1. Поняття, завдання та значення кримінального процесу. Кримінально-процесуальне законодавство України > Загальні поняття та історичні форми кримінального процесу

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 25

2. Поняття кримінального процесу,його завдання,

значення

У сучасних умовах державотворення особливої ваги набувають питання правового регулювання.

Правову основу боротьби із злочинністю становить декілька галузей правового регулювання:

1. Кримінальне право, яке встановлює перелік дій (або бездіяльності), що визнаються злочинами, визначає умови і заходи кримінальної відповідальності.

2. Законодавство про судоустрій і прокурорський нагляд, яке закріплює систему органів держави, що покликані вести боротьбу і злочинністю (правоохоронна система), і розмежовує їх компетенцію.

3. Кримінально-процесуальне право, яке визначає порядок, правила їв принципи, з дотриманням яких здійснюється діяльність щодо порушення кримінальних справ, притягнення винуватих до відповідальності за вчинені злочини.

Ця діяльність, будучи врегульованою процесуальним правом набуває характеру процесуальної діяльності, в якій центральне місце займає суд. Правосуддя у кримінальних справах тісно пов’язане і такими поняттями, як кримінальне судочинство і кримінальний процес, кримінально-процесуальне право і кримінально-процесуальна наука.

Найбільш поширеним є твердження про те, що кримінальний процес (або кримінальне судочинство - ці поняття тотожні) це діяльність, яка пов'язана з порушенням, розслідуванням, вирішенням кримінальних справ, що регулюється кримінально-процесуальним правом, а у сукупності (і діяльність, і процесуальне право) - становлять предмет науки кримінального процесу.

Слід зазначити, що кримінальний процес - це ще й навчальна дисципліна, в ході викладання якої вивчається теорія кримінального процесу.

Так, з змісту ст. І КПК випливає, що процесуальне право визначає порядок провадження кримінальних справах. Ст. 4 КПК визначає, що кримінальне судочинство здійснюється шляхом діяльності суду, прокурора, слідчого, органу дізнання, які в межах своєї компетенції зобов'язані у кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винуватих у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Щоб дати розгорнуте визначення кримінального процесу, необхідно з'ясувати його завдання, визначити коло суб'єктів, які виконують ці завдання і залучають до процесуальної діяльності інших суб'єктів, характер взаємовідносин, загальний об'єкт (предмет) цієї діяльності та процесуальні правовідносини.

Завдання кримінального процесу:

1. Охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (ст. 2 КПК ). У ході кримінального процесу мають бути залишені права і законні інтереси громадян та юридичних осіб, яким злочинними діями була заподіяна шкода. Всім особам, що беруть участь у справі, необхідно роз'яснити процесуальні права і забезпечити можливість їх реалізації.

2. Швидке і повне розкриття злочинів. Злочин вважається розкритим, якщо встановлені подія злочину і ті особи, які його вчинили. Завдання швидкого розкриття злочинів полягає в обов'язку органів держави у строки, передбачені законом, встановити всі обставини події злочину і виявити всіх осіб, які його вчинили, щоб максимально наблизити призначення винуватому покарання до моменту вчинення злочину. Пленум Верховного Суду України у постанові № 3 "Про строки розгляду судами України кримінальних і цивільних справ" від 1 квітня 1994 р, звернув увагу суддів на необхідність підвищення особистої відповідальності за своєчасний та якісний розгляд судових справ.

Навмисне порушення процесуального закону чи несумлінність що спричинили тяганину при розгляді кримінальних справ, істотно обмежили права і законні інтереси громадян, слід розглядати з урахуванням конкретних обставин як неналежне виконання професійних обов'язків судді. Це стосується й органів дізнання, досудового слідства, прокуратури.

Повне розкриття злочинів означає, що у кожній кримінальній справі повинні бути встановлені всі обставини, ідо входять у предмет доказування (ст.ст. 23, 64, 433 КПК). Злочин вважається повністю розкритим тільки після набрання обвинувальним вироком законної сили, а у випадках відмови в порушенні кримінальної справи або її закриття за нереабілітуючими підставами - після набрання чинності відповідної постанови або ухвали суду.

3. Викриття винуватих. Ця вимога покладає на державні органи, що ведуть процес, обов'язок виявити всіх осіб, що вчинили злочини, і встановити винуватість кожної з них. Встановлення ступеня винуватості є обов'язковою умовою вирішення питання про кримінальну відповідальність і покарання конкретної особи.

4.Забезпечення привального застосування Закону полягає у тому, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараний. Саме це є гарантією встановлення об'єктивної істини у справі, тобто застосування до винуватого справедливого заходу впливу, і непритягнення до відповідальності невинуватого. Неправильне застосування закону є підставою для скасування прийнятих у справі рішень і повернення кримінальної справи до тієї стадії, на якій було допущено порушення (ст.ст. 246,281,370).

Крім органів, які ведуть боротьбу з злочинністю, у кримінальному судочинстві беруть участь й інші особи. До них потерпілий, обвинувачений та його захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники та інші. Але в основі кримінального судочинства лежить діяльність органів, на які законом покладена боротьба з злочинністю, а також органів, що ведуть кримінальний процес. Саме під час цієї діяльності учасники кримінального процесу та інші особи реалізують свої права і виконують покладені на них обов'язки, тобто вступають між собою у передбачені законом процесуальні правовідносини.

Між органом дізнання і слідчим виникають певні процесуальні правовідносини не тільки під час проведення оперативно-розшукових і слідчих дій у справі, але й після направлення справи слідчому для подальшого розслідування. Інший характер мають процесуальні правовідносини, які виникають і здійснюються між органом дізнання і прокурором, слідчим і прокурором, між вказаними органами і судом. Кожен з цих суб'єктів процесуальних правовідносин несе передбачені законом обов'язки, яким відповідають конкретні права іншого суб’єкта цих правовідносин.

При виконанні своїх функцій суб'єкти процесуальних правовідносин здійснюють певні повноваження щодо інших осіб, які беруть участь у справі: свідків, обвинувачених та інших Ці повноваження в необхідних випадках включають застосування і заходів процесуального примусу щодо осіб. Так, слідчий при наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, переховуватиметься від слідства і суду або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі чи займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень - має право застосувати запобіжний захід — заставу. Всі власні повноваження суб'єктів, що ведуть процес, регулюються кримінально-процесуальним законодавством. Особи, щодо яких застосовуються заходи, які випливають із цих повноважень, користуються відповідними правами. Між органами, які ведуть процес і іншими суб'єктами процесуальної діяльності також виникають і здійснюються процесуальні правовідносини. Вони пов'язані з різнобічною діяльністю органів, що ведуть боротьбу з злочинністю, і виникають тільки в ході цієї діяльності.

Таким чином, кримінальний процес — це врегульована нормами кримінально-процесуального права процесуальна діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду щодо розкриття злочинів, викриття і покарання винуватих, а також ті правовідносини, що виникають у ході цієї діяльності між вказаними органами, а також громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності.

3. Система (стадії) кримінального процесу

Процесуальна діяльність органів, що ведуть боротьбу з злочинністю, проходить певні стали - стадії. Кримінальна справа рухається послідовно проходячи етапи - стадії. Само слово - процес" запозичене з латинської мови "processus" і означає просування вперед. Всі стадії кримінального процесу пов'язані між собою загальними для кримінального процесу принципами і завданнями, але протікають у формах, властивих тільки їй.

Стадія кримінального процесу - це відносно виокремлена його частина, яка характеризується конкретними завданнями, колом учасників, специфікою кримінально-процесуальних дій і правовідносин, а також колом процесуальних рішень.

Кожна попередня стадія відокремлюється від наступної підсумковим процесуальним рішенням, яке завершує цикл процесуальних дій та правовідносин, а також таким , що вказує на перехід справи на новий ступінь.

Стадії кримінального процесу:

Порушення кримінальної справи. Це перша стадія кримінального процесу, суть якої полягає у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя перевіряють зареєстровану інформацію про злочин і вирішують питання, чи є передбачені у законі підстави (ознаки злочину) для початку провадження у справі.

Досудове розслідування - це діяльність органів дізнання і слідства, спрямована на збирання, фіксацію і доказів для вирішення питання про наявність або відсутність події злочину, винуватість певної особи у вчиненні і характер і розмір заподіяної злочином шкоди і всіх інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Досудове розслідування провадиться до суду, і висновки органів досудового слідства про винуватість встановлюються в суді, тому і розслідування називається досудовим.

Попередній розгляд справи суддею. Це одноособова діяльність судді за обов'язковою участю прокурора, яка пов'язана з перевіркою поданих органами досудового слідства матеріалів кримінальної справи з метою перевірки наявності достатніх підстав для розгляду справи на судовому засіданні На цій стадії суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість особи, своєю постановою призначає справу для судового розгляду.

Судовий розгляд. Це основна, центральна, стадія кримінального процесу, на якій суддя одноособово або суд колегіально у складі двох суддів і трьох народних засідателів у відкритому (закритому) судовому засіданні за участю обвинувача і захисника розглядають кримінальні справи і вирішують питання про винуватість або невинуватість осіб, притягнутих до відповідальності, про застосування покарання та інші питання.

Апеляційне провадження. Це діяльність вищестоящого суду, яка провадиться у випадках подачі апеляцій прокурором або особами, які мають на неї право, щодо вироків, постанов судді або ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили. Ця діяльність пов'язана з перевіркою законності і обґрунтованості рішень суду першої інстанції.

Виконання вироку. Ця процесуальна стадія являє собою діяльність суду щодо звернення вироку до виконання, а також стосовно вирішення ряду питань, які виникають під час виконання вироку, а інколи - і після його виконання. Вирок, на який не подано апеляції у встановлений законом строк, набуває законної сили і звертається до виконання судом, що його постановив.

Кримінальному процесу, крім перелічених шести основних стадій, відомі ще дві виняткові стадії, які передбачають особливий порядок перевірки вироків, що набрали законної сили і виконуються або вже виконані. Це касаційне провадження і перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. Ці стадії є важливою додатковою гарантією законності кримінального судочинства і неухильного виконання вимог ст. 2 КПК, згідно з якою важливо щоб той, хто вчинив, злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинуватий не був покараний.

Касаційне провадження - це стадія, яка проходить в особливій процесуальній формі, коли уповноважені на те посадові особи органів прокуратури і суду перевіряють правосудність вироків, постанов, ухвал нижчестоящих судів, що набрали законної сили.

Перегляд судових рішень у порядку виключного провадження відбувається у випадках виявлення після набрання вироком, ухвалою, постановою законної сили обставин, які раніше не були відомі і не могли бути відомими суду, та самі по собі в сукупності з даними, що є в справі, встановлюють неправосудність винесених по справі вироків, постанов, ухвал. Підставами для виключного провадження є нововиявлені обставини, неправильне застосування кримінального закону та порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.

Не кожна кримінальна справа проходить через всі стадії процесу: справа може знайти остаточне вирішення на стадії досудового розслідування або судового розгляду.

Але у тих випадках, коли результати розслідування або судового розгляду є спірними, сумнівними, а обґрунтованість і законність рішень по справі є неочевидною, пошуки істини у справі можуть вимагати використання всіх процесуальних засобів, і тоді приходить в рух вся процесуальна система.

Система кримінального примусу раціональна і логічна. Кожна попередня стадія створює необхідні умови для успішного вирішення завдань наступної стадії. Кожна наступна стадія щодо попередньої є контролюючою, тобто на ній перевіряється законність дій і рішень, які були на попередніх стадіях.

Значення системи стадій визначається колом завдань для кожної з них окремо і взаємозв'язком цих завдань, які в сукупності характеризують суть кримінального процесу.

Стадії кримінального процесу систематизують процесуальну діяльність відповідних посадових осіб та органів держави, а також інших учасників процесу, уточнюють і конкретизують предмет їх діяльності з урахуванням меж і можливостей. Таким чином, систему кримінального процесу створює не просто сукупність спілій просування кримінальної справи в цілому, а й система процесуальних дій як в межах однієї стадії, так і в їх сукупності.

4. Кримінально-процесуальна форма

Кримінально-процесуальне право встановлює суворий порядок провадження по кримінальних справах і послідовність руху кримінальної справи від однієї стадії до іншої, коло учасників процесу на різних стадіях та їх процесуальний статус, підстави, умови і порядок провадження слідчих дій щодо збирання доказів, перелік джерел доказів, підстави і процесуальний порядок засобів кримінально-процесуального примусу, порядок процесуального оформлення процесуальних дій та рішень. Такий порядок провадження по справі в цілому, і окремих процесуальних дій в кримінальному судочинству прийнято називати процесуальною формою.

Кримінально-процесуальна форма — це закріплена кримінально-процесуальним правом структура всього кримінального процесу в цілому і окремих його сталій, умови, послідовність, порядок провадження процесуальних дій та оформлення їх у правових актах.

Процесуальна форма створює детально врегульований, стійкий, юридично визначений, суворо обов'язковий, стабільний правовий режим провадження по кримінальних справах, який відповідає завданням та принципам, кримінального судочинства. Тому відхилення від процесуальної форми недопустимі. Суворе дотримання процесуальної форми є необхідною умовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, встановлення істини і прийняття щодо неї законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Встановлений у законі порядок провадження - один для всіх кримінальних справ, незалежно від характеру і тяжкості злочину. Водночас на окремих стадіях справ або щодо певних осіб є деякі особливості порядку судочинства. В деяких з цих справ прийнято відоме ускладнення загальної процедури, що виявляється у наданні додаткових гарантій обвинуваченим (наприклад, неповнолітнім обвинуваченим або обвинуваченим, що мають фізичні або психічні вади, тощо). Але є й інша група справ, у яких можливе спрощення і прискорення досудової підготовки матеріалів. Це стосується злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, а також злочинів, відносно нескладних, з точки зору встановлення обставин їх вчинення. Мається на увазі особливості порушення і судового розгляду справ приватного і приватно-публічного обвинувачення; протокольна форма досудової підготовки матеріалів.

Значення кримінально-процесуальної форми полягає в тому, що вона забезпечує режим законності у процесі, створює умови для достовірних висновків по справі, містить гарантії захисту прав і законних інтересів учасників процесу, сприяє виховному впливу кримінального процесу.

5. Кримінально-процесуальні гарантії

Система процесуальних норм і процесуальних правовідносин у кримінальному процесі побудована так, що для органів слідства, прокуратури і суду створюються всі умови, які забезпечують розслідування і вирішення кримінальних справ, з'ясування щодо них всіх суттєвих обставин.

Тому процесуальні гарантії - це гарантії правосуддя. Весь кримінальний процес є системою таких процесуальних гарантій. У цьому розумінні будь-який інститут кримінального процесу, будь-який процесуальний принцип виступає як процесуальна гарантія - гарантія правильного розслідування кримінальної справи, гарантія справедливого її вирішення.

Особливий вид процесуальних гарантій правосуддя - ті процесуальні гарантії, призначення яких полягає в охороні прав і законних інтересів учасників процесу. В цьому аспекті процесуальні гарантії - це ті встановлені законом засоби, які охороняють і забезпечують права та законні інтереси осіб, які беруть участь у кримінальному процесі.

Так, обвинуваченому в кримінальному процесі закон надає л певні процесуальні права, використовуючи які, обвинувачений може захищатись від пред'явленого йому обвинувачення. Зокрема, це право обвинуваченого знати, в чому його обвинувачують; давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; подавати докази; мати захисника, побачення з ним до першого допиту тощо. Щоб обвинувачений міг реально використовувати свої права, справді їх реалізувати на свій захист закон, встановлює низку процесуальних гарантій. Такими гарантіями служать, наприклад, обов'язкове роз'яснення слідчим обвинуваченому суті його обвинувачення і вручення копі? постанови про притягнення як обвинуваченого (ст. 143 КПК); вручення копії обвинувального висновку не пізніше, як за три доби до розгляду справи на судовому засіданні (ч. 3 ст. 286 КПК) та ін.

Потерпілому, тобто особі, якій злочином заподіяно майнову шкоду, законом надаються права, використовуючи які, потерпілий може відстоювати свої інтереси. А саме: право давати показання; заявляти клопотання; знайомишся з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; брати участь у судовому розгляді (ч. 2 ст. 49 КПК). Щоб потерпілий міг реалізувати ці права, закон встановлює пенні процесуальні гарантії: роз'яснення потерпілому його прав слідчим і судом (ст.ст. 53,302 КПК).

Звідси випливає, що процесуальні права та гарантії тісно пов'язані, але їх не можна ототожнювати. Процесуальні права учасників процесу - це їх суб'єктивні права, за якими вони можуть вимагати від інших осіб та органів вчинення певних дій або утримання від них, а процесуальні гарантії — це засоби забезпечення процесуальних прав, їх охорона.

Процесуальні гарантії - це окремий вид правових гарантій, якими закони України забезпечують права громадян. Ст. 29 Конституції України гарантує кожній людині право на свободу і особисту недоторканність. Недоторканність особи - це право громадян України. Для охорони цього права встановлюється правова гарантія і не допускається взяття під варту не інакше, як за мотивованим рішенням суду за підставами і в порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 29 Конституції). Недоторканність житла і таємниця листування - це права громадян. Для охорони цих прав встановлюються в законі правові гарантії. Конституція України, Кримінально-процесуальний кодекс передбачають суворо регламентований порядок і умови, лише з дотриманням яких можливий обшук у житлі, інших володіннях особи, виїмка кореспонденції.

Правові гарантії недоторканності особи житла і таємниці листування мають, по суті, процесуальний характер.

Правові гарантії надаються законом всім громадянам, і дія цих гарантій не припиняється у випадках притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Процесуальні гарантії пов'язані із законністю як основою діяльності суду, прокуратури, органів досудового розслідування. На підставі законності ґрунтується вся система правових гарантій, встановлених законом для всіх громадян у всіх сферах державної і громадської діяльності, в тому числі і кримінально-процесуальних гарантій для громадян, які беруть участь у провадженні по кримінальних справах.

6. Кримінально-процесуальні функції

Кримінально-процесуальна діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду неоднорідна за своїм змістом і здійснюється за кількома напрямами. Основні напрями діяльності суб'єктів кримінального судочинства, Що обумовлені їх роллю і призначенням у процесі, - називаються кримінально-процесуальними функціями.

У кримінальному процесі виділяють три основні функції: захисту, обвинувачення, вирішення справи.

Кримінально-процесуальна діяльність провадиться з приводу вчиненого злочину і спрямована на викриття особи, яка вчинила злочин, доведення її винуватості, забезпечення засудження і покарання. Це - функція обвинувачення.

Особі, щодо якої провалиться розслідування, за обвинуваченням у вчиненні злочину, законом надається можливість захищатись від обвинувачення, наводити докази і доведення своєї невинуватості в інкримінованому злочині. Під час розслідування і розгляду справи повинні з'ясовуватись не лише ті обставини, що підтверджують обвинувачення, але й ті, що свідчать на користь обвинуваченого. Це - функція захисту.

Питання про винуватість особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, повинно отримати вирішення. Особа визнається винуватою і підлягає покаранню або - невинуватою і вилягає виправданню. Це - функція вирішення справи.

Функція обвинувачення. Обвинувачення - це сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття особи, яка притягнута до кримінальної відповідальності, і забезпечення застосування до неї справедливого покарання. Функцію обвинувачення здійснюють прокурор, потерпілий і його представник.

Функція захисту. Захистом називається сукупність процесуальних дій, спрямованих на спростування обвинувачення, на встановлення невинуватості обвинуваченого або обстави вин, що пом'якшують його відповідальність. Там, де є обвинувачення, є завжди і захист. Слідчий. прокурор та суд зобов'язані забезпечити обвинуваченому можливість захищатись у встановленому законом порядку від пред'явленого йому обвинувачення та забезпечити охорону його особистих і майнових прав (ч. 2 ст. 21 КПК).

Функцію захисту здійснюють обвинувачений (підозрюваний), його законний представник, захисник.

Вирішення справи. Вирішення справи, як процесуальна функція, полягає у перевірці й оцінні зібраних у справі доказів та у прийнятті рішення з питання винуватості чи невинуватості обвинуваченого. Ця функція за своєю суттю є судовою, вона належить суду, який розглядає і вирішує справу.

Вирішення справи полягає у перевірці підстав як обвинувачення, так і захисту, у вжитті всіх заходів щодо встановлення істини у справі та у прийнятті законного рішення.

Процесуальна функція вирішення справи, як правило, належить суду, оскільки тільки суд має право виносити вирок і закривати кримінальні справи. Але в процесі досудового слідства у справі ця функція певною мірою належить і слідчому, і прокуророві, оскільки вони мають право за наявності підстав, що виключають провадження у справі, — закривати справу, тобто вирішувати ЇЇ по суті.

Крім вказаних функцій, у кримінальному процесі існують також функції розслідування, підтримання цивільного позову і захисту від нього, прокурорського нагляду за законністю у діяльності органів дізнання і досудового слідства.

7. Поняття, система й джерела кримінально -

процесуального права

Кримінально-процесуальне право - це самостійна галузь у системі права України.

Кримінально-процесуальне право - це система нормативних приписів, які регулюють громадські правовідносини, що виникають під час порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ.

Що стосується понять "кримінальний процес" і "кримінально-процесуальне право", то вони не рівнозначні. Кримінальний процес - це діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, яка регулюється нормами кримінально-процесуального права. Термін "кримінальний процес" лише іноді вживається для умовного позначення відповідної галузі права.

Система кримінально-процесуального права - це його внутрішня будова, яку можна подати у вигляді схеми: норма-інститут - галузь.

Кримінально-процесуальна норма. Мінімальною одиницею кримінально-процесуального права виступає правова норма або поодиноке правило поведінки.

Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальних правовідносин, які забезпечуються системою державного примусу і громадського впливу, мають своїм завданням ефективне здійснення кримінального судочинства.

Норми кримінально-процесуального права - це такі правила поведінки, які:

- встановлені державою і закріплені у відповідному нормативному акті;

- є загальними для суб'єктів кримінально-процесуальних правовідносин (розраховані не на одну конкретну дію, а на багаторазове застосування під час провадження у кримінальній справі);

- є загальнообов'язковими для тих осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідок та ін.);

- забезпечуються силою державного примусу. Норми кримінально-процесуального права поділяються на зобов’язуючі (імперативні), уповноважуючі (диспозитивні) та забороняючі.

Зобов'язуючі норми передбачають за певних умов конкретній вад поведінки і зобов'язують діяти відповідним чином. Частина 1 ст. 22 КПК зазначає, що суд, прокурор, слідчий чи особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті що викривають, так і ті, що виправдовують його, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Уповповажуючі — наділяють учасників процесу певними правами, надають їм повноваження на певні юридичні дії, тобто мають дозволяючий характер. Ст. 43 КПК визначає права обвинуваченого, а саме: знати, у чому його обвинувачують; давати показання з пред'явленого обвинувачення або відмовитись давити показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту тощо.

Забороняючі - зобов'язують суб'єктів кримінального процесу утриматися від вчинення певних дій. Наприклад, у ч. 3 ст. 22 КПК зазначається: "Забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства та інших незаконних заходів".

Кримінально-процесуальна норма, як і будь-яка інша правова норма, має структуру, яка включає: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза вказує на те, коли і за яких обставин слід керуватись даною правовою нормою.

Диспозиція визначає, хто є учасником конкретних правовідносин, які регулюються даною нормою, і яка поведінка приписується або дозволяється.

За цією правовою нормою, наприклад, повинна бути забезпечена присутність особи, яка займає приміщення, де проводиться обшук або виїмка (ч. 1 ст. 181 КПК).

Санкція вказує на те, які негативні наслідки тягне за собою невиконання приписів даної норми. Наприклад, у разі неявки без поважних причин обвинувачений підлягає приводу (ч. 2 ст. 135 КПК).

Кримінально-процесуальна норма - вихідний елемент системи кримінально-процесуального права. Вона може міститися в одній або декількох статтях закону чи підзаконних нормативних актах і, навпаки, одна стаття може містити декілька правових норм, які регламентують окремі правовідносини.

Кримінально-процесуальні норми об'єднуються у процесуальні інститути.

Кримінально-процесуальний інститут — це сукупність кримінально-процесуальних норм, які регулюють певний вид однорідних громадських правовідносин у межах галузі права (інститут запобіжних заходів ст.ст. 148-165 КПК; інститут захисту - ст.ст. 44-48 КПК).

Кримінально-процесуальні інститути в цілому і становлять галузь кримінально-процесуального права.

Єдиним джерелом кримінально-процесуального права є закон, тобто прийнятий вищим законодавчим органом держави нормативний акт.

Конституція – основний закон держави, який визначає основні начала національної системи права, становить собою систему правових норм, які мають найвищу юридичну силу.

Згідно зі ст. 8 Конституції України, визначається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до цього Конституція має вищу юридичну силу, ЇЇ норми є нормами прямої дії. Конституційні права і свободи людини, є безпосередньо діючими і гарантуються державою. Це зобов'язує суди і правоохоронні органи при здійсненні кримінального процесу керуватись передусім нормами Конституції України.

Найвища юридична сила Конституції полягає в тому, що:

норми Конституції мають основоположний концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права.

- усі закони й інші нормативні акти, які регламентують кримінально-процесуальну діяльність, не повинні суперечити Конституційним положенням, прийматися відповідно до них.

- при вирішенні проблеми конкуренції правових норм пріоритет мають норми Конституції.

- будь-які правові норми, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили, не можуть бути застосовані і підлягають скасуванню.

конституційні норми є загальнообов'язковими до виконання, забезпечуються засобами державного впливу і в необхідних випадках захищаються Конституційним судом.

Виходячи з цього, суддя, слідчий, дізнавач або прокурор при провадженні у справі повинен оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акту з точки зору відповідності його Конституції та у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові й інші процесуальні рішення повинні ґрунтуватись на Конституції, а також на діючому законодавстві, яке не суперечить їй. На ці обставини звернув увагу Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

Крім цього, згідно з ч. 2 ст. 57 Конституції, закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Конституція суттєво розкриває концептуальні положення кримінального процесу і в цьому розумінні вона має значення не тільки акта найвищої юридичної сили, але є єдиним джерелом права.

Кримінально-процесуальний кодекс України є нормативним актом, прийнятим Верховною Радою України 28 грудня 1960 р. Кодекс містить понад 450 статей, складається із 36 глав, які об'єднані у 8 розділів.

Закони України, які містять кримінально-процесуальні норми, можна поділити на дві групи:

- закони, які вносять зміни і доповнення у КПК;

- комплексні закони.

Закони, які вносять зміни і доповнення у КПК, після набрання чинності "зливаються" з КПК і самостійного значення не мають. У процесі провадження у справі застосовуються не норми закону, які вносять зміни і доповнення, а статті КПК із змінами і доповненнями або в новій редакції.

У комплексному законі містяться норми кількох галузей права, в тому числі і кримінально-процесуального. До числа таких законів можна віднести закони "Про судоустрій України", "Про статус суддів", "Про прокуратуру" та інші. Всі закони мають однакову юридичну силу і підлягають застосуванню. Безумовно, вони не повинні погіршувати одне одного. У випадку виникнення конкуренції правових норм, за наявності протиріччя, застосуванню підлягають ті норми, які містяться у законі, прийнятому пізніше. У даному випадку прийняті норми вважаються застарілими, а заново прийняті вважаються діючими і скасовують ті, які їм не відповідають.

До джерел кримінально-процесуального права належать також і міжнародні договори, якими встановлюється порядок зносин органів держав, що ведуть боротьбу з злочинністю, із судово-слідчими органами зарубіжних держав, а також порядок виконання доручень правоохоронних органів іноземних держав.

Ратифіковані міжнародні договори є частиною законодавства України (ч. 1 ст. 8 Конституції). Якщо міжнародним договором передбачені інші правила, ніж законом України, то застосовуються правила міжнародного договору відповідно до ч. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції.

Рішення Верховного Суду України з конкретних кримінальних справ, керівні роз'яснення Пленуму Верховного

Суду України не є джерелом кримінально-процесуального права, оскільки вони містять не нові норми права, а лише роз'яснення діючих норм, які є у законі.

Особливу увагу слід приділяти роз'ясненням Пленуму Верховного Суду, коли мова йде про необхідність дати вказівку з питання, яке не врегульоване законом, тобто при виявленні прогалини у законодавстві. Прогалини охоплюють собою випадки, коли законодавець передбачає регулювання тих чи інших правовідносин, але робить це недостатньо повно. Найбільш типовим засобом подолання прогалин є використання закону, який регулює подібну в правовому відношенні процесуальну ситуацію (використання закону за аналогією).

Значний внесок у зміцнення законодавства у сфері кримінального судочинства здійснюють накази Генерального Прокурора України, інструкції МВС та Міністерства юстиції, більшість яких спрямована на організацію точного, ініціативного виконання кримінально-процесуального закону, на усунення недоліків у слідчій та прокурорській практиці. Оцінюючи роль керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України і наказів Генерального Прокурора України, слід зазначити, що вони зміцнюють правову основу тим, що . виявляють недоліки у застосуванні кримінально-процесуального закону і дають обов'язкові вказівки про шляхи і засоби усунення виявлених недоліків; розкривають зміст кримінально-процесуального закону у тих випадках, коли він недостатньо зрозумілий, роблять з закону певні логічні висновки, формулюють їх як положення, які виступають додатковими і допоміжними засобами правового регулювання; вироблені обов'язкові вказівки у вигляді правоположень не повинні підміняти законодавство і створювати нові кримінально-процесуальні норми. їх завдання - створити умови для ефективного застосування існуючих норм кримінально-процесуального законодавства.

8. Чинність кримінально-процесуального закону у просторі, часі та щодо осіб

Кримінально-процесуальний закон, як і будь-який закон, має свої правила дії у просторі, часі та щодо кола осіб, які викладені у ст. З КПК.

Провадження в кримінальних справах на території України здійснюється незалежно від місця вчинення злочину (ч. 1 ст. З КПК).

Провадження у кримінальних справах про злочини на повітряному, морському чи річковому судні, яке перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальними знаками України, здійснюється відповідно до кримінально-процесуального законодавства України, якщо інше не передбачене міжнародними договорами.

При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги в цивільних, сімейних, кримінальних справах, застосовується процесуальне законодавство України. Однак на прохання установи, від якої надійшло доручення про правову допомогу, при виконанні доручення може застосовуватись процесуальне законодавство іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України (ч. 1 ст. 8 Конвенції про правову допомогу і правові взаємовідносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікованої Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.).

При провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи (ч. 2 ст. З КПК). Коли під час розслідування чи розгляду справи у суді кримінально-процесуальний закон змінюється новим, то після набрання ним чинності застосовуються нові процесуальні норми, незалежно від того, коли було вчинено злочин і коли порушили справу. Таким чином, новий кримінально-процесуальний закон має зворотну силу, оскільки його дія поширюється і на ті процесуальні правовідносини, які виникли раніше. Однак, якщо новий закон скасовує чи обмежує те чи інше процесуальне право учасника процесу в справах, які уже перебувають у провадженні слідчих органів чи суду, це право зберігається за ним до закінчення провадження у даній справі.

Закон набуває чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення у "Відомостях Верховної Ради України" або в газеті "Голос України", якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше, як з дня його опублікування.

Норми КПК застосовуються при провадженні у справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності. Норми КПК застосовуються і в справах про злочини осіб без громадянства (ч. 3 ст. 3 КПК).

Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначено Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961р. (ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня 1964 р.) і Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджені Указом Президента України від 10 червня 1993 р.

Дипломатична недоторканність включає недоторканність особи, архівів, документів, офіційного листування, дипломатичної пошти, службового і житлового приміщення, імунітет від кримінальної юрисдикції України і дачі показань свідків без згоди особи, яка користується правом дипломатичного імунітету. Про таку згоду робиться запит через Міністерство закордонних справ України.

Особами без громадянства вважаються особи, котрі проживають на території України, не є її громадянами та не мають доказів своєї належності до громадянства будь-якої іноземної держави (ст. 11 Закону "Про громадянство України").

Іноземці та особи без громадянства мають ті самі процесуальні права і обв'язки, що й громадяни України.

9. Наука кримінально-процесуального права.

Кримінальний процес як навчальна дисципліна

Наука кримінально-процесуального права є частиною юридичної науки. Вона розробляє теорію кримінального процесу, вивчає чинне кримінально-процесуальне право в цілому. Його інститути і норми, практику їх застосування правоохоронними органами. Історичний шлях розвитку кримінального процесу, як у нашій державі, так і в зарубіжних країнах. Метою цієї науки є пізнання соціальної та правової суті і призначення кримінального процесу в сучасному суспільстві; запозичення досвіду законодавчого регулювання окремих процесуальних інститутів іноземних держав; надання допомоги суддям, слідчим, прокурорам і адвокатам у правильному розумінні, тлумаченні і застосуванні . норм кримінального процесу, а також усім громадянам у захисті своїх прав і законних інтересів; розробка науково обґрунтованих рекомендацій щодо подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства.

У науці кримінально-процесуального права застосовуються такі методи: загальний діалектико-матеріалістичний; загальнонауковий, який включає (аналіз, синтез, індукцію й дедукцію, аналогію, порівняння, системно-структурний підхід, перехід від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного тощо), спеціальний (моделювання, математичний, кібернетичний та ін.) і специфічно - правовий (формально-логічний, порівняльно-правовий, історичний, конкретно-соціологічний).

Кримінальний процес, як навчальна дисципліна, будується на базі науки кримінально-процесуального права і практики його застосування судами,« органами досудового розслідування, прокуратури й адвокатами.

Метою викладання кримінального процесу є розкриття його соціальної і правової суті, значення для захисту прав і свобод громадян, їх правового виховання, для зміцнення законності, охорони інтересів суспільства.

У результаті вивчення цієї дисципліни слухачі повинні засвоїти теорію кримінально-процесуального права, знати кримінально-процесуальне законодавство і практику його застосування судами, органами досудового > розслідування, прокурорами і адвокатами, уміти правильно тлумачити і застосовувати норми права тощо.

Кримінальний процес складається з двох частин: загальної і особливої. У загальній частині розглядаються такі основні вихідні положення, як поняття, завдання, джерела і принципи кримінального процесу, процесуальне становище учасників кримінально-процесуальної діяльності, теорія доказів і запобіжні заходи.

В особливій частині вивчається рух кримінальної справи на всіх стадіях кримінального процесу.

10. Співвідношення кримінального процесу з Іншими галузями права і суміжними науками

Кримінальний процес, як вид державної діяльності, галузь права, як наука і навчальна дисципліна, тісно пов'язаний з іншими галузями права, видами державної діяльності, науками і навчальними дисциплінами і взаємодіє з ними. Він поєднується насамперед з конституційним правом. У Конституції закріплена більшість принципів кримінального процесу, основні права і свободи громадян, судова система. У кримінальному процесі це реалізується.

У законодавстві про судоустрій, прокурорський нагляд і адвокатуру встановлюються основні принципи організації й діяльності суду, прокуратури, органів розслідування, адвокатури. Кримінальний процес визначає порядок діяльності цих органів щодо порушення, досудового розслідування, судового розгляду і вирішення кримінальних справ, а також участі адвокатів у цій діяльності.

Дуже тісно пов'язаний кримінальний процес з кримінальним правом. Норми кримінального права приводяться в дію і застосовуються органами досудового розслідування, прокурорами і судами до осіб, які вчинили злочини, тільки у межах кримінального процесу. В свою чергу, основні питання предмета доказування у кримінальній справі визначаються складом того чи іншого злочину, сформульованому у кримінальному праві.

Зв'язок кримінального процесу із законодавством про виконання покарань зумовлений передусім тим, що вид і міра покарання, вид виправно-трудової установи визначаються вироком суду, і з моменту звернення вироку до виконання починають діяти норми законодавства про виконання покарань. Але в ході виконання покарання виникає низка питань, які повинен вирішити суд у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством. Всі організаційні, тактичні, методичні і психологічні прийоми розслідування злочинів, які розробляються криміналістикою і судовою психологією, застосовуються тільки у межах кримінального процесу і не можуть суперечити нормам кримінально-процесуального права, правилам і прийомам розслідування злочинів, провадженню слідчих дій, що закріплені в ньому.

Вивчаючи особу злочинця, причини та умови вчинення злочинів, кримінологія ґрунтується і на нормах кримінально-процесуального права, аналізі діяльності органів досудового розслідування, прокуратури і суду у конкретних справах, на вивченні цих справ. Жодна з розроблених кримінологією рекомендацій не може бути реалізована на практиці, якщо вона суперечить кримінально-процесуальному закону, бо це призвело б до порушення законності державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю і громадськістю, яка їм сприяє.

У кримінальному процесі широко використовуються також досягнення судової медицини і судової психіатрії, зокрема при проведенні освідування, огляді трупа, призначенні судово-медичної і судово-психіатричної експертиз. Але правові основи призначення і проведення цих експертиз, оформлення і використання їх результатів, участі судових медиків у проведенні слідчих і судових дій містяться у нормах кримінально-процесуального права.

Blog

Содержание