Харківської державної академії культури Віват, Академіє! Дайджест Випуск 4 (2006-2008) Харків хдак 2009
| Вид материала | Документы |
- Міністерство культури України, 3172.71kb.
- Перспективний план роботи Управління культури І туризму Харківської обласної державної, 844.23kb.
- Стенограма (ідентична за змістом з фонограмою) засідання спеціалізованої вченої ради, 845.57kb.
- Розпорядженням голови районної державної адміністрації, 93.48kb.
- Харківської обласної державної адміністрації, 1352.08kb.
- Хмельницькому на базі Національної академії Державної прикордонної служби України імені, 124.58kb.
- Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти, 3534.27kb.
- Програма "інформаційні та комунікаційні технології в освіті м. Харкова на 2009-2011, 254.63kb.
- Міністерство освіти І науки україни управління культури І туризму харківської обласної, 44.83kb.
- О. С. Вороніна Рецензент: зав кафедри управління будівництвом І міським господарством, 958.37kb.
— Міжнародний конкурс народного танцю, що проходив у Москві, — єдиний у світі, де змагаються солісти лише державних театрів і ансамблів з виконання малих форм народного танцю: чоловіче та жіноче соло, дует, — говорить керівник «Заповіту», професор танцю Борис Колногузенко.
Власне, харків'яни потрапили до Москви несподівано. Нашу країну цього року повинні були представляти солісти Національного ансамблю імені Павла Вірського. Проте цей всесвітньо відомий колектив готується до власного 70-річчя, отже, замість нього до Москви поїхали харків'яни.
— Несподівано, але не випадково — наш колектив перемагав у більшості професійних конкурсів за кордоном, і тому, за рекомендацією керівника ансамблю імені Павла Вірського Героя України Мирослава Вантуха, Москва запросила нас.
Хоча на конкурсі змагалися представники 12 країн, але журі складалося лише з московських фахівців на чолі з Лідією Устиновою. Власне, цю ремарку я зробив не випадково. Адже саме цей факт, напевне, мав значення, коли перше місце віддали представникові Великого театру. Так, поганих танцюристів там не тримають, однак виконав він гопак з балету «Тарас Бульба», а головною умовою конкурсу було те, що кожен конкурсант показує танець своєї країни. Чому порушено головну вимогу, це не змогли пояснити члени журі. Словом, Володимир Василенко, який вважався фаворитом змагань, показавши танці українського козацтва, до призерів не потрапив.
У змаганні серед жінок перемогла теж москвичка — представниця хореографічної групи хору імені П'ятницького, красива дівчина з посмішкою на обличчі. Але визначними хореографічними знахідками вона не подивувала. Проте з'ясувалося, що ця красуня — вихованка голови журі Лідії Устинової. Друге місце і лауреатство дісталися нашій Марії Холодній, яка представила напрочуд пластичні жіночі картинки.
Лауреатом конкурсу завдяки завойованому третьому місцю став і наш дует у складі Володимира Василенка та Олени Лісовської. Він виконував яскраві стрімкі танці Прикарпаття та Закарпаття. Отож Україну харків'яни показали з усіх регіонів.
На моє запитання, чи не відбила охоту необ'єктивність журі брати участь у таких конкурсах, постановник танців Борис Колногузенко відповів:
— Друге і третє місця на конкурсі, де змагаються лише найсильніші виконавці країн, вибороти дуже почесно. Навіть молодими силами ми заявили про рівень нашого народносценічного танцю, піднявши наш мистецький прапор дуже високо.
Слобід. край. — 2007. — 8 груд. — С. 3.
О. Бойко
«А НАМ БИ ТРЕБА ВИМОВИТЬ СЛОВА...»
Саме рядками з вірша В'ячеслава Романовського, знаного харківського поета, лауреата премій імені Олександра Олеся та Володимира Мисика, слід починати оповідь про зустріч журналістів «Слобідського краю» зі студентами Харківської академії культури. Насамперед тому, що саме поезія пана В'ячеслава, який очолював «делегацію», напевно, найбільше і запам'яталася молоді.
До того ж саме слово було чинним персонажем цієї зустрічі. Адже сучасна українська молодь у Харкові вкрай потребує слова власне українського. І не тільки з нагоди свята чи з виробничої необхідності, а повсякденного, звичного. І кому ж, як не журналістам чи не єдиної на сьогодні україномовної періодичної газети, доносити його.
Ідея такої зустрічі виникла не раптово. Журналіст «Слобідського краю» Юрій Горажій уже давно говорив про можливість створення студії юних журналістів, де молодь відразу на практиці зможе спробувати свої сили, відчути не романтику журналістського фаху, а його нелегкі, хоч і досить цікаві, будні. І саме в академії культури перейнялися цією ідеєю. Адміністрація допомогла в підготовці й проведенні творчого діалогу між студентством і досвідченими журналістами.
У читальний зал, де відбувався захід, набилося повно народу. До діалогу запросила Алла Олександрівна Рижанова, проректор інституту, а вже журналісти, отримавши слово, спрагло користувалися цією можливістю. Зазвичай їм належить функція уважного слухача, а тут була аудиторія, зацікавлена в розповідях. Інформаційну частину почав Іван Сергійович Бабенко, лауреат муніципальної премії з журналістики. А продовжив розмову В'ячеслав Романовський, поет насамперед. Як потім зізналася одна зі студенток Альона Демченко, «його романтичні вірші стали прикрасою вечора. Маю надію, що надовго збережу приємні спогади про цю зустріч».
І не тільки приємні спогади. Деякі студенти всерйоз зацікавилися можливістю спробувати себе в журналістиці. І почали з того, що переглянули газету. А юні поетки Юлії Малишкіна та Литвин і Марина Воскєвич відразу придумали кілька цікавих тем для розмов і не тільки. Але це вже інша історія. Маємо надію, з продовженням.
Слобід. край. — 2007. — 11 груд. — С. 8.
Л. Логвиненко
Українські твердині
Виставка під такою назвою проходить у галереї АВЕК.
Коли художник Олександр Шеховцов говорить про поїздку на Поділля як про «подарунок долі», то одразу ж думаєш про те, що ця капризна жінка справді щедро ставиться до представників мистецького об'єднання «Слобожанське Буриме». Адже вони — завжди у мандрах: Святогір'я, Крим, Наталіївка... Тепер от край, занесений у реєстр ЮНЕСКО, де чи не найбільше у Європі замків, більшість з яких ніхто й ніколи не зміг підкорити: Кам'янець-Подільський, Хотин, Меджибіж, Удріїнці.
У кожного з чотирьох художників свій почерк і стиль. О. Шеховцов — символічний, містичний, загадковий, як вангогівська ніч. Він — у пошуках тіней забутих предків, які у часи «руїни» переселилися з Поділля на Слобожанщину. О. Лазаренко — прекрасний портретист, представник мозаїчного живопису. Його подільські портрети — це нашарування кольору, часу, візантійського іконопису, козацьких шабель і татарських стріл, серед яких виступають постаті Сагайдачного й Хмельницького. Барви декадансу — вохристий, жовтий та вогненно-рудий — В. Грицаненка нагадують слова Кандинського: «Ці фарби — безумне марнотратство літа, кинуте в осінь». Незбагненна таємниця у гарячих кольорах кам'янистих доріг і пагорбів з пожухлою травою. У О. Лисенка поєдналися майже рерихівська радість з українським фолк-авангардом двадцятих.
Лише за один багряний місяць осені кожен художник створив близько 2 десятків полотен. Це узагальнюючий портрет Поділля.
Утім, четверо «буримістів» за подільськими враженнями планують разом написати одне велике узагальнююче полотно. Чи є такі приклади у світі?
Главное. — 2007. — 15 дек. — С. 8.
Л. Логвиненко
«КРАСО УКРАЇНИ, ПОДОЛЛЯ...»
Місяць краю гір, замків і храмів Поділлю присвятили представники мистецького об'єднання «Буриме». Врешті-решт художні враження харків'ян вилилися у виставку «Українські твердині», що відкрилася в мистецькій галереї «АВЕК».
Зініціював цю акцію прокурор Харківської області Василь Синчук, для якого Поділля — мала батьківщина. Власне, це також край тих, хто 300 років тому почав заселяти Слобожанщину, коли Богдан Хмельницький зазнав поразки під Берестечком.
Художник Олександр Шеховцов говорить про поїздку на Поділля як про «подарунок долі». Адже «Буриме» завжди в мандрах: Святогір'я, Крим, маєток Харитоненків у Наталіївці... Тепер от край, занесений у реєстр ЮНЕСКО, де чи не найбільше у Європі замків, більшість з яких ніхто й ніколи не зміг підкорити: Кам'янець-Подільський, Хотин, Меджибіж, Удріїнці...
У кожного з художників свій почерк і стиль, хоча всі вони дизайнери і бачать світ крізь призму проектності. О. Шеховцов — символічний, містичний, загадковий, як вангогівська ніч. Він — у пошуках тіней забутих предків, які в часи руїни переселилися з Поділля на Слобожанщину. О. Лазаренко — прекрасний портретист, представник мозаїчного живопису. Барви В. Грицаненка (вохристі, жовті та вогненно-руді) нагадують мистецтвознавцю О. Денисенко слова Кандинського: «Ці барви — безумне марнотратство літа, кинуті в осінь».
А ось у О. Лисенка поєдналися майже рерихівська радість з українським фолк-авангардом двадцятих. «Дорога до храму» — це серія робіт Алекса Поступного.
Лише за один багряний місяць осені кожен художник створив близько двох десятків полотен. Це узагальнюючий портрет Поділля.
«Буримісти» за подільськими враженнями збираються створити велике узагальнююче полотно. Чи є такі приклади у світі — невідомо.
Слобід. край. — 2007. — 15 груд. — С. 3.
Б. Колногузенко
З настроєм на творчі перемоги
Театр танцю «Заповіт» було створено в 1990 році на базі відділення народної хореографії Харківської державної академії культури. Він — один із кращих хореографічних колективів України, переможець найпрестижніших національних і міжнародних конкурсів танцю. Його засновник, художній керівник, автор концертних програм і вистав народний артист України, професор, академік Б. М. Колногузенко. Нещодавно цей прославлений колектив додав до своєї скарбнички нові творчі здобутки. Про них і бесіда нашого кореспондента з Б. М. Колногузенком.
— Борисе Миколайовичу, в середині листопада солісти «Заповіту» — з хореографічними композиціями, створеними вами, представляли танцювальне мистецтво України на Міжнародному конкурсі професійних виконавців народного танцю в Москві...
— Незважаючи на непросту ситуацію змагань у російській столиці і, зокрема, упереджене суддівство, все ж приємно відзначити, що молоді харківські артисти продемонстрували високий виконавський та балетмейстерський рівень міжнародного класу. І, як уже повідомлялося, Марія Холодна, яка змагалася в номінації «Сольний жіночий танець», стала другою, а Олена Лісовська та Володимир Василенко — третіми в суперництві дуетів. І це ж, зазначте, серед найкращих професіоналів!
— Крім цього, театр народного танцю «Заповіт» був задіяний і в II Всеукраїнському конкурсі народної хореографії імені П. П. Вірського...
— Так. У Києві з 23 по 27 листопада цього року відбувся третій фінальний тур конкурсу, який стартував минулої осені. З сіл і міст України були відібрані кращі танцювальні ансамблі, які й узяли участь у першому турі, а це 740 колективів з усіх областей. Нинішньою весною та влітку вони змагалися на регіональному рівні. А по тому ансамблі й виконавці, які показали кращі результати в другому турі, виборювали нагороди у фіналі конкурсу. До речі, до заключного туру пробилося 118 колективів!
Мистецтво народного танцю Харківщини, крім нас, гідно представляли народний ансамбль танцю «Буревісник» Орджонікідзевського райвиконкому (художній керівник І. Животченко), ансамбль пісні і танцю «Закаблуки» училища культури (художній керівник О. Ковалевська), зразковий ансамбль танцю «Джерельце» Палацу культури Червонозаводського району (художній керівник заслужений діяч мистецтв України І. Кощавець) та ансамбль народного танцю «Вірменія» Харківської громадської організації «Вірменське національне товариство» (художній керівник А. Гуліян). У номінації «Професійні виконавці малих танцювальних форм» — солісти театру «Заповіт» Марія Холодна, Олена Лісовська та Володимир Василенко.
Щодо нашого театру «Заповіт», то його чекав справжній тріумф. Він став єдиним володарем двох золотих нагород (ансамблі, малі форми). Варто нагадати читачам газети, що таких же двох відзнак харківський студентський колектив був удостоєний і у 2004 році на І Всеукраїнському конкурсі народної хореографії імені П. П. Вірського.
Бесіду вів В. Романовський
Слобід. край. — 2007. — 18 груд. — С. 12.
А. Анничев
«И этих радуг светлое сиянье картины, словно эхо, повторяют...»
На прошлой неделе в галерее «АВЭК» развернулась выставка картин творческого содружества «Буриме», объединившего известных харьковских художников — Валентина Грицаненко, Олега Лазаренко, Александра Лысенко и Александра Шеховцова.
Имена четырех художников хорошо известны за пределами Украины. Они часто выставляются в престижных галереях России, Франции, США. Их произведения хранятся во многих государственных и частных коллекциях.
Как признают сами художники: «Нынешняя творческая акция — самая значительная по масштабности подхода и осмысливанию феномена Правобережных твердынь — крепостей, давно по достоинству оцененных в Европе и в мире».
Потрясающее впечатление получаешь, останавливаясь перед полотнами Валентина Грицаненко. Обозреваешь их словно с высоты птичьего полета. Удивительный дар художника заставляет нас воспринимать его пейзажи с самого непривычного ракурса. Мы словно находимся над солнечным освещением, проникая на облюбованный художником участок земли с полным осознанием того, что за нашей спиной обитает кромешная тьма. Сочные, как кожура апельсина, соцветия не сразу складываются в пологие склоны, причудливую вязь дорог и тропинок. Остатки крепостных башен проступают на фоне гор, как символы былого величия. Они не пали от рук неприятеля, а обветшали от времени, столетиями врастая в землю невидимыми, но крепкими символическими корнями — «Башти генуезької фортеці Чембола в Балаклаві».
<...>
Время. — 2007. — 20 дек. — С. 4.
Є. Плаксін
Ні, просто Дід Мороз. Але справжній!
Його знають, його впізнають уже впродовж багатьох десятиліть і в академічному українському драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка, де він служить актором сорок другий рік, і найбільше — на новорічних святкуваннях біля головної ялинки міста. Адже він — Дід Мороз з неабияким стажем, володар титулу справжній Дід Мороз, якого досі ще ніхто і ніде не удостоювався. Отож нинішня наша зустріч із харківською знаменитістю Євгеном Фроловичем Плаксіним.
— Сьогодні ви головний і до того ж найвідоміший у Харкові Дід Мороз. А коли, цікаво, вперше приміряли на себе його примітну уніформу?
— Узагалі-то, це було так давно. Пригадую, шили її для мене мама з тіткою цілу ніч із простої тканини, вати й іще чогось. І вона була такою гарною і нарядною... До речі, у 2008-му виповнюється 55 років, як я вийшов уперше до ялинки в костюмі Діда Мороза. І хоча мав на той час лише вісім літ, добре знав, чого від казкового дідуся чекає малеча.
<...>
— Чи змінюється з роками Дід Мороз?
— У головному — ні, маю на увазі те, що він несе в собі, за що його люблять. Може змінюватися, поліпшуватися одяг, грим, тексти, які виголошуються моїм персонажем. Але це ж не найважливіше. У мене вже виробилася звичка заздалегідь купувати на ринку горішки, цукерки, печиво, якісь дрібні іграшки і зберігати до часу все це в торбинці. Бо коли чую дитячий плач чи бачу обділеного малюка, відразу кваплюся до нього з гостинчиками. І знаєте, як добре на душі, коли бачиш сяючі вдячні очі хлопчика або дівчинки. Мій Дід Мороз тільки такий. Можливо, хтось шукатиме в ньому риси Святого Миколая чи заморського Санта-Клауса — та ж він наш Дід Мороз, до якого всі ми звикли змалечку.
— Незмінною вашою супутницею вважається Снігуронька...
— За минулі роки стільки чудових обдарованих харків'янок приміряли на себе її обов'язки, що й не перелічити. Але, гадаю, не менше тисячі. Звісно, найкращих, найвідоміших було наполовину менше. У 2000 році хтось запропонував присвоювати кожній Снігуроньці головної ялинки міста (це та, що на майдані Свободи) персональний номер. Приміром, 502-га — це Вікторія, актриса театру російської драми імені О. С. Пушкіна. А от честь бути 508-ю надано Ларисі Щербак, другокурсниці академії культури, — учениці народного артиста України Олександра Васильєва.
<...>
Бесіду вів В. Романовський
Слобід. край. — 2007. — 29 груд. — С. 6.
2008
О. Маршала
Юбилей библиотеки
2007 год был для нас особенным. 70 лет назад, в далеком 1937 году, в Харькове появилась харьковская областная библиотека для детей. 29 ноября 2007 года она официально отпраздновала свой юбилей. В рамках праздничных мероприятий состоялась научно-практическая конференция «Харьковская областная библиотека для детей: стратегия изменений и преобразований».
На празднике присутствовали представители управления культуры и туризма облгосадминистрации, Киевского районного совета, областного профсоюзного комитета профсоюза работников культуры, Харьковского национального университета им. В. Каразина, Харьковской государственной академии культуры, Харьковского национального педагогического университета им. Г. С. Сковороды, харьковских издательств, коллеги из библиотек Харькова и области, а также из Российской Федерации — Курска и Белгорода.
Участники конференции имели возможность обменяться опытом. Были интересные доклады о роли детских библиотек в обеспечении досуговых потребностей детей, месте библиотечной науки в общеобразовательном процессе, об автоматизации информационно-библиографических процессов, об использовании информационных ресурсов при обслуживании читателей и многие другие.
<…>
Харьк. известия. — 2008. — 10 янв. — С. 2.
А. Васильева
Поэт и муза
9 января исполнилось 85 лет со дня рождения Бориса Алексеевича Чичибабина.
Судьба их сводила несколько раз, как будто подсказывала: вот твоя половинка. Однако поняли они это не сразу. Но потом всю жизнь благодарили небеса за то, что их судьбы соединились.
<…>
«Я любила поэзию, а он ей принадлежал»
<…>
Лиля Семеновна вспоминает: «Мы жили с Борисом не так, как писатели живут. Он уходил на работу в свое ХТТУ, и бывали дни, когда он вечером радостно сообщал: «Лилечка, я стихотворение написал». Садился и записывал его своим убористым почерком: одну строфу синим цветом, другую — красным, в шахматном порядке. Ему нравилась сама эстетика письма. Он вообще предпочитал гармонию во всем. И очень любил классическую русскую поэзию. Мне было с ним легко, потому что я любила поэзию, а он ей принадлежал. <…>
«Каждый из поэтов мечтает о такой вдове»
Весь 1994 год для Бориса Алексеевича был весьма насыщен поездками, встречами, выступлениями. И хотя в последнее время он неважно себя чувствовал, никто не ожидал столь быстрого его ухода.
«Когда не стало Бориса Алексеевича, — вспоминает Лиля Семеновна, — это стало потрясением для многих. Тогда издательство «Каравелла» совместно с издательством «Фолио» готовило к печати книгу «Борис Чичибабин. В стихах и прозе». И как-то во время обсуждения очередного вопроса, которых в ходе издания книги возникало множество, мы с Григорием Дубовисом пришли к мысли, что надо бы создать фонд памяти Чичибабина. Благодаря Григорию Александровичу к реализации этой идеи привлекли Бориса Новикова, который стал первым директором фонда, и Веру Близнюк — бессменного его бухгалтера. Евгению Кушнареву, бывшему в то время мэром города, предложили стать председателем фонда, и тот согласился. Официально Международный фонд памяти Бориса Алексеевича Чичибабина был зарегистрирован 10 января 1996 года. Евгений Петрович пообещал переименовать улицу VIII съезда Советов в улицу Чичибабина, что было сделано. Уже в 1995 году Марк Богославский у себя в Институте культуры провел первый поэтический фестиваль имени Чичибабина и Чичибабинские чтения. А после создания фонда эти чтения и фестиваль стали регулярными, «обросли» харьковскими поэтами... Когда мэром Харькова и председателем фонда стал Михаил Пилипчук, поэтический фестиваль и Чичибабинские чтения внесли в план культурных мероприятий города. <…>
В Чичибабин-центре, который в 2001 году был открыт при Центре культуры Киевского района, проводятся литературные вечера, презентации книг, встречи, посвященные памяти выдающихся общественных и культурных деятелей. И все это — под эгидой Международного фонда памяти Б. А. Чичибабина, вдохновителем и бессменным заместителем председателя которого все эти годы является Лиля Карась-Чичибабина.
<…>
Время. — 2008. — 12 янв. — С. 3.
А. Анничев
Памятнику Лесю Курбасу быть.
Но каким, где и когда?
Почти год известный харьковский скульптор Семен Якубович находится в полном неведении о судьбе проекта памятника Лесю Курбасу.6 марта 2003 года бывший председатель правления Харьковского межобластного отделения национального Союза театральных деятелей, заслуженный деятель искусств Украины Игорь Борис обратился к бывшему начальнику управления культуры Харьковской облгосадминистрации Любови Морозко с просьбой дать возможность скульптору Семену Якубовичу принять участие в проектировании памятника выдающемуся украинскому режиссеру Лесю Курбасу. <…>
<…>
Автор многострадального бюста Григорию Федоровичу Основьяненко, создатель надгробия на могиле Валентины Чистяковой и Ванды Яновской, мемориальных досок Лесю Курбасу, Дмитрию Багалею, Николаю Хвылевому и многим другим выдающимся деятелям украинской культуры, засучив рукава, приступил к работе над созданием нескольких вариантов эскизов к будущему памятнику Леся Курбаса. В творческом сотрудничестве с архитектором Павлом Чечельницким им удалось в короткие сроки (открыть памятник мечтали в феврале 2007 года, к 120-летию со дня рождения великого реформатора украинского театра) завершить все подготовительные, архитектурно-скульптурные работы. <…>
Бывшие при власти функционеры в сроки не уложились, а вновь приступившие к обязанностям, видимо, еще плохо осознавали значительность исторического момента. Поэтому не решился вопрос ни с памятником, ни даже с местом его установки.
<…>
Время. — 2008. — 22 янв. — С. 4.
Н. Чернова
Нехай ніхто не половинить твоїх,
Україно, земель
<…>
...День злуки, свято соборності українського народу широко відзначила Валківщина. <…>
<…>
З гордістю за державу
Цього дня в рамках свята у Валках працювала виставка художника, директора місцевої художньої школи Олексія Ковальова (в сесійній залі райради). У Будинку культури «Іскра» виставили свої роботи вишивальниці. Була організована тематична книжкова виставка з фондів Центральної районної бібліотеки. А на сцені Будинку відбувся великий урочистий концерт «У святому ореолі неньки України». Пролунала пісня на слова редактора валківської газети В. Романенко, виступали дитячий вокально-танцювальний ансамбль «Родзинка» та ансамбль РБК «Калина» (керівник Н. Тібор). <…> А чоловіча хорова народна капела імені Масельського під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України, професора, академіка