Тема історичні передумови формування української державності Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу

Вид материала

Документы

Содержание Соціальна політика

Подобный материал:

• Назва реферату: Історія української державності Розділ, 343.03kb.
• Істовий модуль давня доба. Південні слов’яни в добу раннього середньовіччя (VІІ-ХІІ, 333.92kb.
• 1. Виникнення Давньоруської держави у IX ст. Погляди вчених на утворення Київської, 1450.15kb.
• Ть зміст нашого життя, дають нам моральну силу, є тими складовими, що зміцнюють державу,, 74.55kb.
• Тема. Слов’яни під час Великого переселення народів, 62.36kb.
• Питання для підготовки до іспиту з курсу, 41.81kb.
• “Слово про закон І благодать” Іларіона на уроці літератури у 9 класі, 101.23kb.
• Плани-конспекти вступних уроків української мови, 578.69kb.
• Острозька Біблія – скарб української науки І культури, 202.9kb.
• Міністерство культури І туризму україни дз «державна бібліотека україни для юнацтва», 931.57kb.

ТЕМА 13. Національно-державне відродження українського народу. Розбудова української держави


Починаючи ринкові реформи, Українська держава, нібито, прагнула здійснити радикальні структурні зрушення в економіці України на користь випереджаючого розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб людини і насичення внутрішнього споживчого ринку, тобто перейти від тоталітарного орієнтованої до соціально орієнтованої економічної структури і відповідного устрою всього суспільства. І це не одна з кардинальних проблем соціально-економічної політики демократичної держави. Проте за минулі роки майже жодного кроку в цьому вирішальному напрямі структурного трансформування економіки зробити не вдалося.

Деталізований галузевий аналіз структурних змін у промисловості лише підтверджує висновок про те, що при тенденції до випереджаючих темпів спаду виробництва, а також зростання собівартості та оптових цін продукції галузі важкої промисловості продовжують залишатися "лідерами" як у загально промисловій, так і в народногосподарській. Наприклад, паливна промисловість скоротила обсяг виробництва продукції більше як удвічі, а оптові ціни на паливо зросли щороку (за "ланцюговим" індексом) такими темпами : у 1991р. - в 1.7 рази, в 1992 - у 2,37 , а в 1993р. - в 53,5, а в 1994р. - в 11 разів. У результаті (як не парадоксально, але факт) питома вага цієї галузі в промисловій структурі стала вдвічі вищою проти рівня 1990р.. Аналогічною є ситуація і по чорній металургії : виробництво в галузі скоротилося за ці самі роки на 57%, а оптові ціни щороку підвищувалися ( порівняно з попереднім роком), відповідно, в 3, 14, 55, 56 рази. При цьому в структурі промислового виробництва чорна металургія - як найбільш енергомістка галузь - вийшла на перше місце, подвоївши свою питому вагу.

Поряд з паливною промисловістю та чорною металургією, за рахунок падіння того самого цінового фактора, точніше - інфляційного буму, в 3,6 рази підвищено питому вагу в промисловій структурі електроенергетики, хоча електроенергія при цьому (як на виробничі, так і на побутові цілі) перетворилася на дефіцитний і дорогий товар. Безумовно тут спрацював фактор подорожчання імпорту енергоносіїв, зокрема - нафти і газу. До речі, ці продукти перетворилися на об'єкт небувалого збагачення корумпованих елементів і міжнародних спекулянтів. На реекспорті нафти і нафтопродуктів вони стали мільйонерами, залишивши переважну частку капіталу на рахунках закордонних банків, одночасно ще й енергетично паралізувавши розвиток національного товаровиробництва і можливість його нормального побутового енергоспоживання країни.

Досить стабільними залишаються місця в структурі промисловості лісової, деревообробної та целюлозно-паперової, скляної та фарфоро-фаянсової, хімічної та нафтохімічної промисловості будівельних матеріалів. І це теж за умов спаду виробництва і зростання цін, які стали не доступними для основної маси споживачів. Проте існує різкий спад виробництва в галузях машинобудування, які є найважливішими носіями НТП і технологічного переозброєння всього народного господарства. Неконкурентноспроможність власного машинобудування заганяє вітчизняних товаровиробників у глухий кут, зумовлює потребу у величезних валютних затратах на імпорт техніки і технології.

Ринок України наповнили імпортні товари широкого вжитку з Польщі, Італії, Туреччини та багатьох інших країн Сходу. Крім того, частково втрачено сировинні ринки Середньої Азії та Росії, що в свою чергу, скоротило можливості експорту до них готових українських виробів. З огляду на все це, вітчизняна легка промисловість майже припинила своє існування. її питома вага в загально промисловій структурі 1995року знизилася (проти рівня 1990р.) в чотири рази і становить всього 27%. Більшість підприємств не працює або працює обмежений час внаслідок відсутності сировини і ринків збуту для готових виробів. При цьому галузь має висококласних працівників, які здатні випускати експортну продукцію і конкурувати з іноземними фірмами.

З 1990 по 1994р. обсяг випуску товарів легкої промисловості скоротився на 66%. У 1995р. відбувся його черговий спад ( проти рівня 1994р.) на 38,8. Основна маса підприємств цієї галузі або вже припинила, або майже припиняє виробництво.

Структурна перебудова економіки в розвинутих країнах світу передбачала перехід до енергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так, у США матеріалоємкість виробництва в нових галузях у 80-х роках була на 27% нижчою, ніж у традиційних.

Така перебудова супроводжувалася переходом до нового технологічного способу виробництва, яким є автоматизоване виробництво. В основі його лежать електронно-обчислювана техніка (у США лише впродовж 1981-1986 рр. продаж комп'ютерів зріс у 2,3 рази) впровадження верстатів з ЧПУ (з 1987 до 1983рр. кількість їх зросла у 2 рази), промислових роботів (їхня кількість у США зросла за 1980-1986 рр. з 22 до 170 тис), існуючі виробничі системи, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства та ін.

Говорячи про необхідність структурної перебудови економіки України та шляхи виходу її з кризи, слід врахувати позитивний досвід розвинутих країн, які здійснили раніше структурні перетворення, зокрема - Японії. Не маючи власних запасів сировинних та енергетичних цінностей, японська промисловість у період другої половини 50-х - початку 70-х років розвивалася по шляху використання переважно екстенсивних факторів зростання, створення наукомісткої структури виробництва виявився вкрай болючим, особливо для енерго- і матеріаломістких галузей, рентабельність і конкурентоспроможність яких у результаті підвищення витрат виробництва було підірвано.

Незважаючи на суттєві відмінності можливостей японської та української економіки, принципово важливим є використання японського досвіду вирішення стратегічних завдань структурної перебудови виробництва, високої ефективності державного регулювання структурних зрушень, особливо в умовах кризового стану економіки країни.

Не маючи можливості сформувати найближчим часом замкнуту структуру економіки, Україна повинна зосередити увагу на розвиткові транспорту - перш за все через вигідне географічне положення, наявність міжнародних автострад, ліній електропередачі, ниток газопроводів і харчової та переробної промисловості, оскільки багато регіонів аграрно орієнтовані; промисловості будматеріалів - враховуючи наявність різноманітної будівельної сировини і металургії з переорієнтацією галузі на прогресивніші види плавки металу ; курортів, використовуючи потенціал наявних рекреаційних зон (Крим, Карпати) і розвиваючи нові.

Успішне здійснення структурної перебудови можливе за умови стабільної роботи підприємства, наявності вільно переміщуваних капіталовкладень. Тому у першу чергу необхідна стабілізація економіки, відтворення нормального функціонування виробництва.

Необхідно підкреслити, що структурна перебудова національної економіки повинна здійснюватися у відповідності з довгостроковою державною програмою, розробка якої є важливим завданням українських економістів, у співдружності з вченими інших галузей науки і працівниками урядових органів.

Для виходу економіки України з глибокої структурної кризи необхідно насамперед обґрунтувати програму структурної перебудови, виокремити пріоритетні науково місткі галузі промисловості й здійснити комплекс заходів що до їх динамічного розвитку, провести інтеграцію старих галузей (з погляду доцільності існуючих обсягів виробництва на застарілій технологічній основі), технічно переозброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін.

У березні 1996р. Кабінет Міністрів України визначив основні групи науково-технічних і виробничих пріоритетів промислової політики, які орієнтовані на певне подолання структурних криз: розвиток фундаментальних наукових досліджень, розробка нових матеріалів і технологій їх обробки, біотехнологія, фізика низьких температур, ядерні дослідження, електрозварювання, космічна техніка, нові джерела енергії та екологічний захист тощо. Однак у цій програмі обійшли увагою галузі паливно-енергетичного комплексу, найбільш енергомісткі галузі, відродження електронної, легкої та інших пріоритетних галузей. У 1999р. прийнято нову програму, розраховану до 2010р. , хоч не виконано попередньої.

Насамкінець слід відзначити, що в Україні, по суті, ще не створено необхідних умов для структурної перебудови економіки. Недостатньо розвинуто ринкові структури і механізми, необхідні для переміщення капіталу, робочої сили з доходних галузей в інші . Оскільки процес структурних перетворень проходитиме поетапно і займе досить тривалий час, доцільно використовувати перехідні форми господарювання, ефективні засоби державного регулювання структурних зрушень. Досвід інших країн підтверджує, що структурні трансформації, поряд з ринковими механізмами, обов'язково регулюються державою.

У іншій кризовій ситуації першочерговим завданням державного регулювання структурної перебудови є недопущення повної деіндустріалізації виробництва і розпорошення наявного науково-технічного потенціалу по дрібних приватних структурах, які не в змозі забезпечити єдину стратегічну лінію на модернізацію економіки країни.

Становлення України як держави з розвинутою ринковою системою та входження її до світової економічної спільноти потребує докорінних змін у проведенні соціальної політики на всіх рівнях розвитку.

Соціальна політика в системі політичної діяльності визначається інтересами людей, забезпеченням умов і можливостей їх життєдіяльності як найвищої цінності суспільства.

Соціальна політика - це заходи держави, спрямовані на пом'якшення нерівності в розподілі доходів, що є неминучою характерною рисою ринкової економіки. Вона спрямована на послаблення диференціації доходів і майна, пом'якшення суперечностей між учасниками ринкової економіки і запобіганню соціальних конфліктів на економічному ґрунті.

У перші роки незалежності України на формування стратегії соціального захисту населення негативно вплинуло прийняття не цілком узгоджених нормативно-правових актів та законів. Але життя вимагало розроблення цілісної соціальної політики, тісно пов'язаної з економічним розвитком держави, її фінансовими можливостями. 18 жовтня 1997 р. Указом Президента України були схвалені Основні напрями соціальної політики на 1997—2005 рр., а також підписані інші укази соціального спрямування. Вони започаткували умови для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації. Пріоритетами такої політики стало підвищення рівня життя населення, розвиток людського потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення, всебічний розвиток освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення.

Концепція розвитку людського потенціалу була запропонована ООН на початку 90-х років і враховує дві основні складові - валовий внутрішній продукт на душу населення та індекс людського розвитку, як інтегральний показник очікуваної тривалості життя, рівня освіти та матеріального добробуту населення.

У вітчизняній практиці, зокрема професором Е.М.Лібановою, у розрахунок індексу людського розвитку покладено дев'ять складових, що характеризують головні аспекти людського розвитку:

1. демографічна ситуація, що є показником і причиною людського розвитку в цілому;
   
2. ситуація на ринку праці, що забезпечує матеріальний добробут населення,
   можливість розвитку соціальної та виробничої інфраструктури тощо;
   
3. власне матеріальний добробут населення
   
4. умови проживання населення;
   
5. стан здоров'я населення й охорони здоров'я
   
6. освіта;
   
7. соціальне середовище (до індексу входять, зокрема, показники, які характеризують
   криміногенну ситуацію в регіоні);
   
8. фінансування людського розвитку
   
9. екологічна ситуація.
   

Приоритетними напрямками соціальної політики, направленими на підвищення рівня людського розвитку, повинні стати всебічні аспекти поліпшення умов життя населення, які не можливі без проведення заходів спрямованих на:

• підвищення рівня життя населення та профілактику бідності;
  
• забезпечення зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності
  робочої сили;
  
• додержання конституційних прав громадян на працю, соціальний захист населення,
  освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;
  
• переорієнтування соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних
  гарантій, що надаються жінкам, особам літнього віку, дітям, молоді, інвалідам;
  
• вплив на демографічну ситуацію у напрямку зниження смертності населення,
  особливо дитячої та стимулювання народженості;
  
• поліпшення та реструктуризацію соціальної інфраструктури.
  

Отже, лише науково-обґрунтована регіональна соціальна політика є необхідною передумовою побудови ефективної ринкової економіки, оскільки в ній мають бути максимально враховані місцеві особливості соціальних процесів. Це має сприяти зниженню соціальної напруги у суспільстві та зменшенню диференціації рівня розвитку регіонів.