Міністерство освіти І науки україни конституційне право зарубіжних країн

Вид материала

Документы

Содержание Рада міністрів. Конституційний суд Рахункова палата Вища судова рада Судова система. Політико-територіальний устрій і місцеве самоврядування.

Подобный материал:

• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Законодавство про основні політичні, 437.09kb.
• Міністерство освіти І науки України Сумський державний університет, 1631.14kb.
• Державне право зарубіжних країн, 8328.5kb.
• Р. С. Балакірєва конституційне право україни, 5831.21kb.
• Міністерство освіти І науки України Департамент міжнародного співробітництва та європейської, 39kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
• Міністерство освіти І науки україни донецький обласний центр туризму та краєзнавства, 189.44kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 335.34kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 283.15kb.

Народні збори. Для обрання до парламенту особа повинна мати активне виборче право, болгарське громадянство і відсут­ність іншого громадянства, досягти 21 року. Вибори проводяться за пропорційною системою. Вибори призначає Президент не мен­ше ніж за 50 днів до їх проведення. Виборчі округи називаються виборчими районами, виборчі дільниці - виборчими секціями. Утворюється 31 багатомандатний виборчий район: 3-у Софії, 2-у Пловдівському окрузі, інші 28-у межах колишніх округів. Виборчі секції охоплюють до 1 тис. виборців. Для організації і про­ведення виборів створюються: Центральна виборча комісія, рай­онні, общинні і секційні виборчі комісії. Висувати кандидатів ма­ють право: політичні партії, коаліції, виборці (ініціативний комі­тет з 5-7 чоловік реєструється у районній виборчій комісії, має зібрати 2 тис. підписів для реєстрації незалежного кандидата).

Компетенція Народних зборів закріплена у статтях 84 і 85 Кон­ституції. Найважливішими повноваженнями вони наділені у сфері законотворчості: вони приймають, змінюють, доповнюють і скасо­вують закони, в тому числі про зміни і доповнення до Конституції (ст.153), крім положень, зміна яких належить до компетенції Вели­ких народних зборів. У сфері фінансів - приймають держбюджет і звіт про його виконання, встановлюють податки, визначають їх розмір, дають згоду на укладання договорів про державні займи. У сфері відносин з урядом - обирають і звільняють з посади Міністра-голову і за його пропозицією Раду міністрів, проводять зміни у складі Ради міністрів, створюють і ліквідують міністерства. Народні пред­ставники мають право ставити питання і робити запити до Ради міністрів і окремих міністрів, на які ті повинні дати відповідь.

Народні збори призначають вибори Президента, обирають і звільняють з посади керівників Болгарського народного банку й інших установ.

У сфері зовнішньої політики - вирішують питання про оголо­шення війни і укладання миру, оголошують воєнний і інший над­звичайний стан за пропозицією Президента чи Ради міністрів, дозволяють використання болгарських збройних сил за межами країни і перебування іноземних військ на території держави чи прохід через свою територію; а також ратифікують і денонсують міжнародні договори.

472

Розділ 28

Основи конституційного право Болгарії

473


Народні збори приймають закони, рішення, декларації і звер­нення.

Парламент Болгарії - Народні збори - складається з 240 де­путатів, які обираються на 4 роки. Конституція досить детально регламентує статус народного представника (статті 67-72). Пе­редбачено вільний (а не імперативний) мандат депутата, не­сумісність діяльності народного представника і знаходження на іншій державній службі, депутатський імунітет, визначений розмір винагороди.

Положення про організацію і діяльність Народних зборів (1995 р.) встановило, що залежно від політичної орієнтації депутати мо­жуть утворювати парламентські групи (мінімум - 10 осіб). Угру­повання меншої чисельності можуть приєднуватися до існуючих груп і утворювати парламентський союз. Не допускається їх ство­рення для захисту приватних, місцевих і професійних інтересів.

Народні збори - однопалатний орган. На першому засіданні депутати таємним голосуванням за мажоритарною системою аб­солютної більшості у 2 тури обирають голову Народних зборів і його заступників (до 5 осіб). Відкритим голосуванням із свого скла­ду народні представники обирають 10 секретарів, які перевіряють і підписують протоколи засідань, слідкують за часом виступу пар­ламентарів, беруть участь в організації голосування тощо.

Голова призначає квесторів, які виконують його розпоряджен­ня з підтримки порядку, допомагають секретарям в організації голосування тощо.

Із свого складу народні збори обирають постійні й тимчасові комісії: керівництво (голова і 2 заступники) і члени комісії (від 13 до 31 особи) обираються відкритим голосуванням з урахуван­ням співвідношення парламентських груп. Народний представ­ник може входити не більш ніж до двох постійних комісій. На­родні збори створюють такі постійні комісії: економічну, з бюд­жету і фінансів, із зовнішньої політики, з національної безпеки, із прав людини і віросповідань, з освіти і науки тощо.

Тимчасові комісії створюються для вивчення проблем і про­ведення розслідувань (ст. 79). Законодавчий процес визначений у статтях 87 і 88 Конституції в загальних рисах. Право законодав­чої ініціативи належить народним представникам і Раді міністрів. Законопроект про держбюджет вносить тільки Рада міністрів. Закони приймаються 2/3 голосів двома голосуваннями; інші акти -одним голосуванням. Усі акти оприлюднюються у «Диржавен

вестник» не пізніше 15 днів після прийняття. Рішення про опри­люднення закону належить Президенту, який може у вказані стро­ки повернути з мотивуванням закон до Народних зборів для но­вого обговорення, в чому йому не можна відмовити. Повторне прийняття закону потребує 1/2 голосів усіх народних представ­ників, після чого Президент повинен оприлюднити закон.

17 червня 2001 р. відбулися чергові парламентські вибори: най­більшу підтримку здобула коаліція «Національний рух Симеон II» (43%), лідер якої Симеон II став главою уряду, СДС (20%), БСП(17%),РПС(6%).

Президент є главою держави, уособлює єдність нації. Прези­дентом обирається болгарський громадянин за народженням, який досягнув 40 років і останні 5 років проживав у державі, безпосе­редньо виборцями на 5 років.

Президент і Віце-президент обираються попарно, голосуван­ня відбувається фактично за «кандидатську двійку». Уся держа­ва є одномандатним виборчим районом, в якому кожна двійка обирається за одним списком.

Президент наділений такими повноваженнями: призначення ви­борів, скликання на перше засідання нових Народних зборів, право відкладального вето, направлення звернень, інформування Народ­них зборів про основні питання з кола своїх повноважень, розпуск Народних зборів у разі недосягнення згоди щодо утворення уряду; участь у формуванні Ради міністрів, призначення і звільнення дер­жавних службовців, затвердження змін меж і центрів адміністратив­но-територіальних одиниць (за пропозицією Ради міністрів); при­значення вищих судів і Головного прокурора (за поданням Вищої судової ради), призначення директора Національної слідчої служ­би; представництво Болгарії у міжнародних відносинах, призначен­ня і звільнення керівників диппредставництв тощо.

У Болгарії глава держави традиційно користується своєрідним повноваженням - звільняти від сплати заборгованості державі, якщо її неможливо стягнути.

Президент видає такі акти - укази, звернення, послання

(ст. 102). Передбачений інститут контрасигнування указів Пре-

нта підписами Міністра-голови чи відповідного міністра, за

■і актів про розпуск Народних зборів, про повернення

закону для нового розгляду та деяких інших (ч. З ст. 102).

Першим Президентом був обраний Желю Желев (1991 р.). У 1996 р. був обраний Петр Стоянов також за підтримки СДС

474

Розділ 28

Основи конституційного право Болгарії

475


(65,74%). У січні 2002 р. Стоянова на посаді президента змінив лідер Болгарської соціалістичної партії Георгій Пирванов (переміг на виборах в листопаді 2001 р. - 56%).

Рада міністрів. За Конституцією керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою покладено на уряд держави (статті 105-116). Він керує виконанням держбюджету, організує господарське ке­рування держмайном, в деяких випадках укладає, затверджує і денонсує міжнародні договори тощо. Формами здійснення його повноважень є постанови, розпорядження, рішення, які видають­ся на підставі й на виконання законів. Постановами Рада міністрів затверджує правила і декрети (наредбі).

Формування уряду починається з консультацій Президента з парламентськими групами Народних зборів, після яких він дору­чає кандидату на посаду Міністра-голови від найбільшої за чисель­ністю групи сформувати уряд. Якщо цей кандидат у 7-денний термін не зможе запропонувати склад Ради міністрів, то Президент покладає цей обов'язок на кандидата від другої за чисельністю гру­пи. Якщо йому вдається сформувати уряд, то Президент пропонує Народним зборам обрати кандидата в Міністра-голови. Якщо ж зго­ди про створення уряду не досягли, Президент призначає службо­вий уряд, розпускає Народні збори і призначає нові вибори, які мають відбутися протягом 2 місяців. Президент не може розпусти­ти Народні збори протягом останніх трьох місяців свого мандату і повинен обмежитися тільки призначенням службового уряду.

Рада міністрів складається з Міністра-голови, його заступників і міністрів. Членами Ради міністрів можуть бути болгарські громадя­ни, які відповідають умовам обрання у народні представники (до­сягти 21 року, не знаходитися під опікою і не відбували покарання у вигляді позбавлення волі). На них поширюється принцип несуміс­ності посад і діяльності, встановлені для народних представників.

Положення про структуру і організацію роботи Ради міністрів і її адміністрації (1996 р.) передбачає, що її діяльність ґрунтується на принципах законності, колегіальності, централізації, децентра­лізації оперативних функцій і повноважень, взаємодії і співробіт­ництва, публічності. Рада міністрів може створювати і ліквідувати комітети, комісії, ради, агентства, яким може делегувати свої функції і повноваження, які не є її виключною компетенцією. Апа­рат Ради міністри очолює головний секретар. Парламентський сек­ретар представляє Раду міністрів перед керівництвом Народних

зборів, парламентськими групами, комісіями парламенту, політич­ними і суспільними організаціями, органами місцевого самовря­дування. Офіційну позицію Уряду виражає прес-секретар, який діє під безпосереднім керівництвом Міністра-голови.

Створення і ліквідація міністерств є компетенцією Народних зборів, яка здійснюється за пропозицією Міністра-голови. Струк­туру і штатний розклад у межах загальної чисельності, визначеної Радою міністрів, затверджує відповідний міністр. Колегіум мініс­терства - радний орган, склад якого затверджується міністром. Колегіум скликається міністром і приймає рішення з основних проблем, пов'язаних із завданнями і діяльністю міністерства.

Стаття 89 Конституції передбачає політичну відповідальність Ради міністрів перед Народними зборами. 1/5 депутатів може за­пропонувати проголосувати за недовіру Раді міністрів. Пропозиція вважається прийнятою, якщо її підтримали більше 1/2 усіх народних представників. Якщо Народні збори проголосували за недовіру Міністру-голові або Раді міністрів, Міністр-голова подає заяву про відставку уряду. Якщо пропозицію відхилено, питання про недовіру з тих же підстав не можна висувати протягом наступних 6 місяців.

Рада міністрів має право вимагати від Народних зборів ви­словлення довіри щодо політики в цілому, програми чи конкрет­ного питання. В разі неотримання довіри, Міністр-голова заяв­ляє про відставку уряду (ст. 112).

§ 5. Судова влада та правоохоронні органи

Конституційний суд є спеціалізованим органом конституцій­ного контролю (статті 147-152 Конституції і Закон про Консти­туційний суд 1991 p.). Він стоїть окремо від усіх трьох гілок вла­ди. До його компетенції входить обов'язкове тлумачення Консти­туції, вирішення питань про неконституційність нормативних актів, вирішення спорів про компетенцію між Народними збора­ми, Президентом і Радою міністрів тощо. Складається з 12 суддів, 1/3 яких обирається Народними зборами, 1/3 - Президентом, 1/3 -на загальних зборах суддів Верховного касаційного суду і Вер­ховного адміністративного суду. Строк повноважень - 9 років, склад поновлюється кожні три роки від кожної квоти.

Рахункова палата обирається Народними зборами (голова і 10 членів) на 9 років, здійснює контроль за виконанням держбюд­жету (ст. 91 Конституції і Закон про Рахункову палату 1995 p.).

476

Розділ 28

Основи конституційного право Болгарії

477


Об'єктами перевірок є усі організації, які утримуються на кошти держбюджету чи отримують їх з нього.

Вища судова рада (ст.130 Конституції) є органом самовряду­вання посадових осіб судової влади, відіграє важливу роль у вирі­шенні кадрових питань у судовій системі Болгарії. Склад - 25 членів (голови Верховного касаційного і Верховного адміністративного судів і Головний прокурор є членами по праву; 11 обираються На­родними зборами, 11 - органами судової влади, на 5 років). На за­сіданнях головує міністр юстиції, який не бере участі у голосуванні.

Судова система. Основи статусу судів передбачені стаття­ми 117-134 Конституції і Законом про судову владу 1994 р.

У Болгарії існує загальна і адміністративна юстиція: Верховний касаційний суд (здійснює судовий нагляд за точним застосуванням законів усіма судами), Верховний адміністративний суд (здійснює верховний судовий нагляд за точним застосуванням законів у адмі­ністративній юстиції, також виносить рішення щодо законності актів Ради міністрів, міністрів тощо), апеляційні (вирішують скар­ги і протести на рішення окружних судів свого судового району), окружні (для певних кримінальних і цивільних справ суд першої інстанції, апеляційна інстанція для скарг і протестів на рішення районних судів), військові і районні суди (суди першої інстанції, в них також діють судді-виконавці, які призначаються міністром юстиції за поданням голови відповідного окружного суду).

Прокуратура і Національна слідча служба діють при судах.

У районних судах діють нотаріуси, функції яких інколи мо­жуть виконувати районні судді чи судді-виконавці районних судів.

Судді, прокурори і слідчі користуються таким самим імуніте­том, що і народні представники, їх призначає, підвищує у посаді, звільняє від посади Вища судова рада. Після трирічного перебу­вання на посаді вони стають незмінними і звільняються з посади тільки у випадку виходу на пенсію, відставки, набрання сили ви­року про позбавлення волі за умисний злочин, при неможливості виконувати свої обов'язки протягом понад рік. Голови верховних судів і Головний прокурор призначаються і звільняються з поса­ди Президентом за поданням Вищої судової ради строком на 7 років без права на переобрання.

Політико-територіальний устрій і місцеве самоврядування. Болгарія є унітарною державою. Територія держави поділена на общини і області. Закон про адміністративно-територіальний

устрій Республіки Болгарія (1995 р.) передбачає поділ території на адміністративно-територіальні (області й общини, а у складі общин - кметства і райони у великих містах) і територіальні оди­ниці (населені пункти - міста і села, і населені утворення - дачні зони, промислові зони, курортні комплекси і курортні місцевості, розташовані на землях населених пунктів).

Область створюється за законом, складається з однієї і більше сусідніх общин і називається як населений пункт, що є її адмініст­ративним центром. Зараз у Болгарії 8 областей. Столиця Софія до складу областей не входить, а столична община має статус області.

Община складається з одного або більше сусідніх населених пунктів. Створюється за ініціативи і/або за згодою мешканців. Умови для її створення - більше 4 тис. мешканців; наявність на­селеного пункту - традиційного центру з розвинутою соціальною і технічною інфраструктурою; включення усіх сусідніх населених пунктів, які не можуть заснувати окрему общину; відстань між центром общини й іншими її населеними пунктами не перевищує 20 км. Община є юридичною особою. Зараз у Болгарії 255 общин.

Райони створюються у столиці й інших містах із чисельністю більше 300 тис. мешканців.

Кметство може створюватися на території общини за рішен­ням її ради і за згоди її мешканців, за наявності на відповідній території більше 100 мешканців і за можливості здійснювати на­дані общиною функції.

Община є основною адміністративно-територіальною одини­цею, в якій здійснюється місцеве самоврядування, а громадяни беруть участь в управлінні общиною через обрані ними органи місцевого самоврядування і безпосередньо на референдумі і за­гальних зборах населення.

Представницьким органом місцевого самоврядування в общині є общинна рада, яка обирається на 4 роки і чисельність якої зале­жить від кількості мешканців (від 11 радників - при 5 тис, до 51 радника - більше 100 тис. мешканців і 61 радника у Столичній общині). Общинна рада вирішує питання місцевого значення, визначає політику розвитку общини, економічні питання, питан­ня охорони навколишнього середовища тощо.

У великих містах проблеми щодо повсякденних потреб насе­лення за місцем проживання тощо общинній раді допомагає вирі­шувати районна рада.

Розділ 28

Органом виконавчої влади в общині є кмет, який, як і кмет району чи кметства, обирається населенням на 4 роки. Кмет об­щини є одночасно кметом її адміністративного центру. Кметом може керувати особа, що має освіту не нижче середньої, на час мандату не керує політичною партією і комерційними товариства­ми і організує діяльність общинної адміністрації, службовці якої мають статус держслужбовців.

Передбачаються ще дві форми безпосередньої демократії в об­щинах: збори і збір підписів. Загальні збори населення вирішують місцеві питання (в общині, районі, кметстві, населеному пункті, кварталі населеного пункту і складаються зі всіх виборців): впо­рядкування території, забезпечення гігієни, розпорядження общин­ним майном, проведення заходів із захисту рослин від хвороб тощо.

Збір підписів проводиться для визначення пропозицій насе­лення щодо вирішення важливих питань місцевого життя. Вва­жається таким, що відбувся, якщо не менше 1/4 осіб із правом голосу підпише підписні листи протягом місяця. Після цього го­лова общинної ради повідомляє радників і у місячний термін про­водить засідання общинної ради щодо цього питання.

Обласне управління здійснює обласний управляючий, якому допомагає обласна адміністрація, що включає його заступників. Його призначає Рада міністрів, а заступників - Міністр-голова. Ці особи не можуть входити до керівних органів політичних партій і здійснювати комерційну діяльність. Обласний управляючий за­безпечує проведення державної політики, відповідає за захист національних інтересів, законність і громадський порядок на те­риторії області тощо. Актами обласного управляючого є накази (заповіді), які можна оскаржити у судовому порядку.

Центральні державні органи і їх представники на місцях здій­снюють контроль за законністю актів місцевого врядування тільки в передбачених законом випадках.

Столичне самоврядування і управління. Столична велика общи­на є специфічною територіальною одиницею, в межах якої поєдну­ються самоврядування населення з проведенням державної політи­ки розвитку столиці. Столична общинна рада складається з 61 рад­ника. Обласний управляючий у Софії не призначається, його функції виконує кмет Столичної общини. Вона поділяється на 24 райони, а райони - на кметства районів. У районах населення обирає районні ради. Виконавчу владу в районі здійснює районний кмет.

Розділ 29

Основи конституційного право. Китайської Народної Республіки

Китайська Народна Республіка (Китай) - розташована в Цен­тральній і Східній Азії. Китай займає перше місце у світі за чи­сельністю населення (близько 1,3 млрд), третє - за розміром тери­торії (після Росії і Канади), друге - за обсягом ВВП (після США), але 91-е за ВВП на душу населення. Це держава тоталітарного соціалізму, знаходиться на стадії довгої модернізації. Невід'ємною частиною Китаю є острів Тайвань з іншим суспільним ладом. За­гальнонаціональною проблемою є питання щодо шляхів об'єднан­ня Тайваню з материковою частиною Китаю.

Китай є постійним представником ООН. Китайська мова (ра­зом з англійською, російською і французькою) є офіційною мо­вою ООН.

Сучасне державне право Китаю відбиває національну специфі­ку та історичну унікальність його державності, особливості ки­тайського варіанту модернізації тоталітарно-бюрократичного сус­пільства.

Конституційне право КНР як галузь національного права має певну низку особливостей. Перш за все, воно є галуззю соціалі­стичного права й пронизано відповідними ідеями. У конститу­ційному праві відбилися всі основні концепції та постулати соціа­лістичного «конституціоналізму», керівна роль комуністичної партії, соціалістичне народовладдя, соціалістична законність, кла­сова боротьба тощо. Цілі та завдання конституційно-правового регулювання визначаються перспективами будівництва соціаліз­му, сформульованими у Конституції 1982 р.

Для соціалістичного права характерна насиченість норматив­них актів нормами-принципами, нормами-побажаннями, різного роду сентенціями (типу «не трудящий та не їсть»), які створю­ють ідеалістичну картину гармонійного суспільства. Все це влас­тиве й конституційному праву КНР.

Особливістю конституційного права є наявність актів, які ма­ють експериментальний тимчасовий характер і видаються «у дос­лідному порядку». Причому такі акти видаються майже на всіх рівнях органів влади. Практика видання тимчасових актів обу-

480

Розділ 29

Основи конституційного право КНР

481


мовлюється складнощами опрацювання оптимального варіанта правового регулювання суспільних відносин у країні з більш ніж мільярдним населенням та гострими соціальними проблемами.

Слід зазначити, що в КНР немає чіткої межі між правовим актом та політичною директивою. Положення неправового змісту зустрічаються в законах. Ще більшою мірою це характерно для постанов Постійного комітету ВЗНП та Державної Ради. Склад­но і навіть неможливо визначити відмінності за змістом, формою та наслідками між документами ЦК КПК та, наприклад, актами Державної Ради.

Головним джерелом державного права Китаю є Конституція 1982 р.

§ 1. Конституцій

Чинна Конституція КНР була затверджена Всекитайськими зборами народних представників (парламентом) 4 грудня 1982 р. і є четвертою в історії країни.

У Преамбулі Конституції 1982 p., яка характеризує підсумки розвитку КНР, програмні цілі та основні принципи її внутріш­ньої та зовнішньої політики, зазначається, що надалі основне зав­дання КНР - «зосередженими силами здійснити соціалістичну модернізацію». В галузі зовнішньої політики декларовано, що КНР буде дотримуватися «незалежної та самостійної зовнішньої політики», «п'яти принципів - взаємної поваги суверенітету та територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності та взаємної вигоди, мир­ного співіснування», що вона «докладає зусиль в інтересах збере­ження миру у всьому світі та сприяння справі прогресу людства».

Влада в КНР визначена як демократична диктатура народу, з вказівкою на те, що вона є диктатурою пролетаріату за сут­ністю (ст. 7).

Із Конституції 1982 р. усунуто всі згадки про «Культурну ре­волюцію» та її настанови (наприклад, про «продовження рево­люції при диктатурі пролетаріату»). Водночас багато уваги в кон­ституціях приділяється Єдиному фронту, який при цьому назива­ється не «народно-демократичним» як 1954 р., не революційним, як 1978 p., а тільки «патріотичним». Знайшло конституційне закрі­плення і формулювання про склад Єдиного фронту, що допускає

включення до нього «патріотів», які не стоять на соціалістичних позиціях, але «є прихильниками об'єднання Батьківщини», тоб­то возз'єднання КНР і Тайваню. До політики щодо Тайваню має пряме відношення й конституційне положення можливості «у разі необхідності» заснувати «особливі адміністративні райони» (ст. 31), режим яких «з урахуванням конкретних умов встановлюють Все-китайські збори народних представників».

Конституція закріпила багатоукладність економіки країни: до двох соціалістичних секторів додані одноосібний (статті 7, 8,11), а у ст. 18 - державно-капіталістичний в особі змішаних китайсь­ко-іноземних підприємств та іноземних приватнокапіталістичних підприємств. У першій частині зазначеної статті йдеться про те, що «дозволяється іноземним підприємствам та іншим іноземним господарським організаціям або окремим особам відповідно до законів Китайської Народної Республіки вкладати капітал в Китаї, здійснювати в різних формах економічне співробітництво з ки­тайськими господарськими організаціями». Закріплюючи багато­укладність в економіці КНР, Конституція особливо підкреслює, що «основа соціалістичної економічної системи КНР - соціаліс­тична суспільна власність на засоби виробництва, тобто всена­родна власність і колективна власність трудящих мас» (ст. 6).

У Конституції значно розширена глава про права та обов'язки громадян, яка тепер розміщена одразу за першою главою «Загальні положення». У ній 23 статті замість чотирьох у Конституції 1975 р. та 16 - у Конституції 1978 р. Вперше введено статті, що визнача­ють громадянство КНР (ст. 33) та встановлюють рівність грома­дян перед законом (ст. 34).

Конституція 1982 р. внесла значні зміни у державну структу­ру КНР. По-перше, відновлено інститут Голови КНР; по-друге, Постійному Комітету Всекитайських зборів народних представ­ників (ВЗНП) надано фактично такі самі права в галузі законо­давства, як і самим Зборам; по-третє, засновано Центральну військову Раду КНР, що за своїм складом була такою, як і у Військовій комісії ЦК КПК, по-четверте, відновлено волосну лан­ку органів влади та управління, яка відокремлена від народних комун, що зберігаються дотепер лише як одна з форм організації колективного господарства на селі; по-п'яте, зазначено строк, що обмежує перебування деяких вищих державних посадових осіб на своїх постах (Голови та заступника Голови КНР, Голови та