Geum.ru

В., Томашук С. Список питань з історії міжнародних відносин І зовнішньої политки

Вид материалаДокументы

Содержание


18—24 квітня 1955 р. в Бандунзі
Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву.
10 принципів мирного співіснування
Варшавський та Ризький договори
Варшавський договір та його наслідки для східньої европи
Ризький договір
Версальська система мирних договорів
Вихід Франції з військової організації НАТО.
Війна 1973 року на Ближньому Сході.
22 жовтня Рада Безпеки 00Н ухвалила резолюцію № 338
11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про припинення вогню.
Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена
Вступ ФРН у НАТО.
Паризькі угоди
Генуезька конференція та її результати.
Громадянська війна в Іспанії, зміст політики «невтручання».
Гуамська доктрина.
Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам
Комітет 17-ти
Державний договір з Австрією.
...
Полное содержание
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Бандунзька конференція.


18—24 квітня 1955 р. в Бандунзі (Індонезія) з ініціа­тиви Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбу­лася конференція в якій взяли участь 29 країн та те­риторій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Азію представляли 23 делегації, Африку — 6.

Той факт, що учасниками конференції були як со­ціалістичні країни — ДРВ і КНР, так і країни, що вхо­дили у військово-політичні блоки з країнами Заходу — Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні розбіжності в позиціях сторін.

Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування та незалеж­ного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніалізму.

Заключне комюніке містило Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву.

Узгодженою платформою конференції, як це зафік­совано в її заключному комюніке, стали антиколоніалізм і антиімперіалізм. У комюніке дістала відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різ­них систем, були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.

Ці принципи конкретизували ідеї п'яти принципів мирного співіснування («панча шила» — п 'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району Китаю з Індією. Вони передбачали:

1) взаємну повагу до територіальної цілісності і су­веренітету;

2) ненапад;

3) невтручання у внутрішні справи;

4) рівноправність і взаємну вигідність;

5) мирне співіснування.

До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:

1) повага до основних прав людини, а також цілей та

принципів Статуту 00Н;

2) повага до суверенітету та територіальної цілісності

всіх країн;

3) визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і

малих;

4) утримання від інтервенції й втручання у внутрішні

справи інших країн;

5) повага до права кожної країни на індивідуальну чи колективну оборону згідно зі Статутом 00Н;

6) утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах якоїсь із великих держав і від тиску на інші країни;

7) утримання від агресії проти територіальної ціліс­ності або політичної незалежності будь-якої країни;

8) врегулювання всіх міжнародних спорів мирним шля­хом;

9) сприяння взаємним інтересам і співробітництву;

10) повага до справедливості й дотримання міжнарод­них зобов'язань.

Бандунзька конференція мала велике міжнародне зна­чення. По-перше, вона свідчила про зміцнення незалеж­ного зовнішньополітичного курсу країн, що визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому розвиткові національно-визвольного руху, так і утвердженню в між­народних відносинах принципу мирного співіснування. Нарешті, конференція заклала засади Руху неприєднання — нового напряму у світовій політиці.

  1. Берлінська криза 1961 р.
  2. Бонський і Паризький договори.


26 мая 1952 года США, Великобритания, Франция, с одной стороны, и ФРГ, с другой, подписали в Бонне так называемый Общий /Боннский/ договор. Договор декларировал суверенитет Западной Германии во внутренних и внешних делах и отмену послевоенного оккупационного режима. Однако все три державы-победительницы сохраняли за собой право размещать на территории ФРГ свои войска.


Договор был направлен на становление Западной Германии как полноправного участника наметившегося противостояния между Востоком и Западом. Необходимо было возрождение страны, способной вступать в военные группировки западных держав.


Боннский договор подлежал ратификации одновременно с тесно связанным с ним Парижским договором 1952 года, который предусматривал создание Европейского Оборонительного Сообщества - военной организации западноевропейских стран с общими органами управления, объединенными вооруженными силами и общим бюджетом. Все это противоречило решениям Потсдамской конференции, направленным на недопущение возрождения германского милитаризма.


Парижский договор был отклонен парламентами некоторых стран, подписавших его, и Боннский договор также не вступил в силу. Позднее несколько пересмотренный Боннский договор вошел в состав Парижских соглашений 1954 года. В рамках этих соглашений ФРГ, Бельгия, Великобритания, Италия, Люксембург, Нидерланды и Франция образовали военно-политический блок - Западноевропейский союз /ЗЕС/. Члены ЗЕС одновременно входят в НАТО, таким образом, в 1955 году ФРГ присоединилась к НАТО. Было положено начало "холодной войне". Страны-участницы Боннского договора 1952 года формально утратили права в отношении ФРГ только в 1968 году, по так называемому "17-му закону о дополнении конституции" от 27.06.1968 года.
  1. Брест-Литовська конференція і підписання мирних договорів з Радянською Росією та Україною.


Заключение договора Четверного союза с Центральной Радой сильно ухудшило позиции советской делегации. В тот же день вечером 27 января (9 февраля) Кюльман фактически предъявил России ультиматум, потребовав немедленного принятия германских требований на основе "линии Гофмана". Пояснялось, что окончательная судьба территорий в западу от нее будет решена на основе двусторонних соглашений Германии и Австро-Венгрии с народами соответствующих областей.

В ответ 28 января (10 февраля) 1918 г. Троцкий заявил, что "отказываясь от подписания аннексионистского договора, Россия, со своей стороны, объявляет состояние войны с Германией, Австро-Венгрией, Турцией и Болгарией прекращенным. Российским войскам одновременно отдается приказ о полной демобилизации по всему фронту". Далее Троцкий отказался вести какие-либо переговоры. Фон Кюльман отреагировал следующим образом: "Если мирный договор не будет заключен, то, очевидно, самый договор о перемирии теряет свое значение, и по истечении предусмотренного в нем срока война возобновляется".

Безрезультатность второго и третьего раундов переговоров в декабре 1917 - январе 1918 г. был во многом связан с тактикой затягивания времени, которой придерживалось советское правительство, рассчитывая на революционный взрыв в Центральных державах. Одновременно в Петрограде не оставляли надежд на компромисс с Антантой и возобновление с ее стороны финансовой и иной помощи России.

Не следует упускать из виду и серьезные разногласия среди большевистского руководства по проблеме заключения мира. Сторонники В.И.Ленина и И.В.Сталина настаивали на немедленном подписании договора любой ценой, понимая, что только этот шаг дает шанс большевистскому правительству удержать власть. Приверженцы позиции Н.И.Бухарина - так называемые левые коммунисты - напротив, призывали к революционной войне против Четверного союза во имя "мировой революции" даже ценой потери государственной власти.

Компромиссную позицию занимал Л.Д.Троцкий, выдвинувший принцип "ни войны, ни мира". При кажущейся парадоксальности логика этой позиции заключалась в том, чтобы одинаково дистанцироваться от обоих империалистических блоков и, объявив состояние войны законченным, то есть фактически и юридически покинув ряды Антанты, не подписывать мира с Четверным союзом, то есть сохранять свободу рук, которая могла понадобиться в случае начала спасительного для большевиков всеобщего революционного взрыва в Европе. С сугубо личной точки зрения Троцкого его поведение отчасти объяснялось и тем, что он опасался быть обвиненным в Петрограде в сделке с германским империализмом и предательстве дела пролетариата.

Как бы то ни было, 5 (18) февраля 1918 г., после того, как формально истек срок действия очередного соглашения о перемирии, германские и австрийские войска предприняли наступление по всему фронту от Балтийского до Черного морей. Русские войска не смогли оказать сопротивления. В этой ситуации 6 (19) февраля Совнарком направил радиограмму с согласием подписать мир на условиях Четверного союза, но германское наступление продолжилось.

21 февраля в России был провозглашен лозунг "социалистическое отечество в опасности", а 23 февраля вновь сформированные отряды красноармейцев оказали сопротивление врагу. В этот же день был получен новый ультиматум германской стороны в десяти пунктах. Первые два содержали требования признать "линию Гофмана". Но кроме того России предлагалось немедленно очистить Лифляндию и Эстляндию от регулярных русских войск и красногвардейцев. В обеих губерниях предполагалось разместить германские войска. Россия была обязана заключить мир с Центральной Радой. Русские войска должны были оставить Украину и Финляндию. Кроме того, России следовало возвратить Турции анатолийские провинции (то есть части Турецкой Армении). Русской армии предписывалось немедленно демобилизоваться. Предусматривалось разоружение русского военного флота на Черном, Балтийском морях и Ледовитом океане. Отдельным пунктом восстанавливалось действие крайне невыгодного России российско-германского торгового договора 1904 г. Наконец, надлежало прекратить всякую агитацию против стран германского блока. На принятие ультиматума давалось 48 часов.

Вновь делегации встретились в Брест-Литовске 1 марта 1918 г. Советскую делегацию возглавил видный деятель большевистской партии Г.Я.Сокольников (Бриллиант). Он и подписал 3 марта мирный договор от имени РСФСР. Сознавая безысходность ситуации, советская делегация уже не пыталась обсуждать его условия.

В итоге Россия теряла примерно одну треть своей европейской территории, включая Прибалтику и Финляндию, а также часть Закавказья и сферу влияния в Персии. Украина получала независимость, и Россия была обязана заключить мирный договор с правительством Центральной Рады. Турции передавались Карс, Ардаган и Батум. Кроме того, в дополнение к Брест-Литовскому договору уже в августе 1918 г. большевистское правительство принимало на себя обязательства выплатить Германии 6 млрд. золотых рейхсмарок военной контрибуции. Но самое главное, страна попадала в международную изоляцию, поскольку известие о сепаратном мире привело к разрыву дипломатических отношений между Россией и бывшими союзниками, став прелюдией к гражданской войне и иностранной интервенции.

Уже 9 марта 1918 г. войска Антанты высадились в Мурманске, чтобы не допустить захвата этого порта Германией (этот шаг был согласован и поддержан местным советом, в котором большевики были в меньшинстве). В апреле 1918 г., при политической поддержке Франции и Великобритании и на фоне выжидательной позиции США, начала интервенцию на русском Дальнем Востоке Япония.

Крайне осложнил Брест-Литовский мир и ситуацию в закавказских провинциях России. Содержавшиеся в нем уступки Турции поставили под угрозу безопасность южных рубежей бывшей империи и спровоцировали стремление Грузии, Армении и Азербайджана, которые фактически были уже не подконтрольны Петрограду, к полной независимости (об этом см. подробнее гл. 4 настоящего тома).
  1. Варшавський та Ризький договори


Согласно Варшавского (22 апреля 1920 года), а затем Рижского договора (18 марта 1921 года) Галичина была окончательно присоединена к Польше.


ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ ДЛЯ СХІДНЬОЇ ЕВРОПИ


На початку 1920 року були окуповані Польщею: Лемківщина, По сяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західня Волинь (з травня 1919 р.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не було одно думного ставлення до питання Української Держави: соціялісти та деякі партії центру ставилися до Української Держави прихильно, побоюючись відродження російського імперіялізму, але більша ча стина польського суспільства, зокрема Націонал-Демократична Пар тія, ставилися до України вороже; вони вважали, що краще мати справу з Росією, ніж з незалежною Україною. В таких загальних умовах укладено договір між Дипломатичною Місією УНР в Польщі і польським урядом. Був це час, коли українська армія поверталася з Зимового походу, і їй загрожувало інтернування. З другого боку —

Польща готувалася ло збройної боротьби з Москвою. Договір підпи сали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі, мі ністер закордонних справ Директорії та міністер закордонних справ Польщі. Я: Домбський.

Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах ..., які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Ота мана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім адміністративним кор доном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціяльна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Поль ський уряд зобов'язується не укладати жадних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національно культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграр на реформа в Україні буде розв'язана конституантою. 7) Укладаєть ся військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по Її підписанні."'

Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору, який чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР. Договір цей не був опублікований і залишався таємним. Тільки в 1926 році його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин."' Як таємний. цей договір не був ратифікований.

Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалеж ність, але за це діставала Східню Галичину, Західню Волинь, Холм щину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було під порядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці — під порядковані польському управлінню. Український уряд зобов'язу вався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо вГаличині. Він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалеж ність і передав її під владу Польщі.

Уряд Директорії та армія, що поверталася з Зимового походу, були тяжко вражені цим договором. Укладений він був не урядом, а Дипломатичною Місією, яку очолював А. ЛівицькнИ, і уряд був постав лений перед доконаним фактом. Петлюра знав про цей договір.'"

Варшавський договір був прийнятий різними шарами українсько го громадянства, як велике нещастя. У негативному ставленні до ньо го об'єдналися члени різних угруповань, партій. Соціялістичнпй уряд, з 1. Мазепою на чолі, в березні 1920 рику подався на димісііОіале тільки в кінці травня 1920 року зформовано новий кабінет, на чолі якого став В. Прокопович (соціял-федераліст), до складу цього кабі нету ввійшли: як заступник його — А. Лівицький (соціял-демократ); як міністер закордонних справ — А. Ніковський, міністер внутріш ніх справ — О. Саліковськии, земельних — 1. Мазепа, фінансів — X. Барановський, ісповідань — 1. Огіснко, військових справ — В. Сальський, шляхів — С. Тимошенко, господарства — Є. Архипенко, освіти — 1. Холодний, здоров'я — поляк С. Стемповський"'

Від різних груп надходили протести. Особливе незадоволення викликала постать Стемповського, поляка.

Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася конференція ес-ерів, в якій взяли участь: М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші поважні представники еміграції. Вони оголосили Варшавський договір за неправний. Українські комуністи почали ви являти прагнення примиритися з большевиками. В. Винниченко ви їхав на Україну, щоб переконати большевицький уряд створити совєтську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звер нувся до Москви з деклярацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирові перего вори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не одержав."'

Варшавський договір викликав дуже негативне враження в Гали чині, охопленої настроєм безнадійности. Галицькі громадські діячі вважали, що дальша війна з большевиками неможлива. Ціла Херсон ська дивізія, що складалася переважно з галичан, у кінці серпня 1920 року покинули Галицький фронт і під командою генерала Кравса та полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована спочат ку в Ліберці, а потім у Йозефові.

На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським догово ром, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єдна них військ Польщі та УНР. Використати частини УГА. які перейшли були на сторону поляків і були інтерновані, польський уряд не по годився. У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командою

полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга під командою пол ковника Безручка йшла на Київ. Крім того в поході брала участь військова група, яка повернулася з Зимового походу. Українські війська були підпорядковані польському командуванню. За догово ром під час походу мало бути зформовано їде чотири українські диві зії, але поляки не дали на це дозволу."'

Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення, 7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: большевики здали його без бою.

Прибувши до Києва, поляки виарештували і вивезли чимало лю дей, серед них кількох старих православних священиків (протосреїв — С, Трегубова, Н. ґроссу та інших); арештували їх під час Бого служби, у вівтарі. Це викликало обурення серед населення. Перебу вання польської і української армій в Києві було недовгим: больше вики скупчили значні сили, а з Кавказу викликали армію Будьон ного, яка зайшла в запілля українцям та полякам. Поляки поспішно залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від Польщі. Перед від ходом вони розстріляли деяких арештованих, підпалили і висадили в повітря багато будинків, серед них будинок колишнього губерна тора, де знаходився архів. Зірвали мости на Дніпрі, в тому числі сла ветний Ланцюговий міст.*"

Польські частини відійшли за Збруч) а українські ще протягом місяця вели бої з большевицькими військами. З початку липня 1920 року почали ширитися чутки, що Англія пропонує своє посеред ництво для замирення Польщі з советською Росією. З початку серп ня Польща розпочала мирові переговори з Москвою.

В таких умовах — невдач на фронті та перспективи замирення — в уряді УНР виникла ідея знайти спільників в антибольшевицьких організаціях еміграції з російською армією генерала Перемикіна, дон ськими козаками під проводом осавула Яковлева, Російським Полі тичним Комітетом під проводом Б. Савінкова, та генералом Вранге лем в Криму.'"

Тим часом большевицька армія наступала на захід — на Замостя Варшаву, але наприкінці серпня наступ большевиків на Замостя від бито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця перемога, яку на зивали поляки «Чудом над Вислою», врятувала Варшаву і була в значній мірі наслідком участи українських сил. Ця перемога дала можливість почати польсько-українським силам наступ на ггівденному фронті: частини військ перейшли Дністер, розбили больше ііііцьку армію й заволоділи лівим берегом Збруча. Протягом наступ ного місяця ці частини просувалися все далі на схід. На північному крилі української армії разом з українцями виступали російські протибольшевицькі частини генерала Перемикіна та донські козаки під командою Яковлева. Разом в армії УНР було коло 23.000 вояків, а в російських та козацьких частинах — 5.000, разом 28.000.

Та коли в боротьбі з большевиками українська армія напружу вала всі свої сили, Польща вела переговори з Москвою, 18-го жовтня 1920 року укладено перемир'я. Українська армія опинилася в дуже тяжкому становищі: її північний фронт був відкритий для советської армії.


РИЗЬКИЙ ДОГОВІР


3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з совєтським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на стано вищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція — настрашена успіхами большевиків у Польщі та в Криму — хотіла допомогти Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної Місії в Вар шаві, А. Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Мо сквою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирові переговори, але советський комісар за кордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Укра їнська Советська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці Москви. Ця відповідь совстського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі.""

Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участи в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухина. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають советського українського уряду. Але виявилося, що ця інформація була неправдива: Польща визнала совстський уряд на Україні — і представництва УНР не було на Ризькій конференції."* До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у складі: К. Ле вицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала кон ференції протест проти трактування питання Галичини, як внутрішнього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Схід ньої Галичини. Цю делегацію теж не допущено до участи в конфе ренції.""

12-:-о жовтня 1920 року польський і совстський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Украї ною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впа ду Горині в Прип'ять. Советську Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановле но було перемир'я.""

Советський уряд використав перемир'я для підготови наступу по всьому фронту, 10-го листопада большевицька кіннота зробила гли бокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв, відступити за Збруч, 16-го ли стопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України.'"

18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та советською Росією. Польща визнала Українську Совет ську Соціялістичну Республіку. Правобережна Україна була поді лена: Холмщина, Підляшшя, Західня Волинь та Західне Полісся ді сталися Польщі, Східня Волинь — советській Росії. Доля Галичини не була вирішена: року 1923 Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй авто номних прав.

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на терито рії Польщі антибольшевицьким організаціям. Таким чином Дирек торія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існу вання в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально."'
  1. Версальська система мирних договорів


Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ­ники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антан­ти, 15 - які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч­чиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

Мирні договори з союзниками Німеччини були укла­дені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мир­ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Туреччиною -10 серпня 1920 p.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальської системи МВ:
  1. Розпад імперій.
  2. Поява нових держав.
  3. Перерозподіл колоній.
  4. Формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових суб’єктів міжнародних відносин.

Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою міжнарод­них відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати супереч­ливі інтереси народів та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:
  1. не розв'язала протиріччя між держава­ми-переможницями й державами, які зазнали поразки;
  2. не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
  3. не запобігла можливості виникнення ре­ваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;
  4. викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започат­кувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

  1. Вихід Франції з військової організації НАТО.


До середини 60-х років між Францією та її західними партнерами намітилися доволі відчутні суперечності з ряду кардинальних проблем міжнародної політики та стратегії НАТО. Ш. де Голль взяв курс на обмеження впливу США в Західній Європі, блокування входження до «Спільного ринку» Великобританії, відновлення золото­го стандарту в міжнародних валютно-фінансових розра­хунках, здобуття Фрадцією лідерства в ЄЕС, забезпечен­ня її економічних інтересів як у галузі промисловості, так і сільського господарства. З 1959 р. президент Ш. де Голль почав здійснювати заходи щодо виходу Франції з військових структур НАТО, що відбулося врешті-решт у лютому 1966 р. Вихід Франції з НАТО став однією з найважливіших складових нового зовнішньополітичного КУрсу країни, спрямованого та відігравання Францією самостійної міжнародної ролі Його елементом був також новий, оснований на здоровому прагматизмі підхід до вщносин з Радянським Союзом, іншими країнами «со­ціалістичного табору».

Вихід Франції з системи інтегрованого команду­вання збройними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про глибоку кризу в системі західних союзів.

Політика протистояння та ультимативних вимог щодо своїх головних партнерів — США, Великобританії та ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейсько­го економічного співтовариства призвела в другій по­ловині 60-х років до фактичної зовнішньополітичної ізо­ляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої Республіки до розширення та поглиблення відносин з країнами протилежного блоку, яке знаменувало повер­нення до старої європейської моделі зовнішньополітичної поведінки («держава, що балансує між своїми конкурен­тами») у значною мірою було єдиною можливою за тих умов раціональною стратегією.

  1. Війна 1973 року на Ближньому Сході.


Після смерті Г. А. Насера у вересні 1970 р. президен­том Єгипту став А. Садат. 6 жовтня 1973 р., в день єврейського свята Йом Кіпур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю, Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях, брали участь військові частини й підрозділи Іраку, Марокко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на східний берег Суецького каналу Й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов­тня єгипетські війська здобули Сінай. Сирійська армія просунулася на Голанських висотах, визволила місто Кунейтру.

В ході «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним сила Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

12 жовтня прем'єр-міністр Ізраїлю Г. Меїр звернулася до США з проханням про негайні поставки зброї й спо­рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-двіву військову допомогу по повітряному «мосту». г

Спираючись на американську підтримку й оправив­шись від раптового нападу, Ізраїль перейшов у контрнас­туп. Скориставшись отриманою з американського су­путника інформацією про розрив лінії фронту між другою і третьою єгипетськими арміями, ізраїльські війська 15 жовтня просунулися в тил єгипетських військ, форсу­вали Суецький канал, захопили плацдарм на його захід­ному березі. Третя єгипетська армія опинилася в ото-» ченні, виникла загроза блокади Суецу.

8 жовтня 1973 р. представник США в 00Н вніс про-» позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

В ніч на 20 жовтня А. Садат1«від імені єгипетського народу» звернувся до радянського посла за сприянням у припиненні вогню.

22 жовтня Рада Безпеки 00Н ухвалила резолюцію № 338, що передбачала припинення воєнних дій

Однак на південній дільниці єгипетсько-ізраїльського Фронту воєнні дії тривали. Радянський Союз 24 жовтня попередив Ізраїль про тяжкі наслідки агресивних дій, що порушують рішення Ради Безпеки 00Н. У стан бойової готовності були приведені радянські ВПС. Водночас Радянське керівництво повідомило президента США про можливі наслідки неприпинення Ізраїлем воєнних дій.

11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про припинення вогню.

21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки 00Н № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар 00Н повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе­редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 р., і з частиіш територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів 00Н у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.

У результаті «човникової дипломатії» державного сек­ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

  1. Вступ США в першу світову війну і її завершення та наслідки.



  1. Вступ ФРН у НАТО.


Формальне рішення про вступ ФРН у Західноєвро­пейський союз і НАТО було прийнято на Паризькій нараді дев'яти держав (20—23 жовтня 1954 р.). Паризькі угоди передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН, уряд ФРН, у свою чергу, оголосив про те, що він ніколи не вдаватиметься до сили для об'єднання Німеччини або зміни існуючих кордонів. Окрім того, західнонімецька держава взяла на себе зобов'язання не виробляти атом­ної, бактеріологічної та хімічної зброї.

Паризькі угоди набрали сили після всіх передбачених формальностей 5 травня 1955р. ФРН здобула суверенітетна засадах нової версії Загальної угоди. 7 травня вона вступила до ЗЄС, 9 травня — до НАТО. У відповідь Радянський Союз денонсував радянсько-англійську й рВг дянсько-французьку угоди 1942 і 1944 рр.

17—23 липня 1955 р. в Женеві відбулася нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції, на якій Радянський Союз погодився на принцип вільних виборів за умови відходу західних країн від ідеї залучення об'єднаної Німеччини до НАТО. Але ідею нейтралізації Німеччини було відкинуто західними державами. Женевська нарада завершилася безрезультатно.

  1. Генуезька конференція та її результати.


Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів.

США не приймали участь в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція носить не суто економічний характер, а скоріше політичний. Насправді США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або ліквідації боргів.

На конференції було створено чотири комісії:
  • політична
  • фінансова
  • економічна
  • транспортна

Радянська делегація була включена лише в політичну комісію.

В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстро­чення їх на ЗО років і надання радянській державі креди­тів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного.

Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

  1. Громадянська війна в Іспанії, зміст політики «невтручання».


Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася гро­мадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою ді­яльність Народний фронт Іспанії, керований комуніста­ми. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемог­ли на виборах в кортеси (парламент) і створили республі­канський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколо­ту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-мо­нархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового за­клику мадридської радіостанції - «Над усією Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, на­дали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашист­ських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допо­магала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його про­позицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побою­ючись перемог народних фронтів у своїх країнах.
  • США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.
  • Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко но­вого вогнища війни. Тож вони не тільки придушували де­мократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.
  • Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжна­родної комісії невтручання», вже в жовтні 1936 р. висло­вив протест проти того, що комісія фактично сприяла фа­шистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.
  • СРСР вимагав від західних держав установити конт­роль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іс­панії на користь заколотників.
  • Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радян­ської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Схо­ді радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину сво­го золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському уря­дові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уря­ду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських па­роплавів з борошном і продовольством німецькі та італій­ські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтерна­ціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були не­рівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспа­нії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій­ський союз. Німеччина та Італія домовилися про розме­жування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайсько­му басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Іта­лією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Бер­ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо­мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 ро­ків. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних до­говорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгро­мили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу ре­акцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли полі­тичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирі­шальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допо­могу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призна­чений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянт­ської Франції.

В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтрим­ки англійської й французької агентури здійснила перево­рот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роз­давлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

  1. Гуамська доктрина.


З моменту висунення Р. Ніксоном «Гуамської доктрин ни» (1969), яка мала на меті підключити до стратегії СІІІА нові «центри сили», політика Вашингтона в Латинській Америці стала визначатись як «диференційований підхід», ставка на «привілейованих союзників», дипло' матія «малопомітної присутності». Дедалі більшого зна-чення набуває питання про оптимальних союзників США на континенті. Привілейованими союзниками були визнані диктаторські режими Бразилії, Аргентини, Чилі (після перевороту 1973 р.), з якими розширяються дво­сторонні відносини.

  1. Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам


14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прий­няла історичну Декларацію про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в 00Н переконливо свідчив уже той факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму.1 Декларація проголосила не тільки право, колоніальних* народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундамен­тальних прав людини, що суперечить Статуту 00Н.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть припинені всі воєнні ДІЇ або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту 00Н.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961 р.. Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Ко­мітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імпле­ментації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи шшій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося о4 колонії та підопічні території, які ще не досягли само­управління.

На основі Статуту 00Н (розділи XI, XII і XIII) була створена більш ефективна система міжнародної опіки над неса-моврядними територіями. У ряді випадків 00Н втручала­ся з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, 00Н діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності 00Н. Була створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга 00Н полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і колоніями, у сприянні економічному, соціальному, куль­турному й політичному розвиткові новоутворених неза­лежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.

  1. Державний договір з Австрією.


27 квітня 1945 р. було створено Тимчасовий уряд Австрійської Республіки і введено в дію Конституцію 1920 р. із змінами, внесеними до неї в 1929 р.

Згідно з домовленістю урядів СРСР, США, Англії й Франції після визволення Австрії тут лишилися окупа­ційні війська чотирьох держав, які взяли на себе верховну владу в країні.

Вперше питання про укладення державної угоди з Австрією було порушене на Паризькій сесії Ради мі­ністрів закордонних справ у квітні 1946 р. Проте через неготовність делегацій до його обговорення було ви­рішено спершу закінчити роботу над угодами з колиш­німи союзниками Німеччини в Європі, а за цей час під­готувати проект австрійської угоди.

Заступники міністрів закордонних справ у січні 1947 р, почали розробку проекту й досить швидко узгодили майже половину статей. Але проблеми юго­славських територіальних претензій, німецького майна виявилися на той момент нерозв'язаними. Не було їх вирішено й на Московській конференції міністрів закор­донних справ (березень—квітень 1947 р.) та на Лон­донській (листопад—грудень 1947 р,). Лише в-Парижі (травень—червень 1949 р.) сторони досягли принципової згоди щодо основних позицій. Радянський Союз відмо­вився підтримувати югославські територіальні домагання. Незмінними залишилися кордони Австрії за станом на 1 січня 1938 р. Сторони домовилися, що СРСР отримає австрійські економічні поставки в розмірі 150 млн до­ларів, 60 % виробництва нафти й права на її видобування та очищення.

Поновилися переговори в 1952 р. з розгляду запропо­нованого західними країнами «скороченого варіанта» Державної угоди, у якому не було пунктів, що торкалися суверенітету Австрії.

Влітку 1952 р. федеральний уряд Австрії проголосив нейтралітет як міжнародно-правову позицію Австрії на перспективу й обнародував меморандум, у якому місти­лася вимога припинити окупацію, відновити суверенітет і згода схвалити скорочений варіант Державної угоди. Проте Радянський Союз категорично відхилив цей ва­ріант.

Вступ ФРН у НАТО значно загострив австрійську проблему. Радянський Союз уважав, що ремілітаризація Західної Німеччини посилює небезпеку аншлюсу Австрії. Тому тільки за умови, що Державна угода гарантовано відверне таку небезпеку, можна говорити про виведення військ чотирьох держав з Австрії, не чекаючи укладення мирної угоди з Німеччиною.

У «Заяві з 3-х пунктів» австрійського феде­рального уряду, переданій В. Молотову 14 березня 1955 р., знову підтверджувалися військовий нейтралітет і згода з усіма пропонованими гарантіями австрійської незалеж­ності.

У відповідь радянський уряд висловив готовність на майбутній конференції розглядати австрійське питання окремо й запросив федерального канцлера Рааба прибути до Москви для двосторонніх переговорів. До цього часу вже було врегульоване питання про Трієст, і зв'язок цієї проблеми з австрійським питанням перестав існувати.

15 квітня 1955 р. був опублікований «Московський ме­морандум» за результатами переговорів. СРСР висловив згоду підписати Державну угоду й вивести з Австрії оку­паційні війська до 31 грудня 1955 р. Австрія зобов'язу­валася постачати Радянському Союзові 10 млн т нафти протягом 10 років, виплатити 2 млн доларів за активи Дунайської судноплавної компанії у Східній Австрії й забезпечити постачання товарів на суму 150 млн доларів як компенсацію за німецьку власність в Австрії. Цей ме­морандум прискорив процес визнання постійного нейтралітету Австрії. Деякі дослідники вважають, що ви­рішенням австрійського питання Радянський Союз нама­гався створити прецедент для врегулювання німецької проблеми.

2 травня 1955 р. у Відні пройшла нарада послів чо­тирьох окупаційних держав за участю міністра закордон­них справ Австрії Фігля. А 14 травня міністри закор­донних справ внесли остаточні зміни до текстів угод.

15 травня 1955 р. в палаці Бельведер у Відні відбулося підписання Державної угоди. Австрія відновлювалася «як суверенна, незалежна й демократична держава» в кордо­нах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих Держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Після ратифікації 27 липня 1955 р. угода набрала чинності. В цей же день було розпу­щено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р, 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила консти­туційний закон про постійний нейтралітет на взірець Швейцарії.

  1. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.


23 і 25 жовтня відбулася зустріч глави радянського уряду М. Косигіна і президента Л. Джонсона в Гласборо, на якій, крім обговорення питань, пов'язаних з урегулюванням конфліктів у В'єтнамі й на Близькому Сході, було зробле­но спробу знайти взаємоприйнятний підхід до вирішення проблеми отримання розвитку систем ПРО. Хоча зустріч у Гласборо не мала конкретних результатів, вона все ж таки сприяла початку переговорів з обмеження страте­гічних озброєнь, які в 1972р. завершились укладенням Договору щодо ПРО.

В останній рік президентства Л. Джонсона після багаторічних переговорів завершилася робота над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. в столицях СРСР, США та Великобританії. До кінця року цей договір підписали 83 держави. Однак сенат США, незважаючи на зусилля Л. Джонсона, відмовився його ратифікувати через вве­дення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових до­кументів, спрямованих на зниження можливості виник­нення ядерних війн.


7 сентября 1959 г. в сответствии с соглашением правительств СССР, США, Великобритании и Франции был образован Комитет десяти по разоружению. В его состав вошли 5 социалистических государств - СССР, Чехословакия, Польша, Румыния, Болгария - и 5 стран, входящих в Североатлантический блок, - США, Англия, Франция, Канада, Италия. Этот комитет занимался вопросами разоружения, рассматривал проэкты договоров в этой области.

18 сентября 1959 г. Советский Союз внес на рассмотрение 14 сесии ГА ООН программу всеобщего и полного разоружения. Прграмма не была принята западными государствами в силу своей "тотальности". Советский Союз обвиняли в том, что он придерживается принципа "все или ничего" и не желает искоть практических решений. 20 ноября 1959 г. ГА ООН направила как советские предложения о всеобщем и полном разоружении, так и предложения Великобритании в Комиссию ООН по разоружению и в Комитет десяти по разоружению.

13 октября 1958 г. в Женеве открылись переговоры о прекращении испытаний ядерного оружия. 5 августа 1963 г. в Москве был парафирован Договор о запрещении испытаний ядерного оружия в атмосфере, в космическом пространстве и под водой. 10 октября он вступил в силу после ратификации его тремя первоначальными участниками.

По некоторым оценкам, в середине 60-х годов 13 государств вплотную подошли к созданию собственного ядерного потенциала. Появление ядерного оружия в распоряжении мнгих правительств могло бы усилить риск возникновения ядерной войны и затруднить решение проблемы разоружения. Осознвние этой опасности побудило многие государства выступить за нераспространение ядерного оружия.

США занимали в этом вопросе двоякую позицию. С одной стороны они явно опасались тех последствий, к которым могло бы привести появление ядерного оружия в руках государств, не обладавших этим средством массового уничтожения. Но, сдругой стороны, стремление укрепить блок НАТО и избежать обострения отношений со своими союзниками заставляло США прислушиваться к тем из них, кто требовал допуска к ядерному оружию. На свет появился проект создания так называемых "многосторонних ядерных сил НАТО", суть которого состояла в том, что к совместному контролю над американским ядерным оружием, размещенным в Евроле, должны были получить доступ все страны-участницы НАТО в первую очередь ФРГ. (Еще в 58 г. Конгресс США принял поправку к McMagen Act (принятый в 40 гг.), согласно которой стала возможной передача ядерных технологий компонентов и материалов союзникам по блоку. Великобритания закупила у США тогда ракеты Trident и Polaris.)

По американскому проекту договора, представленному 17 августа 1965 г. на рассмотрение в Комитет 18 (Комитет 10 был дополнен 8 членами из неприсоединившихся государств) запрещалась прямая передача ядерного оружия неядерным странам, норазрешалось предоставление этого оружия в коллективное владение участникам военных союзов.

24 сентября 1965 г. советская делегация представила ГА ООН свой проект договора, в котором предлагалось запретить не только прямую, но и косвенную передачу ядерного оружия неядерным странам.

На протяжении 1966 г. дискуссии в Комитете 18 по разоружению велись вокруг двух проектов договора - совктского и американского. Согласно тексту основного обязательства участников будующего соглашения, закрывались не только прямые, но икосвенные пути распространения ядерного оружия.

В 1967 г. и вначале 1968 г. в Комитете 18-ти государств по разоружению был согласован весь текст договора о нераспространении. ГА ООН одобрила проект договора. 1 июля 1968 г. он был открыт к подписанию, а 5 марта 1970 г. вступил в силу.

Ст. 1. Каждая ядерная держава обязуется не передавать кому бы то ни было ядерные технологии и контроль за ядерными вооружениями.

Ст.2. Каждая неядерная держава не принимает от кого бы то ни было ядерные технологии и контроль за ядерными вооружениями.

Ст.3. Ядерные программы неядерных государств будут находиться под контролем МАГАТЭ. Каждое неядерное государство, подписавшее настоящий Договор, подписывает с МАГАТЭ договор о контроле.

Ст.4. Настоящий Договор не препятствует сотрудничеству в ядерной сфере, использованию ядерной энергии в мирных целях.

Ст.5. Стороны в скором будущем стремятся начать вести переговоры об окончательном разоружении.

Ст. 9. Определение ядерной державы- государство, лоторое произвело и испытало ядерное оружие до 1 января 1967 г.

Ст. 10. Предусмотрена возможность легального выхода из Договора.

В договоре предусмотренно, что через 25 лет после его вступления в силу должна быть созвана конференция для того, чтобы решить, должен ли он продолжать оставаться в силе бессрочно или его действие должно быть продлено на дополнительный определенный срок времени.

В 1995 г. действие договора продлено на бессрочный период. Многие неядерные государства были против этого (договор неэффективный). Египет требовал присоединения Израиля, Мексика возглавила движение неприсоединения.

  1. Договір Тлателолко.


14 лютого 1967 р. 14 латиноамериканських держав під­писали Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Важливі частини договору становили два додаткові протоколи. Додатковий прото­кол І покладав певні зобов'язання на ті держави, які де-юре чи де-факто несуть міжнародну відповідальність щодо територій, які знаходяться в зоні, де діє договір (це стосувалося США, Великобританії, Франції та Нідерлан­дів, які мали колонії чи залежні території в Латинській Америці). Додатковий протокол II передбачав зобов'я­зання ядерних держав поважати статус без'ядерної зони.

В 1973—1977 рр. на XVIII—XXXII сесіях Генеральної Асамблеї латиноамериканські держави добилися прий­няття резолюцій, які закликали всі країни приєднатися до додаткових протоколів І і II Договору Тлателолко.

  1. Доктрина “гнучкого реагування”.


1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «ма­сованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети США на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипло­матичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту —

запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грун­тувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана).

Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. • Тому збе­реження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагу­вання» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити США.

В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропо­нував будувати радянсько-американські відносини на за­садах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.

  1. Доктрина “масованої відплати”.


доктрина массированного возмездия , разработанная в начале 50-х братьями Даллесами, которая в качестве единственной формы сдерживания СССР, много превосходивший НАТО по количеству обычных вооружений, предусматривала способность США к широкомасштабной ядерной атаке.

Cтратегическая концепция Соединенных Штатов в 1945-1960 гг. базировалась на их атомной монополии, подавляющем превосходстве над СССР в средствах доставки атомного оружия, а также на убежденности в полной неуязвимости североамериканского континента.

В то время США имели 840 стратегических бомбардировщиков в строю и 1.350 в резерве.

Первоначально планировалось атаковать 20 самых крупных советских городов и с помощью 196 атомных бомб уничтожить их (директива № 432 Д, 1945 г.). В 1948 г. речь шла уже о 70 советских городах, для которых припасли более 200 атомных бомб (план "Чариотир"). В 1949 г. с помощью 300 атомных бомб и 250.000 тонн обычных бомб подлежало уничтожению до 85 процентов советской промышленности (план "Дропшот"), а еще через год США готовы были стереть с лица земли 100 советских городов (план "Троян").

О том, что планы эти составлялись не для "бумажной войны", свидетельствуют слова президента Трумэна, который в январе 1952 г. сказал: "Мы сотрем с лица земли любые порты или города, которые необходимо будет уничтожить для достижения наших целей".

Сменивший его Эйзенхауэр также считал, что против СССР и других социалистических государств можно вести только глобальную ядерную войну и напасть следует первыми. Исходя из этого ускоренными темпами шло развитие стратегических наступательных сил в американской армии. Так, в период с 1954 по 1961 финансовый год на ВВС в США расходовалось почти 47 процентов военного бюджета, на ВМС -29 процентов и на сухопутные войска - 24 процента.
  1. Доктрина “стримування”.


Щодо Сполучених Шта­тів, то тут він дістав своє відображення в доктрині «стри -мування комунізму» (або просто «стримування»), яка зго­дом стала стратегією усього західного світу. Перше роз­горнуте обгрунтування доктрини містилося в секретній «довгій телеграмі»1 від 22 лютого 1946 р., яку направив до держдепартаменту радник посольства США в Москві, ма­ловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зво­дився до того, що мирне співіснування США і Радянсь­кого Союзу є неможливим, так само як і будь-яке спів-робітництао між ними у вирішенні міжнародних питань. Стверджувалося, що радянське керівництво націлене на «смертельну боротьбу із супротивником», готується зни­щити «традиційний спосіб життя» у Сполучених Штатах і відкидає будь-які компроміси. Радянський Союз зви­нувачувався в намірах вести постійну підривну діяльність проти західних держав і розширювати сферу свого конт­ролю. СРСР приписувалися, зокрема, агресивні плани щодо Північного Ірану, Туреччини, частини Данії; в пер­спективі Д. Кеннан очікував радянських претензій щодо портів у Перській затоці та навіть Гібралтару. Що сто­сується 00Н, то, як говорилося в телеграмі, СРСР праг­не використовувати її не для зміцнення загального миру а лише для досягнення власних цілей та залишить органі зацію, як тільки стане вважати, що вона більше не від­повідає його інтересам. Головний висновок «довгої телег­рами»— США необхідно перейти до «жорсткого курсу» щодо СРСР, який має базуватися на «логіці сили»; саме це Д. Кеннан і означав терміном «стримування».

  1. Доктрина Джонсона.


Однако ввод американских войск в сотрясаемую политическими кризисами Доминиканскую Республику (1965 год) показал его, наконец, как традиционного поборника политики сдерживания и привел к потере симпатий к США в Латинской Америке. Джонсон интерпретировал призыв к реформам как попытку управляемого Кубой коммунистического подрыва. Его известное как "Доктрина Джонсона" обоснование участия в военных действиях гласило, что Соединенные Штаты должны везде защищать своих граждан (2 мая 1965 г.). Американо-немецкие отношения все больше отягощались проблематикой валютной компенсации.
  1. Доктрина Джонсона-Манна.


США висунули «доктрину Джонсона—Манна», за допомогою якої Вашингтон, прикриваючись несприйнят-тям «нової Куби», намагався обмежити право народів Ла­тинської Америки на самовизначення.