1. Поняття, завдання та значення кримінального процесу. Кримінально-процесуальне законодавство України > Загальні поняття та історичні форми кримінального процесу
| Вид материала | Закон |
- Поняття І завдання кримінального процесу в період формування правової держави в Україні, 43.76kb.
- Навчальний курс: „Кримінальний процес України Система курсу: Тема Поняття, завдання, 630.41kb.
- Одеська Національна Юридична Академія Миколаївський Навчальний Центр Прокурорсько-слідчий, 842.88kb.
- Лекція №1. Поняття І сутність кримінального процесу., 4192.56kb.
- Кримінальне процесуальне право України, 2089.49kb.
- Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
- Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
- 1. Поняття Особливої частини кримінального права України, 664.74kb.
- Робоча навчальна програма на 2011-2012 н р. Кримінальний процес, 1266.74kb.
- 1. Предмет, основні поняття І завдання кримінального процесу України, 38.65kb.
ПРОЦЕСУ
11. Поняття, значення і система принципів
кримінального процесу
Насамперед слід зазначити: кримінально-процесуальна діяльність суттєво зачіпає права та законні інтереси учасників процесу. Кримінальне судочинство може бути джерелом підвищеної небезпеки для кожної особи і для судочинства в цілому, якщо воно не базується на демократичних і гуманних принципах або ці принципи тільки проголошені, але їх не додержують.
Принципами кримінального процесу є основні положення, які закріплюють найбільш загальні і суттєві властивості кримінального процесу, виражають його природу і демократичну суть.
Кримінальний процес, як діяльність органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, щодо порушення, розслідування і розгляду кримінальних справ суворо регламентований нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи, як основні положення цієї діяльності, теж повинні бути закріплені у кримінально-процесуальних нормах, бо інакше вони не будуть регулювати правову діяльність і правовідносини.
Щоб отримати значення принципів, основні положення повинні діяти на всіх стадіях кримінального процесу або на деяких з них. Але кожне основне положення, яке визначається принципом, обов'язково повинно діяти у стадії судового розгляду, що обумовлено значущістю і місцем цієї стадії у кримінальному процесі. Які критерії визнання певного положення принципом?
Як свідчить аналіз наукової літератури, до критеріїв визнання певного положення принципом кримінального процесу слід, віднести таку сукупність властивостей:
1. Найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визначають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів.
2. Принципи виражають панівні в даній державі політичні і правові ідеї, які стосуються завдань, способу формування і здійснення правосуддя у кримінальних справах.
3. Принципи повинні бути закріплені у нормах права.
4. Принципи мають діяти на всіх або кількох стадіях кримінального процесу і обов'язково в її основній стадії - стадії судового розгляду.
5. Порушення будь-якого принципу означає незаконність рішення у справі та обов'язкове його скасування.
Таким чином, принципи кримінального процесу — це найважливіші правові положення, які визначають побудову кримінального процесу в цілому форму і зміст його стадій та інститутів, порушення яких обов'язково тягне за собою скасування рішення у справі.
Значення принципів полягає в тому, що вони:
по-перше, відображають демократизм і гуманізм кримінального процесу, визначають Його структуру і систему;
по-друге, служать основою для подальшого удосконалення кримінально-процесуальних норм і окремих кримінально-процесуальних інститутів.
по-третє, принципи кримінального процесу є базою для розтлумачення і застосування кримінально-процесуальних норм, їх дотримання є необхідною умовою для досягнення всіх завдань кримінального судочинства.
Із визначення поняття принципів кримінального процесу випливає, що принципами є тільки ті основні положення, які мають нормативно-правовий характер. Тому система принципів кримінального процесу обов'язково повинна бути закріплена у законодавстві і, насамперед, у Конституції України. Проте буде неправильно будувати систему принципів кримінального процесу тільки на основі принципів, закріплених у Конституції. Всі принципи кримінального процесу взаємопов'язані і взаємообумовлені, тому мають важливе значення для кримінального судочинства, незалежно від того, чи вони прямо сформульовані у Конституції або випливають з конституційних положень, чи закріплені у кримінально-процесуальному законі.
Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що. до системи принципів кримінального процесу входять:
- законність;
- публічний характер кримінально-процесуальної діяльності;
- недоторканність особи, охорона її честі і гідності; недоторканність житла, охорона життя громадян, таємниця листування, телеграфних повідомлень, телефонних розмов, банківських вкладів та рахунків;
- здійснення правосуддя тільки судом;
- незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону;
- рівність громадян перед законом і судом;
- національна мова судочинства;
- гласність судового процесу;
забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист;
- презумпція невинуватості;
- всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи;
- змагальність і диспозитивність;
- одноособовий, колегіальний розгляд кримінальних справ у
- участь представників громадських організацій і трудових колективів у кримінальному судочинстві;
- вільна оцінка доказів;
- безпосередність дослідження доказів і усність судового розгляду.
В юридичній літературі визначені й інші принципи кримінального процесу, зокрема, науковість, стадійність, справедливість, але вони не визначають побудови і характеру кримінального процесу.
Всі принципи тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють, і тому є всі підстави говорити не просто про сукупність, а про систему принципів кримінального процесу.
12. Принцип законності
Принцип законності - у загальному формулюванні можна визначити як вимогу точного і неухильного дотримання законів органами дізнання, досудового слідства прокуратури і суду, а також усіма учасниками провадження у кримінальній справі. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конституції органи законодавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах та у відповідності до законів України.
Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. В ч. 1 ст. 68 Конституції закріплений обов'язок громадян України неухильно додержувати положень Конституції та законів України.
У кримінальному процесі законність має двоякий характер.
Розслідуючи і вирішуючи кримінальні справи, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду тим самим затверджують у суспільстві та державі режим законності. Але ця мета не повинна досягатися будь-якими засобами, а тим більше - через порушення діючих законів. Хоча кримінально-процесуальна діяльність і спрямована на усунення порушень закону, сама вона повинна здійснюватись лише відповідно до закону. Від органів держави, які здійснюють власні повноваження у кримінальному процесі, принцип законності вимагає безумовного дотримання, правильного застосування і точного виконання закону протягом всього провадження у справі.
Принцип законності знаходить своє відображення в єдиному й обов'язковому порядку провадження у всіх кримінальних справах (ст. 1 КПК) і є гарантією від свавілля в діяльності державних органів.
Суд, прокурор, орган дізнання, незалежно від компетенції і процесуального становища, спрямовують свою діяльність на здійснення в кінцевому підсумку завдань кримінального судочинства, у тому числі і на забезпечення правильного застосування закону (ст. 2 КПК).
Таким чином, метою діяльності вказаних органів є правильне застосування закону (кримінально-процесуального, кримінального).
Зміст принципу законності розкривається у ст. 5 КПК, відповідно до якої ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений, інакше, ніж на підставах і в порядку, встановлених законом.
Кримінально-процесуальна діяльність пов'язана із серйозними правообмеженнями для осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, а тому в ході її здійснення повинен дотримуватись закон.
Механізмами забезпечення законності у кримінальному процесі служать, як судовий, так і прокурорський нагляд.
Суттєві порушення кримінально-процесуального закону (ст. 370 КПК) та неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК) є підставами для скасування або зміни вироку.
13. Публічний характер кримінально-процесуальної діяльності (принцип публічності)
Публічність кримінального процесу полягає в тому., що орган дізнання, слідчий, прокурор, суд при порушенні, розслідуванні, розгляді і вирішенні кримінальних справ у межах своєї компетенції зобов'язані вжити всіх необхідних заходів та вчинити всі законні дії для розкриття злочину, викриття винних, встановлення всіх обставин справи і забезпечення прав учасників процесу, незалежно від поглядів зацікавлених осіб.
Зміст принципу публічності розкривається у таких положеннях:
І. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів щодо встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, та їх покарання або застосування інших видів впливу, а також щодо відшкодування заподіяної злочином шкоди, незалежно від позиції будь-яких органів, установ, організацій, осіб, зокрема потерпілого і обвинуваченого (ст. 4 КПК).
Таким чином, більшість кримінальних справ за загальним правилом не залежить від волі потерпілого.
Такі кримінальні справи відносять до категорії справ публічного обвинувачення.
Діюче кримінально-процесуальне законодавство у ч. 1 і ч.2 ст. 27 КПК передбачає виняток із загального правила.
Справи про злочини, передбачені ст. 125 (умисне легке тілесне ушкодження), ч.1 ст.126 (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень), а також ст. 356 (самоправство) КК України щодо дій, якими заподіяна шкода правам та інтересам окремих громадян, порушуються тільки за наявності скарги потерпілого.
Такі кримінальні справи належать до категорії справ приватного обвинувачення, оскільки право підтримувати обвинувачення щодо них належить самому потерпілому. Доля даної категорії кримінальних справ залежить від волі потерпілого. Якщо до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку відбулось примирення потерпілого з підсудним, то провадження у кримінальній справі закривається (п. 6 ч. 1 ст. 6 КПК).
Справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України (зґвалтування без обтяжуючих обставин), порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого (як і справи приватного обвинувачення), але після порушення вони перетворюються на справи публічного обвинувачення і закрити їх за примиренням потерпілого з обвинуваченим і підсудним не можна. Такі кримінальні справи належать до категорії справ приватно-публічного обвинувачення.
Якщо справи, що віднесені до категорії справ приватного і приватно-публічного обвинувачення, порушує прокурор, то вони стають справами публічного обвинувачення. У випадку вступу прокурора у справу приватного обвинувачення з метою захисту державних або суспільних інтересів, або прав громадян, справа за примиренням потерпілого з підсудним закриттю не підлягає (ч. 4 ст. 27 КПК).
2. Слідчий, прокурор під час розслідування кримінальної справи зобов'язані встановити всі суттєві для справи обставини, зібрати і перевірити необхідні докази, не ставлячи з'ясування тієї чи іншої обставини, отримання того чи іншого доказу в залежність від прохання про це зацікавленої особи і не залишаючи той чи інший факт нез'ясованим лише з тих мотивів, що особи, які беруть участь у справі, не заявили про це клопотання.
3. Розглядаючи кримінальну справу по суті, суд не повинен обмежуватись дослідженням доказів, які зібрані на досудовому слідстві, а за власною ініціативою зобов'язаний збирати і досліджувати додаткові докази для встановлення істини у справі, винесення законного і обґрунтованого вироку або іншого рішення.
14. Принцип недоторканності особи, охорони її честі
та гідності
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції).
Кожен має право на повагу до своєї гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 1, 2 ст. 28 Конституції).
Кожна особа має право на свободу та особисту недоторканність (ч. 1 ст. 29 Конституції).
Зазначені норми гарантують кожному громадянинові охорону його честі і гідності. Але під час кримінально-процесуальної діяльності в інтересах розкриття і розслідування злочинів може виникнути необхідність в обмеженні вказаного конституційного права.
Принцип недоторканості особи, охорони 17 честі і гідності у кримінальному процесі може бути сформульований таким чином: ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, відданий особистому обшуку, приводу, примусово поміщений в медичний заклад для обстеження не інакше, як на підставах і в порядку, передбачених законом.
Даний принцип закріплено у ст.ст. 28 і 29 Конституції, ст. 14 КПК України. Його зміст розкривається у таких положеннях:
1. Особа може бути позбавлена волі (як кримінальне покарання) тільки за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.
2. Запобіжний захід взяття під варту може застосовуватись до особи не інакше, як за мотивованим рішенням суду на підставах і в порядку, встановлених у законі (ч. 2 ст. 29 Конституції).
Підстави і порядок обрання цього запобіжного заходу передбачені в ст.ст. 148,150, 155-158 КПК.
3. Короткочасне затримання особи за підозрою у вчиненні злочину може провадитись тільки на підставах і в порядку, вказаних в ст.ст. 106, 115 КПК. Відповідно до ч .3 ст. 29 Конституції обґрунтованість затримання повинна бути перевірена судом протягом 72 годин.
Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72-х годин з моменту затримання їй не вручено мотивоване рішення суду ,про тримання під вартою. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити у суді своє затримання.
4. Якщо особистий обшук проводиться не під час фізичного захоплення підозрюваного, затримання або арешту і не є складовою обшуку чи виїмки у приміщенні або в іншому місці, то він здійснюється за постановою органу дізнання або слідчого і тільки зі санкції прокурора.
5. Привід свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, якщо вони без поважних причин не з'явились в Органи досудового розслідування або в суд, здійснюється органами внутрішніх справ лише за мотивованою постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду (ст.ст. 70, 72, 136, 288, 290, 292 КПК).
Процедура здійснення приводу передбачена Інструкцією про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання та ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих; і свідків (затверджена наказом МВС України 23 грудня 1995 р., № В64).
6. Поміщення обвинуваченого у медичні заклади для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи здійснюється лише судом за поданням слідчого, погодженого з прокурором (ст. 205 КПК), або за постановою судді чи ухвали суду.
7. Під нас провадження в кримінальній справі не допускається вчинення дій, які принижують честь і гідність особи. Слідчий не має права бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, коли це пов'язано з необхідністю її оголювати. При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для и здоров'я.
Для забезпечення незалежності від будь-яких органів чи осіб закон передбачає додаткові гарантії недоторканності Президента, кандидатів у Президенти, кандидатів у депутати, суддів.
Завідомо незаконні затримання, привід або арешт, а також постановлення судами завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови тягнуть за собою кримінальну відповідальність посадових осіб (ст.ст. 371 і 375 КК України).
15. Принцип недоторканності житла, охорони особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, банківських вкладів та рахунків
Відповідно до ч. 1 ст. 30 Конституції та ч. 1 ст.14' КПК України громадянинові гарантується недоторканність житла.
Під житлом слід розуміти приміщення, яке призначене для постійного або тимчасового проживання осіб, я також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших власних потреб.
Ніхто не має права безперешкодно ввійти в житло проти волі осіб, які проживають в ньому.
Не допускається проникнення в житло або інше володіння особи, проведення в них оглядів або обшуків не Інакше, як за мотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням людей і майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший встановлений законом порядок проникнення у житло або інше володіння особи, проведення в них обшуку чи огляду (ч. 2 ст. З0 Конституції), Так, наприклад, ч. 15 ст. 11 Закону України "Про міліцію" надає працівникам міліції право для виконання покладених на них обов'язків входити безперешкодно у будь-який час доби на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян у разі переслідування злочинця або припинення злочину, що загрожує життю мешканців, а також при стихійному лихові та інших надзвичайних обставинах.
Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, які вчинені посадовими особами і порушують недоторканність громадян, тягнуть за собою кримінальну відповідальність за ст. 162 КК України.
Під поняттям "особисте життя громадян" слід розуміти інтимне життя, зокрема сімейне, спосіб улаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, а також переконання, інтереси, уподобання, звички тощо.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Діюче кримінально-процесуальне законодавство покладає на посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, обов'язок вживати заходів щодо запобігання розголошення відомостей про особисте життя громадян, які були залучені до кримінального судочинства. Якщо існує загроза розголошенню відомостей про інтимне життя осіб, що беруть участь у справі, суддя повинен прийняти рішення про розгляд справи у закритому судовому засіданні (ч. 2 ст. 20 КПК).
Під час виїмки або обшуку слідчий повинен вживати заходів щодо не розголошення при цьому обставин особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК). Цього правила слід додержувати і при проведенні інших слідчих дій.
Ст. 31 Конституції України гарантує громадянам таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
У разі наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист, за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб може проводитися прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження із застосуванням або без застосування звуко-, відеозапису, фото- і кінозйомки.
Прослуховування телефонних та інших переговорів, розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду (ст.141 КПК України).
Порушення таємниці листування, телефонних розмов і телеграфної чи іншої кореспонденції громадян тягнуть за собою кримінальну відповідальність (ст.163 КК України).
16. Принцип здійснення правосуддя тільки судом
Згідно з ч. 1 ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції.
Правосуддя здійснюють професійні судді, а у випадках, визначених законом, народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст.127 Конституції).
Положення Конституції знайшло своє відображення у ст. 15 КПК України, де зазначено, що ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню не інакше, як за вироком суду і відповідно до закону. Цим визначається виключне положення суду серед інших державних органів, що ведуть процес.
Слідчий і прокурор на стадії досудового розслідування також вирішують питання про винуватість обвинуваченого. Але їх висновок про винуватість особи має попередній характер. Дане Питання вирішується остаточно тільки на стадії судового розгляду на основі дослідження й оцінки всіх доказів, зібраних як до суду, так і під час суду.
Органи досудового розслідування, як і суддя при попередньому розгляді справи, мають право закрити кримінальну справу або звільнити винуватого від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами, що передбачені законом. У такому випадку особі, яка звільняється від кримінальної відповідальності, надається право заперечувати проти закриття кримінальної справи і вимагати, щоб питання про її винуватість або невинуватість було вирішене тільки у вироку, який буде винесений на судовому засіданні.
Дія принципу здійснення правосуддя тільки судом поширюється на всі судові стадії процесу.
Скасування або зміна судового рішення першої інстанції допускається не. інакше, як вищестоящим судом і в порядку здійснення правосуддя у кримінальних справах. Жодне судове рішення не може, бути скасоване або змінене будь-яким державним органом, в тому числі і вищою державною владою.
Відповідно до ч. 5 ст. 125 Конституції створення надзвичайних і особливих судів не дозволяється. Це означає, що революційні трибунали, військово-польові суди відійшли в історію.
Принцип здійснення правосуддя тільки судом є гарантією того, що без судового розгляду з дотриманням всіх процесуальних правил жоден громадянин не може бути визнаний винуватим із застосуванням до нього кримінального покарання.
17. Принцип незалежності суддів і підкорення їх
тільки закону
Незалежність судової влади і їх рівність з іншими гілками державної влади є ознаками правової держави, в якій кожний громадянин має право на захист своїх прав і свобод незалежним і неупередженим судом.
Відповідно до ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів будь-яким чином забороняється.
При здійсненні правосуддя, щодо кримінальних справ судді і народні засідателі незалежні і підкоряються тільки закону. Судді і народні засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст.18. КПК ).
Зміст даного принципу виявляється у таких положеннях :
1. При вирішенні кримінальних справ будь-яке втручання у діяльність суду з боку громадян, громадських організацій, посадових осіб, державних органів не допускається.
Ніхто не має вправа вказувати суддям, як вони повинні вирішувати справу, який вирок винести, кого засудити, яке покарання призначити.
Суддя при здійсненні правосуддя і прийнятті рішення у справі повинен керуватись лише законом, виходити зі свого внутрішнього переконання, ґрунтуючись на всебічному, об'єктивному і повному дослідженні всіх обставин справи.
2. Вищестоящий суд, у тому числі і Верховний Суд України, скасовуючи вирок суду першої інстанції і повертаючи кримінальну справу на новий розгляд в іншому складі суддів, не має права вказувати, як вони повинні її вирішити. Судді, розглядаючи повторно кримінальну справу після скасування першого вироку, вирішують її за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом.
3. Судді при вирішенні кримінальних Справ незалежні від висновків досудового розслідування, а також від правової позиції прокурорів, захисників та інших учасників судового розгляду.
4. Незалежність самого складу суду зокрема, народних засідателів, від судді, суддів - членів складу суду від головуючого, тобто можливість кожного судді і народного засідателя вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийнятті рішень за своїм переконанням.
При постановленні вироку суддя має право залишитись при своїй думці.
Діюче законодавство передбачає гарантії, незалежності суддів при здійсненні правосуддя, що виявляється;
а) у суворо встановленому порядку призначення або обрання на посаду судді і звільнення з цієї посади (ст.ст. 126, 127, 128 Конституції);
б) у суворо встановленій законом юридичній процедурі здійснення правосуддя;
в) у встановленій кримінальній та адміністративно-правовій відповідальності за втручання в діяльність судді і вияв неповаги до суду;
г) у закріпленні особистої недоторканності й особистої безпеки суддів (ч. 1 ст. 126 Конституції, ст. 13 Закону України "Про статус суддів", Закон України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів");
д) у таємниці нарадчої кімнати під час постановлення вироку або іншого судового рішення (ст. 322 КПК);
е) у створенні необхідних організаційно-технічних, інформаційних умов для діяльності суддів;
ж) у матеріальному та соціальному забезпеченні суддів.
18.Принцип здійснення правосуддя у кримінальних справах на засадах рівності громадян перед законом
і судом
Даний принцип кримінального процесу закріплений у низці конституційних норм, а також в КПК України (ст. 16).
Відповідно до ст. 21 Конституції усі люди є вільними і рівними щодо своєї гідності та прав.
Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом (ч. 1 ст. 24 Конституції).
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції).
Згідно з п. 2 ст. 129 Конституції, одним з основних принципів судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Зазначені положення Конституції, відтворені у КПК, не створюють ніяких привілеїв або підстав для дискримінації жодної особи, яка бере участь у справі. Ці вимоги поширюються на все провадження справи, а не тільки на судові стадії.
Всі суб'єкти кримінального судочинства, які займають однакове процесуальне положення, рівні перед законом і судом, прокурором і органами досудового розслідування. Кожний з них у межах свого процесуального становища має однакову можливість користуватися передбаченими законом процесуальними правами та однаково виконувати покладені на них обов'язки. Щодо підозрюваних і обвинувачених, це виявляється в їх рівному праві на кваліфіковану юридичну допомогу з боку захисника у всіх, без винятку, кримінальних справах.
Рівність громадян перед судом і законом виявляється і в тому, що при порушенні, розслідуванні, розгляді, вирішенні кримінальних справ щодо всіх громадян застосовується одне й те ж кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство. Всі громадяни несуть однакову відповідальність перед судами, не маючи при цьому ніяких привілеїв і не зазнаючи жодних обмежень.
Наявність правил про підслідність і підсудність кримінальних справ не суперечить принципу рівності громадян перед законом і судом. Громадяни не отримують ніяких привілеїв, наприклад, у тих випадках, коли кримінальна справа розглядається по суті вищестоящим судом. Щодо всіх справ встановлений єдиний і обов'язковий для всіх судів, органів прокуратури і досудового розслідування порядок кримінальне-процесуального провадження.
Як виняток, з принципу рівності громадян перед судом і законом можна розглядати правила про недоторканність Президента України, кандидатів у Президенти, депутатів, кандидатів у депутати, суддів. Такий виняток необхідний для забезпечення належного виконання вказаними особами функцій, незалежно від незаконних впливів.
Порушення принципу рівності громадян перед законом і судом тягне за собою кримінальну відповідальність (ст.161 КК України).
19. Принцип національної мови судочинства
Державною мовою в Україні є українська мова (ч. 1 ст. 10 Конституції). Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України і визначається законом (ч. 5 от, 10 Конституції). Детально цей принцип врегульований в Законі України "Про мови"( ст.. 19 КПК).
Зміст принципу національної мови судочинства розкривається в таких положеннях :
1. Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості (ч. 1 ст. 19 КПК). Однією з вимог, що ставиться до кандидатів у судді, є володіння державною мовою (ч.3 ст. 127 Конституції),
2. Особам, що беруть участь у справі (підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому, цивільному позивачу, їх представникам, експертам, свідкам та іншим) і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ч. 2 ст.9 КПК).
Визначення поняття особи, яка не володіє мовою судочинства, закон не подає.
Це поняття - оцінювальне, тому питання про володіння або не володіння мовою судочинства у кожному конкретному випадку вирішує слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суд.
Володіння мовою передбачає здатність особи добре її розуміти і вільно нею висловлюватись.
3. Слідчі і судові документи, відповідно до встановленого законом порядку, вручаються обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє (ч. 3 ст. 19 КПК).
Обвинуваченому вручаються у перекладі його рідною мовою тільки ті процесуальні документи, копії яких повинні обов'язково надаватись йому, наскільки того вимагає закон (наприклад, постанова про притягнення як обвинуваченого ч. 2 ст. 140, обвинувальний висновок - ст. 254 КПК, вирок - ст. 344 КПК).
Недотримання принципу національної мови судочинства тягне за собою скасування прийнятих у справі рішень. Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження додаткового розслідування, якщо порушені вимоги ст. 19 КПК про забезпечення обвинуваченому, який не володіє мовою, якою ведеться судочинство, перекладача (підпункт "в" п. ІЗ постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, яке регулює повернення справ на додаткове розслідування" від 25 березня 1988 р.).
Якщо справу розглянуто без участі перекладача у тих випадках коли підсудний не володіє мовою, якою провадилося – це є істотним порушенням (відповідно до п. 5 ч. 370 КПК кримінально-процесуального закону), яке тягне безумовне скасування вироку.
20. Принцип гласності судового процесу
Одним із принципів судочинства є гласність судового процесу і його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ч. 3 ст.129 Конституції).
Гласність кримінального процесу полягає в тому, що, за загальним правилом, суд розглядає справи на відкритих засіданнях у присутності громадян, які не є учасниками процесу, представників засобів масової інформації, які мають вільний доступ до зали судового засідання.
Кожний громадянин України, який досягнув 16-річного віку, має право бути присутнім під час слухання кримінальної справи. Хід судового розгляду і його результати можуть висвітлюватись у пресі, по радіо, на телебаченні. З метою підвищення ролі судового процесу в необхідних випадках повідомляють громадян за місцем роботи або проживання підсудних про судові процеси, а також після вступу вироку в законну силу повідомляють про результати розгляду кримінальної справи.
Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. їх зміст може бути доведений до відома населення через засоби масової інформації.
Однак у вироках щодо справ, які слухалися на закритих судових засіданнях, не повинно міститися відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.
Діюче законодавство передбачає винятки з принципу гласності. Розгляд справ, в яких зачіпаються інтереси державної таємниці, завжди проводяться у закритих, судових засіданнях (ч. 1 ст. 20 КПК).
Перелік зведень, що містять державну таємницю, вказані у Законі України "Про державну таємницю".
Крім того, за мотивованим рішенням суду, закритий судовий розгляд допускається у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку; у справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист (ч. 2 ст. 20 КПК).
Дія принципу гласності при провадженні досудового розслідування обмежена, оскільки на цій стадії застосовується правило про недопустимість розголошення даних розслідування (ст. 121 КПК). Але особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор мають право проінформувати громадськість про обставини вчинення злочину в обсязі, який вони визнають можливим (ч. 2 ст. 10 КПК) або дозволити це зробити іншим особам.
21. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63 Конституції).
Забезпечення даним суб'єктам права на захист відповідно до п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції є одним з основних принципів судочинства. Він закріплений у ст. 21 КПК.
Під правом на захист розуміється сукупність процесуальних прав, які закон надає підозрюваному і обвинуваченому для заперечення висунутих проти них підозр і обвинувачень; поданні доказів, що виправдовують їх або пом'якшують відповідальність, а також для захисту інших законних інтересів у кримінальній справі. Не слід зводити поняття права на захист до права підозрюваного й обвинуваченого мати захисника.
Зміст першого значно ширший. Право мати захисника - це один із виявів права на захист, його складова частина
Зміст принципу забезпечення права підозрюваному й обвинуваченому на захист полягає в таких положеннях :
1. Підозрюваний і обвинувачений як суб'єкти кримінального судочинства на кожній його стадії наділяються такою сукупністю процесуальних прав, яка дозволяє їм особисто захищатись від висунутих проти них підозр і обвинувачень у вчиненні злочину і відстоювати свої законні інтереси у кримінальній справі (ст.ст. 43, 43і. 142.263 КПК);
2. Закон надає вказаним особам можливість користуватись допомогою захисника, а в деяких випадках визнає неможливим здійснення правосуддя у справі без його участі (ст. 45 КПК). Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших органах в Україні є адвокатура (ч. 2 ст. 59 Конституції).
Право на захист передбачає обов'язкову його реалізацію. Відповідно до ч. 2 ст. 21 КПК України особа, яка провадить дізнання слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.
Суб'єкти, що здійснюють провадження у справі, зобов'язані роз'яснити особам, які беруть участь у справі, в тому числі підозрюваному і обвинуваченому, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст. 53 КПК). Про виконання даних дій робиться відмітка у протоколі затримання, у постанові про притягнення як обвинуваченого, у протоколі ознайомлення підозрюваного й обвинуваченого з постановою про призначення експертизи та у протоколі судового засідання.
Прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані, встановлювати у кожній справі, поряд з обставинами, що викривають підозрюваного й обвинуваченого, також обставини, що виправдовують або пом'якшують їх вину (ст. 22 КПК), незалежно від того, виявлені вони захистом, чи ні.
Всі клопотання підозрюваного й обвинуваченого, їх захисника, що спрямовані на оспорювання підозри або обвинувачення, отримання доказів, що виправдовують або пом'якшують відповідальність особи, повинні розглядатись і вирішуватись у встановленому законом порядку. Відмова у задоволенні таких клопотань повинна бути мотивована відповідною постановою (ст. 129 КПК).
Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист виявляється також і у забороні вирішення справи у гірший бік у кримінальному процесі.
Суд при розгляді кримінальної справи по суті не може вийти за межі того обвинувачення, яке було сформульоване на досудовому слідстві і за яким суддя за результатами попереднього розгляду справи призначив справу до судового розгляду.
Апеляційна і касаційна інстанції при скасуванні вироку не мають права посилити міру покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Вирішення справи у гірший бік означає грубе порушення права на захист, і тому в кримінальному процесі не допустиме.
Обвинувачений є суб'єктом права на захист на всіх стадіях кримінального пронесу. Право на захист - не тільки гарантія інтересів особи, а й гарантія інтересів правосуддя. Тому обмеження права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист є істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства, яке тягне повернення кримінальної справи па додаткове розслідування (підпункт б п. 13 постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, яке регулює повернення справ на додаткове розслідування"), а також на безумовне скасування вироку (ст. 370 КПК).
22. Принцип презумпції невинуватості
Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не Може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальний вирок суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України). Це - загальний зміст принципу презумпції (припущення) невинуватості у кримінальному процесі. Ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду й відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК).
Зміст даного принципу знаходить свій вияв у таких правилах:
1. Визнати особу винуватою у вчиненні злочину може лише суд через обвинувальний вирок, що набрав законної сили.
Презумпція невинуватосте є виявом не особистої думки тієї чи іншої особи, яка здійснює провадження у справі, а об’єктивно правовим положенням.
Слідчий, який формує обвинувачення, пред’являє його обвинуваченому, складає обвинувальний висновок, а також прокурор, який затверджує цей висновок і підтримує в суді державне обвинувачення, - впевнені у винуватості обвинуваченого. Але їх висновки про винуватість обвинуваченого мають попередній характер.
Закон пов'язує можливість визнати особу винуватою у вчиненні злочину з обов'язковим проведенням судового розгляду - стадії, де зосереджені максимальні гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого і перевірка доведеності обвинувачення. Остаточний висновок про винуватість особи може бути сформульований у вироку суду тільки після дослідження всіх доказів судом. До набрання вироком законної сили обвинуваченого не можна називати злочинцем, оскільки обвинувачений - це ще не винуватий.
2. Обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість. Обов'язок доводити вину лежить на обвинувачеві. Вказане положення випливає з ч. 2 ст. 62 Конституції. Частина 2 ст.22 КПК забороняє прокурору, суду, слідчому, особі, яка провадить дізнання, перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.
3. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Всі сумніви стосовно вини особи тлумачаться на її користь (ч. 2 ст. 327 КПК).
4. Недоведена винуватість має юридично те значення, що і доведена невинуватість.
Кримінально-процесуальний закон передбачає таку підставу для постановлення виправдувального вироку, як недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (ч. 4 ст. 327 КПК).
Принцип презумпції невинуватості діє на всіх стадіях кримінального процесу і зорієнтовує всіх службових осіб та органи держави на об'єктивне, неупереджене встановлення обставин справи, без чого неможливе обґрунтоване і справедливе вирішення кримінальної справи судом.
Відхилення від вимог презумпції невинуватості веде до порушення законності у правосудді та порушення прав і законних інтересів громадян.
23. Принцип всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи
Злочин, який є предметом дослідження у кримінальній справі, завжди є подією минулого щодо діяльності слідства і суду.
Слідчий приступає до розслідування справи, а суд до його розгляду після того, як злочин вже був вчинений. Тому їх діяльність має ретроспективний характер (звернена в минуле) і спрямована на відтворення обставин вчинення злочину.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд, прокурор не можуть спостерігати досліджувану ними подію, а встановлюють всі факти за допомогою доказів.
Всі обставини справи повинні бути досліджені повно, об'єктивно, всебічно, що є гарантією встановлення істини у справі.
Частина 1 ст. 22 КПК покладає на прокурора, слідчого, особу, яка провадить дізнання, обов'язок вжити всіх передбачених законом заходів щодо всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його відповідальність.
Вимога всебічного дослідження означає, що у кримінальній справі повинні бути висунуті і перевірені всі можливі версії про подію злочину, осіб, що його вчинили, мотиви злочину і т. ін. Така перевірка спрямовує доказову діяльність, запобігає однобічності і суб'єктивізму, забезпечує правильний хід доказування.
Повнота дослідження полягає у з'ясуванні всіх обставин, що входять у предмет доказування і мають значення для правильного вирішення справи (ст.ст. 23,64,433 КПК).
Об'єктивність означає неупереджене дослідження посадовою особою всіх обставин справи.
Провадження у справі повинно бути позбавлене як обвинувального, так і виправдувального спрямування.
Діючи на всіх стадіях процесу, вказаний принцип забезпечує законність і обґрунтованість всіх слідчих і судових актів. Його вимоги лежать в основі вимог правил про об'єднання і виділення кримінальних справ, притягнення особи як обвинуваченої, складання і затвердження обвинувального висновку, постановлення вироку.
Принцип всебічності, повноти і об'єктивності забезпечується низкою процесуальних гарантій, в тому числі правилами про відводи заінтересованих у результаті справи осіб (ст. ст. 54-63 КГІК) та про визнання незаконними внаслідок однобічності і неповноти досудового або судового слідства винесених по справі рішень (ст. ст. 246, 281, 368 КПК).
24. Принцип змагальності і диспозитивності
У пункті 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України до основних засад кримінального судочинства віднесено змагальність сторін і свобода у наданні ними суду своїх доказів та у доведенні перед судом їх переконливості.
Принцип змагальності найбільш чітко виявляється на стадії судового розгляду, особливо в такій його частині, як судові дебати. У досудових стадіях його дія обмежена.
Змагальність - це така побудова судового розгляду, в якій функції обвинувачення і захисту відокремлені від суду, який вирішує справу, і здійснюються сторонами, наділеними рівними процесуальними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд керує процесом і вирішує кримінальну справу по суті.
Основними елементами змагальності є :
- відокремлення функцій обвинувачення і захисту від функції правосуддя і здійснення їх незалежними один від одного суб'єктами;
- наділення сторін рівними процесуальними правами для здійснення своїх функцій (ст. 261 КПК)
- керуюче положення суду у процесі і надання тільки суду права приймати у справі рішення.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р, зазначив, що у статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру (п. 18 Постанови). Виходячи з цього, при попередньому розгляді справи суддею слід у всіх справах, що надійшли до суду і обвинувальний висновком визнавати обов'язковою участь прокурора у судовому засіданні ( п. 1 ст. 253).
Диспозитивність полягає у наданні учасникам кримінального процесу свободи у можливості подавати докази і доводити перед судом їх переконливість.
Порушення принципу змагальності і диспозитивності є істотним порушенням кримінально - процесуального закону, яке тягне за собою скасування вироку (ст. 370 КПК).
25. Принцип участі представників громадських організацій і трудових колективів у кримінальному
судочинству
Цей принцип включає в себе :
- участь народних засідателів і присяжних у судовому розгляді (ч. 3 ст. 17 КПК);
- участь у судовому розгляді справ про злочини неповнолітніх представників підприємств, установ і організацій за місцем навчання або роботи неповнолітнього, представників громадських організацій за місцем роботи батьків, опікуна або піклувальника підсудного (ст. 443 КПК);
- передача особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 10 КПК);
- особиста і громадська порука як запобіжні заходи (ст. ст. 152, 154 КПК);
- покладення на трудовий колектив обов'язку по нагляду за засудженим у разі звільнення його від відбування покарання з випробуванням і проведення з ним виховної роботи (ч. 10 ст. 335 КПК);
рішення суду про призначення неповнолітньому засудженому громадського вихователя (ст. 446 КПК);
- розгляд судом клопотань колективом підприємств, установ чи організацій про дострокове зняття судимості (ч. 1 ст. 414 КПК).
Широкий суспільно-політичний світогляд, багатий і різноманітний життєвий і професійний досвід народних засідателів, представників підприємств, установ, організацій, свіжість сприйняття, активна участь у судовому розгляді сприяють повному, всебічному й об'єктивному дослідженню обставин справи, прийняттю законних, обґрунтованих і справедливих рішень суду, охороні прав і законних інтересів громадян та організацій, виявленню та вжиттю заходів до усунення причин та умов вчинення злочинів, розширенню гласності сприяють підвищенню авторитету суду і виховному впливу судових процесів.
26. Принцип вільної оцінки доказів
Даний принцип полягає в тому, що суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ст. 67КПК).
Зокрема, показання підозрюваного й обвинуваченого, в яких вони визнають свою вину у вчиненні злочину, не є вирішальним доказом.
Закон передбачає, що будь-які показання підозрюваного й обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74 КПК).
Навіть такий авторитетний, науковий доказ, як висновок експерта, теж є необов'язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (ч. 4 ст. 75 КПК). Якщо вони переоцінюють доказове значення визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, висновку експерта не критично ставляться до них, - це призводить до слідчих і судових помилок, неправильного прийняття рішення у справі, яке піддягає зміні або скасуванню.
Вільна за внутрішнім переконанням оцінка доказів слідчими органами, прокурором і судом не означає їх сваволі. Вона є контрольованою. Закон передбачає, що їх внутрішнє переконання повинно ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, і керуватись вони повинні законом; всі рішення, які приймають у справі, повинні бути мотивованими і ґрунтуватись на аналізі всіх доказів, що є у справі, а не на враженнях, міркуваннях, припущеннях цих органів.
Принцип вільної оцінки доказів (іноді в юридичній літературі його називають принципом оцінки доказів за внутрішнім переконанням, що є менш точним) діє на всіх стадіях кримінального процесу і поширюється не тільки на державні органи та особи, які ведуть процес, а й на інших учасників кримінально-процесуальної діяльності.
27. Принцип безпосередності дослідження доказів і усності судового розгляду
Такий принцип означає, що суд першої інстанції при розгляді справи зобов'язаний безпосередньо дослідити докази у справі, а саме:
- допитати підсудних, потерпілих, свідків;
- заслухати висновки експертів;
- оглянути речові докази;
- оголосити протоколи та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Лише у випадках, передбачених законом, допускається
відступ від цього принципу.
Зокрема, дозволяється оголосити показання підсудного і свідка, які були дані під час дізнання, досудового слідства або на суді, при наявності істотних суперечностей між показаннями, які вони дали на суді і під час досудового розслідування; коли підсудний відмовився дати показання на судовому слідстві або справа розглядається за його відсутності; коли явка свідка на судове засідання з тих чи інших причин неможлива; якщо при відкладенні розгляду справи свідок був допитаний, то при розгляді цієї справи в тому ж складі суду повторний виклик свідка не обов'язковий і його показання може бути оголошено коли здійснюються заходи безпеки стосовно свідка і суд звільняє його від обов'язку з'являтися в судове засідання, за наявності підтвердження показань, даних ним раніше (ст. ст. 301, 306 КПК).
Принцип безпосередності дослідження доказів діє на стадії досудового розслідування, але, наприклад, при передачі справи органами дізнання слідчому (ст. 104 КПК), від одного слідчого іншому (п. 9 ч. 1 ст. 227 КПК), при розслідуванні справи кількома слідчими (ст. 119 КПК) і при використанні показань свідків і потерпілих, допитаних іншим слідчим за окремим дорученням слідчого, у провадженні якого знаходиться справа (ст. 118 КПК), - дія даного принципу обмежується.
В обмеженому обсязі діє принцип безпосередності дослідження доказів на стадії касаційного провадження, бо там суд не має права допитати свідків, потерпілих, засудженого і виправданого, призначити експертизу і допитати експерта, але він може оглянути речові докази, оголосити показання, протоколи слідчих дій, інші документи.
Порушення цього принципу є підставою для скасування вироку або ухвали суду.
Усність процесу — це форма спілкування суду та учасників судового розгляду, усне обговорення всіх обставин кримінальної справи, заявлення клопотань, усне давання показань підсудним, потерпілим, свідками, експертами, оголошення документів, що є у справі.
Таке ведення судового процесу робить його доступним для присутніх у залі судового засідання та для інших людей, якщо використовується радіо, відеозапис, магнітофон.
Не суперечить принципу усності право свідка, даючи показання в суді, мати при собі нотатки у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам'яті (ч. 1 ст. 305 КПК), оскільки і в цьому випадку показання даються усно.
На досудовому слідстві теж широко діє принцип усності, але клопотання можуть заявлятись і письмово. Обвинуваченому і свідку, на їх прохання надається можливість написати свої показання власноручно, про що робиться відмітка у протоколі допиту (ст. 146, ч. 3 ст. 170 КПК).