Тема історичні передумови формування української державності Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу

Вид материала

Документы

Содержание Остаточна втрата Україною незалежності.

Подобный материал:

• Назва реферату: Історія української державності Розділ, 343.03kb.
• Істовий модуль давня доба. Південні слов’яни в добу раннього середньовіччя (VІІ-ХІІ, 333.92kb.
• 1. Виникнення Давньоруської держави у IX ст. Погляди вчених на утворення Київської, 1450.15kb.
• Ть зміст нашого життя, дають нам моральну силу, є тими складовими, що зміцнюють державу,, 74.55kb.
• Тема. Слов’яни під час Великого переселення народів, 62.36kb.
• Питання для підготовки до іспиту з курсу, 41.81kb.
• “Слово про закон І благодать” Іларіона на уроці літератури у 9 класі, 101.23kb.
• Плани-конспекти вступних уроків української мови, 578.69kb.
• Острозька Біблія – скарб української науки І культури, 202.9kb.
• Міністерство культури І туризму україни дз «державна бібліотека україни для юнацтва», 931.57kb.

ТЕМА 10. Україна в складі СРСР (1922-1939)

2 січня 1922р. було підписано договір про дружбу між Туреччиною та Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки.

У квітні 1922р. під час роботи конференції глав європейських держав, російська делегація, до складу якої входив Х. Райховський, уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922р. дія цієї угоди була поширена і на Україну.

На початку 20-х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. Склалося враження, що Україна в цей час справді біла самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежувала, а навпаки - підтримувала.

Але Україна лише формально була самостійною, оскільки зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви; контролювалася центром.

Незважаючи на інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, на початку 1922р. все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки.

Під тиском центру на початку квітня 1922р. УСРР змушена біла ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. У цей час Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени.

Остаточна втрата Україною незалежності.

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об'єктивних факторів.

Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об'єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв'язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці.

Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об'єднані, утворився воєнно-політичний союз.

Значну роль у зміцненні та посиленні об'єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстоко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УССР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів:

/ етап - утворення "воєнно-політичного союзу" радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.

II етап - формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії і України підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо 1921-1922р.р., посилювався. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922р. були створені загально федеральні трести, які цілком перебували під контролем центру, а саме - Всеросійської Ради народного господарства. На території України управління залізницями і

зв'язком перейшло у підпорядкування загально федеральних органів.

У цей час виникає серйозне тертя між центром і Україною на економічному ґрунті.

/// етап (грудень 1922 р. - травень 1925 р.) - утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік -РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

1923р. у цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. В ній чітко було окреслено коло питань, що перебували у компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, планування господарства. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, "союз республік" фактично перетворився на жорстоко централізовану, унітарну державу. У травні 1925р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922р.), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія.

Індустріалізація.

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925р.) проголосив курс на індустріалізацію. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На IX з'їзд КП(б)У вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

Особливості процесу індустріалізації в Україні:

1. Інвестування в промисловість республіки, особливо у початковий період індустріалізації, значної частини коштів.
   
2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації крупних промислових об'єктів.
   
3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу країни.
   
4. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей.
   
5. Модернізація легкої та харчової промисловості значно відставала від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. Відповідно до планів першої п'ятирічки, у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову - лише 12,5%.
   
6. Витіснення приватного сектора в економіці України йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому.
   

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції республіки; дрібна промисловість витісняється великою індустрією.

Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі за виплавкою чавуну, 3-є місце за виробництвом сталі, 4-е - в світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Саме у цей час активно формуються національний український робітничий клас та інтелігенція.

Промисловий потенціал України формувався диспропорційно і нерівномірно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Отже, процес індустріалізації в Україні мав низку особливостей: інвестування у промисловість республіки, особливо у початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу країни; поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей; витіснення приватного сектора.

Наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на новий рівень промислового розвитку, зміни у структурі господарства, досягнення промисловістю республіки головних індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація. З іншого - індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктів.

В 1929 р. В України почалася колективізація, що поклала початок кардинальних змін у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, що отримало назву "курлаків". Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася "політикою ліквідації куркульства як класу". Колективізація українського села 20-30 рр.

У червні 1929р. було введено обов'язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розкладкою на село за принципом само-обкладання. Тих, хто ухилявся від поставок зерна в обсягах, визначених сільськими сходами, сільради мали право штрафувати в межах п'ятикратної вартості хліба, що підлягав здачі. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розкладці, ухиляння від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за статтями Карного кодексу УСРР, в яких передбачалися значно тяжчі покарання: конфіскація всього майна й депортація засуджених у віддалені регіони СРСР. Чверть І коштів, одержаних від продажу майна з торгів, перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Таким чином забез­печувалася корислива зацікавленість незаможників у проведенні в життя нових законів.

Сталінська команда усвідомлювала загрозу деградації господарства, зумовлену «уральсько-сибірським методом» хлібозаготівель. Виходом із ситуації, яка створювалася штучно, був не відступ від комуністичної доктрини, а, як вважав Й. Сталін, її остаточне втілення в життя — суцільна колективізація.

Виходячи з цих міркувань, Сталін водночас із запровадженням продрозкладки зробив спробу взагалі ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах і на новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом й іншими продуктами по картках. Як і в роки громадянської війни, торгівля замінювалася розподілом. Базарну торгівлю хлібом було заборонено як таку, що негативно впливає на хлібозаготівлі. Призначені для села промислові товари передавалися у фонд «отоварювання» (виникло й таке слово) хлібозаготівель на основі контрактації. Контрактація (договір держави з колективами або окремими господарствами на поставку продовольчої продукції та на зустрічну поставку селу промислової продукції) втратила добровільний характер і стала обов'язковою, Зрозуміло, лише для селянської сторони, оскільки зобов'язання держави щодо постачання промислових товарів виконувалися в межах наявних фондів. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації дернових посівів» від 26 серпня 1929р. цей договір розглядався як засіб організації планового продуктообміну між містом і селом.

Спроба ліквідувати ринкові відносини суперечила інтересам селян, а тому призводила до насильства у відносинах з ними з боку держави. Найвідсталіші регіони, де переважало натуральне сільське господарство, а також наймитсько-бідняцькі двори в розвинених регіонах не мали товарного хліба й не брали помітної участі в хлібозаготівлях. Владі можна було розраховувати тільки на заможні та середняцькі господарства в розвинених регіонах. Проте вони не хотіли існувати без ринку незалежно від того, чи зберігали самостійність, чи були об'єднані в колгоспи. Внаслідок цього опір хлібозаготівлям чинили не лише одноосібники, а й колгоспники. Штучне функціонування планового продуктообміну потребувало постійного вжиття позаекономічних, кріпосницьких за своєю природою форм примусу. Українське селянство опинилося в самому епіцентрі подій, пов'язаних із суцільною колективізацією, адже Україна була найбільшою житницею Радянського Союзу.

Щоб подолати опір «соціалістичним перетворенням», суспільство треба було розколоти. Майстер політики «поділяй і володарюй» Й. Сталін запровадив у практику два тавра — «шкідник» і «куркуль». Першим таврувалася опозиційно налаштована інтелігенція, другим — селяни, які виступали проти колективізації. Куркулями називали підприємницький прошарок селянства. Від найзаможніших селян очікувався найсерйозніший опір суцільній колективізації. Проте влада переслідувала також найбідніших селян, якщо ті не записувалися у колгоспи, їх називали «підкуркульниками».

За статистичними даними, у 1927р. в Україні було 205 тис. підприємницьких, тобто «куркульських», селянських господарств, що становили менш як 4 відсотки їхньої загальної кількості. Політика «обмеження й витіснення капіталістичних елементів», що здійснювалася в 1928—1929 рр., зменшила зазначену цифру до 73 тис. (1,5 відсотка). Переважна більшість селян, яких статистика зараховувала до куркулів, перейшла на господарювання власними силами.

Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без куркуля. Селяни могли уважали стратеги колективізації, їх треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Тому зменшення частки підприємницьких господарств не популяризувалося. Навпаки, «куркульський» прошарок штучно розширювався за рахунок селян, які користувалися найманою працею у минулому або перебували в роки громадянської війни у петлюрівських, гетьманських чи білогвардійських військах.

У другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено таємною постановою ЦК ВКП(б) «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 р. За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої належали учасники антирадянських виступів, на них чекала тюрма або концтабір. До другої категорії потрапляли всі, хто

чинив «менш активний опір». Разом із сім'ями їх депортували у віддалені північні та східні регіони. До третьої категорії зараховувалися ті, хто не опирався розкуркуленню. Вони отримували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. У постанові вказувалися точні цифри селянських дворів, які підлягали включенню до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. Тобто заздалегідь було відомо, скільки селян І в яких саме формах чинитимуть опір кампанії розкуркулення. Насправді наведені цифри були своєрідною інструкцією для місцевих органів влади. Останні не мали права відступити від затверджених лімітів.

Перша хвиля розкуркулення тривала до початку березня 1930 р. Вона охопила в УСРР 309 районів (з 58! наявних). Було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5 відсотка.

Офіційне проголошення безпосереднього переходу до суцільної колективізації відбулося на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Нова політика щодо селянства була конкретизована в постанові ЦК ВКП(б) «Про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. За цією постановою Україна зараховувалася до регіонів другої черги, де суцільна колективізація мала завершитися восени 1931 або навесні 1932р.

Утворена після листопадового (1929р.) пленуму ЦК ВКП(б) комісія під головуванням Я. Яковлєва запропонувала обрати основною формою колгоспу сільськогосподарську артіль. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Наркомзему СРСР доручалося виробити зразковий статут сільськогосподарської колгоспної артілі «як перехідної до комун форми колгоспу».

Наркомзем СРСР і Колгоспцентр опублікували 6 лютого 1930р. зразковий статут сільськогосподарської артілі, в якому принципову для селян різницю між артільною та комуною формами колгоспу було навмисно стерто. Згадана в статуті норма щодо присадибного господарства виявилася декларативною: розміри ділянки не зазначалися, не вказувалося, чи може колгоспник тримати корів і дрібну худобу.

Незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично в комуній формі спричинила жорсткий опір селянства, який найчастіше матеріалізувався у «волинках», тобто демонстративному небажанні працювати в колгоспі. Пройшло безліч «баб'ячих бунтів». Селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на корову, дрібну худобу та птицю. У багатьох селах спалахнули збройні повстання. Виявилося, що чекісти не до кінця вилучили зброю, яка залишалася в сільській місцевості ще з часів громадянської війни. Готуючи передумови для суцільної колективізації, И. Сталін у 1927 р. розпорядився провести операцію з вилучення зброї на селі.

У Червоноповстанському районі на Одещині сформувалися збройні загони, в яких одночасно брали участь радянські й антирадянські партизани часів громадянської війни. Проти них було кинуто армійські підрозділи. Військова сила була застосована для придушення збройних виступів на Чернігівщині й у Дніпропетровському окрузі. Тим часом у Червоній армії, яка складалася в основному із селян, поширювалися антирадянські настрої.

Грандіозний розмах селянських виступів викликав панічні настрої в керівних колах ВКП(б). На всесоюзних нарадах, які відбулися в лютому 1930р. у Москві, керівники партійних комітетів різко критикували захоплення організацією ненависних селянам комун. Й. Сталін відчув, що потрібно відступити. У ЦК ВКП(б) переглянули редакцію зразкового статуту сільгоспартілі. Тепер він давав чітку відповідь на запитання про те, що слід колективізувати під час утворення колгоспу або вступу селянина в існуючий колгосп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу та птицю, присадибну ділянку.

2 березня 1930 р. нова редакція статуту була надрукована в центральному друкованому органі ВКП(б) газеті «Правда» разом зі статтею Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». У різких виразах у статті йшлося про неприпустимість посилювати колгоспний рух засобами адміністрування. Проголошувалася свобода виходу селян із колгоспів, створених усупереч їхньої волі. Незабаром було вжито низку заходів щодо економічного стимулювання колективізації.

Селянські маси заспокоїлися, проте з осені 1930 р. держава розпочала новий наступ. Кремль розпорядився завершити протягом 1931 р. суцільну колективізацію степових районів. Замість адміністративного тиску тепер було вжито податковий. Одноосібники обкладалися величезними податками, за яких господарювання ставало просто неможливим. І навпаки, ті, хто вступав у колгоспи, негайно звільнялися від оподаткування.

Поряд з податковим тиском знову було запроваджено розкуркулення. У новій кампанії суцільної колективізації на роль куркулів треба було призначити вже інших селян. Звинувачуючи місцеве начальство в недооцінці «куркульської небезпеки», один із керівників компартійно-радянського апарату України заявив на пленумі ЦК КП(б)У в грудні 1930 р.: «Цим товаришам здається, що куркулі — це ті, хто був занесений до реєстру весною 1930 року, їм здається, коли вони за цим реєстром провели розкуркулення, то у них куркуля вже нема. Вони повторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під розкуркулення: що, мовляв, наші куркулі на Соловках, а на селі в нас куркулів немає».

П. Любченко майстерно об'єднав дії «ліберального» місцевого начальства з позицією куркулів-контрреволюціонерів. Майже відкритим текстом він заявив, що без нової кампанії розкуркулення зазнає невдачі кампанія суцільної колективізації. Пов'язані круговою порукою, апаратники знайшли на роль куркулів інших селян і провели другу кампанію суцільної колективізації. Щоб не будувати «куркульські» виселки (на це бракувало коштів), усіх розкуркулених почали депортувати в північні та північно-східні регіони СРСР.

Коли суцільна колективізація закінчилася, була названа сумарна цифра господарств, розкуркулених в Україні, - близько 200 тис. Цифра підозріло збігається з числом господарств, що їх статистичні ( органи в 1927 р. зараховували до куркульських.

За статистичними даними, між початком 1930 та кінцем 1931 рр., коли розкуркулення відбувалося найінтенсивніше, в Україні зникло 282 тис. селянських дворів. Однак розкуркулення здійснювалося й раніше. Селянські господарства знищувалися через продаж майна з торгів у разі невиконання хлібозаготівель або за несплату індивідуальних податків (так зване експертне оподаткування найзаможніших селян). Селян, які розпродували власну худобу, щоб не здавати її в колгосп, засуджували до позбавлення волі або депортували разом із сім'ями у віддалені регіони. Немало господарств було ліквідовано з волі самих власників. Не маючи змоги вільно господарювати на землі, селяни подавалися в міста, на новобудови.

Усього за 1928—1931 рр. кількість селянських дворів в Україні зменшилася до 352 тис. Це не означає, що через розкуркулення або інші форми тиску держави на село було ліквідовано саме таку кількість дворів. У ці роки під впливом природного приросту сільського населення відбувалося зростання чисельності господарств, яке певною мірою компенсувало втрати від розкуркулення. Справжнє число розорених господарств є більшим, ніж підсумкова цифра, яку наводить статистика.

До жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87 відсотків господарств українського Степу, 70 —Лівобережного Лісостепу й 65 відсотків — Правобережного Лісостепу. Лише в поліських і прикордонних районах УСРР частка одноосібних господарств залишалася значною навіть у роки другої п'ятирічки (1933—1937рр.).