Розвиток банківської системи україни в умовах становлення ринкового господарства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Вид материала

Документы

Содержание 2.3. Основні напрями загальноросійської політики у розбудові банківської системи у другій половині ХІХ ст. Олександра Максимовича Княжевича Самуіл Олексійович Грейг

Подобный материал:

• План Вступ 1 Становлення банківської системи України 2 Національний банк України головний, 149.35kb.
• М. Тернопіль деякі аспекти впливу польської системи фізичного виховання на становлення, 69.19kb.
• Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна на правах рукопису задоренко, 683.81kb.
• Реферат на тему: Питання функціонування банківської системи України, 51.77kb.
• План Суть, форми І функції кредиту > Становлення І розвиток банківської системи. Діяльність, 150.32kb.
• Дипломна робота на тему: Менеджмент банківської системи, 1166.08kb.
• Удк – 371. 134 : 91 Оксана Тімець ретроспектива становлення системи професійної підготовки, 128.69kb.
• План предмет Тімфв як науки І навчальної дисципліни. Джерела виникнення І розвитку, 210.8kb.
• Реферат з курсу «Гроші та кредит» на тему: Забезпечення фінансово-економічної сфери, 333.88kb.
• Реферат з курсу «Гроші та кредит» на тему: Забезпечення фінансово-економічної сфери, 321.94kb.

2.3. Основні напрями загальноросійської політики у розбудові банківської системи у другій половині ХІХ ст.

Загальноросійська політика в пореформений період розвитку капіталістичного господарства втілювалась у банківській політиці, яка на той час іменувалась «системою заходів, вжитих державною владою для того, щоб чинити належний вплив на банківську справу» [25, с. 16]. У 1857–1863 рр. урядова політика у кредитно-фінансовій сфери була спрямована на докорінне реформування існуючої до того часу казенної банківської системи. Новосформована банківська система мала відповідати новим політико-економічним принципам ведення господарства і сприяти піднесенню загального розвитку країни.

«Чудова нагода» заснування нової ери кредитної системи [159, с. 236] випала на долю міністра фінансів Олександра Максимовича Княжевича (1792–1870 рр.) (додаток У). Родом він був із сербів-емігрантів. Тривалий час обіймав посаду директора канцелярії Міністерства фінансів та директора Департаменту державної скарбниці. Це була чесна, розумна людина, але, як твердять деякі дослідники, мав занадто м'який характер [267, с. 447]. Через те у відповідальний момент міністр брав собі у помічники досвідчених економістів та банкірів: Ю.А. Гагмейстера, Є.І. Ламанського, В.П. Безобразова, О.Л. Штігліца, М.Х. Бунге та ін. У 1859 р. була створена спеціальна комісія, яка повинна була знайти альтернативні шляхи виходу із критичної ситуації у кредитно-фінансовій галузі економіки наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. Ідеї цієї комісії зводилися до очевидного – необхідність реформування банківської сфери. В основу її трансформації було покладено насамперед перебудову центрального Державного банку країни. Були суттєві пропозиції зробити його великою акціонерною компанією, якій би надавалося право випуску розмінних грошових знаків. Та занадто різкий перехід від казенної до цілком приватної банківської установи не сприймався урядовою верхівкою. Невдовзі на розгляд комісії було представлено проект статуту Державного банку, розробленого Є.І. Ламанським. Цей проект було майже цілком скопійовано з статуту французького банку «Bangue de France» і було затверджено 31 травня 1860 р. [150, с. 56].

Керуючи банком Держбанком, перший управляючий барон Л.І. Штігліц, щоб не вдаватися до нового випуску кредитних білетів за рахунок скарбниці та з метою розширення банківських операцій вводить в обіг 4 % металеві білети, які обмінювалися на рівні з кредитними білетами на готівкові гроші і приймалися до скарбниці на погашення банківського боргу [224, с. 71].

Слід відзначити, що на початку організації банківської справи на ринкових засадах став очевидним важливий недолік – сільське господарствозалишалося без кредитних установ, які для такої великої аграрної країни були потрібними в будь-який час, а напередодні і після проведення селянської реформи їх брак відчувався особливо гостро. Нищівний удар в цьому плані отримало й дворянство, в якого дармову працю селян було забрано, а для найму робітників і придбання нових землеробських машин не вистачало коштів. З цього приводу міністр фінансів О.Княжевич висловився так: «Нічого не вдієш», треба, щоб «вся діяльність ставала на свої ноги, тому ніяких поступок тут не буде» [267, с. 484]. При цьому міністр відбивав не стільки власну думку і позицію, скільки людей, які зайняли високі урядові посади (в тому числі і в фінансовій сфері) в результаті реформ 1860–1861 рр.

У 1862 р. О. Княжевич, не витримавши тягаря відповідальності, подав у відставку. На зміну йому прийшов молодий, майже невідомий у фінансових колах Михайло Христофорович Рейтерн (1820–1890 рр.). Він був сином генерала кавалерії, який приїхав у свій час в Росію із Голландії. До 1862 р. Рейтерн встиг змінити багато відповідальних посад у міністерствах юстиції та фінансів і набути високої кваліфікації й досвіду у міністерських справах. Протягом наступних 16 років державної діяльності він зарекомендував себе «обережною і послідовною» в своїх діях людиною, його всі поважали за «глибокі знання, усидливий, рівний, надзвичайно стриманий характер, приємність у ділових стосунках, чудове самовладання і непохитність переконань» [267, с. 489].

У процесі формування банківської системи в другій половині ХІХ ст. М. Рейтерн брав найактивнішу участь. Новий міністр був «переконаним прибічником приватногосподарської діяльності й противником державного господарства» в різних галузях економіки, зокрема банківській справі [158, с. 177]. З огляду на це банківська політика міністра була спрямована в русло підтримки формування приватного комерційного кредиту. При цьому він зауважував, що «банки не створюють капітали», вони «можуть лише слугувати посередниками між тими особами, які зберігають капітали, і тими, які бажають позичити заощадження інших» [152, с. 225]. Але він також розумів, яке велике значення має для розвитку промисловості, торгівлі та будівництва залізниць ефективна мобілізація банками вільних грошових коштів, і тому сприяв не тільки заснуванню фінансових установ такого типу, а й усіляко підтримував ті, що вже почали функціонувати.

З метою підтримки розвитку вітчизняного господарства країни міністр фінансів позичав за кордоном досить значні суми грошей. Причому, якщо за весь час правління попередніх міністрів фінансів Я.А. Гур’єва (13 років) Росією було зроблено зовнішніх позик на суму 185688442 руб., Є.Ф. Канкріна (21 рік) на – 115000000 руб., Ф.П. Вронченка (8 років) на – 49000000 руб., П.Ф. Брока (4 роки) на – 100000000 руб., О.М. Княжевича (3 роки) на – 86400000 руб., то за перші 6 років правління міністерства фінансів М.Х. Рейтерна – 451400000 руб. (!) [267, с. 498]. Основна маса цих коштів пішла на будівництво залізниць,а, отже, в результаті відбувалася й підтримка важкої промисловості імперії, зокрема, металургійної галузі, яка особливу вагу мала в той час саме на території України.

Під час свого перебування на посаді міністра фінансів цей далекоглядний діяч підтримував і сприяв формуванню всього спектру нових банківських установ різних типів і видів, але все-таки, головним у країні залишався Державний банк. Причиною домінування державної банківської установи був острах з боку уряду втратити підґрунтя для розв’язання життєво важливих фінансових питань держави. Цілковита залежність держави від приватного банківського сектору здавалася неможливою.

Для того, щоб розповсюдити державний кредит, а разом з тим здійснити певний нагляд за діями приватного, Рейтерн доповнює в 1862 р. статут Держбанку необхідними пунктами про його контори та відділення, які з часом густою мережею вкрили територію всієї імперії.

Велику увагу міністр фінансів приділяв законодавчому врегулюванню ефективної та правомірної діяльності міських громадських банків. У тому ж 1862 р. було прийняте нове положення про міські громадські банки, доповнене в 1870 р., у якому були чітко сформульовані основні засади їхньої діяльності. Та найбільшою заслугою М. Рейтерна в розвитку кредиту було те, що за його згоди і підтримки з 1860-х рр. почали засновуватися всі види приватних банків (земельні, поземельні, акціонерні комерційні, міські, сільські тощо), які з того часу почали впевнено розширюватися по території всієї держави.

Проте у перші 10 років свого керування міністр настільки захопився підтримкою промисловості й торгівлі, що майже зовсім не звертав увагу на розвиток такої важливої галузі, як сільське господарство. Створений у 1864 р. Херсонський земський банк в Одесі та деякі інші поодинокі подібні банківські установи, які почали з'являтися в 1860-х рр., звичайно не могли задовольнити величезного попиту на довгостроковий земельний кредит.

Тривалий час майже не існувало й доступного кредиту для дворян. Різноманітні банківські установи, що почали з’являтися в перше десятиріччя пореформеного періоду за їх статутами, які затверджувалися майже завжди з однією метою – «сприяти торгівлі й промисловості», мали право надавати звичайні кредити (тобто такі, що не забезпечувалися майном боржника) переважно лише купцям, промисловцям і та іншим особам, подібним до них. Тоді як дворяни могли отримати короткострокову позику тільки під заставу маєтку. Досить часто ця збідніла верства не могла викупити своє заставлене майно й втрачала його. В різних виданнях того часу з цього приводу почали з'являтися замітки приблизно такого характеру: «Існуючі комерційні банки з давніх-давен були для купців, висловлюючись образно, «матір'ю», причому для багатьох великих із них – найдобрішою і надзвичайно ласкавою, а для дворян – як би «мачухою», і при тому такою злою, яка всіма силами намагалася взагалі не підпускати до себе нелюбе дитя» [270, с. 4–5].

Не рятували становище і приватні земельні банки, що почали з'являтися на початку 1870-х рр. Вони, як усі приватні банківські установи, на перше місце, звичайно, ставили власний приватний інтерес, мало звертаючи увагу на проблеми (і причини їх виникнення) у боржників. Безумовно, вкрай потрібним був необтяжливий, доступний кредит і для сільського населення, яке також потерпало від нестачі коштів, реманенту та малих приватних земельних ділянок.

Утім, з початку 80-х років М. Рейтерн вдається до нового політичного курсу щодо приватного банківництва. Ряд крахів відомих банківських установ, що сталися як через політико-економічну нестабільність країни в ті часи, так і через непрофесійні, а іноді й неправомірні дії керуючих банками, призвели до досить значних втрат й зумовили необхідність у чіткому законодавчому врегулюванні банківської діяльності. З огляду на ці обставини цей період характеризується уповільненним зростанням кількості приватних банків, зменшенням проведення ними певних операцій тощо.

Після війни з Туреччиною в 1878 р. посаду міністра фінансів зайняв Самуіл Олексійович Грейг (1827–1887 рр.). Син адмірала Олексія Грейга – командира Чорноморського флоту здавалося мав вроджені фінансові здібності. З 1866 р. по 1874 р. С. Грейг – товариш міністра фінансів, потім – державний контролер. У цього державного діяча був час для того, щоб розібратися з фінансовим станом країни, а зокрема і з станом банківської системи. Був час зрозуміти недоліки й позитивні моменти в реформованій економіці держави. Проте на посаді міністра фінансів С. Грейг не здійснив суттєвих радикальних реформ для поліпшення загального економічного стану, який у повоєнний період був не найкращий. Крім того, ситуацію ускладнював важкий неврожайний 1880 рік. Стихійне лихо захопило цілі губернії й викликало значне підвищення цін, насамперед на продукти. В результаті торговельних операцій поменшало, а разом з тим і зменшилися державні доходи. Щоб якось налагодити фінансову ситуацію в країні, С. Грейг застосовує кілька старих, добре знаних, перевірених, але малоефективних методів: набирає закордонних позичок, встановлює нові податки та здійснює нову емісію грошей. До 18 вересня 1878 р. кількість тимчасово випущених в обіг кредитних білетів становила 479 370 000 руб. Загалом, разом з раніше випущеними в обіг білетами на суму 723 910 155 руб., наявних в обігу білетів було на 1 103 280 155 руб. [267, с. 530]. Це була величезна сума. Наростання фінансової нестабільності в країні могло призвести до загальнодержавного банкрутства. А кредитні білети випускали й далі. З вересня 1879 р. їх знов було випущено на 96 млн. руб. З цього приводу одна з тодішніх газет писала, що міністерство фінансів діє за принципом «кашу маслом не зіпсуєш» [267, с. 530]. В розвитку банківської системи продовжувалася обмежувальна банківська політика його попередника.

Нерішучі й малоефективні дії міністра в критичних ситуаціях призвели до того, що після відставки в 1880 р. С. Грейга міністром фінансів призначається Олександр Огійович Абаза (1821–1895 рр.) – людина досить широких економічних поглядів і з неабиякими здібностями. Розпочавши свою кар’єру в 1839 р. з військової справи, полтавець О. Абаза невдовзі змінює її на цивільну. З кінця 50 х рр. ХІХ ст. він всерйоз займався залізничним будівництвом, а до кінця 60-х рр. вже вважався авторитетом з економічних питань. Згодом йому випадає змогу обійняти ряд важливих, тісно пов’язаних з розвитком економіки державних посад, що дало йому можливість до 1880 р. добре оволодіти фінансовою наукою. Посівши посаду міністра фінансів, О. Абаза скасував введені С. Грейгом надумані податки, а разом з тим і ряд інших досить обтяжливих податків (соляний) та реформував недосконалі податки (податок з буряково-цукрового піску). А для встановлення рівноваги деякі необхідні податки повернув (податок з шліхового золота). У нестабільні часи керування міністерством фінансів найбільша заслуга О. Абази була в тому, що він першим з міністрів склав прозорий бюджет, який не приховував величезного дефіциту. У фінансовій сфері О. Абаза також мав намір здійснити деякі суттєві зміни. Одна з них полягала у відокремленні державного казначейства від Державного банку, оскільки, фактично підпорядкувавши головний банк держави собі, згубно впливало на діяльність Державного банку, примушуючи його провадити не статутні операції (видавати великі позики, які далеко не завжди поверталися), а це в свою чергу негативно відбивалося на економіці держави. Новий міністр розумів, що необхідно було провести також реформу грошового обігу. Проте здійснити задумане йому не вдалося. Після того, як у 1881 р. його найближчий друг граф М.Т. Лоріс-Меліков^* подав у відставку, О. Абаза теж не захотів залишатися на своєму посту.

У тому ж 1881 р. на місце О. Абази був призначений уже досить відомий у фінансових колах 58-річний університетський вчений, економіст-практик, один з перших управляючих Київською конторою Державного банку, професор, а в 1859–1880 рр. – ректор Київського університету Св. Володимира, товариш міністра фінансів (1879–1881 рр.), академік Петербурзької АН (з 1890 р.) – Микола Християнович Бунге (1823–1895). Син відомого київського лікаря, отримавши добру освіту, протягом життя набув слави сильного теоретика-економіста та відомого практика фінансово-банківської справи.

За час свого керування таким важливим міністерством він встиг проявити себе як істинний реформатор фінансово-економічної політики [294, с. 147]. Відомий учений-економіст М. Туган-Барановський характеризував його, як рідкісний приклад «надзвичайно сумлінного і працьовитого вченого-економіста, що поєднував з помірним лібералізмом досконалу лояльність та ретельність гарного чиновника» [294, с. 146].

Обіймаючи посаду міністра фінансів, М.Х. Бунге зробив чимало добрих реформаторських кроків для поліпшення економічного добробуту країни та її мешканців: понизив викупні селянські платежі, ліквідував обтяжливий подушний податок, увів збір на доходи від банківських вкладів тощо. Не можна не погодитися з твердженням професора В.Д. Базилевича, що державно-реформаторська діяльність М. Бунге «вражає своєю масштабністю і широтою» [281, с. 19]. Цей державник-реформатор започаткував економічні перетворення, спрямовані на «остаточний розрив Росії з феодальним минулим», стали фундаментом створення ринково-підприємницького середовища у державі [76, с. 93].

Протягом багаторічного досвіду роботи в фінансово-кредитної сфері у М. Бунге встигли сформуватися досить стійкі погляди щодо принципів організації її подальшого розвитку. Зокрема, вчений був прибічником й ініціатором розбудови банківської системи ринкового типу [78, с. 13], хоч і погоджувався з тим, що над діяльністю приватних банків потрібен нагляд з боку держави [108, с. 69–70]. Однак його призначення на посаду міністра фінансів припало на період посиленого контролю держави за діяльністю приватних кредитних установ. У зв’язку з цим у напрямку розвитку банківської системи найбільшою його заслугою на той час було заснування державних Селянського поземельного та Дворянського земельного банків.

Селянський банк, який офіційно створювався в 1882 р. з «метою влаштування доступного селянам кредиту для купівлі землі» [321, c. 60], мав «сприяти розповсюдженню приватної земельної власності між селянами» [56, с. 184], вкорінивши у них думку про те, що розширення їхніх земельних наділів може відбуватися лише в процесі купівлі необхідних ділянок на загальних підставах [281, с. 238]. Незважаючи на недоліки в роботі цього банку (досить великі відсотки на видані ним позики, подорожчання землі і тощо), його організація була великим кроком у напрямі розширення приватного селянського землеволодіння, прихильником якого був М. Бунге, та покращення добробуту селян. Один з економістів того часу П.П. Мігулін з цього приводу писав: «Заслуга М.Х. Бунге в тому, що він зумів поряд з скасуванням подушного податку, пониженням викупних платежів колишніх маєткових селян і встановленням обов’язкового викупу ними наділів, організував також на порівняно добрих умовах і кредит селянам для придбання такої необхідної для їхнього добробуту (а разом з тим і добробуту всієї країни) земельної власності» [163, c. 140].

Невдовзі під впливом наполегливих клопотань дворянства було відкрито і Дворянський земельний банк – спеціальний державний банк для дворянства з пільговими умовами надання кредиту.

Один з економістів того часу Ю.Г. Жуковський, характеризуючи діяльність М. Бунге на посаді міністра фінансів, відзначав, що при ньому добре жилося народу, але скарбниця була бідною, з приходом його наступника вона розбагатіла, але збіднів народ. Підтримуючи розвиток приватних банківських установ, міністерству М. Бунге часом доводилося результати їхньої не завжди ефективної та правомірної діяльності перекладати на плечі Державного банку. В будь-якому разі він вважав за необхідне миритися з бюджетними дефіцитами і покривати їх позиками, ніж обкладати народ зайвими платежами. Навпаки міністерство намагалося по змозі полегшити їх, вважаючи, що тільки збільшення національного добробуту може стати серйозним засобом збільшення доходів скарбниці, а, отже, немає потреби збільшувати податки в той час, коли вони й так непосильні [107, c. 169].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.

Діаграма 3.2.^*




Дані діаграми свідчать про різке зниження купівельної спроможності селян, яке спостерігалося у 1903–1904 рр. Кількість заяв поданих у 1905 р. порівняно з попереднім роком зменшилася незначно, тільки на 2 %, порівняно ж з 1903 – на 47 %, 1902 – на 55 %, а 1901 – на 59 %. Проте слід відзначити й те, що задовольнялися далеко не всі заяви. Так, у 1905 р. з загальної кількості поданих (3 754 заяви) було задоволено 3 263 заяви, з яких 862 припадало на жителів українських губерній (докладніше див. додаток К).

Схожа ситуація була і з кількістю землі, що купувалася, і з сумами позичок, які випрошувалися дрібними землевласниками у Селянському поземельному банку. У наведеній таблиці 3.1 представлена динаміка даних, що ілюструють попит селян Російської імперії на землю та кредитну суму, яку хотіло отримати селянство через Селянський банк.


Таблиця 3.1.^*

Динаміка кількості землі та сум позичок, які хотіли отримати селяни Російської імперії у Селянському поземельному банку протягом 1900–1905 рр.*

РОКИ	К-сть землі, що хотіли придбати селяни (дес.)	Сума позичок, що випрошувалася у банку (руб.)	Припадало на одну угоду
			Землі десятин	Сума позички, руб.
1900 1901 1902 1903 1904 1905	952 713 1 187 281 1 114 368 874 921 466 842 615 267	72 687 035 99 980 019 103 909 873 81 184 365 41 070 417 67 934 783	129 130 132 124 122 164	9 824 10 970 1 317 11 530 10 738 18 097

Дані таблиці досить оптимістичні. Проте, у 1905 р. з 615267 дес. бажаної землі по імперії було видано тільки 396 403 дес. землі, з яких 67 557 дес. припадало на українські губернії, а загальна сума виданих банком кредитів становила 31 031 405 руб. (порівняно з бажаними 67934783руб.), з яких 8 013 210 отримало населення України (докладніше див. додаток К).

З іншого боку, діяльність Селянського банку стала кроком вперед у розвитку українського земельного ринку та налагодженні ефективних аграрних ринкових відносин. З часу відкриття Селянського поземельного банку у 1883 р. по 1 січня 1905 р. ним було видано в 61 губернії та області Російської імперії на придбання 7 878 771 дес. землі 56 922 позички на суму 461 307 300 руб. [352, с. 45].

Розподіл кількості придбаної при сприянні банку землі порайонними групами губерній Російської імперії наочно представлений у діаграмі 3.3.


Діаграма 3.3.^*




Очевидно, що на три українських групи губерній (Малоросійські, Новоросійські та Південно-західні) припадало 29,6 % землі, придбаної селянами Російської імперії за сприяння Селянського банку.

Причому, слід відзначити, що селяни українських, як і загальноімперських губерній надавали перевагу довгостроковим позичкам. Про що наочно свідчать дані графіка 3.1.


Графік 3.1.^*



Зважаючи на аграрні безпорядки та невідповідність попиту й пропозиції на землю, у 1905 році царський уряд дозволив Селянському банку самому, від імені і «в інтересах держави», провадити закупівлю земель з метою подальшого продажу, у тому числі й за рахунок своїх емісійних свідоцтв [269, с. 7]. Дія цього положення розповсюджувалося і на територію України, яка входила в той час до складу Російської імперії.

Допомагати Селянському банку купувати і продавати землю малоземельним і безземельним селянам мали губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Відповідний закон про їх створення бв прийнятий 4 березня 1906 р. [20] і протягом року в Україні було відкрито 42 таких комісій [315, с. 190]. Землевпорядкувальна політика Селянського банку сприяла збільшенню дрібних приватних одноосібних землеволодінь. Вважалося, що «право приватної власності, створюючи навколо людини сферу матеріального світу, що їй належить і безпосередньо з нею пов'язаний, тим самим захищає її вільну особистість» [307, с. 318].

Серед губерній Російської імперії у 1908–1910 рр. щодо розширення приватного землеволодіння перші місця займали такі українські, як Подільська (1908 р. – 1 місце), Київська (1908 р. – 4 місце, 1909 р. – 3 місце, 1910 р. – 6 місце), Полтавська (1909 р. – 1 місце, 1910 р. – 3 місце) [269, с. 102]. Зокрема протягом 1906/07 рр. лише в Подільській губернії за допомогою цих комісій було оземелено 10 359 сімей – близько 50 000 душ [360, арк. 13 зв.].

Загалом по імперії за 3,5 роки діяльності землевпорядкувальних комісій з допомогою Селянського поземельного банку було створено 132 000 одноосібних селянських господарств. Збільшення кількості їх було не менш важливим завданням землевпорядкувальних комісій і Селянського банку, ніж просте зменшення кількості безземельних селян. В інформаційних виданнях з’являлися позитивні відгуки на підтримку їх діяльності в цьому напрямку. Представники вищих економічних і політичних кіл держави розуміли, що одноосібними селянами-власниками земельних ділянок є насамперед найбільш підприємлива категорія сільського населення, яка, придбавши ділянку, відмовлялася від опіки сільської общини і перетворювалася на незалежного хазяїна. Новоявлений господар відтепер міг розраховувати лише на себе і свою працю, але саме це й «загартовує його, і у ньому кріпшає розуміння необхідності наполегливої праці, породжує гордість власника» [340, арк. 1].

Однак, отримання бажаного кредиту селянами в Селянському банку й надалі продовжувало супроводжуватися певними ускладненнями, проблемами й перешкодами. Позики під заставу надільних селянських земель, як відомо, видавалися лише у трьох випадках: 1) з метою виплати суми грошей за ділянку, яку продавали селяни-переселенці іншим селянам; 2) для доплати за ділянки, що купувалися селянами при співпраці з Селянським банком; 3) на необхідний інвентар, засоби праці та інші видатки, пов’язані з покращенням землекористування селянами даної ділянки.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.

9. Розкрито схему української банківської системи, яка складалася з трьох рівнів, де перший рівень – центральний Державний банк Російської імперії та державні Селянський поземельний і Дворянський земельний банки, другий – банки короткострокового кредиту, а третій – приватні іпотечні банки. Доведено, що функціональне навантаження цієї системи передбачало фінансування інвестиційно-інноваційного розвитку всієї економічної системи, врегулювання грошового обігу, збирання й зберігання заощаджень населення.

Загалом активна діяльність мережі вітчизняних банків протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була рушійною силою науково-технічного та соціально-економічного господарського прогресу, трансформаційних ринкових перетворень, що відбувалися протягом цього періоду на теренах України. І хоча процес формування банківської системи ринкового типу в Україні був досить непослідовний, оскільки на нього постійно впливали економічні кризи, політичні суперечності, законодавчі перешкоди та інші чинники, які його певною мірою стримували, однак навіть при цьому чим далі більш узгоджена, взаємопов’язана, досконала робота банків сприяла дедалі більш глибокій переорієнтації та модернізації народного господарства.

Тому ретельне вивчення й аналіз вітчизняного досвіду з урахуванням всіх досягнень і вад розвитку банківської системи підросійської України в умовах становлення ринкового господарства в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. дозволить підвищити ефективність діяльності банківської системи України.