які поєднують у собі елементи як президентських, так і пар­ламентарних республік. У низці країн Східної Європи та Латинсь­кої Америки періодично виникали подібні форми правління. Цьо­му варіанту змішаної форми правління притаманні дві основні ознаки. По-перше, існування поста глави уряду поряд з посадою президента; по-друге, визначений ступінь відповідальності Ради Міністрів перед законодавчим органом, наприклад у Перу з 1933 р. аж до державного перевороту 1968 року. Але різновиди цієї форми правління у певних країнах виявлялися по-різному.

Відповідно до Конституції Перу 1933 р. поряд з президентом у структурі виконавчої влади існував і такий орган, як голова Ради Міністрів. Він призначався президентом після консультації з ліде­рами політичних партій, які мали більше місць у парламенті. Гла­ва уряду мав певні повноваження, які у країнах Латинської Аме­рики зосереджені в руках президента або, як у США, здійсню-

ються главою держави за згодою з Сенатом. Так, призначати і звільняти членів уряду президент міг лише за згодою з головою Ради Міністрів. Сформувавши Раду Міністрів, президент не міг у подальшому здійснювати будь-які зміни в її складі, без згоди на це глави уряду. Рада Міністрів, а не президент, призначала на вищі посади в армії і на флоті, скликала Конгрес на надзвичайні сесії, розробляла бюджет, укладала міжнародні договори тощо. Харак­терною рисою форми правління Перу було подвійне становище уряду стосовно глави держави і Конгресу. Рада Міністрів несла політичну відповідальність як перед президентом, так і перед пар­ламентом. Отже, посада президента у цій країні була не настільки значущою, як в інших країнах.

Ще один приклад з історії державного будівництва країн Аме­риканського континенту. У Панамі за Конституцією 1972 р. існу­вала змішана форма правління, властивістю якої було особливе становище уряду в системі державних органів. Основною фігу­рою в державному механізмі був не президент, а глава уряду. Він мав великі повноваження відповідно до ст. 227 Конституції 1972 р. Найважливішим було право командувати Збройними Силами, призначати і звільняти членів уряду, призначати командирів різних родів військ, присвоювати офіцерські звання, призначати за згодою з урядом суддів Верховного Суду, Генерального проку­рора, укладати міжнародні договори тощо. Особливістю форми правління в Перу була наявність двох державних органів, які здійснювали законодавчі функції. За конституцією нормотвор-чість належала до компетенції парламенту і національної законо­давчої ради у складі глави уряду, президента, віце-президента, голови Національних зборів, міністрів і членів законодавчої комісії. Отже, президент посідав не основне місце у структурі органів державної влади Перу.

Найтиповішим прикладом змішаної форми правління, що існує за сучасних умов, є Франція. За Конституцією 1958 р. Централь­ною фігурою в системі вищих органів державної влади є президент. Він наділений дуже великими повноваженнями і обирається з 1962 р. шляхом прямих виборів. Уряд формується президентом і несе перед ним політичну відповідальність. Парламент фактично поз­бавлений можливості контролювати уряд. Це положення закріп­лене у ст. 23 Конституції 1958 p.: «Функції члена уряду несумісні з парламентським мандатом, з будь-якою посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, з будь-якою дер-

Розділ 10

жавною службою...». Президент головує у Раді Міністрів, а прем'єр-міністр, який виконує підготовчу роботу - у Раді Кабінету. Поряд з повноваженнями, властивими главі президентської республіки, президент наділений і правами президента парламентської держа­ви. Так, президент має право розпуску парламенту і фактично пе­ревершує главу держави у президентській республіці. Наведені положення дозволяють зробити висновок про деякі найхарак­терніші ознаки президентської республіки. Для напівпрезидентсь-кої республіки типовим є обрання президента загальним голосу­ванням; наділення глави держави власними прерогативами; неза­лежність президента від уряду; наявність відповідального перед парламентом уряду на чолі з прем'єр-міністром.

В Європі існують держави, які можуть бути віднесені до парла­ментарних республік досить умовно. Так, в Австрії, Ісландії, Ірландії на практиці глави держав не виконують багатьох своїх повнова­жень, наданих їм конституціями. У Португалії і Фінляндії урядова влада реально зосереджена в руках як президента, так і прем'єр-міністра. Аналогічне положення існує в Болгарії, Польщі, Румунії.

Досить своєрідна форма правління склалася в Швейцарії. Функції глави держави тут здійснює колегіальний орган - Феде­ральна рада. До її складу входять сім членів, які обираються тер­міном на чотири роки Федеральними зборами (парламентом) і виконують одночасно функції глави держави та уряду. Керує ро­ботою Федеральної ради президент, який обирається на один рік з-поміж членів ради Федеральними зборами. Отже, функції гла­ви держави виконує Федеральна рада на чолі з президентом.

Виникнення змішаних форм правління часто пов'язують з праг­ненням послабити сильну президентську владу, перешкодити вста­новленню режиму особистої влади. Деякі автори вказують на спро­би відмовитися від президентської форми правління і здійснити перехід до парламентарної республіки. Певною мірою можна пого­дитися з наведеними доказами, однак слід нагадати, що удавання до змішаної форми правління скоріше пояснюється прагненням правлячих кіл одночасно використати у своїх цілях різні сторони як президентської, так і парламентської форми правління.

Історичний досвід свідчить про поступову трансформацію змішаних форм правління в одну з чітко встановлених держав­них форм.

Розділ 11

Парламент

§ 1. Поняття парламенту та парламентаризму

Парламент є представницькою установою країни. Колегіальний за своєю внутрішньою структурою та принципами діяльності він представляє різноманітні групові, партійні та національні інтереси.

Виборці делегують повноваження депутатам через вибори. Тому, у світлі сказаного, «палати парламенту, що створюються шляхом призначення, не є представницькими установами (наприк­лад, палата лордів Великобританії, члени якої призначаються мо­нархом; Сенат Канади, що призначається генерал-губернатором).

Представницькі установи наділені безпосередніми повнова­женнями, обсяг і зміст компетенції представницької установи визначаються конституцією. Вони можуть функціонувати лише за умов демократичного режиму.

Отже, парламент - це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повно­важеннями, що діє в умовах демократичного режиму.

Парламентаризм у широкому розумінні - це система форму­вання та діяльності верховного представницького органу, держа­ви, а також політико-державних відносин та інститутів, прямо чи непрямо пов'язаних з ним за умови існування у суспільстві де­мократичного режиму. У країнах, де нормально функціонують парламенти га існує політичний режим, створюються сприятливі умови для формування системи парламентаризму.

Парламент і парламентаризм є показником рівня стану демо­кратизму в суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а пар­ламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чи­ном своїх функцій, не формується система парламентаризму.

Парламентаризм - це цілісна політико-державна система, що складається з ряду демократичних і бюрократичних елементів і зв'язків, що взаємодіють між собою. Вони містяться у державній структурі, закріплюються конституціями та іншими правовими актами. У той самий час структура парламентаризму розгалу­жується. До неї включаються елементи та взаємовідносини, що не входять до державної системи; до них належить, наприклад, участь політичних партій у формуванні парламенту тощо.

134

Розділ 11

парламент

135


Парламентаризм є установою, що являє собою важливу час­тину політичної системи суспільства. Парламентаризм - це фор­ма державного керівництва суспільством, якій притаманні керів­на роль представницького органу в системі органів держави, кон­троль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична незалежність від виборців.

Принцип «поділу влади» на законодавчу, виконавчу та судову є характерним для парламентаризму. Згідно з цим принципом, що закріплюється багатьма конституціями зарубіжних країн (ви­нятки становлять, наприклад, конституції КНР, СРВ, КНДР, Рес­публіки Куба), парламент - носій верховної законодавчої влади.

Найменування, структура, формування і термін повноважень парламенту. Конституції зарубіжних країн по-різному називають вищі представницькі органи: Конгресом (Конституція США); Ге­неральним конгресом (Конституція Мексиканських Сполучених Штатів); Генеральними кортесами (Конституція Іспанії); Парла­ментом (Конституції Індії, Італії, Франції, Японії); Зборами (Фе­деральні збори Російської Федерації, Федеральні збори Австрії, Всекитайські збори народних представників, Верховні народні збо­ри Корейської Народно-Демократичної Республіки, Народні збо­ри Республіки Болгарія, Великі національні збори Республіки Ру­мунія); Асамблеєю (Асамблея республіки за Конституцією Порту­галії, Національна асамблея народної влади на Кубі); Скупщиною (Союзна Республіка Югославія); Ригсдагом (Швеція).

Конституції таких, наприклад, країн, як Німеччина та Респуб­ліка Польща обмежуються лише відповідними найменуваннями палат: бундестаг і бундесрат, Сейм і Сенат і не вживають терміна «парламент», хоча вони і є таким у дійсності, а Сейм і Сенат, що скликаються в окремих випадках на спільні засідання для роз­гляду, наприклад, питання про прийняття президентом прися­ги, утворюють Національні збори.

За своєю структурою вищі представницькі органи є одно- та двопалатними (бікамеральними).

Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною дер­жавою, що має у своєму складі верхню палату. Нижня палата у двопалатному парламенті називається по-різному: Палата пред-

ставників (Австралійський Союз, США, Японія та ін.), Палата депутатів (Італія, Мексика), Національна рада (Австрія), Держав­на Дума (Російська Федерація), Народна палата (Індія), Сейм (Польща), Палата громад (Великобританія, Канада), Віче рес­публік (Союзна Республіка Югославія), Національні збори (Франція) іт. ін.

Найпоширеніші назви верхньої палати парламенту - Сенат (Бразилія, Аргентина, Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція та ін.); Палата сенаторів (Мексика); Палата радників (Японія); Рада штатів (Індія); Палата лордів (Велика Британія); Федераль­на рада (Австрія); Віче громадян (Союзна Республіка Югосла­вія); Рада Федерації (Російська Федерація).

Однопалатна система парламенту є характерною для монона­ціональної держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних країнах однопалат­на структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної держави. Так, у Болгарії після закінчення болгаро-турецької війни була прийнята Тирновська Конституція 1879 p., яка передбачала однопалатні Народні збори. Така сама структу­ра парламенту закріплювалася конституціями (1947,1971 pp.) та нині чинною (1991 p.).

Після Другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовилися Греція, Данія, Швеція, Португалія, Туреччина, Єгипет, Нова Зеландія, Еквадор та інші країни. Однопалатній структурі пар­ламенту надала перевагу Об'єднана Республіка Танзанія.

На думку деяких політологів і державознавців, однопалатний парламент більше відповідає демократичному устрою та однона-ціональному складу населення. Він простіший та ефективніший, законодавча процедура не настільки складна, як у двопалатному парламенті. Нижні палати двопалатних парламентів і однопалатні парламенти формуються, як правило, шляхом прямих виборів. Всекитайські збори народних представників утворюються бага­тоступеневими виборами. Вони складаються з представників, об­раних від провінцій, автономних областей, міст центрального підпорядкування та збройних сил (ст. 59 Конституції КНР).

Верхня палата формується по-різному. Сенати у Польщі, Ру­мунії, США, Бразилії, Палата радників у Японії обираються пря­мими виборами.

Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кож­не із 47 воєводств обирає по два, а два найбільших за кількістю

136

Розділ 11

Парламент

137


населення воєводства - по три сенатори; Сенат США обирається безпосередньо населенням штату за принципом: від кожного шта­ту по два сенатори. За такими самими принципами обираються сенатори в Австралії, але норма представництва від кожного шта­ту збільшена до десяти сенаторів. У такому самому порядку оби­раються сенатори мексиканського парламенту: по два від кожно­го штату і по два від федерального округу. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються безпосередньо населенням кантону, а в одному з кантонів - кантональним парламентом.

В Австрії верхня палата - Федеральна рада - обирається ланд­тагами земель залежно від кількості населення землі. Земля з найбільшою кількістю населення обирає 12 членів, а кожна інша земля - таку частину від цього числа, яка пропорційна відношен­ню чисельності її громадян до зазначеної найбільшої їх чисель­ності, причому остача, що кількісно перевищує половину квоти, вважається за цілу квоту. Кожна земля повинна мати не менш як три представники (ст. 34 Федерального конституційного закону від 20 листопада 1920 p.).

В Індії Рада штатів обирається легіслатурами (законодавчи­ми зборами) штатів.

Своєрідною палатою за порядком її формування є Бундесрат Німеччини, з допомогою якого землі беруть участь у законодавстві та управлінні федерацією. Він складається з членів урядів земель, які їх призначають і відкликають. Кожна земля володіє не менш як трьома голосами, землі з населенням понад два мільйони ма­ють чотири, а з населенням понад п'ять мільйонів - п'ять голосів.

Сенат у Франції обирається непрямим голосуванням депута­тами Національних зборів, депутатами Генеральних рад департа­ментів і делегатами муніципальних рад.

В окремих країнах верхня палата не обирається, а формується за принципом спадкування чи за призначенням усього складу або частини його главою держави. До таких палат належить англійська Палата лордів, яка продовжує функціонувати та збільшується, незважаючи на те, що понад 80 років тому парламент прийняв рішення про її заміну. У даний час Палата лордів кількісно пере­вищує 1200 осіб, серед яких спадкові пери, довічні пери, пери за апеляцією, духовні пери. Палата лордів являє собою конститу­ційний анахронізм, пережиток феодалізму, один із самих недемо­кратичних інститутів у англійській системі демократії.

Сенатори в Канаді призначаються генерал-губернатором, а в Йорданії - королем.

Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для обрання нижньої та верхньої палат. Так, депутатами до ниж­ньої палати італійського парламенту - палати депутатів - може бути обраний будь-який виборець, якому на день виборів випов­нилося 25 років, а до верхньої палати - після досягнення 40 років; депутатами Палати представників США і сенаторами можуть бути обрані громадяни після досягнення відповідно 25 та ЗО років; до Національних зборів Франції - після досягнення 23 років, а се­наторами - 35 років.

Термін повноважень однопалатного парламенту складає чоти­ри або п'ять років. В окремих країнах з двопалатною структурою парламенту (Італія, Іспанія, Польща) термін повноважень палат збігається. У деяких двопалатних парламентах строк функціону­вання нижньої та верхньої палат різний. Так, Палата представ­ників США обирається на 2 роки. Сенат - на 6, Палата депутатів Мексики - на 3, а Палата сенаторів - на 6, Національні збори Франції - на 5, Сенат - на 9 років, в Японії Палата представників -на 4, а Палата радників - на 6 років і т. ін.

Склад верхньої палати, як правило, не переобирається одно­часно, а поновлюється по частинах: Сенат США, Рада штатів Індії -кожних два роки на одну третину; Сенат Франції - кожних три роки на одну третину; Палата радників Японії - на половину кож­них три роки. Часткове оновлення складу верхньої палати під час чергових виборів зберігає принцип наступності в її діяльності.

Кількісний склад парламенту визначається безпосередньо кон­ституціями або іншими законодавчими актами. Конституція, наприк­лад, Італії закріпила у кількісному складі палати депутатів 650 чо­ловік, а сенаторів - 315. Сейм Польщі складається із 460 депутатів, а Сенат - із 100 сенаторів. Конституції Греції, Іспанії встановлюють: нижчу та вищу межі кількісного складу парламенту. Кількість членів палати депутатів Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік (ст. 51 Конституції). Конгрес Іспанії нараховує мінімум 300 і максимум 400 депутатів (ст. 68 Конституції).

Закон про вибори до Всекитайських зборів народних представ­ників (ВЗНП) і місцеві збори народних представників різних сту­пенів 1986 р. визначає верхню межу депутатів ВЗНП: вона не по­винна перевищувати 3 тис. чоловік (ст. 13).

138

Розділ 11

Парламент

139


Кількість членів парламенту Японії та Франції визначається не Конституцією, а законом.

Конституції зарубіжних країн закріплюють термін повноважень парламенту, протягом якого він виконує покладені на нього функції. Цей термін залишається незмінним або може тривати, скорочува­тися за власним рішенням або рішенням глави держави чи уряду.

Так, за конституціями, наприклад, США, Мексиканських Спо­лучених Штатів, КНР, Республіки Куба, не існує інституту до­строкового розпуску парламенту; не може бути розпущена достро­ково й Національна рада Швейцарії. Дострокові вибори Національ­ної ради можливі тільки за повної зміни федеральної конституції, прийнятої лише загальнонаціональним референдумом.

Конституція Австрії надала Національній раді права прийма­ти рішення про свій розпуск (ст. 29, п. 2) до закінчення строку повноважень на основі звичайного закону.

Таке саме право надає Сейму конституційний закон про відно­сини між законодавчою та виконавчою владою Республіки Польща, а також про місцеве самоврядування («Мала Конститу­ція» 1992 p.): «Сейм може бути розпущений власною постановою, прийнятою не менш як двома третинами голосів загального скла­ду депутатів» (ст. 4, п. 3).

Палата депутатів Греції розпускається у випадку необрання Президента навіть у третьому турі (ст. 32 п. 4 Конституції).

Право розпуску парламенту в цілому чи нижньої його палати належить главі держави або уряду за виняткових обставин. Так, Президент Італії може розпустити Палату представників і Сенат або одну з цих палат, заслухавши думку голів палат (ст. 88 Кон­ституції); Президент Республіки Польща може розпустити Сейм після заслуховування Маршала Сейму та Маршала Сенату; од­ночасно з розпуском Сейму припиняється термін повноважень Сенату (ст. 4, п. 4 Конституції).

Право розпуску нижньої палати належить, наприклад, прези­дентам Франції, Індії, Австрії. Палата представників Японії роз­пускається імператором за пропозицією та схвалення Кабінету; англійська Палата громад розпускається королевою за пропози­цією Кабінету і т. ін.

У деяких країнах, наприклад, у Франції, Японії тощо, верхні палати розпуску не підлягають. Не можуть бути розпущені та­кож Рада штатів Індії, Федеральна рада Австрії, які формуються

законодавчими органами суб'єктів федерації. Це положення сто­сується також своєрідної палати Німеччини - Бундесрату, - ут­вореної урядами земель; не підлягають розпуску й палати, члени яких не обираються (Палата лордів, Сенат Канади).

Конституції окремих країн можуть приймати рішення про про­довження терміну своїх повноважень за наявності своєрідних умов. Такими умовами були в одних країнах війна (Італія), над­звичайний стан (КНР, Індія), війна, військовий або інший над­звичайний стан (Болгарія).

Якщо вибори парламенту збіглися з настанням надзвичайно­го стану, то вибори відкладаються на строк дії цих умов, а розпу­щений парламент скликається знову.

У конституціях деяких країн указані підстави для розпуску парламенту.

Шведський Ригсдаг розпускається главою держави, якщо він чотири рази відхилив пропозицію Тальмана (голови) Ригсдагу про обрання прем'єр-міністра (розд. 6 § 3 Конституції). Генеральні кортеси Іспанії розпускаються королем, якщо протягом двох місяців після першого голосування жоден з кандидатів на посаду глави уряду не дістав довіри Конгресу.

Підставою для розпуску президентом Народних зборів Бол­гарії є неможливість сформувати Раду Міністрів як представни­ка третьої парламентської групи. У цьому разі президент призна­чає службовий уряд, розпускає Народні збори та призначає нові вибори. Під час дії Конституції Республіки Болгарія 1991 р. пре­зидент двічі розпускав Народні збори та призначав нові вибори.

Президент Республіки Польща може розпустити Сейм, якщо той протягом трьох місяців не прийняв закон про бюджет (ст. 21 «Малої Конституції»). Сейм може виявити недовіру Раді Міністрів і обрати нового голову Ради Міністрів і запропонова­ний ним склад уряду. Якщо Сейм виявив недовіру Раді Міністрів і не обрав її голову, то президент має право прийняти відставку уряду або розпустити Сейм (ст. 57- 62 «Малої Конституції»). Так, у 1993 р. президент розпустив Сейм і призначив нові вибори.

Президент Німеччини може розпустити Бундестаг у випадку необрання федерального канцлера.

Конституції окремих країн закріплюють умови, що виключа­ють право глави держави приймати рішення про розпуск парла­менту в цілому чи його нижньої палати.

140

Розділ 11

Парламент

141


Так, Президент Болгарії не може розпускати Народні збори протягом трьох місяців до закінчення строку свого мандата; Пре­зидент Італії - протягом шести останніх місяців своїх повноважень (ст. 99 п. 7 Конституції); Президент Франції не може розпустити Національні збори під час здійснення ними надзвичайних повно­важень (ст. 16 Конституції) та протягом року після обрання На­ціональних зборів у ході дострокових виборів (ст. 12 Конституції).

Не можуть достроково бути розпущені парламенти Іспанії, Польщі, Португалії та інших країн під час надзвичайного стану, а Сейм Польщі - особою, яка тимчасово заміщує президента.

Основні закони Австрії, Угорщини, Греції обмежують право президента розпускати парламент.

Федеральний Президент Австрії може розпустити Національ­ну раду, а Президент Греції - Палату депутатів з однієї підстави лише один раз. Президент Угорщини протягом терміну своїх по­вноважень може скористатися наданим йому правом розпуску Державних зборів не більш як двічі.

Цілі дострокового розпуску парламенту можуть бути різнома­нітними: подолання кризи у діяльності парламенту, намагання од­нопартійного чи коаліційного уряду використати політичну обста­новку, що склалася, для зміцнення своєї позиції у майбутньому пар­ламенті та завдати поразки опозиції в процесі наступних виборів.

Термін повноважень парламенту - це встановлений консти­туцією даної держави період часу, протягом якого орган держав­ної влади здійснює свої конституційні функції складом депутатів, обраних під час проведення виборів. Це визначення притаманне як однопалатному, так і двопалатному парламенту, верхня пала­та кожного з яких обирається на один і той самий термін, що й нижня палата і розпускається разом з нею.

§ 2. Компетенція парламенту

Конституція та інші нормативні акти закріплюють за держав­ними органами права й обов'язки та сферу їхньої діяльності. Най-ширшою компетенцією наділяються парламенти. Компетенція парламенту - основний чинник, що визначає його правове стано­вище, роль в юридично-політичному житті та взаємовідносини з іншими державними органами.

Компетенції парламенту належать законодавча сфера діяль­ності, прийняття закону про бюджет, формування вищих органів

держави, контроль за діяльністю уряду та здійснення зовнішньо­політичних функцій.

Законодавчі повноваження. Прийняття законів є головним завданням парламенту, основним його призначенням як загаль­нодержавної представницької установи.

Існують такі види законів: Конституція (Основний Закон), конституційний закон, органічний закон, звичайний закон. Зако­нодавство США та Великобританії розрізняє закони (біллі) публічні та приватні. Поширення набуло делеговане законодав­ство, що розглядається, наприклад, Асамблеєю Республіки Пор­тугалія як законодавча діяльність парламенту.

Обсяг повноважень парламенту залежить від ряду чинників: форми правління, форми політико-територіального устрою, роз­становки політичних сил, що склалася у період прийняття кон­ституції, і традицій. Конституції різними способами закріплюють компетенцію парламентів у законодавчій сфері: а) через перелік питань, за якими парламент може здійснювати законодавчу діяль­ність; б) без закріплення будь-яких питань, з яких парламент може здійснювати законодавчі функції; в) через встановлення віднос­но визначеної компетенції у сферах, що стосуються взаємовідно­син законодавчих органів федерації та її суб'єктів.

До конституцій, що закріплюють точний перелік питань, з яких парламентзаконодавствує, належать, наприклад, конституції США, Австрії, Болгарії, Франції. Так, у ст. 1 розд. 8 Конституції США перераховані питання, з яких Конгрес має право законодавствува-ти: встановлювати та стягувати податки; забезпечувати спільну оборону та загальний добробут; одержувати позики; регулювати торгівлю з іноземними державами та між окремими штатами; кар­бувати монету, регулювати її цінність і цінність іноземної валюти; оголошувати війну, набирати, формувати й утримувати армію, флот, поліцію тощо. Розділ 9 тієї ж статті містить перелік того, чого Конгрес не може здійснювати. З усіх інших питань (так звані оста­точні повноваження) закони приймаються штатами.

Федеральний конституційний закон Австрії від 10 листопада 1920 р. називає питання, за якими федеральні збори уповнова­жені приймати закони (ст. 10, 11), а за якими - лише загальні принципи законів (ст. 12). Конституційний Суд скасовує такий закон (ст. 140, п. 3) у разі порушення меж повноважень, встанов­лених Федеральним конституційним законом, федеральними органами або органами земель.

142

Розділ 11

Порломент

143


У федеративних державах розмежування повноважень у зако­нодавчій сфері здійснюється між федеральними органами та орга­нами суб'єктів федерації.

Конституція Болгарії 1991 р. (статті 84, 85) містить перелік питань, що належать до компетенції Народних зборів, а спірні питання повноважень між Народними зборами, Президентом і Радою Міністрів вирішує Конституційний Суд.

Такий спосіб закріплення повноважень заведено називати в юридичній літературі абсолютно визначеною компетенцією пар­ламенту.

Деякі конституції (Великобританії, Нової Зеландії, Португалії, Польщі та ін.) дуже широко закріплюють повноваження парла­менту в законодавчій сфері.

У Великобританії верховна влада в галузі законодавства до­ручається парламенту в цілому. Це - «королева у парламенті», тобто королева та дві палати парламенту. Законопроект, прийня­тий обома палатами, стає законом лише після ухвалення його ко­ролевою. Принцип верховенства парламенту означає, що він не зв'язаний жодними нормативними актами, ніхто не може обме­жити його верховенство у законодавчій владі. Він приймає та змінює будь-який закон у звичайному порядку, ніхто не може брати під сумнів конституційність акта, навіть суд.

До цієї ж групи, для якої сфера законодавчих повноважень не обмежена, належить парламент Італії. Розділ II Конституції Італії («Укладення законів») вказує лише на те, що «законодавча функ­ція здійснюється спільно обома палатами» (ст. 70 Конституції Італії), а повноваження кожної з палат можуть бути відстрочені лише у законодавчому порядку та лише на випадок війни (ст. 60 Конституції). «Мала Конституція» Польщі, Конституція Порту­галії обмежуються констатацією факту прийняття законів парла­ментом. «Сейм приймає закони більшістю голосів за присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо консти­туційний закон не передбачає інше», Асамблея Республіки Порту­галія може приймати закони з усіх питань, за винятком організації та порядку діяльності уряду (п. «г» ст. 164 Конституції Португалії).

За Конституцією Японії парламент є вищим органом держав­ної влади та єдиним законодавчим органом держави.

Проте слід зазначити, що ані конституція, ані закони про пар­ламент не визначають сферу законодавчого регулювання парла­менту. На практиці це спричинює те, що значна частина важли-

вих питань державного життя вирішується нормотворчою діяль­ністю уряду, а парламент законодавствує з питань загальних.

Отже, за характером конституційної регламентації цю групу парламентів можна віднести до парламентів з абсолютно необме­женою законодавчою компетенцією.

Третю групу складають парламенти з відносно визначеною компетенцією. До цієї групи належить Конституція Індії, яка вста­новлює три види повноважень: а) виключну компетенцію союзу, за якою може законодавствувати лише федеральний парламент; б) компетенцію законодавчих органів штатів; в) спільну компе­тенцію федерального парламенту та законодавчих зборів штатів.

Основний Закон Німеччини та Конституція Швейцарії вста­новлюють виключну компетенцію федеральних органів і конку­руючу законодавчу компетенцію земель або кантонів. У сфері кон­куруючої законодавчої компетенції землі наділяються правом за­конодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки федерація використовує свої права законодавства.

Прийняття законів. Прийняття звичайних законів відбуваєть­ся згідно з процедурою, встановленою конституцією та регламен­тами палати або палат у двопалатному парламенті. Ця процедура схожа в основних рисах.

Початковою стадією законодавчого процесу є внесення зако­нопроекту до парламенту (або до однієї з його палат, або лише до нижньої палати).

Суб'єктами права законодавчої ініціативи є як один, так і гру­па парламентаріїв (кількість парламентаріїв, що володіють пра­вом законодавчої ініціативи звичайно передбачається регламен­том), постійні комісії (комітети), парламентські групи (клуби, фракції), уряд. В окремих країнах (у Мексиці, Польщі, Росії, Біло­русі) президент країни наділений правом законодавчої ініціативи з усіх питань, пов'язаних із здійсненням своїх функцій, а Прези­дент США - лише з питань щодо проекту державного бюджету.

Право законодавчої ініціативи у федеративних країнах належить вищим законодавчим органам суб'єктів федерації (наприклад, у Німеччині, Мексиці, в Австрії), а в Італії, Фінляндії та інших краї­нах - вищим органам влади автономних областей; у Російській Фе­дерації - Конституційному Суду; у КНР, на Кубі та деяких країнах Латинської Америки - Верховному Суду, Генеральній прокуратурі, крім того, в КНР - Центральній військовій раді, на Кубі - Цент-

144

Розділ 11

Парламент

145


ральному комітету профцентру трудящих Куби та національним керівним органам громадських організацій з питань їх компетенції.

У деяких країнах (США, Швейцарії, в Іспанії, Італії, Австрії, на Кубі) існує інститут народної ініціативи, сутність якого поля­гає у тому, що громадяни, які зібрали встановлену конституцією кількість голосів виборців, можуть вимагати від парламенту роз­гляду законопроекту.

Коло суб'єктів права законодавчої ініціативи досить широке, проте практично здійснення законодавчої ініціативи зосереджено в руках уряду, їх проекти розглядаються в першу чергу, вони мо­жуть вносити законопроекти до парламенту будь-коли, в той час, як депутати, наприклад парламенту Фінляндії, можуть вносити за­конопроекти лише протягом 14 днів після відкриття чергової сесії.

Порядок реалізації права законодавчої ініціативи. У двопа­латних парламентах законопроекти вносяться до нижньої палати, а якщо палати рівноправні (Італія, Мексика, Швейцарія та ін.), -до будь-якої.

Законопроекти приймаються на сесіях парламенту двома чи­таннями (у Болгарії на різних засіданнях Народних зборів), трьо­ма читаннями (в Австрії, Італії, Польщі, США та ін.).

Голова палати, до якої направлений законопроект, розглядає і вирішує питання про його подальшу долю. У разі позитивного рішення він дає розпорядження про його розмноження та про передачу тексту депутатам і включення його до порядку денного. Іноді ця процедура називається «першим читанням». Далі законо­проект без дебатів передається в постійну комісію або починають­ся дебати щодо його загальних принципів, вносяться поправки і доповнення. Такі процедурні дії називаються іноді «другим читан­ням». Комісія після розглядання повертає законопроект до парла­менту, де знову починаються дебати щодо його прийняття. Під час «третього читання» законопроект приймається остаточно.

Законопроект має бути прийнятий палатами за ідентичною редакцією, при цьому використовується метод «човна» («чов­ника») - передача тексту законопроекту від однієї палати до дру­гої до того часу, поки він не набуде однакової редакції. Для усу­нення розбіжності тексту законопроекту іноді створюється комі­сія з представників обох палат.

Важливе місце у діяльності парламенту посідає прийняття за­кону про бюджет. Проект закону про бюджет, на відміну від інших законопроектів, складається і вноситься на розгляд до нижньої

палати парламенту з нерівноправними палатами тільки урядом. На відміну від інших законів, що діють протягом тривалого часу, закон про бюджет функціонує лише один фінансовий рік.

Парламенти Угорщини, Греції, Словаччини, Чехії та інших країн обирають президента, формують уряд, органи конституцій­ного контролю й нагляду, Верховний Суд, їм належать повнова­ження у сфері оборони країни та зовнішньої політики. Вони здійснюють контроль за діяльністю уряду. Види контролю пар­ламенту за діяльністю уряду залежать від форми правління. У президентських республіках, де уряд формується президентом і не відповідає перед парламентом, контрольні повноваження ос­таннього не настільки великі, як у парламентарних республіках.

Конституції розрізняють дві форми відповідальності уряду: пол­ітичну й судову. Політична відповідальність означає висловлення недовіри уряду або його окремим міністрам, внаслідок чого вони мають залишити посади, які обіймають. Судова відповідальність означає притягнення до суду уряду в цілому або якогось його чле­на за вчинений злочин під час виконання своїх обов'язків.

Формами контролю за діяльністю уряду є постановка питан­ня про довіру за ініціативою уряду; пропозиція депутатів про ви­раження уряду недовіри; інтерпеляція; усні та письмові запитан­ня; спеціальні форми парламентського контролю.

Відмова парламенту в довірі уряду тягне за собою відставку ос­таннього.

Група, що кількісно складає від однієї десятої до однієї четвертої всіх депутатів палати, може внести резолюцію недовіри уряду, за яку має висловитися абсолютна більшість депутатів. Президентові на­дається право у разі вираження недовіри уряду прийняти його відставку або розпустити парламент і призначити нові вибори.

Інтерпеляція являє собою звернення у письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливі­ших питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має загальнодержавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленарному засіданні палати і може завершитися прийняттям резолюції недовіри.

Запитання письмові та усні є, як правило, засобом одержання інформації, надання палаті тих або інших документів, критики діяльності уряду в цілому або окремих міністрів. Відповідають, зазвичай, усно чи письмово, негайно або на наступному засіданні.

10 — 6-565

Розділ 12