Тема історичні передумови формування української державності Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу

Вид материала

Документы

Содержание Піднесення Києва Перші правителі Києва Святослав (962—972). Київ у зеніті слави Володимир Великий (980—1015). 1. Реформаторська діяльність володимира великого Зв'язки з громадою. Західні землі. Впливи Візантії. Поширення християнства серед населення Київської Русі та його наслідки. 2. Руські землі під гнітом Золотої Орди. Ярослав Мудрий (1034—1054). Руська Правда" Ярослава Мудрого перший збірник законів. Володимир Мономах (1113—1125).

Подобный материал:

• Назва реферату: Історія української державності Розділ, 343.03kb.
• Істовий модуль давня доба. Південні слов’яни в добу раннього середньовіччя (VІІ-ХІІ, 333.92kb.
• 1. Виникнення Давньоруської держави у IX ст. Погляди вчених на утворення Київської, 1450.15kb.
• Ть зміст нашого життя, дають нам моральну силу, є тими складовими, що зміцнюють державу,, 74.55kb.
• Тема. Слов’яни під час Великого переселення народів, 62.36kb.
• Питання для підготовки до іспиту з курсу, 41.81kb.
• “Слово про закон І благодать” Іларіона на уроці літератури у 9 класі, 101.23kb.
• Плани-конспекти вступних уроків української мови, 578.69kb.
• Острозька Біблія – скарб української науки І культури, 202.9kb.
• Міністерство культури І туризму україни дз «державна бібліотека україни для юнацтва», 931.57kb.

Піднесення Києва

Як і більшість великих міст світу, Київ завдячує своїм звеличенням власному географічному положенню. Розташований у середній течії Дніпра, він слугував основним транзитним вузлом на величезній території, прилеглій до Дніпра з прито­ками. Водночас він був чудовою висхідною для подорожей униз по Дніпру через Чорне море аж до багатих міст Леванту. До того ж розташування на межі двох гео­графічних і культурних зон — вкритих лісом рівнин Півночі та відкритих південних степів — зумовлювало чимале стратегічне значення міста. Тому воно й стало точкою зіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.

Про одну з них ми вже згадували, а саме про поступове об'єднання численних розрізнених східнослов'янських общин у великі племена. Кожне з них мало свою територію, власних вождів і захищені міцним частоколом поселення. В авангарді цього руху були поляни, на землях яких згодом постане Київ. Згідно з оцінками вче­них, уже в VI—VII ст. поляни на чолі зі своїм напівлегендарним вождем Києм утворили сильний племінний союз, що панував над сусідніми племенами й мав тісні стосунки з Візантією. За легендою, Київ заснував Кий з братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю, назвавши місто власним ім'ям. Хоч наші знання про ту добу досить туманні, все ж можна припускати, що східні слов'яни взагалі та поляни зокре­ма значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного цілого, яке називатиметься Київською Руссю.

Ще швидше і рішучіше розгорталися інші події, що спричинилися до появи на історичній сцені скандинавів. Аби зрозуміти це, слід насамперед окинути поглядом скелясті й пустельні береги Скандинавії VIII—ЇХ ст., де з причин і досі незрозумі­лих виник небачений демографічний бум. Не знаходячи засобів до існування на; батьківщині, багато молодих відчайдушних скандинавів сідали на кораблі й рушали шу­кати долі на чужині. Вони влаштовували спустошливі наскоки на країни Західної Європи, оселялися на захоплених землях Англії, Франції, Італії та Сицилії, засновую­чи там свої королівства та князівства. Інші скандинави, перепливши Атлантику, ко­лонізували Ісландію, Гренландію і, що цілком можливо, досягали Американського континенту. Ще інші, зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називали варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Бал­тійського моря у Альдейг'юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді, на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькі поселення являли собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та сім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не да­вав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед, віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні слов'яни. Ви­користовуючи свої поселення як бази, варяги досліджували річкові шляхи, що вели на південь до великих і розкішних міст Візантії та ісламської цивілізації. За корот­кий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Бал­тійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада — цієї багатомовної столиці ісламського світу. Згодом з'явився ще важливіший шлях. Названий у літо­писах шляхом «із варягів у греки», він ішов униз Дніпром до Чорного моря й далі на Константинополь — величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й найбагатше місто в усьому християнському світі.

Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для заповзят­ливих варягів лише справою часу. Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новго­роді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташу­вання Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що насе­ляли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собі багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандинавському Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фінів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «ма­тір'ю міст руських».

Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор-Літописець. Проте в результа­ті ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій опові­ді виявлено багато внутрішніх суперечностей і слабких місць. Сучасних істориків дивує, чому могутній, на загальну думку, Рюрик жодного разу не згадується у сучас­них йому джерелах. Деякі взагалі піддають сумніву сам факт існування Рюрика. Чи справді могли такі досвідчені ватажки, як Аскольд і Дір, піддатися на явний під­ступ Олега? Чи був Олег справді пов'язаний з Рюриком, чи, може, літописець просто намагається скласти для нього шляхетніший родовід? І чим пояснити, що регентство Олега тривало ще довгий час після того, як Ігор досягнув повноліття? Словом, за відсутності даних про період до правління Олега в інших джерелах важко відрізнити реальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.

Перші правителі Києва

Не високими ідеалами створення могутньої держави чи квітучої цивілізації керувалися київські князі: надто вже сумнівним є те, чи знали вони взагалі щось про саме поняття державності. Скоріше мова може йти про їхнє невідступне бажання дістатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом та підпорядкувати собі ці два головних склади на торговельно­му шляху «у греки». Діяльність перших київських князів значною мірою була поєднанням торгівлі зі збиранням данини. Кожної весни, як тільки скресала крига на річках, данину, зібрану взимку з різних східнослов'янських племен, відправляли Дніпром до Києва. Тут князі споряджали величезний караван човнів, навантажених хутрами й невільниками, який плив під охороною княжої дружини до Константино­поля. Подорожі ті були сповнені труднощів і небезпек. Нижче Києва доводилося до­лати вируючі дніпровські пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем, було просто неможливо, тому кораблі розвантажували й волокли суходолом, а це стави­ло караван під загрозу нападу кочових грабіжників, які завжди чатували у тих місцях.

Американський історик Річард Пайпс проводить паралель між торговельними справами київських варягів і такими великими комерційними підприємствами початку новітньої доби, як Ост-індська компанія чи компанія Гудзонової затоки, організованими з метою самозбагачення. Для отримання більших прибутків ці під­приємства змушені були забезпечувати території, що не мали життєздатної систе­ми врядування, мінімальними структурами управління. «Великий князь,— пише Пайпс,—насамперед був купцем, діяльність якого фактично зосереджувалася у царині торгівлі між слабко зв'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забез­печували певний громадський порядок». Так, займаючись грабіжництвом і торгівлею, перші правителі Києва перетворили це місто на центр великого й могутнього полі­тичного утворення.

Олег (пом. 912?). Мало що відомо про цього першого історично засвідченого правителя Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюрикови-чів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим прави­телем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «По­вість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто він прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справ­ляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського князя торговельної угоди.

Ігор (912—945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За зви­чаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег.

Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор виру­шив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою. За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спа­лили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здо­биччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, по­встанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влашту­вали засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945—962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихиль­ними до Ольги (по-скандинавському Хельга) — дружини Ігоря й регентки у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергій­ну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихвалян­ня, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснити тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних опо­відей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсо­лютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безлад­ний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впровад­жує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через пев­ні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для пере­говорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вда­лими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі пого­дився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав (962—972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі, а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно вою­ючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, ва­рязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії Київської Русі.

У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на схо­ді. Його безпосередньою метою є підкорення в’ятичів — східнослов'янського племені, що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, по­пливши вниз Волгою, він громить волзьких болгар. Це призводить до гострої су­тички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хо­зарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання в’ятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для словенської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складо­вою росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепа­ді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Бал­канах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгар­ським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києві, середнього сина Олега — у древлян, а молодшого, Володимира — в Новгоро­ді, Святослав повертається до Болгарії. Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київсько­го князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По до­розі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги і вбили Святослава. «Повість временних літ» оповідає, що печенізький хан наказав зробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові.

Київ у зеніті слави

Розповідаючи про походи й завоювання, слід також сказати, наскільки великим був вплив київських князів. Установити географічні межі Київської Русі можна лише приблизно. Вони охоплювали майже всі населені східними слов'янами землі (пізніше були втрачені території на нижній Волзі, Північному Кавказі та в Болга­рії, завойовані Святославом). Проте влада перших київських князів у різних части­нах їхніх володінь була обмеженою й неоднакової сили. Примітивна політична орга­нізація, надто великі відстані, значна відокремленість стояли на перешкоді встанов­ленню якогось об'єднаного політичного цілого. Якщо не брати до уваги періодичні походи за даниною, перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко від головних міст і поселень. Що ж до княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою си­лою, на яку була спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягів. Між князем і дружиною, що ділилися як небезпеками, так і добром, добутим у по­ходах за даниною, виникали особисті, безпосередні та взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави. Так, у походах за даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об'єднан­ня — Київську Русь.

Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розви­неться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати данину, Ярополк убив свого брата Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така доля, молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою смерть.

Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і зо­середивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандинавському Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насам­перед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князю­вання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних в’ятичів і поширив свою владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної Украї­ни, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир уста­новив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих на­дбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політич­них прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у ста­новище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модерніза­цію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.


1. РЕФОРМАТОРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

Перед другим болгарським походом Святослав віддав влад}' в Києві Ярополкові, у деревлянській землі посадив молодшого Олега, а на бажання Новгорода вислав туди третього сина - Володимира, Після смерті батька Ярополк (972-980) бажав установити одновладство, розпочав війну з Олегом, і Олег поліг у бою.

Так само хотів він здобути Новгород, але Володимир привів собі варягів зі Скандинавії, здобув Київ, а врешті Ярополка зрадою убили варпяги. Так остаточно Володимир став єдиним володарем держави (980-1015).

Володимир залишив у літописі пам'ять про себе, як про людину імпульсивну і енергійну, що залюбки вживала життя, але також знала зсередини всі сили для одної мети. Володимир у внутрішній політиці обрав інший шлях, як його попередники. Мати його, Малуша, походила з слов'янського роду, через те Володимир близько стояв до місцевих людей і на них спирався. Найвпливовішою особою був брат Малуїш, Добриня, що, ймовірно, був посередником між князем та київською земельною аристократією. Цей клас здобував чимраз більше значення в країні - в міру того, як зростало хліборобство. Вояцька верства варягів почала втрачати свій вплив. Сам Володимир користувався ще допомогою варягів у боротьбі з Ярополком, але не допустив їх до проводу. Літопис оповідає, що варяги, здобувши Київ, заявили князеві: "Це город наш, ми його здобули і хочемо взяти окуп в них по дві гривні від чоловіка." Але Володимир не дозволив грабувати міста, наказав варягам чекати місяць, а тоді не дав нічого, очевидно, сам зібравши собі військо. Варяги побачили, що князь не дозволить їм верховодити, і попросили дозволу йти на службу до Візантії.

Зв'язки з громадою. Цей епізод показує, як занепадав-вплив скандинавців, що ще за Святослава мали поважне місце в державі, - тепер перемогла місцева течія. Володимир дуже дбав про популярність серед громадянства, давав щедру допомогу незаможному населенню - по Києву розвозили цілими возами харчі, а на своєму дворі влаштовував бенкети для бояр, урядовців і визначних людей, на яких спиралася його влада. Після відходу варягів також з місцевого елементу постала і княжа дружина. Володимир особливо дбав про її розвиток і добробут.

Володимир залучав місцеву аристократію також до своєї ради і з нею вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни. Щоб тісніше зв'язати різні землі з династією, Володимир на місці давніх варязьких "світлих бояр" настановляв у головніших городах своїх синів, які вели ту саму політику, що й батько.

Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішні справи. Він залишив далекі походи, які залюбки піднімали його попередники. Він пішов за голосом громадянства, яке вимагало від князя, щоб він щадив народні сили. Володимир вів самі тільки оборонні війни, що забезпечували кордони держави.

Західні землі. Володимир звернув увагу наперед на захід. Західні племена - дулі би, хорвати і тіверці вже за Олега були у зв'язках з Києвом, як союзники брали участь у поході на Візантію. За дальших князів, треба здогадуватися, вони увійшли до складу Київської держави. Згодом, серед невідомих обставин, вони попали під владу поляків. Для Київської держави західні землі мали значення передусім як постачальники солі, якої багаті джерела були на Підкарпатті; від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи - на Волинь і Червен до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це були причини того, що Володимир 981 р. пішов походом на захід і зайняв Перемишль, Червен та інші пограничні городи.

Пізніше Володимир займався дальшим забезпечуванням західного фронту. В 983 р. він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном, в 993 р. ходив на хорватів. Ці походи викликали напруження між Києвом і Польщею, а пізніша традиція запам'ятала, ,що Володимир ходив глибоко у Польщу. Згодом прийшло до примирення, Володимир оженив навіть свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго. Але позиція Польщі була нещира. Вона чекала тільки нагоди, щоб підняти знову претензії на українське пограниччя. Щоб забезпечити західний кордон, Володимир заснував новий город недалеко від Бугу, названий його іменем - Володимир (Волинський).

Укріпившись на західному кордоні, Володимир увійшов у приязні зв'язки з Угорщиною і Чехією, імовірно також з Німеччиною, що мала провідне становище у Середній Європі. Це посилення зв'язків з Заходом дуже прикметне для дальшого розвитку Київської держави, тим більше, що зносини зі Сходом стають дедалі слабші.

На східному кордоні Володимир закріплював здобутки Святослава. Ще раз повстали проти Києва в’ятичі і радимичі, давні данники хазарів, але князь їх приборкав. Можливо, що ця ворожба виникла під впливом болгарів, які після Святославого погрому знову віджили і почали організовувати свою державу. В 985 р. Володимир разом з Добринею виправилися на Волгу; похід відбувався рікою і суходолом, а в допоміжних полках були також степові торки. Але Володимирові не повелося перемогти до кінця болгарів, він мусив укласти з ними мир і договір приязні. Це вже був знак, що Київ починає реагувати з експансії на сході.

Степи. Багато труду поклав Володимир на забезпечення південної границі. Печеніги, які вже за часів Ігоря та Святослава зайняли чорноморські степи, дійшли тепер до такої сміливості, що безнастанно нападали на пограничні оселі, наскакуючи і на самий Київ. Про героїчні змагання українського населення зі степовим ворогом залишилися напівлегендарні перекази, наприклад, про облогу Бєлгорода, коли міщани перехитрили облягаючих печенігів, ніби мають великі запаси поживи, - або боротьбу під Переяславом, коли молодий силач переміг печенізького велетня. Володимир особисто на чолі своєї дружини обороняв границю, зустрічаючи печенігів то коло Києва, то на Лівобережжі. Але не мав сили на те, щоб перемогти ворога, що кочував на широких просторах і швидко переносився з місця на місце. Князь був примушеній зорганізувати оборону в інший спосіб: почав розбудовувати пограничні фортеці. Побудував низку городів над річкою Стугною на південь-від Києва і над Десною, Трубежем та Сулою на Лівобережжі; городи були сполучені земляними валами, з палісадами у вигляді огорожі. Залишки цих валів збереглися до наших часів і простягаються довгими лініями по кількадесят кілометрів. Така система укріплень нагадує римський лімес; можливо, що Володимир проектував його на зразок візантійських фортифікацій. У нових городах князь осаджував поселенців з північних земель, звичайно воєнних бранців, що скріплювали пограничне населення. З цих оборонних баз легше було йти в наступ на кочівників.

Хрещення. Будову держави Володимир завершив поширенням християнства. Християнська віра появилась у чорноморських країнах вже в перших століттях нової ери і також скоро дійшла вона до такого рухливого центру, як Київ. Є вістки, що князі, які ходили походами на Крим і Малу Азію на початку IX ст., навернулися до християнства; також Аскольд міг бути християнином, бо на його могилі поставлено церкву. За Ігоря частина княжої дружини була вже християнська і складала присягу⁷ в церкві св Іллі в Києві. Нарешті Ольга була християнкою. Але християнство не було ще одинокою релігією:

поруч з ним існували ще інші вірування, особливо в Києві, який мав зв'язки з різними країнами. Володимир вирішив дати християнству становище державної релігії.

На це рішення князя, поруч з особистими мотивами, впливали також міркування політичного характеру. Вся Європа була вже християнська і виявляла явну погорду до поганських племен: щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати християнство. Християнство могло мати для Київської держави також політичне значення, бо воно, як державна релігія, невелювало партикулярні вірування і ставало цементом, що в'язав усі племена, а при тому підносило авторитет князя, якого благословила церква. Володимир розумів також культурне значення християнства, що приносило з собою вищу цивілізаціє і нові звичаї.

Крим. Відступлення Криму Візантії можемо вважати політичною помилкою Володимира. Вже від часів Ігоря Київська держава старалася здобути Крим, як вихідний пункт чорноморської торгівлі і базу до боротьби зі степовими ордами. Посідання Криму забезпечило б українську колонізацію над Чорним морем, а це було найважливіше питання дальшого розвитку держави. Володимир мав Корсунь у своїх руках--міг його собі залишити і так забезпечити своїй державі владу над морем. Але князь вище цінив блискуче подружжя з візантійською царівною.

Впливи Візантії. Внаслідок подружжя Володимира з грецькою царівною і поширення християнства - зв'язки України з Візантією стали дуже близькі. На княжому дворі дійшли впливу греки, що приїхали з двором царівни; вони були дорадниками князя і допомагали йому наблизити устрій держави до візантійських зразків. Імовірно Володимир дістав із Візантії володарські відзнаки: на монетах він зображений у діадемі і зі скіпетром. Можливо, що заведено було і окремий двірський церемоніал, до якого у Візантії прикладали велику увагу⁷. Церква скріплювала авторитет князя, давала йому благословення, згадувала його у своїх молитвах, поширювала науку про божественне походження влади. Візантійські впливи проявлялися у праві Київської держави - наприклад, у поглядах на становище рабів, на подружжя та ін. Приписуваний Володимирові церковний устав спирається на візантійське право. Монети Володимира також виконані за грецькими зразками. На них уперше появився герб, званий тризубом: це родовий знак київських князів, його вживали також наступники Володимира. Деякі візантійські впливи помітні також у військовій організації Київської держави, в будові укріплень, флоту тощо.

Під візантійським впливом розвивалось також мистецтво. Грецькі майстри будували Десятинну церкву, а ікони та інші прикраси спроваджено з Корсуня; так архітектура і малярство йшли за грецькими зразками.

Освіта і письменство були цілком залежні від візантійсько-болгарських взорів. Письмо було здавна відоме в такому живому культурному центрі, як Київ, але справжній розвиток письменництва починається щойно з християнством, а першими авторами були духовні особи. Володимир оцінював значення освіти і заснував перші школи. Так в Київській державі проходили основні культурні переміни.

Під кінець життя Володимира Київська держава почала проявляти деякі ознаки внутрішнього розладу. Мабуть, старий князь не міг уже втримати державного керма сильною рукою Володимирові сини, настановлені намісниками різних земель, почали бунтувати проти батька. Найстарший Святополк, що князював у Турові, ввійшов у якісь інтриги з своїм тестем, польським князем Болеславом, так що Володимир відібрав йому князівство. Другий син, Ярослав, не хотів платити данини з Новгороду, і Володимир загрозив йому збройним походом. Поза амбіціями князів крилися тут відосередні стремління окремих земель. Коли ж Володимир умер (1015р.), між князями почалася боротьба.


Поширення християнства серед населення Київської Русі та його наслідки.

Одним з найважливіших заходів, проведених Володимиром 988 р., було проголошення християнства державною релігією. Християнство утверджувалося у східних слов'ян протягом тривалого і складного періоду, який розпочався задовго до його князювання і продовжувався після нього. Знайомство слов'ян з християнською релігією відбулося, за не зовсім чіткими свідченнями письмових та археологічних джерел, ще в антську епоху. Цьому сприяли економічні та політичні контакти з римським світом і Візантією. Вчені вважають за цілком достовірний факт хрещення слов'янського князя Бравлина наприкінці 7-го - на початку 9-го ст. у м. Сурож над Чорним морем, описаний в "Житії св. Стефана Сурозького".

Важливим етапом стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. За візантійськими джерелами, 860 р. русичі здійснили похід на Візантію і ледве не захопили Константинополь. Імперія змушена була укласти договір, однією з важливих статей якого було хрещення Русі. Християнство, однак, не стало панівною ідеологією, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Нова релігія зустрічала опір не тільки народу, а й значної частини панівної верхівки. Мабуть, саме тому язичник Олег, опираючись на антихристиянські сили, 882 р. вбив Аскольда і став князем у Києві. Відродження язичництва в часи Олега засвідчує договір 907 р. з Візантією. Ситуація змінилася після смерті Олега, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Під час укладання договору 944 р. з Візантією язичники і християни виступають як рівноправні спільноти. У Києві на Подолі на той час вже існувала християнська церква св. Іллі.

Велика княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль до поширення нової релігії. Однак їй не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава.

На початку свого правління Володимир, маючи намір зміцнити державу, вирішив створити новий поганський пантеон, об'єднавши в ньому верховні божества окремих племен. Однак язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества не могло служити об'єднавчій політиці київського князя; не відповідало вимогам тогочасного суспільства. Стара релігія стана гальмом суспільного поступу.

Християнство, що вже досить глибоко вкорінилося на Русі, стало офіційною державною релігією 999 р. Після хрещення Володимира, яке відбулося в Херсоні. Нову релігію стали впроваджувати по великих містах Київської держави, часто навіть примусово.

Введення нової віри зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, вивело ії в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і культурних зв'язків з багатьма народами, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Оцінюючи видатну роль християнства в розвитку культури Київської Русі, навряд чи було правильно вважати християнську церкву винятковим фактором ії всесвітньо відомих досягнень, однак саме вона взяла на себе роль головного стимулятора та організатора цього процесу.

2. Руські землі під гнітом Золотої Орди. Руська держава, утворена на границі Європи з Азією, яка достигла свого розквіту в 10 - початку 11 століття, на початку 12 століття розпалося на безліч князівств. Цей розпад відбувся під впливом феодального способу виробництва. Особливо послабилася зовнішня оборона Руської землі. Князі окремих князівств проводили свою відособлену політику, вважаючи в першу чергу з інтересами місцевої феодальної знаті і вступали в нескінченні міжусобні війни. Це привело до втрати централізованого керування і до сильного ослаблення держави в цілому.

На початку 13 століття в Центральній Азії утворилося Монгольська держава. По імені одного з племен, ці народи називали також татарами. У наслідку всі кочові народи , з якими Русь вела боротьбу, сталі називати монголе-татарами. У 1206 року відбувся з'їзд монгольської знаті - курултай, на якому вождем монгольських племен був обраний Темучин, Чингиз-хан, що одержав ім'я, (Великий хан). Як і в інших країнах, на ранній стадії розвитку феодалізму, держава монголо-татар відрізнялося силою і монолітністю. Знать була зацікавлена в розширенні пасовищ і організації грабіжницьких походів на сусідні землеробські народи, які знаходилися на більш високому рівні розвитку. Більшість з них, як і Русь, переживало період феодальної роздробленості, що значно полегшувало здійснення завойовницьких планів монголо-татар. Свої походи монголе - татари почали з завоювання земель сусідів. Потім вторглися у Китай , скорили Корею і Середню Азію, розбили союзні сили половецьких і руських князів на ріці Калці. Розвідка боєм показала, що вести загарбницькі походи на Русь і її сусідів можна лише шляхом організації загальномонгольського походу на країни Європи. На чолі цього походу став онук Чингиз-хаиа - Батий, що одержав від свого діда в спадщину всі території на заході ''куди ступить нога монгольського коня". У 1236 р. монголо-татари опанували Волзькою Болгарією, а в 1237 р. підкорили кочові народи степу. Восени 1237р. основні сили монголо-татар, перейшовши Волгу, зосередилися на ріці Воронеж, націливши на руські землі. "Прийшла нечувана рать, безбожні моавитяне, називані татари, їх же ніхто не знає, хто вони і відкіля прийшли, і який мова їх, і якого племені вони, і що за віра їх. І кличуть їх татари. А інші говорять таурмени, а інші - печеніги." З цих слів починається літопис про навалу монголо-татар на росіянку-землю. У 1237 р. першому удару піддалася Рязань. Владимирський і чернігівський князі відмовили Рязані в допомозі. Битва була дуже важкою 12 разів виходила руська дружина з оточення, 5 днів трималася Рязань. "Один рязанець бився з тисячею, а два - з десятьма тисячами" - так пише про цю битву літопис. Але перевага в силах у Бату-хана був великий, і Рязань упала. Весь місто було зруйновано і весь жителі були винищені. Ординці залишали за собою тільки попелище. " І пішов цар Батий на Суздаль і на Владимир, збираючи росіянку землю полонити, і віру християнську викорінити, і церкви Божі до підстави розорити." Бій володимиро-суздальського війська з монголо-татарами відбулося в м. Коломни. У цій битві загинуло володимирське військо, визначивши долю Північно-Східної Русі. У середині січня Бату-хан займає Москву, потім, після 5-денної облоги - Володимир. Після узяття Володимира Батий розчленовує своє військо на кілька частин. Усі міста на півночі, крім Торжка, здалися майже без бою. "Тоді ж пішли безбожні від Торжка Селнгерским шляхом і сікли всіх людей як траву, за 100 верст до Новгорода Новгород же бог зберіг і свята Софія". Після Торжка Бату-хан не йде на Новгород, а повертає на південь. Він прочісує всю територію Русі застосовуючи тактику повальної облави. Крапкою збору ханських військ був оголошено місто Козільск. Козільск тримався 7 тижнів, і витримав генеральний штурм. Батий же взяв місто і не пощадив нікого, перебив усіх аж до грудних дітей. Бату-хан наказав зруйнувати місто до підстави, переорати землю і засипати це місце зіллю, щоб це місто більше ніколи б не відроджувався. На своєму шляху, Батий знищував усе, у тім числі і села, як головну продуктивну силу на Русі. У 1240 року, після 10-денної облоги Києва, що закінчилася узяттям і повним розгарбуванням останнього, війська Бату-хана вторгаються у держави Європи; де наводять жах і страх на жителів. У Європі було заявлено, що монголи вирвалися з пекла, і всі чекали кінця світу. Але Русь як і раніше пручалася. У 1241 року Бату повертається на Русь. У 1242 році Бату-хан у низов'ях Волги, де ставить свою нову столицю - Бату. Ординське ярмо установилося на Русі до кінця 13 століття, після державотворення Бату-хана - Золотої Орди, що простиралася від Дунаю до Іртиша. Монголо-татарська навала нанесла велику втрату руським землям. Був нанесений величезний збиток економічному, політичному і культурному розвитку Русі. Запустіли і прийшли в занепад старі землеробські центри і освоєні території. Масовому руйнуванню піддалися руські міста. Спростилося, а часом і зникло багато ремесел. Десятки тисяч людей були убиті; чи викрадені в рабство. Боротьба, яку вів руський народ із загарбниками, змусила монголо-татар відмовитися від створення на Русі своїх адміністративних органів влади. Русь зберегла свою державність. Цьому сприяв і більш низький рівень культурно-історичного розвитку татар. Крім того , руські землі були непридатні для розведення кочового скотарства. Основним змістом поневолення було одержання данини з скореного народу. Розмір данини був дуже великий. Один тільки розмір данини на користь хана складав 1300 кг срібла в рік. Крім того, у ханську скарбницю йшли відрахування від торгових зборів і різні податки. Усього було 14 видів данини на користь татар. Руські князівства робили спроби не підкорятися Орді .Однак сил скинути татаро-монгольське ярмо було ще недостатньо. Розуміючи це, найбільш далекоглядні руські князі - Олександр Невський і Данило Галицький - почали більш гнучку політику стосовно Орди і хана. Розуміючи, що економічно слабка держава ніколи не зможе протистояти Орді, Олександр Невський узяв курс на відновлення і підйом економіки руських земель. У 1263 році Олександр їде в орду до хана з метою відвести подальший напад ординських військ на руську землю і з метою "відмолити людей від лиха" - просити хана скасувати для руських людей військову повинність у ханському війську. Існує припущення, що смерть Олександра на зворотному шляху з Орди викликана отруєнням у ханській ставці. У літо 1250 року надіслав хан послів своїх до Данила Галицького зі словами: "Дай Галич!" Розуміючи, що сили нерівні, і борючись з ханським військом він прирікає свої землі на повне розгарбування, Данило Їде в Орду поклонитися Батию і визнати його силу. У підсумку Галицький землі входять в Орду на правах автономій. Вони зберігали свою землю, але були залежні від хана. Завдяки такій м'якій політиці, руська земля була врятована від повного розгарбування і знищення. У результаті цього почалося повільне відновлення і підйом економіки руських земель, яке в остаточному підсумку привело до Куліковському бою і скиненню татаро-монгольського ярма.

Навала кочівників супроводжувалося масовими руйнуваннями руських міст, жителі безжалісно знищувалися чи увозилися у полон. Це привело до помітного спадку руських міст - населення зменшувалося, життя городян ставала бідніше, захиріли багато ремесел. Монголо-татарська навала нанесла важкий удар основі міській культурі - ремісничому виробництву. Тому що руйнування міст супроводжувалося масовими відведеннями ремісників у Монголію і Золоту Орду. Разом з ремісничим населенням руського міста втрачали багатовіковий виробничий досвід: майстра забирали із собою свої професійні секрети. Надовго зникають складні ремесла, їхнє відродження почалося лише через 15 років.

Назавжди зникло виробництво поліхромної будівельної емалі. Бєдним став зовнішній вигляд руських міст. Якість будівництва у наслідку також сильно понизилося. Не менш важку втрату нанесли завойовники і руському селу, де жила більшість населення країни. Селян грабували усі: і ординські чиновники, і численні ханські посли, і просто зграї. Страшним був збиток, нанесений монголо-татарами селянському господарству. У війні гинули житла і господарські будівлі. Робоча худоба захоплювалася і гналася в Орду. Ординські грабіжники часто вигрібали з комор весь врожай. Руські селяни - полонені були важливої статей "експорту" із Золотої Орди на Схід. Руйнування "гляди" і "мори" постійна погроза, рабство - от, що принесли завойовники руському селу. Збиток, нанесений народному господарству Русі монголо-татарськими завойовниками, не обмежувався спустошливими грабежами під час набігів. Після встановлення ярма величезні цінності ішли з країни у виді "данини" і "запитів". Постійний витік срібла й інших металів мав важкі наслідки для господарства. Срібла не вистачало для торгівлі, спостерігався навіть "срібний голод".

Монголо-татарські завоювання привели до значного погіршення міжнародного становища руських князівств. Древні торгові і культурні зв'язки з сусідніми державами були насильно розірвані. Так, наприклад, литовські феодали використовували ослаблення Русі для грабіжницьких набігів. Підсилили настання на Руські землі і німецьких феодалів. Руссю був утрачений шлях до Балтійського моря. Також були порушені древні зв'язки руських князівств з Візантією, занепала торгівля. Навала нанесла сильний руйнівний удар культурі руських князівств. У вогні монголо-татарських навал загинули численні пам'ятники, іконописи й архітектури. Завоювання привело до тривалого спадку руського літописання, що дало свого світанку до початку Батиєва навали. Монголо-татарські завоювання штучно затримували поширення товарно-грошових відносин, "законсервували" натуральне господарство. У той час як західноєвропейські держави, які не були підтверджені нападу поступово переходили від феодалізму до капіталізму, Русь, роздерта завойовниками зберегла феодальне господарство. Навала з'явилася причиною тимчасової відсталості країни.

Навала також обірвала прогресивне явище, що відбувалося в Русі, що направляються на ліквідацію феодальної роздробленості і об'єднання країни. Таким чином, монголо-татарську навалу ніяк не можна назвати прогресивним явищем в історії руських земель.


Ярослав Мудрий (1034—1054). Смерть Володимира спричинилася до нової братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Воло­димира Святополк (літописці часто називають його «Окаянним») напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Наслідую­чи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йому повної влади. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уник­нути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ — це надзвичайно важливе для обох князів місто — лишався нічиїм. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним пра­вителем Русі.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величез­них володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутріш­ньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його воєнні досягнення затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був останнью війною русичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взає­мини.

У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готов­ність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За цією міркою престиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружина його була шведською прин­цесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський ца­ревич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній полі­тиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізованішим і освіченішим. Особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління «золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діаман­том у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Констан­тинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над київським мит­рополитом.

Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину «Руську правду», яка стала правовим кодексом усієї країни.


„ Руська Правда" Ярослава Мудрого перший збірник законів.


Друковане слово відкрило нові горизонти у сфері правової культури Київської Русі.

У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. Саме доба Ярослава Мудрого означена створенням першого кодифікованого юридичного і фінансового документа - кодексу законів „Руська Правда", або „Правда Ярослава", або „Суд Ярослава" (перше писане зведення законів).

Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену -

Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів - чітка спрямованість законодавчих норм та захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон Вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг).

Розширена правда, крім названих правових документів, містить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо.

Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII столітті.

„Руська Правда" - збірник прадавніх законів. Однак до часів Ярослав Мудрого може бути віднесена тільки перша частина цього збірника, де обмежувалося право помсти і встановлювалася грошова пеня за вбивства і каліцтва. І навіть цей збірник укладено не самим Ярославом, а якоюсь невідомою особою на підставі судової практики цього часу. Але вже те одне, що цей збірник приписується Ярославу, вказує на живу пам'ять про його законодавчу діяльність і турботи про устрій адміністрації й суду.

Правління Ярослава Мудрого на великокняжому престолі лишило по собі світлу пам'ять про щасливу долю давньоукраїнської держави. Син Володимира Великого був гідним продовжувачем батьківської політики, наріжним каменем якої стало зміцнення економічного та фінансового стану могутньої європейської держави.

То була спроба підпорядкувати суспільні відносини певним правилам, які б регламентували правову, моральну, економічну та фінансову поведінку громадян. Систематизація розрізнених законоположень, зведення їх воєдино, зрештою їх виконання — ознака певного рівня української державності першої половини XI ст. „Руською Правдою" було унормовано податки (данину) і штрафи, або грошові кари за злочини. До князівської скарбниці сплачувалася „вира", розміри якої у кожному конкретному випадку були різні, залежно від соціального становища ображеного та виду образи.

Унормованою можна вважати і так звану „дику виру", що її сплачувала вся община. Паралельно існував верв - своєрідний еталон міри - вірьовка, якою відмірялася земля, що належала общині, на території якої було здійснено злочин.

„Руська Правда" перенасичена карами за крадіжки і приховування чужого майна, що свідчить, як багато уваги приділялося охороні власності. Очевидно, власницькі відносини у Київській Русі були високорозвинені, а правові форми їх всіляко оберігали.

Узаконена „Руською Правдою" система штрафів не лише приносила чималі прибутки, а й відігравала певне роль у дотриманні порядку в державі, захищаючі життя та майно знаті, незаможних жителів країни.

Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незаба­ром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — спадкоємства від бать­ка до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками й дядьками. До того ж із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.

На додаток до зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події

1068 р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідче­ну «революцію» на українській землі. До того ж над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців (куманів), могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях. Неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених пра­ва спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з суперни­ками кликали собі на підмогу половців.

Володимир Мономах (1113—1125). Усе ж, незважаючи ні на що, Русь змогла знайти в собі сили подолати смуту. На арену виходить новий видатний діяч — Во­лодимир Мономах, син великого князя Всеволода (титул великих князів київські правителі присвоїли собі у XI ст.). Ще до того як зійти на великокняжий престол, він відіграв визначну роль у відновленні порядку в країні. Мономах став одним із організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любечі під Києвом у 1097 р., що шу­кали, хоч і безуспішно, можливості припинити братовбивчі конфлікти, пропонуючи запровадити в більшості князівств систему спадкового престолонаслідування. Проте ніякого компромісу не вдалося досягти щодо самого Києва, котрий так і ли­шався яблуком розбрату. Гучну славу й популярність завоювали Володимирові Мономаху його переможні походи на половців. Переказують, ніби Мономах 83 рази, об'єднавши сили з іншими князями й мобілізувавши населення, виступав проти них і знищив 200 половецьких вождів. Особливо вдалими були походи 1103, 1107 та 1111 рр. Вони стали найславетнішими сторінками у тривалій боротьбі Києва зі сте­повими кочовиками. Свідченням популярності Володимира Мономаха було те, що після смерті його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб Мономах зайняв велико­княжий престол, хоч він і не був безпосереднім спадкоємцем. І лише коли 60-річний Мономах дав згоду стати великим князем, повстання припинилося. Силою свого ве­личезного авторитету новому правителю вдалося об'єднати більшість розпороше­них руських земель. З тих пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і зго­да, як за Мономаха. Його також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед підданих. Відновивши порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі підтримку бояр та багатих купців. Він дослухався до скарг нижчих верств, системати­зувавши у своєму правовому кодексі їхні права та обов'язки, завдяки чому ще біль­ше зросла його популярність у народі. Свідченням того, наскільки серйозно сприй­мав Мономах суспільні проблеми, є слова поради, з якими він звернувся до синів

незадовго до смерті: «А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погу­бити людину... Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити». Синові Володимира Мономаха Мстиславові все ж удалося тримати вкупі руські землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів. Але він був остан­нім київським правителем, якому це було під силу. Його смерть у 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відігравав роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості.