І некласичних
| Вид материала | Документы |
8.8.Висновки
Марксистська теорія мала визначальний вплив на умови людського життя в ХХ ст.; вона не зійшла з історичної арени донині. Зокрема М. В. Захарченко і О. І. Погорілий зазначають, що „намальована Марксом похмура картина буржуазної цивілізації як світу, де все людське підпорядковується логіці капіталу і людські стосунки набирають форми „відносин між речами”, справила великий вплив не лише на європейську соціальну думку, а й на масову свідомість. <…> Проте в Росії та деяких країнах Сходу ... набула поширення саме пройнята духом насильництва і зневаги до громадянських прав і свобод „фундаменталістська ” версія марксизму, в межах якої соціологічні погляди Маркса були значною мірою деформовані і перетворені на різновид нової міфології...”547 Подібно як у теоріях громадянського суспільства, Маркс розпочинав інтерпретацію свободи з визнання диференціації між суспільством і державою, вважаючи її виявом Нового часу. Він також визнавав, що громадянське суспільство є тим простором, у якому відбуваються, конфліктують і легітимізуються відносини, зумовлені інтересами приватної власності.
Марксизм, так само як теорії громадянського суспільства, визнавав першочергове значення свободи як людської життєвої потреби і філософської категорії. Проте Маркс і Енгельс надали свободі кардинально іншого, великою мірою – нового значення. Вони перестали сприймати її винятково на особистому рівні індивідуального життя й цілком заперечили її позитивну пов’язаність з приватною власністю. Остання була визначена як історично перехідне явище, що породжує відчуження людини від власних “сутнісних сил”, зумовлюючи хижацькі інстинкти в суспільних відносинах. Приватновласницькі інтереси й відносини складаються, з погляду марксизму, в соціальність громадянського суспільства. Адже справді, поширення принципу громадянства, що теоретично чи світоглядно асоціювалося з вимогами правової рівності, супроводжувалося створенням нового типу раціональних структур, що виростали з надр громадянського суспільства, заміняли притаманні людям моральні орієнтири й відповідні чесноти. Під їх впливом у контурах поширення громадянського суспільства свобода внутрішнього волевиявлення часто перетворювалася на свободу зовнішнього володіння й ненаситного присвоєння власності. Очевидно, що то була непевна, індивідуалістична свобода: з одного боку, на її заперечення з’являється ніцшеанська надлюдина, що марить незалежністю нового аристократа й воліє максимальної самовладності, а з другого – з’являється образ пролетарія, який мислиться “ідеальним революціонером”.
Отже, усунути джерела несправедливості й експлуатації тепер означало усунути громадянське, буржуазне суспільство та джерела чи принципи, які його підтримують. Аби досягти успіху на задуманому шляху, марксизм надає істотно нового значення свободі. Свобода тепер має усвідомлюватися як цілком “позитивна спроможність” людини здійснювати родову суть людства, що розгортається в історичному розвитку в значенні неуникненої необхідності. Підставою сприйняття “позитивної свободи” в марксизмі стає гносеологічна парадигма, орієнтована на непогрішність референційного знання про природу та її “об’єктивні закономірності”. Концепційне (поняттєве) гуманітарне знання, яке існує поза марксистською діалектико-матеріалістичною процедурою, оголошується хибним, фальшивим, ідеологічним і буржуазним. Правдива соціальність у марксизмі обумовлюється передусім відсутністю приватної власності, первинністю виробничих відносин, заснованих на загальносуспільній власності (що на практиці виявилася державною) та на здійсненні “позитивної свободи”, орієнтованої на підпорядкування “пролетарським” колективним інтересам. Особливо важливими чинниками комуністичної соціальності, за свідомою позицією Маркса й Енгельса, стає засвоєння й застосування відповідної наукової теорії – марксизму. Іншими словами, марксизм передбачав своє перевтілення в дискурсивну практику як найголовніший засіб і чинник конструювання комуністичної дійсності – дійсності цілком інакшої від громадянського суспільства. Марксистський дискурс визначався багатьма внутрішніми принципами, проте найфундаментальнішими з них були принципи загальносвітоглядного рівня: заперечення Бога, заперечення первинності духу, заперечення нації, заперечення приватної власності. Загалом, це була теоретична й світоглядна інтенція на заперечення “негативної свободи” особи від зовнішнього насильства людини і влади. Відбувається перевертання “етики свободи” на “етику панування” над природою, власністю, суспільними відносинами тощо, яка здійснюється відповідно до “наукового світогляду” та раціональної діяльності. “Етика панування”, або ж “позитивної свободи”, протистоїть “етиці підлеглості” в сенсі прийняття несвідомою людиною, яка не володіє науковим марксистським світоглядом, домінування приватної власності, національно-культурного укорінення, духовного плюралізму та релігійної віри.
Практичне здійснення марксистських настанов обернулося створенням соціального тоталітаризму, що протистоїть громадянським свободам і правам людини. Марксистська пролетарська солідарність, оперта на непримиренності до “буржуа” або до громадянського суспільства, виявилася спорідненою з насильством. Що стосується доповнюваності, то вона втратила сенс у тоталітарній дійсності. “Радянська людина” мала бути взаємозамінною як “універсальний” пролетар, працівник чи солдат партії. Соціально-групові, етнічні, національні, релігійні і врешті індивідуальні особливості та відмінності повинні асимілюватися в процесі побудови комунізму. Задум Маркса сягав навіть усунення поділу праці.
Варто окремо наголосити, що К. Маркс, зокрема в ранніх працях, намагався по-своєму пов’язати вибудувану попередниками складну теоретичну проблему: прагнув вийти поза дихотомію морально-приватного й публічно-громадського просторів поведінки. Марксизм запропонував своєрідну спробу збереження етичного виміру соціального ладу, виводячи його з-під впливу приватності. Гасло марксизму “все, що служить інтересам пролетаріату, є морально виправданим” виявилося історично й соціально неспроможним. Тепер, у добу постмодерну, той пролетаріат, яким хотів бачити його Маркс, знайти практично неможливо. Для збереження етичних ознак соціальної сфери Маркс запропонував хірургічний засіб скасування громадянського суспільства й надання морального пріоритету політичному суспільству.
В іншому напрямку розгортався соціалістичний рух. У його ідейному контексті зберігалося право вільного об’єднання людей в асоціації задля захисту приватних інтересів. Однак в цілому соціалізм і марксизм були відповідями на виклик щодо універсалізації громадянства й передбачуваних ним умов соціальної рівності. Треба погодитися з Адамом Селіґманом, що “не економічна нерівність per se, а триваюча традиція відлучення від політичного, громадянського і соціального членства у спільноті – ось що було корінням розвитку соціалістичного руху в ХІХ ст”. І навпаки, як вважав С. М. Ліпсет, “відсутність феодальних традицій у США, Канаді, Австралії й Новій Зеландії виразно відрізняли рух робітничого класу в цих країнах від європейських держав”548. Соціалістичний рух, а також комуністичний, але в “перевернутому” значенні, виступають таким чином компенсацією за неповноту громадянських прав та свобод у соціальному просторі, де збереглися форми станової, родової, корпоративної, етнічної, політичної та економічної нерівності або несправедливості. Перефразовуючи вислів В. А. Барнгама, можна сказати, що чим більше залишків феодалізму, нерівності й бідності, тим більше буде соціалізму. Комунізм, натомість, є радикальною формою скасування не бідності, а багатства; він усуває не бідність, а умови самого соціального розвитку, позбавляючи людину права на індивідуальну, приватну свободу. Отже, там, де соціальні групи залишалися поза принципом повноправного громадянства, де робітники і селяни були “відлучені від членства в національній спільноті й відтак – від громадянського суспільства, – байдуже, формально, через легальні засоби, чи неформально, через різні соціальні і політичні практики, – там революційна ідеологія й активність були сильними”549. Наведені міркування знаходять поважну історичну підтримку в соціально-політичній практиці США з його моделлю первинно сильного громадянського суспільства, де фактично не приживався комуністичний і навіть соціалістичний рух. Натомість у марксизмі й викликаній ним соціально-політичній практиці СРСР “проблема реальної свободи була витіснена проблемою абстрактної рівності перед універсальною державою. За таких умов держава стає єдиною універсальністю, а індивіди – лише її абстрактними, блідими тінями”550.
* * *
Марксистська оцінка громадянського суспільства виявилася показовою для другої половини ХІХ ст. Інтерес до його самостійної ролі повсюдно послабився. З часів Маркса упродовж ХХ ст. інтерес переважно зосереджується на аналізі суспільства в сенсі його капіталістичної і буржуазної соціальності. У центрі уваги перебувають економічні й політичні реалії та їх динамічна взаємодія. З іншого боку, суспільні відносини визначаються в поняттях права та правової інституалізації. Серед критиків марксизму домінує тематизація вільного ринку та прав людини як головних соціальних чинників. Врешті, відбулася кардинальна переорієнтація соціальної теоретизації. Частково під впливом ідей позитивізму, частково – марксизму (в сенсі прагнення уникнути його концепцій) сформувалася соціологія. Соціальна філософія, як теоретизація найабстрактнішого рівня, була переобтяжена метафізичними схемами й поняттями, що конотують ідеологічні значення. Соціологічний рівень теоретизації сформувався як інтелектуальна програма дослідження конкретних, часто локальних явищ соціальності та суспільного життя, які надаються передусім для емпіричного означення. У контексті соціологічного підходу головна увага спрямовується на опис функцій, взаємодій та нормативних механізмів поведінки людини.
_______________