1. «Нейтральність грошей»: класична та монетаристська
| Вид материала | Документы |
- 1. «Нейтральність грошей»: класична та монетаристська, 1851.91kb.
- 1. Нейтральність грошей, 1042.65kb.
- Класична кількісна теорія грошей І сучасний монетаризм, 158.21kb.
- Реферат на тему: Вартість грошей Однією із найскадніших проблем теорії грошей є проблема, 54kb.
- Теми для контрольних робіт, 46.82kb.
- Програма комплексного вступного іспиту з фахових дисциплін на продовження навчання, 81.52kb.
- Обсяг: 22ст (Times New Roman 14, інтервал – 1,5) Ціна: 60грн, 18.22kb.
- Реферат на тему, 66.75kb.
- Сутність та функції грошей походження грошей. Роль держави у творенні грошей, 7187.67kb.
- План Розвиток форм вартості та виникнення грошей > Суть І функції грошей, 134.8kb.
1. «Нейтральність грошей»: класична та монетаристська
НЕЙТРАЛЬНІСТЬ ГРОШЕЙ — принцип, згідно з яким зміна маси грошей в довготривалому періоді не впливає на ринок, зайнятість, процентні ставки, а призводить лише до зростання цін.
Визнання "нейтральності грошей" та екзогенності кількісного фактора створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії, і вона до кінця XIX ст. "кружляла" в колі своїх класичних постулатів:
* причинності, згідно з яким зміна цін визначається зміною кількості грошей;
* пропорційності, відповідно до якого ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей в обігу;
* однорідності, за яким у разі зміни кількості грошей у такій самій пропорції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.
Відстоюючи ці постулати, представники кількісної теорії тривалий час (до початку XX ст.) не виявляли інтересу до розкриття глибинного механізму впливу грошей на ціни, а через них - на економіку взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційної зміни цін у разі зміни кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу і залишаючись у вузькому колі механічного зв'язку товарних цін і грошової маси. Питання про передатний механізм впливу грошей на економіку ще не ставилося взагалі.
Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.
2. Банківська система: суть та структура
Банківська система - законодавчо визначена, чітко структурована та субординована сукупності ФП, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємоув'язані в самостійну ек стр-ру
Принципи побудови банк с-ми: Багаторівневість; Субординованість (ЦБ здійсн емісію грошей, розробляють ГКП, співпрацюють тільки з держ органами влади та КБ, в той час я КБ здійснюють надання послуг ін. суб’єктам); Регульованість (держава має пильно слідкувати за функціонуванням банк с-ми, оскільки б.я. розлади її діяльності відображу на ек розв кр.); Ек сам-ть КБ та конкуренція.
Банківська система спроможна виконувати три такі функції:
* трансформаційну;
* створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту (емісійну);
* забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна).
Структура: Найвищої ланкою банківської системи є Центральний банк – це банк, який має виключне право на емісію банкнот, розробляє та реалізує ГКП, співпрацює з органами держ. влади, КБ та міжнародними фін-кр. установами. Йому підпорядковуються КБ - фін-кред. установи, які діють на підставі ліцензії ЦБ та можуть здійснювати у сукупності операції по залученню та розміщенню коштів та здійснення касово-розрахункових операцій. КБ поділяються на універсальні та спеціалізовані. Універсальні- здійснюють переважну більшість операцій. Спеціалізовані- орієнтовані на виконання окремих операцій і поділяються на: -Іпотечні- надають кредити під заставу нерухомого майна; -ощадні- це банки які формують свої пасиви за рахунок внесків фіз. осіб; Іінвестиційні- здійснюють вкладення в ЦП та інш об’єкти інвестування; -Клірингові- здійснюють взаємозалік вимог екон агентів.
3 Валютні блоки та валютні зони. (не все)
Після краху золотодевізного стандарту утворилися:
Валютний блок — це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, через прикріплення до їхньої валюти валют країн — учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а формувалися стихійно на основі створених відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються від могутніх капіталістичних держав — колишніх метрополій.
Створення валютних блоків пов'язано з дією різних факторів, які історично сформувалися і служили певним "цементуючим матеріалом" для його складових частин, головні серед яких:
• торговельні фактори (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють);
• фінансові фактори (більшість країн — членів блоку мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість членів блоку);
• економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та відносно найменше постраждали за роки всесвітньої кризи і Великої депресії);
• політичні фактори (вони складалися історично і традиційно міцно зв'язували країни — члени валютного блоку).
Стерлінговий валютний блок виник 1931 р. після відміни золотого стандарту у Великій Британії. До його складу ввійшли країни Британської імперії, крім домініонів Канади і Ньюфаундленду, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов'язані з Великою Британією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія» Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія де-факто, а потім Греція та Іран).
Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту в США. До нього ввійшли економічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада.
У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і післякризового періоду продовжували дотримуватись золотого стандарту. Це Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща.
Валютні зони у порівнянні з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Головні ознаки валютної зони такі;
• підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно до валюти країни-гегемона;
• зміна курсів валют — учасниць зони відносно до інших валют лише при згоді на це країни-гегемона;
• збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн — членів валютної зони;
• вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;
• вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень щодо третіх країн;
• концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.
Країни, що очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка його очолює, в інші країни-зони, а золоті і валютні резерви, які сконцентровані в банках країни — лідера зони, також використовуються в інтересах останньої.
Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон:
• британського фунта стерлінгів;
• долара США;
• французького франка;
• португальського ескудо;
• іспанської песети;
• голландського гульдена.
Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова та зона євро.
4. Векселі: оформлення та особливості обігу
Вексель — це безумовне письмове зобов'язання однієї юр особи перед ін (простий вексель) або наказ однієї особи іншій (переказний вексель) виплатити в установлений термін вказану суму грошей власнику векселя, який пред'явив його до оплати. Вексель може виступати і як платіжний документ, який передається однією особою іншій із зобов'язанням або наказом їй оплатити певну суму грошей пред'явнику цього документа. Розрахунки із застосуванням векселів являють собою складну систему, яка формує вексельний обіг, що може охоплювати різні сфери.
За метою та характером угод, які укладаються учасниками підприємницької діяльності, виділяються комерційні, або торговельні, фінансові та фіктивні векселі. Перші з'являються в обігу на основі угоди купівлі-продажу товарів у кредит, тобто з відстрочкою платежу. Це основа вексельного обігу, бо вони обмежені терміном та сумами проданих у кредит товарів. Тобто вексель виступає як кредитний документ та платіжний засіб. Він може бути власним або чужим, але індосамованим, тобто мати передавальний напис.
Учасники вексельного обігу: трасант – особа, яка виписує вексель; трасат – особа, яка має заплатити за векселем; ремітент - одержувач коштів. При відмові від оплати, платник повинен повідомити про це всіх учасників обігу векселя, бо всі солідарне або одноосібне несуть відповідальність. Якщо відсутній термін оплати, то вексель, розглядається як належний до оплати за вимогою.
Для підвищення надійності векселя передбачено ряд процедур, що дозволяють розширити коло відповідальних осіб. Перша - це акцепт векселя, що є підтвердженням платника на оплату шляхом напису "Акцептований" і підписом на лицьовому боці або тільки підписом. Акцептантом виступає особа, яка підтверджує згоду на оплату. Друга процедура - це аваль векселя, або гарантія за векселем третьої особи. Аваліст - відповідна юридична чи фізична особа, яка дає таку гарантію.
З векселем здійснюється ряд операцій. Облік (дисконт) векселів - це операція з видачі пред'явнику векселя суми до настання терміну платежу з утриманням відповідних процентів. Є ще комісійні операції з векселями, коли прагнуть одержати борг через банк, за місцем видачі векселя за комісійну винагороду. Завершує обіг векселя його оплата. Пред'явник векселя подає його до оплати за день-два до встановленого терміну платежу або платнику, або третій особі - доміціанту, якому доручено оплатити вексель. Інкасування векселя - це виконання банком доручення власника векселя щодо стягування платежу з боржника. Неоплачений вексель разом з актом протесту повертається банком власнику на його вимогу. Для широкого використання векселів у розрахунках необхідні стабільність економічних взаємовідносин, висока довіра суб'єктів, високий рівень вексельного права.
5. Визначення кредитоспроможності фізичної особи.
Кредитоспроможність – це здатність позичальника в повному обсязі й у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями.
Кредитоспроможність позичальників визначається шляхом застосування методики кредит-скорингу, сутність якої полягає в нарахуванні балів позичальнику за фінансовими та нефінансовими (загальна інформація про позичальника) показниками. Для оцінки кредитоспроможності позичальників поділяють на чотири основні групи відповідно до особливостей розраховуваних показників: домогосподарства (фіз. особи), не фінансові установи, фінансові установи, держава.
Під час оцінювання кредитоспроможності фізичних осіб релевантними показниками є:
- нефінансові – вік, сімейний стан, строк проживання у даній місцевості, освіта, характер зайнятості, стаж роботи, кредитна історія;
- фінансові – місячні доходи та витрати, відношення середньомісячного доходу до зобов’язань перед кредитними установами, наявність поточних та депозитних рахунків у банках, наявність власності.
6. Визначення кредитоспроможності юридичної особи.
Кредитоспроможність – це здатність позичальника в повному обсязі й у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями. Кредитоспроможність позичальників визначається шляхом застосування методики кредит-скорингу, сутність якої полягає в нарахуванні балів позичальнику за фінансовими та нефінансовими (загальна інформація про позичальника) показниками. Для оцінки кредитоспроможності позичальників поділяють на чотири основні групи відповідно до особливостей розраховуваних показників: домогосподарства (фіз. особи), не фінансові установи, фінансові установи, держава.
Кредитоспроможність не фінансових установ базується на таких показниках:
- нефінансові – термін діяльності підприємства, склад засновників, стан розвитку галузі, ринкова позиція клієнта, ефективність управління, кредитна історія;
- фінансові – ліквідність; коефіцієнт незалежності; коефіцієнт маневреності власних коштів; рентабельність; показники оборотності дебіторської, кредиторської заборгованостей; наявність рахунків; наявність власників.
Кредитоспроможність фінансових інститутів визначається аналогічно до кредитоспроможності нефінансових установ з тією відмінністю, що беруться до уваги деякі специфічні фінансові показники.
Кредитоспроможність держави визначається за такими параметрами: політичні ризики, структура доходів населення та структурна організація економіки, перспективи економічного зростання, ступінь гнучкості податково-бюджетної системи, тягар державного боргу, стабільність цін, гнучкість платіжного балансу, зовнішній борг і ліквідність.
7. Вимірювання грошової маси: склад та співвідношення грошових агрегатів.
Під грошовою масою слід розуміти всю сукупність запасів грошей у всіх їх формах, які перебувають у розпорядженні суб'єктів грошового обороту в певний момент. Такими суб'єктами є приватні особи, підприємства, громадські організації, господарські об'єднання, державні установи тощо, які мають у своєму розпорядженні готівкові гроші чи вклади на різних рахунках у комерційних банках.
Грошова маса має певний кількісний вираз, надзвичайно складну структуру та динаміку руху. З точки зору якісної характеристики грошової маси важливе значення має її структура, а з погляду практики її регулювання - динаміка руху обсягу та структури.
У структурному відношенні грошову масу можна розділити за кількома критеріями:
o за ступенем "готовності" окремих елементів до оборотності, тобто за ступенем їх ліквідності;
o за формою грошових засобів (готівкові, депозитні);
o за розміщенням у суб'єктів грошового обороту;
o за територіальним розміщенням (ВВП/ВНП).
Найбільшу складність має структуризація грошової маси за першим критерієм, оскільки немає однозначного розуміння ступеня ліквідності кожного її елемента, як і немає чіткого розмежування між власне грошима і високоліквідними фінансовими активами, які вже не е грошима. За цим критерієм наука і практика виділяють кілька елементів грошової маси, комбінацією яких можна визначати різні за складом і обсягом показники грошової маси, що називаються грошовими агрегатами.
Грошовий агрегат - це специфічний показник грошової маси, що характеризує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності. Кількість агрегатів, які використовуються в статистичній практиці окремих країн, не однакова. Так, у США застосовуються чотири агрегати для визначення маси грошей, в Англії - п'ять, у Німеччині - три.
У статистичній практиці України визначаються і використовуються для цілей аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: M0, Ml, M2, МЗ.
Агрегат М0 відображає масу готівки, яка перебуває поза банками, тобто на руках у фізичних осіб і в касах юридичних осіб. Готівка в касах банків сюди не входить.
Агрегат М1 включає гроші в агрегаті М0 + вклади в банках, які можуть бути використані власниками негайно, без попередження банків, тобто запаси коштів на поточних рахунках та на ощадних рахунках до запитання.
Агрегат М2 - це гроші в агрегаті М1 + кошти на всіх видах строкових рахунків, кошти на рахунках капітальних вкладів та інших спеціальних рахунках.
Агрегат МЗ охоплює гроші в агрегаті М2 + кошти на вкладах за трастовими операціями банків.
Іноді ще виділяють агрегат L = М3 + боргові забов’язання (векселі).
Наведені грошові агрегати відрізняються між собою не тільки кількісно, а й якісно. Так, агрегат М1 виражає масу грошей, яка перебуває безпосередньо в обігу, реально виконуючи функції засобів обігу та платежу, і тому є найбільш ліквідною. Вона найтісніше пов'язана з товарною масою, що проходить процес реалізації, і безпосередньо впливає на ринкову кон'юнктуру.
Пильної уваги заслуговує також агрегат М0. Він має ті ж самі якісні характеристики, що й грошова маса агрегату М1, але оборот готівки здійснюється поза банками і тому регулювання і контроль за ним складніші.
В інших грошових агрегатах (М2, МЗ) ураховані також запаси грошей у різних організаційних формах заощаджень. Ці гроші тимчасово перебувають у покої, виконуючи для їх власників функцію нагромадження вартості. Тому ліквідність грошової маси знижується з кожним наступним агрегатом. Найбільш ліквідними і готовими обслуговувати товарооборот є гроші агрегату М0. Найнижчу ліквідність мають гроші агрегату МЗ.
9 Грошова одиниця Англії,купюрність,становлення та розвиток
Фунт стерлінгів використовувався на Британських островах за-довго до виникнення там централізованої держави (IX—X ст.). На-зва цієї грошової одиниці відображає її початковий ваговий вміст: з одного фунта срібла карбували 240 пенсів, які називали ще "стерлінгами".
Із середини XIV ст. в обігу з'явилися золоті монети і протягом кількох століть у державі панував біметалізм.
Війна викликала розлад грошового обігу держави. Після припинення розміну банкнот на золото (серпень 1914р.) держава почала використовувати емісію грошей для покриття своїх воєнних витрат. Маса грошей в обігу в 1913—1918 рр. збільшилася з 35 млн до 399 млн ф. ст.; у 1920 р. вона досягла 555 млн ф. ст. У зв'язку з економічними труднощами, викликаними війною, це призвело до інфляції: товарні ціни за сім років збільшилися майже втричі. З метою стабілізації фунта стерлінгів уряд у 1920 р. узяв курс на дефляцію, проводячи політику "дорогих" грошей.
Грошова реформа у 1925— 1928 рр. мала на меті стабілізувати грошову систему. Початок реформи припадає на квітень 1925 р., коли Великобританія встановила розмін банкнот на золото за довоєнним паритетом за рахунок запровадження золотозливкового стандарту. Курс фунта стерлінгів Банк Англії підтримував за допомогою високої облікової ставки, що суперечило інтересам промислових кіл, яким бракувало "дешевих" грошей. У 1928 р. грошова реформа завершилася прийняттям закону про надання Банку Англії прав на фідуціарну емі-сію банкнот у розмірі 260 млн ф. ст., а за погодженням зі скарбницею — і понад зазначену суму.
Світова економічна криза у 1929—1933 рр. послабила позиції Великобританії на зовнішніх ринках і викликала масовий відплив капіталів з країни. Війна спричинила дезорганізацію економіки, грошового обігу держави. З 1939 по 1945 р. грошова маса збільшилась у 2,5 раза, ціни підвищилися на 75 %.
Сучасна інфляція — результат суперечностей суспільного відтво-рення і структурних диспропорцій в англійській економіці.
Важливу роль в інфляційному процесі відіграють державні витра-ти, які фінансуються за рахунок позик. У березні 1986 р. тільки за-боргованість уряду досягла 167,5 млрд ф. ст., або 47 % внутрішньо-го національного продукту (ВНП) держави. Розміщення державних цінних паперів у банках сприяє збільшенню грошової маси. Тому у 80-90-ті роки у Великобританії темпи інфляції були вищі, ніж у дея-ких інших промислове розвинених країнах. Це ми бачимо з показ-ників коефіцієнта монетизації у 1990—1995 рр. (табл. 26).
У 90-х роках Банк Англії справляє вирішальний вплив на стабілізацію національної валюти, він відмовляється прямо кредитувати уряд. Емісія грошей здійснюється суворо у межах загального спрямування на збільшення грошової маси в економіці. Загальна сума готівки у 1999 р. підтримується на рівні 24 млрд ф. ст. У зв'язку з надходженням в обіг фальшивих грошей номіналом 20 ф. ст. Банк Англії ухвалив рішення про емісію банкнот цього номіналу на суму 10 млрд ф. ст. і повну поступову заміну купюр старого зразка до 2003 р. Нова купюра має спеціальний захист, що дасть можли-вість з більшою впевненістю встановити справжність купюри та убез-печитися від підробки. У 1998 р. в обіг запроваджено банкноти но-вого зразка на суму 349 млн ф. ст.
10 Грошова одиниця і розвиток грошової системи Франції.
Із 1803 р. Франція переходить до системи біметалізму й офіційною грошовою одиницею стає франк. За законом 1803 р. золото і срібло підлягали вільному карбуванню, а монети з обох металів мали необмежену силу законного платіжного засобу.
У 1873 р. Франція скасовує вільне карбування срібла й офіційно переходить до золотомонетного стандарту, який проіснував до Першої світової війни. 1914 p., відповідно до прийнятого закону, обмін банкнот Банку Франції на золото було скасовано.
Про масштаби інфляції у Франції в період 1913—1918 pp. свідчать такі дані: кількість банкнот в обігу зросла майже у шість разів, сума внесків на поточні рахунки в головній комерційних банках — майже вдвічі, а індекс оптових цін підвищився майже в три з половиною рази. Інфляція у Франції тривала до 1926 року.
Таку тривалу інфляцію спричинили великі витрати щодо відновлення зруйнованих під час війни територій, бюджетний дефіцит, зростання внутрішньої і зовнішньої заборгованості, субсидії вітчизняним компаніям.
Процес стабілізації франка почався тільки з 1926 р. Унаслідок проведення дефляційної політики грошова маса в обігу впродовж 1926—1927 pp. скоротилася, а в 1928 р. була проведена грошова реформа. В результаті девальвації золотий вміст франка був зменшений майже в п'ять разів. Девальвація франка узаконила конфіскацію практично всіх грошових заощаджень. Підсумком грошової реформи 1928 р. у Франції стало введення золотозливкового стандарту, який проіснував до 1936 р.
Золотий запас Банку Франції в період 1928—1932 pp. збільшився майже втричі. Це дало змогу Франції у 1933 р. очолити валютну зону франка, до якої увійшов ряд західноєвропейських країн.
У 1936 р. припиняється обмін франків на золото і відбувається девальвація франка на 25%. Незважаючи на це, французький експорт не збільшився, що було обумовлено "валютними війнами" Великої Британії та СІЛА. Тому для підтримки курсу франка в жовтні 1936 р. створюється Стабілізаційний валютний фонд. Після цього Франція проводить цілий ряд девальвацій, унаслідок чого франк до початку Другої світової війни втрачає близько 90% свого довоєнного золотого вмісту. З 1939 р. банкнотний обіг постійно збільшується. В період Другої світової війни інфляція у Франції посилилася через спад виробництва, товарообігу та окупацію.
Упродовж 1945—1958 pp. Франція проводить вісім прихованих девальвацій. Одна з них — 1958 р. — відіграла визначальну роль у посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок.
У 1963 р. французький уряд проголосив план стабілізації, який передбачав блокування роздрібних цін і заробітної плати, обмеження банківських кредитів, підвищення дисконтної ставки Банку Франції, а також заходи зі скорочення бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків.
Найбільших труднощів країна зазнала наприкінці 60-х — на початку 70-х pp., у період загострення світової валютно-фінансової кризи, яка спричинила зниження темпів зростання, дефіцит платіжного балансу, відплив капіталів, скорочення золотовалютних резервів, знецінення франка.
У 1971 — 1974 pp. створено подвійний валютний ринок (тобто Франція проводить політику подвійного курсу — занижений і ринковий):
щодо поточних операцій зовнішньої торгішіі курс франка підтримувався на заниженому рівні, що стимулювало експорт Франції;
щодо фінансових операцій курс вільно коливався залежно від попиту та пропозиції.
У 1973—1983 pp. країна переходить до вільного режиму курсу валют. Із 1983 р. вводяться валютні обмеження, які скасовуються 1992 р. при вступі до Європейського Союзу.
Франція тривалий час очолювала зону франка. Це валютне угруповання сформувалося ще до здобуття французькими колоніями незалежності. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її колоніальні території — Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримати свої резерви у цій валюті, а курси власних грошових одиниць стосовно французького франка фіксували на визначеному рівні, що не ми бути змінений без згоди Франції.
Управління валютними резервами країн зони надавало Франції значні переваги. Зі здобуттям незалежності й самостійності колишні французькі колонії стали створювати самостійні грошово-кредитні системи. Зона франка втратила своє значення на початку 70-х pp. у зв"язку зі змінами у світовій ваіютній системі і прийняттям у 1976 р. Ямайської угоди, що перевело міжнародні розрахункові відносини на національні кредитні гроші провідних західних країн.