В., Томашук С. Список питань з історії міжнародних відносин І зовнішньої политки

Вид материала

Документы

Содержание Агресія Італії проти Ефіопії.Позиція Ліги Націй та США Агресія СРСР і країн ОВД проти Угорщини 1956 року. Агресія СРСР і країн ОВД проти Чехословаччини. “Доктрина Брежнєва”. Агресія США проти Гватемали. Х межамериканская конференція в Каракасі 1954 р. 1954 р. США в союзі з місцевою реакцією і нікарагуанським режимом А. Сомоси Американо-китайські відносини на початку 70-х років Бандунзька конференція 1955 р. Багдадський пакт. 18—24 квітня 1955 р. в Бандунзі Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву. 10 принципів мирного співіснування Варшавський та Ризький договори Варшавський договір та його наслідки для східньої европи Ризький договір Версальська система мирних договорів Вихід Франції з військової організації НАТО. Війна 1973 року на Ближньому Сході. 22 жовтня Рада Безпеки 00Н ухвалила резолюцію № 338 11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про припинення вогню. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена ... Полное содержание

Подобный материал:

• Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 207.71kb.
• 1. Теоретичні засади аналізу зовнішньої політики Загальнотеоретична характеристика, 132.12kb.
• Програма фахових випробувань для вступників на магістерську програму факультету міжнародних, 614.41kb.
• Документи та Матеріали з історії міжнародних відносин періоду холодної війни Чернівці, 551.28kb.
• Опис модуля назва модуля: Теорія міжнародних відносин Код модуля, 15.58kb.
• 2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин, 2044.67kb.
• Реферат з основ теорії міжнародних відносин на тему: “деякі аспекти розвитку міжнародних, 166.53kb.
• Реферат на тему: "Україна в системі сучасних міжнародних відносин", 333.81kb.
• Реферат з основ теорії міжнародних відносин, 48.17kb.
• Реферат на тему: Вестфальська система міжнародних відносин, 233.43kb.

Список питань з історії міжнародних відносин і зовнішньої политки

1. Агресія Іраку проти Кувейту і позиція СРСР.
   

2 августа 190 г. иракский правитель Саддам Хусейн напал на Кувейт и полностью его окупировал. Из-за отсутствия информации точно установить мотивацию действий Саддама Хусейна трудно. Выделяют такие варианты:

Кувейт давал ему возможность увеличить производство нефти, и без того значительное;


Кувейт - давняя провинция Ирака, потом искусственно отделенная;


если бы Запад во главе с США не стал в "суровою" позицию, диктатор мог бы захватить со своей могущественной армией Саудовскую Аравию, Арабские Эмираты, Йемен, а главное - уничтожить Израиль.

Что касается американцев то президент Джордж Буш побаивался, чтобы Ирак за короткое время не приобрел ядерного оружия, что создало бы угрозу прежде всего для Израиля. США заставило США занять жесткую позицию лишь нарушение МП, нефтью США широко обеспечивали и другие страны.

Со 2 августа 1990 до 17 января 1991 г. состоялся ряд сложных переговоров с одновременным наращением военных сил. Совет Безопасности ООН настаивал на немедленном выведении войск окупанта, а когда тот ответил отказом, объявил ему экономический бойкот, результаты которого могли быть только общими и недостаточными. Саддам Хусейн обращался - и иногда успешно - к арабской общественности, призывал мусульман подняться на священную войну и согласился даже заключить мирное соглашение с Ираном, по которому отдавал земли, отнятые в результате ирано-иракской войны.

Событием в международных отношениях стало осуждение Советским Союзом своего недавнего союзника, которым был Ирак для СССР, который предостаточно его вооружил. Ни СССР, ни Китай не использовали своего права в Совете Безопасности. Ирак захватил заложников выходцев с Запада, которые пребывали на его территории и в Кувейте. После задержания французских дипломатов президент Миттеран послал 13 000 военнослужащих в Саудовскую Аравию ("операция Даге"). Так же поступили и Англия, и вражеская Ираку Сирия с небольшим египетским и марокканским контингентами. Американские военные силы под командованием генерала Шварцкопфа превзошли 400 000 личного состава с несколькими тысячами самолетов.

Война, которая действительно началась 17 января 1991 г. была в основном воздушной ("Буря в пустыни"). 24 февраля союзники произвели наступление на земле. За 4 дня иракскую армию почти полностью уничтожили. Потери союзников - минимальные, что продемонстрировало и техническое преимущество американского оружия над тем, которое СССР дал Ираку.

28 февраля Саддам Хусейн принял все условия, выдвинутые ООН, и президент Буш приказал остановить боевые действия. Саддам Хусейн ошибся в своих расчетах по таким пунктам:

Иран, несмотря на иракские территориальные уступки, воздержался от помощи своему недавнему противнику;


несмотря на широкие манифестации в многих арабских странах, не произошло ничего даже похожего на священную войну, которая помогала бы братской стране, атакованой Западом;


несмотря на обстрел Ирака ракетами СКАД советского производства Израиля, правительство этой страны имело мужество не отвечать на удары, что неизбежно спровоцировало бы всеарабскую реакцию. Такое мудрое поведение благоприятствовала действиям американцев, и они дали Израилю совершенные ракеты "Пэтриот", которые предназначались не для обстрела вражеской территории, а для взрыва вражеских ракет в воздухе.

Продемонстрировав силу характера на протяжении всего периода конфликта, Буш остановил войну, не взяв Багдада, не устранив Саддама Хусейна, не разгромив остатки иракской армии, хотя все это казалось осуществимым.

Все это можна отнести на счет уважения к МП. Кувейт - полуразрушенный, с нефтяными скважинами, охвачеными огнем, освобожден. Кроме правового аспекта Джордж Буш скорее всего побаивался, что СССР поддержит своего давнего союзника, но СССР был от этого далек. Можно, также предположить, что США остановились, достигнув своей главной цели - уничтожив ядерное производство Ирака.

2. Агресія Італії проти Ефіопії.Позиція Ліги Націй та США
   

Італія готува­ла агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссі­нія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скарга­ми на порушення Італією договору про ненапад.

У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що ви­нуватців «інциденту» на кордоні вона не виявила. Ефіо­пія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про ней­тралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно попереджали, що не допомага­тимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй! Негус Ефіопії Хайле Селассіє І у вересні 1935 р. ін­формував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька мі­сяців як відведені на 30 км від кордону. Та все було да­ремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.

Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної ар­мії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові. Результат війни по суті визначався позицією великих держав.

Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор ук­лав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в цілому потурали Італії.

США позбавили Ефіопію можливості купувати амери­канську зброю, але поставляли її Італії через посередни­ків. Поставки нафти в італійські володіння в Африці з 1934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.

З великих держав тільки Радянський Союз підніс го­лос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР за­кликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщи­на й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія втри­малася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони викону­валися. В тому-то й справа, що більшість членів Ліги На­цій їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги Націй. Суецький канал залишався відкритим для іта­лійських кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.

Політика західних держав дала Італії змогу розгроми­ти Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Аодис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припи­няв активну партизанську війну проти Італії.

Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейн­ську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.

3. Агресія СРСР і країн ОВД проти Угорщини 1956 року.
   

Одна з перших угорських демонстрацій за реформи про­йшла в жовтні 1956 р. під гаслами підтримки польських маніфестантів.

У Радянському Союзі усвідомлювали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібно­буржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов за­гострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Буда­пешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали сту­денти, інтелігенція, до них приєдналися військові під­розділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна війсь­ками державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась н марксистсько-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська. На ши­рокий опір вони тоді не натрапили, але політична бо­ротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радян­ських військ із Будапешта і поставив навіть у поперед­ньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парла­менту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але во­дночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня ра­дянські війська покинули Будапешт.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. І. Надь спробував припинити його підготовку, за­грожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до 00Н. Не допомогло. Радянські війська здобули Буда­пешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території юго­славського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були стра­чені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину за­лишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спе­ціалісти.

Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які встут пили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

4. Агресія СРСР і країн ОВД проти Чехословаччини. “Доктрина Брежнєва”.
   

ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, війни зазнала парл. демократію і гарантовані свободи. З 1963р. 1-й сек. КПЧ А. Новотний розпочав лібералізацію. Почала складатися інтелектуальна опозиція, яка набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ розмежування між лібералами(А. Дубчек) та антилібералами.5.01.68р. Новотний - відставка, а керівник КПЧ А.Дубчек, березень президент - Л. Свобода. Дубчек вважав, що соц. система може існувати і в атмосфері індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР.04.1968р. " Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяльності інш. партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордрон, реабілітація жертв тероту. Для СРСР Чехословацькій прецендент встановив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед КП світу, і він утарчав своїх прихільників. Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію чехословацької єресі. 21.08.68р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР і Болгарії перетнули кордон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика. Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22 серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше ніж це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у Москві переговори з Дубчиком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.

В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление, оправдывающее вторжение. Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип, что "каждый народ идет к социализму собственным путем", но жестко ограничивалась свобода выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране, основопологающим интересам других социалистических государств и международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и устранить эту угрозу силой. СССР и иные социалистические старны, выполняя свой интернациональный долг перед народами ЧССР и защищая их завоевания, должны были действовать решительно против антисоциалистических сил в ЧССР. Эта декларация, вскоре получившая известность под названием "Доктрины Брежнева", стала основополагающим текстом, который определял отношения СССР с его союзниками.

5. Агресія США проти Гватемали. Х межамериканская конференція в Каракасі 1954 р.
   

Революція у Гватемалі 1944—1954 рр. пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Уже в перші її роки за підтримки народних мас уряд X. Аревало (1944—1950) ужив ряд заходів на захист національного суверенітету. Через від­мову в концесіях американським нафтовим компаніям та прийняття в 1949 р. Закону про нафту США в ті роки й⁸ змогли заволодіти нафтовими багатствами країни. В ході затяжного конфлікту з компанією «Юнайтед фрут», спри­чиненою небажанням «Юнайтед фрут» задовольнити со­ціально-економічні вимоги робітників компанії, УР X. Аревало часто ставав на бік трудящих. Одним з основних завоювань революційного процесу у Гватемалі стала аграрна реформа, закон про яку прийняв новий уряд на чолі Арбенсом у 1952 р. Реформа не тільки завдала сильного удару земельній олігархії, а й безпосередньо за-торкнула інтереси могутньої «Юнайтед фрут». Революційний процес у Гватемалі вплинув на зовнішню політику країни, в якій з поглибленням курсу на внутрішні пере­творення посилилися тенденції до самостійності.

Нерідко уряд Гватемали виступав з самостійних, анти­імперіалістичних позицій. В 00Н — на відміну від ба­гатьох латиноамериканських країн — позиція країни явно не відповідала відведеній їй Сполученими Штатами ролі слухняного учасника «машини голосування».

На міжнародних форумах представники Гватемали, хоч і залишались часто наодинці, виступали на захист на­ціонального суверенітету, наприклад права на незалежну від США зовнішню політику, відкрито звинувачували Спо­лучені Штати та їх союзників з-поміж військово-дикта­торських режимів у тому, що під приводом боротьби з комунізмом вони перешкоджають розвиткові Латинської Америки. Соціально-економічні й політичні перетворен­ня у Гватемалі в умовах «холодної війни» правлячі кола США розцінили як небезпечний прецедент порушення звичного «статус-кво» в безпосередній близькості до своїх кордонів. США прагнули створити обстановку ворожості навколо Гватемали. Це посилювалось тією обставиною, що диктаторські режими в сусідніх Гондурасі й Нікарагуа перетворилися на опорні пункти контрреволюції, які фі­нансувалися Вашингтоном і «Юнайтед фрут».

У 1954 р. США в союзі з місцевою реакцією і нікарагуанським режимом А. Сомоси організували вторгнення військових найманців до Гватемали й придушили рево­люцію. Патріотично налаштовані дрібнобуржуазні про­шарки не змогли довести започатковані перетворення у Гватемалі до кінця. Уряд X. Арбенса не пішов на тісний союз із народними масами і в останній момент не зва­жився озброїти народ перед загрозою вторгнення.

6. Американо-китайські відносини на початку 70-х років
   

Уже на початковому етапі свого існування КНР вдалося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. Збилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філіппіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філіппіни).

Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, натхнені перемогою над Гомінда­ном, намагалися стимулювати революційний рух у сусід­ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можли­вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля ки­тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити без­пеку південних кордонів країни. Китай не бажав бути втягнутим у нову війну.

Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала Бандунзька конференція 1955 р. На цьому важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, ки­тайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало мож­ливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського каналу» — революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для здійс­нення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався ціл­ком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використо­вувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дедалі непримиреннілюго характеру набирали ідеоло­гічні протиріччя. Розгорнулося китайсько-радянське су­перництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роз­зброєння, регіональних конфліктів.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом під­штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — еко­номічних, політичних, ідеологічних. Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США.

Через різноманітні канали китайське керівництво да­вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свою чергу, Пекін відвантажував товари за океан. Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагу­вали на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція США щодо Тайваню та прикор­донного конфлікту з Індією.

Отже, на рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрім­ко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. По­ставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала та­ким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «су­пердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Вихо­дячи з такого поділу, Мас Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небез­печним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім краї­нам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — го­ловний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:

• головний фактор, безсумнівно, — загострення радян­сько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;
  
• розрядка у відносинах Захід—Схід, що значно зміц­нювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала ки­тайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного —і Москви;
  
• на думку Пекіна, в умовах, що склалися. Білий дім мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах між Москвою та Пекіном суттєво загострилася;
  
• уживалися заходи для подальшої його ізоляції в між­народному комуністичному русі, «соціалістичному табо­рі». У своїй азіатській політиці СРСР не рахувався з інте­ресами КНР.
  

7. Багдадський пакт.
   

Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону, особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23 липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешко­дою на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.

Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони. 5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобрита­нія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада - Іран.

У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна револю­ція. Нове керівництво оприлюднило рішення вийти з Баг­дадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).


Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем’єр-міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської політики. 13 січня 1955 року прем’єр-міністр Туреччини Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу. Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту.

Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року. Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно пов’язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабських держав.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пунктів їхньої оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

8.