Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн

Вид материала

Документы

Содержание Окружні суди Суди по сімейних справах Дисциплінарні суди Політичні права Колективні права

Подобный материал:

• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Законодавство про основні політичні, 437.09kb.
• Міністерство освіти І науки України Сумський державний університет, 1631.14kb.
• Державне право зарубіжних країн, 8328.5kb.
• Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
• Міністерство освіти І науки України Департамент міжнародного співробітництва та європейської, 39kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
• Міністерство освіти І науки україни донецький обласний центр туризму та краєзнавства, 189.44kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 335.34kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 283.15kb.

Верховний суд, наділений найширшими повноваженнями як вища судова інстанція, вищий орган конституційного нагляду і орган, який керує всіма нижчи­ми судами. Верховний суд встановлює правила для роботи на тільки судів, а й адвокатів. Крім того, його правила обов'язкові для виконання і прокуратурою.

Верховний суд, вищі, місцеві й первинні суди розглядають цивільні і кримінальні справи. Компетенція Верховного суду по­ширюється на всю територію країни і умовно може бути розподі­лена на три основні сфери: розгляд цивільних, кримінальних і ад­міністративних справ; судове управління; конституційний нагляд.

Вищим судовим органом є Верховний суд, до складу котрого входить головний суддя, якого призначає Імператор, і 14 суддів,

призначених Кабінетом. Призначення суддів Верховного суду затверджується всенародним референдумом під час найближчих виборів до Палати представників; потім такі референдуми повто­рюються кожні 10 років (ст. 79 Конституції).

Верховний суд виконує свою роботу в повному складі (кво­рум - 9 членів) або в складі відділень (ст. 9 Закону про суди). Закон про суди передбачає, що питання, які стосуються розгляду законів і підзаконних актів на предмет відповідності Конституції, мають розглядатися Верховним судом у повному складі (ст. 10 Закону про суди). Рішення з цього питання приймається Верхов­ним судом, якщо за нього проголосувало не менше 8 членів суду (на практиці це буває рідко).

Основною функцією Верховного суду є конституційний кон­троль, а крім того, він виступає судом останньої інстанції при роз­гляді будь-яких справ. Він розглядає у другій інстанції справи про злочини проти держави, і в третій - інші кримінальні та цивільні справи. Верховний суд також виконує повноваження судового управління. Він узагальнює судову практику, видає обов'язкові керівні матеріали для судів нижчої інстанції, положення про про­куратуру при Верховному суді, про внутрішню дисципліну і уп­равління судовими органами, встановлює правила процедури судочинства, роботи адвокатів, внутрішнього розпорядку в су­дах (ст. 77 Конституції).

Вищі суди (всього 8, мають 6 відділень) є судами першої інстанції у справах про державну зраду та інші злочини проти держави, а також апеляційною інстанцією з цивільних та кримі­нальних справ, які розглядаються в судах нижчої інстанції. Спра­ви розглядаються колегією з трьох суддів, а колегія з п'яти суддів розглядає справи про деякі державні злочини.

Окружні суди (всього 50, мають 242 відділення) розглядають основну масу цивільних та кримінальних справ, а також є апеля­ційною інстанцією у рішеннях, які виносяться дисциплінарними судами. Вони знаходяться в кожній із 47 префектур. Справи роз­глядаються, частіше за все, одним суддею або колегією з трьох суддів, якщо справа стосується звинувачення в злочині, котрий карається позбавлення волі терміном більше одного року. Кордо­ни судових округів побудовані таким чином, щоб вони не співпа­дали з кордонами територіальних одиниць місцевого самовряду­вання.

512

Розділ ЗО

Основи конституційного право Японії

513


Суди по сімейних справах мають таку ж структуру, як і ок­ружні суди, і діють при окружних судах і в їх відділеннях. Вони виконують примирливу функцію і виносять рішення у справах, пов'язаних із сімейним правом, розглядають деякі кримінальні злочини, які скоїли неповнолітні (до 20 років).

Як допоміжні органи при сімейних судах існують примирливі комісії, до кожної з котрих входять суддя та представник населен­ня. В штатах сімейних судів для підготовки до розгляду справ неповнолітніх діють так звані дослідники (тьосакан), в обов'язки котрих входить вивчення на науковій основі особистості непов­нолітнього, соціального середовища, в якому він живе, умов, за яких він скоїв злочин. Ефективність сімейних судів достатньо висока, однак їх перевантаженість заважає індивідуалізації підхо­ду до неповнолітніх.

Дисциплінарні суди (всього 575) розглядають незначні цивільні справи з ціною позову не більше 900 тис. ієн і деякі кри­мінальні справи. Вони розглядаються одним суддею, котрий не обов'язково повинен мати юридичну освіту.

Всі судді призначаються на свої посади Кабінетом міністрів терміном на 10 років, за списками кандидатів, який складається Верховним судом Японії. Після 10 років сумлінної праці суддя може бути переобраним на другий термін, і все це може повторю­ватися кілька разів через кожні 10 років, поки він не досягне пен­сійного віку (65 або 70 років).

Разом із тим, Конституція передбачає ряд заходів, спрямова­них на підвищення авторитету суддів. Так, зокрема, призначен­ню в члени Верховного суду передує так звана процедура «пере­гляду народом» при проведенні виборів до Палати представників. І якщо більшість виборців дасть згоду на зміщення якого-небудь судді, він повинен негайно залишити свою посаду. Така процеду­ра повторюється кожні 10 років.

Однак, не дивлячись на зовнішню ефективність таких заходів, їх доцільність викликає серйозні сумніви у японських фахівців, тому що більшість виборців погано знає членів Верховного суду. Судді всіх судів можуть бути звільнені з иосад тільки в резуль­таті публічного розгляду відповідно до процедури імпічменту, кот­ра передбачає розгляд звинувачень на адресу судді спеціальними органами парламенту.

Прокуратура діє на основі Закону про прокуратуру 1947 р. Певна суперечність між принципом незалежності прокуратури з субординаційними відносинами з міністерством юстиції формаль­но дозволяють ті обставини, що стосовно конкретних справ міністр може дати вказівки лише Генеральному прокурору. Про­куратура повинна дотримуватися правил, встановлених Верхов­ним судом.

Прокуратура являє собою центральну організацію, яку очолює генеральний прокурор, однак структура її пристосована, перш за все, до судової системи: служби генеральної прокуратури є у Вер­ховному суді, при вищих, територіальних, сімейних та інших су­дах. Прокуратура наглядає за веденням слідства у найбільш склад­них кримінальних справах, а також за виконанням кримінальних покарань.

І ще на одній особливості діяльності прокуратури хотілося б зупинитися. Цікаво, що прокурор не зобов'язаний знайомити з усіма матеріалами справи навіть суддю, котрому він передає лише звинувачувальний висновок без будь-яких інших документів.

Сьогодні існують комісіїз контролю за діяльністю прокурату­ри. Вони створюються з представників населення та мають обме­жену компетенцію: прокурор «враховує» думку комісії, котра, однак, для нього не є обов'язковою.

Правову основу для організації і діяльності японської поліції складає Закон про поліцію 1954 р. Відповідно до Закону поліція існує як самостійна державно-муніципальна одиниця. Державну частину поліцейської системи складає головне поліцейське управ­ління, а також структури, які знаходяться в його складі (штаб дво­рової поліції, поліцейська академія, НДІ поліції) та його пери­ферійні органи. До периферійних органів належать управління поліцейських округів. При цьому кожний округ охоплює терито­рію кількох префектур.

Адвокати ведуть свою професійну діяльність на основі Зако­ну про адвокатів 1949 р. Відповідно до його положень вони про­водять захист сторін у судових процесах, а також дають консуль­тації з юридичних питань. Крім того, для того щоб професійно займатися адвокатською практикою, необхідно зареєструватися в Японській федерації адвокатів. Тільки після такої реєстрації ад­вокати постійно працюють у колегії адвокатів, які створюються у відділеннях окружних судів і мають статус юридичної особи.

J3 — 6-565

514

Розділ ЗО

Основи конституційного права Японії

515


§ 5. Місцеве самоврядування і управління

Японія є унітарною державою, і в той же час у ній отримали широкий розвиток муніципальні інститути. Ієрархічна система адміністративно-територіального поділу будується на основі двох складових. Верхня складова створює префектури (їх в Японії 47), які поділяються на чотири категорії: «то» (Токіо), «до» (Хоккай­до ), «фу» (Осака і Кіото ) і «кен» (43 префектури). Правовий стан префектур різних категорій однаковий. Нижня складова ад­міністративно-територіального поділу створює міста («сі»), се­лища («мати») і сільські общини («мура»). Столиця країни м. То­кіо в адміністративному відношенні представляє собою 23 спеці­альних райони, які прирівнюються до міст.

Поряд із префектурами та муніципалітетами, які являють со­бою звичайні органи місцевого самоврядування, в Японії можуть створюватися особливі органи місцевого самоврядування для вирішення конкретних завдань. Це особливі столичні райони, кор­порації регіонального розвитку, асоціації органів місцевого само­врядування, фінансово-промислові округи.

Принцип місцевої автономії відображається в Конституції (гл. 8) та Законі про місцеві автономії 1947 р. Поряд з цими дже­релами діють кілька десятків інших нормативних актів - законів та підзаконних актів. Серед них Закон про місцевих комуналь­них службовців 1950 p., Закон про сільськогосподарські комітети 1951 р., ряд інших законів, які визначають механізм фінансуван­ня органів місцевого самоврядування.

Японські правознавці розрізняють принцип місцевої автономії, автономію місцевої общини і автономію жителів. Принцип місце­вої автономії означає автономію адміністративно-територіальної одиниці від держави. Автономія місцевої общини пов'язана із внутрішньою організацією і формами діяльності адміністратив­но-територіальних одиниць та передбачає управління общини громадянами, які проживають на її території. Автономія жителів визначається процедурою проведення місцевого референдуму, яка закріплена в Законі про місцеве самоврядування. Це забезпечує можливість подання певною частиною населення петиції про прийняття, зміни або відміну місцевих постанов про проведення інспекції діяльності місцевих зборів, відкликання їх депутатів, зняття з посади глав місцевих органів та інших посадових осіб.

Крім того, Парламент може прийняти закон, який стосується будь-якої конкретної муніціпії, тільки за згодою абсолютної більшості її мешканців.

Функції, які виконують органи місцевого самоврядування, є трьох видів:

• власне місцеві функції;
  
• «адміністративні повноваження» (носять місцевий характер,
  однак мають більшу частину участі держави в цих справах);
  
• функції, які делегуються центральними установами.
  

Стаття 94 Конституції закріплює за муніціпіями право управ­ляти своїм майном, вести справи і управляти в своїх кордонах. Важливе значення має наділення муніціпій (муніципальних зборів) правом приймати обов'язкові постанови, тобто нормативні акти місцевого значення. Загальний перелік функцій міститься в Законі про місцеве самоврядування (п. З ст. 2). Він містить 22 напрями діяльності, до яких належать: підтримання суспільного порядку на своїй території; забезпечення безпеки, здоров'я та бла­гополуччя населення; управління парками, площами і дорогами; ведення комунального господарства; управління лікарнями, шко­лами тощо.

Місцевим законодавчим органом в муніціпії є муніципальні збори, які очолює голова. Склад зборів залежить від чисельності населення: крупні префектуральні збори налічують до 120 членів, маленькі сільські - близько 12. Закон про місцеве самоврядуван­ня передбачає можливість заміни місцевих зборів у селищах за­гальними зборами мешканців (ст. 91 Закону про місцеве само­врядування), однак на практиці це зустрічається вкрай рідко. Місцеві збори збираються чотири рази на рік на сесії (п. 2 ст. 102 Закону про місцеве самоврядування).

Керівництво виконавчою владою в муніціпії виконує її голо­ва - губернатор у префектурах, мер у містах та старости в сели­щах (ст. 139 Закону про місцеве самоврядування). Голова місце­вої адміністрації має право вносити на розгляд місцевих зборів проекти рішень, встановлювати місцеві податки, накладати вето на рішення зборів (воно може бути прийнято більшістю в 2/3 го­лосів удруге), достроково розпускати збори. Збори, в свою чергу, можуть звільнити голову адміністрації від посади більшістю в 3/4 голосів. Виконавчими повноваженнями користуються також

33*

516

Розділ ЗО

Основи конституційного право. Японії

517


постійні комісії місцевих зборів: з освіти, праці, справ персоналу, суспільної безпеки тощо (п. 5 ст. 80 Закону про суди, який перед­бачає 11 постійних комісій).

На рівні муніципальних органів більше, ніж на загальнонаці­ональному, розвинуті інститути безпосередньої демократії. Так, шляхом прямих виборів обираються не тільки депутати муніци­пальних зборів, а й губернатори, мери і старости. Муніципальні збори і голови муніціпій обираються мешканцями, які зареєстру­валися у відповідному районі, терміном на чотири роки (ст. 93 Закону про місцеве самоврядування). Населення може вимагати відкликати депутатів, розпустити муніципальні збори (ці питан­ня вирішуються комісією з контролю за виборами абсолютною більшістю голосів за вимогами не менш як 1/3 складу комісії), прийняття зборами тієї чи іншої обов'язкової постанови (які не стосуються податків і фінансів, за вимогами не менш як 1/15 ви­борців даного муніципалітету), проведення ревізії фінансово-бюд­жетної діяльності муніципальних органів.

В Японії накопичений достатній досвід вирішення проблем, пов'язаних із загальною діяльністю на територіях, котрі виходять за кордони однієї префектури. Така взаємодія стала можливою завдяки формуванню «рад у зв'язках з місцевими адміністраці­ями» відповідно до положень спеціального Закону 1965 р. Такі ради створюються в складі префектур і деякої кількості міст. З 1969 р. застосовується також введений міністерством у справах самоврядування порядок об'єднання зусиль сусідніх муніціпій у вирішенні справ, котрі стосуються обслуговування населення. В цих випадках створюються кооперативи або консультативні ради. Зараз практично 90% первинних органів місцевого самоврядуван­ня Японії беруть участь у такому співробітництві.

Незважаючи на розвинену систему органів місцевого самовря­дування, в Японії існує жорсткий прямий контроль центральних установ за діяльністю органів місцевого самоврядування. Між центральними та місцевими органами влади інколи виникають напружені відносини, і це пов'язано із бажанням центру обмежи­ти самостійність муніціпій. В першу чергу, "це стосується фінан­сового контролю, оскільки в Японії більше 70% податків потрап­ляє до державного бюджету і лише 30% - до місцевих. До того ж, є такі установи, які контролюються центральними міністерства­ми та управліннями.

З кінця 70-х років у Японії почали активно обговорювати про­блему про необхідність проведення адміністративної реформи, в тому числі підвищення ролі регіонів. У другій половині 80-х років приступили до її виконання. З липня 1992 р. діє система «пілот-них органів місцевого самоврядування», яка заключається в роз­ширені прав міст із населенням понад 200 тис. чоловік. У червні 1993 р. обидві палати Парламенту прийняли резолюцію про роз­ширення повноважень місцевої влади, вимагаючи від уряду кон­кретних заходів, спрямованих на розробку відповідних законів. У рамках роботи над проведенням адміністративної реформи Комітет з вивчення системи місцевої влади запропонував п'яти­річну схему процесу децентралізації.

На початку 1994 р. був створений Комітет просування рефор­ми (який складався із 7 членів, призначених Прем'єр-міністром і погоджений з Парламентом із числа авторитетних осіб), котрий був наділений правом надавати рекомендації й інспектувати ро­боти з проведення децентралізації, а в грудні 1994 р. уряд затвер­див «основні напрями реформи місцевого самоврядування». В лютому 1995 р. уряд вніс на розгляд Парламенту закон про де­централізацію, який в травні 1995 р. був прийнятий. Згідно із За­коном робота з проведення децентралізації повинна бути завер­шена протягом п'яти років, у першу чергу, шляхом внесення змін до існуючих законів, які стосуються питань місцевого самовря­дування.

Основи конституційного права Бразилії

519


Розділ 31

Основи конституційного право Бразилії

Бразилія (Федеративна Республіка Бразилія ) - одна з най­більших держав Латинської Америки. Вона займає п'яте місце в світі за розмірами території (після Канади, Китаю, США та Росії), п'яте - за чисельністю населення (близько 167 млн у 1999 p.), де­в'яте - за обсягом ВВП, 53-е - ВВП на душу населення. Однак Бразилію відносять до країн, які ще розвиваються. Великі про­мислові міста (Сан-Паулу нараховує близько 20 млн чоловік), найкрупніші в світі поміщицькі латифундії поєднуються з на­півфеодальними пережитками, використання штучних супутників Землі та животіння корінного населення країни з патріархальни­ми порядками - такі контрасти сучасної Бразилії.

За формою державно-територіального устрою Бразилія - фе­дерація (Союз). Вона розділена на 26 штатів, федеральний округ, в якому знаходиться столиця країни, муніципалітети. Крім того, в складі федерації знаходяться також три федеральні території, підпорядковані центральній владі.

§ 1. Конституція

Діюча Конституція Бразилії - восьма в історії країни. Вона була прийнята в 1988 р. після довгого правління військових і складного перехідного періоду. Розробка проекту Конституції розпочалася ще в 1985 р. 18 липня 1985 р. Президент країни підпи­сав декрет про створення Тимчасової конституційної комісії, до якої увійшли 49 найвидатніших юристів Бразилії. її перший, по­передній, проект викликав серйозні зауваження з боку лівих і пра­вих партій. Тому розробку тексту Конституції продовжили у 8 тематичних комісіях Установчих зборів.

Проект, підготовлений Установчими зборами, був надруко­ваний і 9 липня 1987 р. винесений на всенародне обговорювання, яке було дуже жвавим. У результаті застосування народної ініціа­тиви до проекту внесли 122 поправки. Самі ж члени Установчих зборів запропонували 60 тис. поправок. Заключне голосування сталося 22 вересня 1988 р. «За» було подано 474 голоси, «проти» -

15, утрималися 6 членів Зборів. Конституція набрала чинності 5 жовтня 1988 р.

Бразильська Конституція налічує 42 тис. слів і за розмірами в шість разів перевищує Конституцію США, а за обсягом посту­пається лише Конституції Індії. Основний закон поклав початок новому періоду в історії країни - періоду «Нової республіки».

Конституція 1988 р. побудована відповідно до конституцій­них традицій Бразилії, а в більш широкому розумінні були вра­ховані й латиноамериканські традиції, які практично завжди орі­єнтувалися на державно-правову систему США. Вплив правової системи США вельми помітний і навіть починається Конститу­ція країни із повторення знаменитої фрази із Конституції США 1787 p. Тільки тут читаємо: «Ми, представники бразильського народу...». Мета створення нової бразильської держави значно ширша, ніж та, яка вказана в Основному законі США (Преамбу­ла). Основними цілями держави є: створення демократичної дер­жави, яка повинна « забезпечити існування соціальних та індиві­дуальних прав, свободу, безпеку, добробут, розвиток, рівність і справедливість як найвищих цінностей суспільства, плюралістич­ного і без забобонів, заснованого на соціальній гармонії, на внут­рішньому і міжнародному порядку із мирним вирішенням розбіж­ностей...». Республіканська президентська форма правління, фе­деративна форма територіального устрою, примат особистих прав і свобод перед іншими - все це було запозичено із конституційної системи США.

У той же час до акта 1988 р. увійшли деякі інститути із євро­пейського конституційного права. Спеціальні глави і частини при­свячені економічному порядку, соціальному порядку, міській політиці, аграрній політиці, охороні здоров'я, спорту, проблемам науки і техніки. Всі вони мають відношення до відповідних поло­жень конституцій Португалії 1976 p., Іспанії 1978 p., Греції 1975 р. та Франції 1958 р.

Композиційно Конституція 1988 р. побудована за європейсь­ким зразком: вона відкривається Преамбулою, за якою йдуть роз­діли про основні принципи, права і гарантії, організацію держа­ви, захист держави і демократичних інститутів, про податки і бюд­жет, економічну і фінансову політику, соціальний устрій, і наприкінці - загальні конституційні положення.

520

Розділ 31

Основи конституційного прозо Бразилії

521


Конституція Бразилії - найвищий закон у країні, і ця обста­вина закріплює таку важливу рису як система контролю консти-туційності. Разом з тим, акт 1988 р. (ст. 59 ) визначив ієрархію нормативних актів, які видаються федеральною законодавчою владою: на першому місці стоять поправки до Конституції, далі -додаткові закони, нижче звичайні закони, делегуючі закони, тим­часові заходи, законодавчі декрети, резолюції.

Визначаючи характер зовнішньополітичних відносин бра­зильської держави, Конституція дає перелік загальновизнаних принципів міжнародного права (незалежність, рівність, невтру­чання у внутрішні справи тощо, а також неприймання тероризму і расизму і надання політичного притулку).

Відбиваючи сучасні тенденції конституційного розвитку, Основ­ний закон детально обговорює економічну структуру суспільства, виходячи з постулатів ринкової, соціально орієнтованої економі­ки. Конституція встановлює, що «економічний порядок у країні базується на праці й вільній ініціативі, його мета - забезпечити всім гідне існування відповідно до принципу «соціальної справедли­вості». Економічний устрій Бразилії спирається на суверенітет дер­жави, приватну власність і її соціальні функції, свободу конкуренції, захист прав споживачів, пошук шляхів повної зайнятості тощо. В Конституції також йдеться і про перспективи планування, однак держава практично не має права втручатися в економічну сферу. її втручання можливе лише в деяких випадках, зокрема, для національ­ної безпеки або в публічних інтересах (ст. 173). Державні компанії, компанії зі змішаним капіталом й інші організації, які займаються економічною діяльністю, підпорядковуються тим же правилам, що і приватні компанії. Як монополії держави Конституція закріплює розвідку, видобуток, переробку, імпорт та експорт нафти та газу (ст. 177).

У Конституції також говориться і про можливість націоналі­зації підприємств (після прийняття Основного закону націоналі­зація в країні проводилася), а також дуже'тостру для Бразилії проблему - земельну реформу. В загальному плані це питання вирішене на користь землевласників, однак по суті аграрна про­блема залишається невирішеною.

Конституція регулює відносини і з аборигенами країни. Вона визнає за ними право на соціальну організацію, звичаї, віроспові-

дання, а також право на землю, на якій вони постійно жили. Од­нак земля племен вважається не їх власністю, а федеральним май­ном. Кордони земель встановлює уряд, експлуатація річкових ре­сурсів і мінеральних родовищ племен можлива лише з дозволу Парламенту. Парламент може надати такий дозвіл лише після консультацій з племенами, а у випадках, коли держава буде екс­плуатувати природні ресурси, які належать племенам, певна част­ка прибутку відраховується племенам.

Бразильська Конституція - демократична Конституція. Вона передбачає багатопартійність, політичний плюралізм, розділен­ня влади, певні заходи проти концентрації влади, послаблює пов­новаження Президента і посилює роль Парламенту, передбачає місцеве самоврядування, зрівнює положення штатів і територій, закріплює широкі права громадян, особливо «права трудящих», встановлює систему судових органів, у тому числі й спеціальних судових установ, які б захищали права громадян і конституцій­ний порядок.

Деякі частини і розділи Конституції Бразилії носять деклара­тивний характер. В Основному законі є певна кількість принципів, ідеологічних положень, гасел, які позбавляють окремі статті юри­дичної визначеності, заважають її прямому використанню і зас­тосуванню. У зв'язку з цим Конституція передбачає видання «до­даткових законів» - актів конституційного характеру, а також інших законів.

Конституція змінюється шляхом внесення до неї поправок (ст. 60). Поправки можуть бути запропоновані третиною кожної з двох палат Парламенту, Президентом, 2/3 голосів законодавчих зборів штатів. Вони повинні бути прийняті двічі обома палатами Парламенту, кожен раз більшістю в 3/5 їх складу. Після цього по­правки промульгуються президіями палат Парламенту (Палати депутатів і Сенату), а не Президентом. Конституція не може змінюватися за умов надзвичайного стану, а також умов федераль­ного втручання в справи штатів - інституту, передбаченого Кон­ституцією. Також не можуть переглядатися: федеративна форма устрою держави, демократичні принципи виборчого права, поло­ження про розподіл влади, норми і особисті права і гарантії лю­дини і громадянина.

522

Розділ 31

Основи конституційного прозо. Бразилії

523


§ 2. Основи правового статусу особи

Конституція Бразилії містить певну кількість положень, які стосуються до прав людини і громадянина. Цілком імовірно, що це найбільш деталізоване регулювання прав і свобод різних кате­горій населення (в тому числі трудящих, пенсіонерів, дітей) се­ред всіх конституцій країн світу. До Конституції включені такі права особи, які раніше звичайно не розглядалися на конститу­ційному рівні, наприклад, право на 13-у заробітну плату, право на безкоштовну допомогу дітям до 6-й років, право пенсіонерів на індексацію пенсій у зв'язку з інфляцією тощо.

Конституція 1988 р. приділила правам і свободам надзвичай­ну увагу. їм присвячений спеціальний другий розділ, який має назву «Основні права і гарантії». Цей розділ включає кілька глав: «Про індивідуальні і колективні права і обов'язки», «Про соціальні права», «Про громадянство», «Про політичні права», «Про по­літичні партії».

Конституція Бразилії не обмежується правами, свободами, гарантіями і обов'язками, які в ній записані. Надзвичайно важли­ва норма міститься в параграфі 2 ст. 5: «Права і гарантії, які містяться в Конституції, не виключають інших прав і гарантій, котрі випливають із устрою і принципів, які вона закріпила, або міжнародних договорів, учасником яких є Федеративна Респуб­ліка Бразилія». В даному положенні містяться два розряди прав і свобод - перший, що охоплює права і свободи, на котрі спираєть­ся сама Конституція і розвивається в звичайному законодавстві і судовій практиці, і другий, котрий має своїм джерелом міжнарод­не право. Іншими словами, визнаються права і свободи, які регу­люються міжнародним правом, акти котрого ратифікувала Бра­зилія.

Конституція закріплює принцип рівноправності індивідів. У ній говориться про традиційні аспекти рівноправності перед за­коном незалежно від статі, раси і національності, а також неза­лежно від професії, освіти й інших характеристик особи. Прин­цип рівноправності в сфері певних особистих прав Конституція поширює й на іноземців. У статтях 5, 12 Конституції говориться, що всі, бразильці й іноземці, рівні перед законом, якщо це сто­сується права на життя, безпеку і власність.

Особливо широко представлені в Конституції норми соціаль­но-економічних прав, котрі також поширюються не тільки на гро-

мадян Бразилії. До них відносять право на працю, відпочинок, ос­віту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, соціальний захист. Особливу групу соціальних прав складають права трудящих. Сюди належать право на страйки (робітники самі приймають рішення про час страйку і про свої вимоги), право на створення профспілок, право трудящих на 13-у заробітну плату до Різдва, на участь в управлінні підприємствами і участь у розподілі при­бутків, право на соціальне забезпечення. Окремо говориться про права пенсіонерів: пенсія не повинна бути нижче прожиткового мінімуму, вона повинна підвищуватися з урахуванням інфляції, пенсіонер також повинен отримувати 13-у пенсію наприкінці року. Однак слід мати на увазі, що при реформах (ревізіях) Кон­ституції в 1994-1999 pp. деякі з цих положень, а також деякі по­ложення економічного характеру, були виключені із тексту Ос­новного закону, бо виконати їх було неможливо.

Політичні права, які закріпленні в бразильській Конституції, ма­ють в основному традиційний характер: виборче право, свобода сло­ва, зборів, об'єднань тощо, але деякі з них трактуються значно шир­ше, ніж у попередніх бразильських конституціях. Наприклад, «ство­рення об'єднань і право проводити збори в місцях, відкритих для публіки, тепер не вимагає застосування дозвільного порядку».

До сфери особистих прав і свобод Конституція включає як тра­диційні права, так і деякі з тих, що є новими для конституційного права. До числа традиційних належать: недоторканність особи, житла, таємниця листування, право habeas corpus, та інші проце­суальні права (арешт за судовим рішенням або на місці злочину, право обвинуваченого на захист тощо). Деякі процесуальні права отримали в Конституції деталізацію (наприклад, коли йдеться про затримання людини, необхідна присутність адвоката). До числа нетрадиційних норм права, які, до речі, зустрічаються і в інших нових конституціях, належить і право на інформацію і поширення інформації, процедура habeas data - право бразильських громадян й іноземців, які проживають у країні, отримувати всю інформа­цію про себе, яка знаходиться в державних установах, права спо­живачів, право кожного на збалансовану екологію.

Колективні права також сформульовані в Конституції достат­ньо широко. В ній збережені положення, які раніше були закріп­лені в основних законах Бразилії, мається на увазі право на «на­родну дію»: колективні вимоги трудящих про відміну актів дер-

524

Розділ 31

Основи конституційного право Бразилії

525


жавних органів, які зазіхають на національну мораль, навколишнє середовище, охорону здоров'я. В Конституції також іде мова і про права політичної опозиції (зокрема, вона повинна мати доступ до всіх офіційних документів уряду, а її представник може увійти до деяких дорадчих органів при найвищих посадових особах держа­ви), вводиться поняття колективної безпеки, говориться про пра­во на самовизначення.

§ 3. Вищі органи державної влади