Geum.ru

У західному науковому центрі

Вид материалаДокументы

Содержание


Литвин М.Р.Західні землі України у першій світовій війні
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30

Литвин М.Р.©

Західні землі України у першій світовій війні



Людина, як відомо, є біосоціальною системою, а тому її здоров’я і морально-психологічний стан залежить й від суспільно-політичного клімату країни, в якій вона проживає. На жаль, військово-політичні катаклізми ХХ ст. виявилися неприхильними до українців, які у численних війнах дуже часто ставали не суб’єктами, а об’єктами історії, відтак нашу долю нерідко визначали у Відні, Москві, Варшаві, Парижі чи Берліні. І якби не дві світові війни, три голодомори, депортації 30–50-х років нас, українців, нині було б удвічі більше. Більш мозаїчним був би і наш поліетнічний простір, кращою економіка.

Навесні 2010 р. у нових київських кабінетах влади знову активно заговорили про Велику Вітчизняну війну радянського народу 1941–1945 рр. Але Великою вона стала у пропагандистських виступах і під­руч­никах лише через декілька десятиліть. Власне Великою війною політики й історики тривалий час називали Першу світову війну, основні битви якої проходили на українських землях Галичини, Волині, Поділля, Буковини і Бессарабії. Саме Велика війна 1914–1918 рр. на думку багатьох зару­біжних, зокрема й російських учених, стала головною подією ХХ ст., яка докорінно змінила геополітичну карту Європи і світу: поховала Російську, Австро-Угорську і Османську імперії й дала поштовх до народження чи відродження низки національних республік, зокрема й УНР і ЗУНР.

Про вибух війни львів’яни дізналися 28 червня 1914 р. на велелюбному Шевченківському здвизі, що проходив на Українському городі в околицях Стрийського парку (нині це територія академічних установ ЗНЦ по вул. Козельницькій, 4).

Оскільки українські землі у період війни були пошматовані імперіями Романових і Габсбургів, то українці зрозуміло, воювали по різні боки фронту, до того ж нерідко один проти одного. До царської армії було мобілізовано не менше 3 млн. наддніпрянців і кубанців, а до галицьких полків цісарської армії – не менше 400 тис. юнаків. Цісарське командування боялося можливого братання українців на Південно-Західному фронті, а тому кинуло багатьох галичан подалі від рідних домівок – на італійський і балканський фронти. Близько 50 тис. галичан загинули на альпійських узгір’ях і берегах кривавої річки П’яви. (На жаль, українська влада і громадськість до сих пір їх гідно так і не вшанували).

Зауважимо, що на відміну від Наддніпрянщини, галицьких українців серед офіцерів було дуже мало. Українські інтелігенти й сільські господарі фактично ігнорували кадетську школу у Львові й інші військові навчальні заклади Австро-Угорщини, натомість охоче скеровували дітей на навчання в духовні семінарії та правничий факультет Львівського університету, медичний відділ Ягелонського університету.

Справді елітним національним підрозділом австрійської армії став легіон Українських січових стрільців, який був створений 1914 р. за ініціативою міжпартійної Головної Української Ради, яку очолив досвід­чений адвокат, посол Галицького сейму і австрійського парламенту Кость Левицький (похований у жовтні 1941 р. поруч із генералом Мироном Тарнавським на стрілецькому меморіалі на Янівському цвинтарі). Аналогічні національні легіони (полки) створили також чехи, поляки та інші пригноблені народи монархії Габсбургів. Оскільки цісар боявся ство­рення великого українського війська, то дозволив формування легіону УСС лише із 2,5 тис. юнаків і юнок (бажаючих було у декілька разів біль­ше). Більшість поборовців були вихованцями «Січі», «Соколу», «Пласту», «України» та інших парамілітарних і культурно-освітніх товариств.

Брат митрополита Андрея Станіслав Шептицький фактично відмовився очолити легіон, то ж його командиром став діяч «Просвіти» досвідчений педагог, директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський. Оскільки Львів 3 вересня 1914 р. в ході Галицької битви окупувало царське військо, швидко сформований легіон потягом відбув до Стрия, де 4 вересня на залізничному двірці офіційно заприсягнув цісарю, а неофіційно – майбутній Українській державі. Далі січовики відбули вишкіл в околицях Мукачівського замку (села Страбичів і Горонда). А невдовзі їх кинули на карпатські дільниці фронту, де вони гідно протистояли царському війську у битвах на Бескидах, горі Маківка (1915), берегах Стрипи та на горі Лисоня під Бережанами.

До речі, в ході цих боїв на Тернопіллі нерідко спостерігалося братання супротивників. Дуже часто по один бік окоп галичани починали пісню «Розпрягайте хлопці коні», яку відразу ж підхоплювали по другий бік наддніпрянці. А потім галичани витягали фляги з коньяком, а наддніпрянці консерви й мріяли про кінець братовбивчої війни, українську свободу. Українську справу підтримав архикнязь Вільгельм Габсбург, один із командирів легіону УСС, якого стрільці називали Василем Вишиваним. Він радо носив вишиванку і писав україномовні вірші. Про це добре пам’ятає родина Габсбургів, яка любить в останні роки часто приїжджати до Львова та на Закарпаття.

Бойовими буднями, літературною і мистецькою творчістю усусусів постійно цікавився Іван Франко, який важкохворим перебував у стрі­лецькій лічниці поблизу Святоюрського собору. Ховали Каменяра 1916 р. з цієї лічниці січовики, які несли труну свого духовного батька до чужого гробівця на Личакові (свій, окремий гробівець і пам’ятник письменник дістав від влади УРСР голодного 1933 р.). До речі, у стрілецькому сере­довищі виховався й стар­шина Петро Франко, випускник Сараєвської льотної школи, а згодом організа­тор летунської сотні Галицької армії, талановитий вчений-хімік (займався проб­лемами лактації молока); репресований радянськими органами влітку 1941 р.

Усусусів підтримав і митрополит Андрей, який освятив прапор легіону, що був створений за проектом хорунжого Івана Іванися із синього шовку із золотими літерами «УСС» на малиновому полі з гербами Києва і Галичини (на звороті).

Після війни більшість документів легіону УСС і Галицької армії потрапили до архіву НТШ у Львові, який наприкінці Другої світової війни гітлерівці намагалися вивезти до Німеччини. Однак він по дорозі непередбачено залишився на Шлеську, звідки згодом перевезений до Бібліотеки народової у Варшаві. Лише на початку 90-х років цю колекцію розсекретили й дозволили опрацьовувати українським дослідникам. Частина стрілецьких документів зберігалася з 1925 р. у Музеї визвольної боротьби у Празі, фонди якого радянські спецслужби у 1944–1948 рр. вивезли до архівів Москви, Харкова і Києва.

Зрозуміло, що Велика війна стала великою трагедією для населення західних земель України. Лише в ході Галицької битви 1914 р. на просторах від Золотої Липи до ріки Віслок (за 80 км від Кракова) австро-угорські війська втратили близько 400 тис. осіб, а росіяни не менше 230 тис. Особливо кровопролитним став російський штурм за участю 280 тис. бійців (його залога мала 131 тис. бійців і 21 тис. коней) у 1915 р. міста-фортеці Перемишля. До сих пір в околицях міста і його навколишніх селах, зокрема Поповичах на Жовківщині збереглися оборонні доти. До речі, в Російському архіві кінофотофонодокументів виявлено декілька документальних стрічок приватних російських студій, які відзняли візит російського імператора Миколи ІІ до зруйнованого Перемишля, а також Львова, Самбора, Хирова. На їх базі нині можна зробити оригінальні фільми про довоєнну і воєнну Галичину, зокрема Львів (щоправда, до цієї акції вартувало би залучити представників бізнесу).

Отже, з вересня 1914 р. до червня 1915 р. в краї діяла російська війсь­кова адміністрація на чолі з генерал-губернатором Григорієм Бобринсь­ким. З’явилися градоначальства, нові жандармські управління, які пильно слідку­вали за виконанням розпорядження генерал-губернатора про забо­рону вжи­вання української мови в адміністрації та суді. Обмежено право громадян на вільне пересування. Закрито місцеву українську періодику, громадські організації, зокрема НТШ. Натомість відкрито російськомовні часописи. Вивезено до Суздалі митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького, заарештовано близько 80 греко-католицьких свя­щенників. Надісланий владою 46-річний православний архієпископ Євлогій активно зайнявся «возз’єднанням» греко-католиків з православ­ни­ми. У греко-католицькі парафії надіслано понад сто православних священників.

Російська влада стимулювала біженство з Галичини, Волині і Холмщини. Особливо багато львів’ян, а серед них і москвофілів, виїхало в Ростов та його околиці. (Про ті часи у багатьох галицьких родинах нагадують добротні мідні самовари, які привезли вигнанці та біженці у 1918–1920 рр.). Російське військо, як і австрійське, нерідко поповнювало запас кольорових металів за рахунок експропріації церковних дзвонів, мідних дахів житлових будинків, навіть церков і костелів (чи не тому нинішні львівські будівлі нерідко виглядають такими сірими і непривабливими).

Австрійська влада намагалася ізолювати всіх москвофілів і просто неблагонадійних, яких запроторювала у табори Талергофа у Штирії та Терезина у Чехії. У галицьких містах, зокрема на Личакові у Львові, збереглися пам’ятники жертвам Талергофа. Тему Талергофа нині активно експлуатує Інститут Країн співдружності незалежних держав (СНД) у Москві, який перевидає книги тогочасних галицьких москвофілів, прихильників Товариства ім. М. Качковського.

Страшних збитків завдано господарству краю. У Бориславі, Тустановичах, Дрогобичі російські війська спалили нафтосховища і вишки. У Гусятині російська артилерія зруйнувала два тартаки, бровар, водяний млин і декілька фабрик. У Болехові і Брошневі знищено великі лісопильні, у Надвірній – фабрику сільськогосподарських машин, у Раві-Руській – млин і лісопильню, у Ходорові – цукроварню. Значних збитків завдано сотням ґуралень. Селянські господарства Львівщини втратили половину великої рогатої худоби, майже всіх коней, вози з упряжжю.

Великих руйнувань крім Галичини зазнали міста і села Західної Волині, де знищено понад 212 тис. будинків, 3800 мостів, традиційну меліоративну систему. На базарах процвітала спекуляція, на заміну сірникам у села поверталися кресала. Різко поширилися захворювання на спинний і черевний тиф, холеру, чуму, дизентерію, віспу. Війна зменшила кількість населення Східної Галичини і Західної Волині майже на мільйон осіб, порушила його статеву структуру (різко зросла кількість вдів і жінок-одиночок). Під репресії влад потрапили не лише українці, але й діячі польського національного руху, а також євреї, яких вивозили вглиб Росії як заручників.

Насамкінець хотілося б підкреслити, що Велика війна підняла націо­нальну свідомість українців, посилила їх прагнення до державно-політич­ного усамостійнення і соборності українських земель. Власне на цю мету працювала міжпартійна Головна Українська Рада, позапартійний Союз визволення України, а також легіон УСС, який не лише воював, але й за сприяння історика Івана Крип’якевича відкрив півсотні українських шкіл на Волині, передавав їм українські підручники, а восени 1918 р. став зав’язком Галицької армії – збройних сил Західно-Української Народної Республіки.

З лав легіону УСС вийшли чільні політики міжвоєнної доби: державотворчі ЗУНР, діячі найбільшої центристської західноукраїнської партії УНДО, право-радикали ОУН, націонал-комуністи КПЗУ. Чимало з них зазнало поневірянь польських в’язниць і сталінських таборів. Дехто дожив до 1939–1940 років, коли почалося творення львівських відділів академічних інститутів АН УРСР.

Про ту драматичну воєнну добу нині нагадують нечисленні наукові студії, стрілецький меморіал на Янівському і Личаківському цвинтарях, впорядкований австрійський і занедбаний російський військові меморіали у с. Гійче на Жовківщині, сплюндровані у радянську добу міліарні поховання вояків різних армій на Марсовому полі у Львові. Щоправда, у Національному музеї збереглося декілька стрілецьких полотен Осипа Курилася, графіка Івана Іванця. На щастя, вціліла періодика війни та стрілецькі видання у Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника. Зрозуміло, що пам’ять про ту війну не повинні затьмарити будь-які писання заангажованих політиків і літописців. Історія, не зважаючи на процеси глобалізації, є і буде етноцентричною, вона має не лише навчати, але й виховувати, виховувати патріотів.