В., Томашук С. Список питань з історії міжнародних відносин І зовнішньої политки

Вид материала

Документы

Содержание Утворення Організації американських держав. Організація американських держав (ОАД). Перший — з 1948 р. до середини 60-х років — Другий етап Формування блоку агресорів («вісь Берлін-Рим-Токіо) 10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем Ялтинська конференція та її значення. Японо-американський “договір безпеки”.

Подобный материал:

• Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 207.71kb.
• 1. Теоретичні засади аналізу зовнішньої політики Загальнотеоретична характеристика, 132.12kb.
• Програма фахових випробувань для вступників на магістерську програму факультету міжнародних, 614.41kb.
• Документи та Матеріали з історії міжнародних відносин періоду холодної війни Чернівці, 551.28kb.
• Опис модуля назва модуля: Теорія міжнародних відносин Код модуля, 15.58kb.
• 2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин, 2044.67kb.
• Реферат з основ теорії міжнародних відносин на тему: “деякі аспекти розвитку міжнародних, 166.53kb.
• Реферат на тему: "Україна в системі сучасних міжнародних відносин", 333.81kb.
• Реферат з основ теорії міжнародних відносин, 48.17kb.
• Реферат на тему: Вестфальська система міжнародних відносин, 233.43kb.

Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Німецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня – створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).

110. Утворення Організації американських держав.
     

2 вересня 1947 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро міністри закордонних справ 18 держав підписали Між­американський договір про взаємну допомогу, який передба­чав спільні дії держав-учасниць на випадок агресії чи виникнення ситуації, яка загрожує миру на континенті.

30 квітня 1948 р. на IX Міжнародній конференції в Боготі (Колумбія) була створена Організація американських держав (ОАД). Нова міждержавна організація виникла на підвалинах Панамериканського союзу, який існував з 1890 р. Згідно з задумом її творців ОАД мала стати зако­нодавчим і виконавчим механізмом міжамериканської системи, яка формувалася протягом багатьох десятиліть. Вашингтон розглядав цю організацію насамперед як механізм військово-політичного тиску США на країни регіону й мобілізації їх ресурсів в інтересах стратегії Бі­лого дому. На кінець 70-х років учасниками ОАД були 29 латиноамериканських держав і СІПА.

В історії ОАД можна виділити кілька етапів, що відо­бражають стан розвитку міжамериканської системи.

Перший — з 1948 р. до середини 60-х років — етап, коли США домінували в ОАД. Так, на IV консульта­тивній нараді міністрів закордонних справ країн—членів ОАД у 1951 р. Вашингтон добився ухвалення рішення про використання збройних сил латиноамериканських держав за межами Західної півкулі. До середини 50-х ро­ків американській дипломатії вдалося нав'язати 12 лати­ноамериканським країнам двосторонні договори про вій­ськову допомогу, які значною мірою порушували сувере­нітет країн, що їх підписали.

В цей період в основу міжамериканської системи було покладено доктрини «несумісності» (пропагувалась несу­місність комунізму з принципами міжамериканської сис­теми) і «першочерговості» (Рада Безпеки 00Н фактично усувалася від розгляду спірних питань, які виникали між державами—членами ОАД). Спираючись на ці доктрини, дипломатія США використала механізм ОАД для органі­зації інтервенції у Гватемалу (1954), добилася виключен­ня з ОАД Куби (1962) і продовження проти цієї державі? санкцій ОАД. Під прапором ОАД Сполученими Штатами була організована воєнна інтервенція в Домініканську Республіку (1965).

Другий етап розвитку ОАД (1964—1972) пов'язаний з проведенням першої реформи цієї організації. Як відомо, спершу принципи діяльності й структура ОАД визна­чалися Статутом 1948 р. (набрав чинності з грудня 1951 р.), в основу якого було покладено Міжамерикан­ський договір про взаємодопомогу 1947 р. Однак згодом невдоволення латиноамериканських країн надмірною активізацією військово-політичної сторони діяльності ОАД привело до перегляду цього Статуту.

Початок третьому етапові розвитку міжамерикан­ської системи, що проходив під знаком активізації дій латиноамериканських країн, поклала III сесія Генераль­ної асамблеї ОАД (квітень 1973 р.). На сесії була прийнята резолюція, яка висловлювала «загальне невдо­волення результатами діяльності міжамериканської сис­теми» і закликала до перегляду не тільки структури, а й доктрин міжамериканської системи з наголосом на необ­хідності посилення соціально-економічної активності ОАД. СІЛА пішли на нову реформу значною мірою під впливом спільної позиції латиноамериканських країн, але ставлення Вашингтона до самої реформи важко назвати конструктивним. Тому юридична сторона реформи була обмежена лише прийняттям поправок до Міжамерикан­ського договору про взаємодопомогу («Протокол Сан-Хосе», 1975). Однак у практичній площині період 1973— 1979 рр. став періодом суттєвої демократизації ОАД. У цей період організація відмовилася від доктрин «несуміс­ності» і «першочерговості» і з новою силою підтвердила принципи невтручання і самовизначення в міжамерикан­ських відносинах.

111. Формування блоку агресорів («вісь Берлін-Рим-Токіо)
     

У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.

Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко вчинив заколот проти уряду Народного фронту Іспанії. В країні почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія й Німеччина. Протягом 1936-1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії. Італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав. Події в Іспанії через те, що в них брали участь кілька держав, перетворилися на затяжинй регіональний конфлікт на європейському континенті. Він згубно позначився на усій системі МВ того часу.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій­ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько­му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта­лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Бер­ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо­мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до­говорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро­мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави - Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі­тичної єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо), яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі­шальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

112. Четирьохстороння угода по Західному Берліну.
     
113. Шестиденна війна 1967 року на Близькому Сході.
     

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР поси­лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантовано­му й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході висту­пив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Вели­кобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створю­вав власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Єме­ну, Лівії та Судану.

Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву «шестиден­ної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші стратегічні райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські ви­соти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізра­їльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припи­няти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я. 10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подо­лання економічних труднощів, викликаних війною й оку­пацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

114. Ялтинська конференція та її значення.
     

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку набли­зили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвер­дити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустріли­ся на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, зму­сити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися оку­пувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.

Обговорювалося також польське питання. Було ви­рішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд ви­рішено було реорганізувати та ввести до його складу де­мократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв всту­пити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створен­ня радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільне­ну Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у ве­денні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та англії (НМЗС) для вирі­шення проблем повоєнного мирного врегулювання.

115. Японо-американський “договір безпеки”.
     

Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утри­мувати в Японії й поблизу неї будь-які військові кон­тингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір до­зволяв Вашингтону використовувати збройні сили на влас­ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного напа­ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спе­ціальне прохання японського уряду для придушення ве­ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1).

На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпоряд­женні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження пере­бування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили ство­рення японо-американського військового союзу. За умо­вами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без ЇЇ відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану яка завдала серйоз­ної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монопо­ліям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

Посилення руху за ліквідацію американських війсь­кових баз на японській території, проти «договору без­пеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського війсь­кового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в пе­регляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення еко­номічного становища й міжнародних позицій Японії робило для її правлячих кіл попередні рамки й умови японо-американського військового союзу надто тісними. Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати перего­вори з Японією про укладення нового американо-япон-ського військового договору під приводом перегляду «до­говору безпеки». І

Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпо­чались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд К Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговуван­ня територій та статус збройних сил США в Японії. 20 травня 1960 р. договір був ратифікований нижньою палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. на­брав чинності.