Geum.ru

Д людини стало одним із найважливіших завдань створеної після завершення Другої світової війни Організації Об’єднаних Націй, одним із засновників якої є Україна

Вид материалаДокументы

Содержание


Комітету ООН проти катувань
Для виконання зауважень і рекомендацій Комітету ООН Україною було здійснено низку заходів.
Комітет ООН зауважив
Уповноважений звертає увагу на те
26 листопада 2008 р. Урядом України схвалено Концепцію Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої
VІІ. Заходи Уповноваженого з прав людини щодо захисту
Уповноважений з прав людини
Подобный материал:
1   2   3   4   5

VІ. Виконання Україною зауважень та рекомендацій

Комітету ООН проти катувань

У 1994 р. Україна подала до Комітету ООН проти катувань третю періодичну доповідь України, яка була розглянута Комітетом у квітні 1997 р., у 1998 р. подано четверту періодичну доповідь, яка була розглянута Комітетом у листопаді 2001 р., у 2004 р. подано п’яту періодичну доповідь, яка була розглянута Комітетом у травні 2007 р. Орієнтовний термін представлення шостої доповіді – 2009 р.

З метою виконання рекомендацій Комітету ООН проти катувань за наслідками розгляду третьої періодичної доповіді Україною активно почали здійснюватися заходи з метою боротьби із застосуванням правоохоронцями тортур та інших жорстоких або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Проте, і це було наголошено Уповноваженим у першій Щорічній доповіді Парламенту України за наслідками моніторингу виконання Україною зауважень і рекомендацій цього Комітету ООН – після розгляду цієї періодичної доповіді України, більшість зауважень і рекомендацій виконано не було, і їх не було оприлюднено.

У листопаді 2001 р. Комітет ООН проти катувань розглянув четверту періодичну доповідь України щодо виконання зобов'язань за Конвенцією і відзначив деякі позитивні зміни із часу розгляду третьої періодичної доповіді, зокрема, важливість скасування смертної кари, створення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з повноваженнями відвідувати й мати цілковитий доступ до всіх місць, де перебувають особи, позбавлені волі, а також ухвалення нових редакцій законів України “Про імміграцію”, “Про біженців”, вилучення із Закону “Про державну таємницю” злочинів, пов'язаних із порушенням прав людини.

Водночас, оцінюючи ситуацію із виконанням зобов’язань України за Конвенцією, Комітет ООН наголосив, що має численні повідомлення про застосування в Україні катувань. Зокрема, за повідомленнями Уповноваженого з прав людини, 30% ув'язнених є жертвами катувань. У Комітеті викликає стурбованість також тривалість досудового затримання, яке має відповідно до Закону тривати до 18 місяців, проте практично може бути подовжене до трьох років; переповненість в’язниць та слідчих ізоляторів, брак доступу до основних гігієнічних засобів і адекватного медичного обслуговування, а також високий рівень захворювання на туберкульоз, наявність у Збройних Силах випадків залякування та знущання (“дідівщина”) над новобранцями.

З метою приведення ситуації в країні у відповідність до вимог Конвенції Комітет ООН висунув щодо України низку рекомендацій, зокрема про вжиття ефективних заходів для запобігання актам катувань і жорстокого поводження на своїй території та створення цілком незалежного механізму подання та розгляду скарг для забезпечення можливостей проведення оперативних, незалежних і всебічних розслідувань за фактами повідомлень про застосування тортур; скорочення нинішнього 72-годинного періоду досудового затримання, протягом якого затримані можуть перебувати в одиночних камерах до того, як постати перед судом; забезпечення неухильного дотримання компетентними органами держави-учасниці принципу, який міститься у ст. 3 Конвенції – не висилати, не повертати чи не видавати особу, якщо їй може загрожувати застосування катувань; запровадити дієвішу систему для припинення практики залякування та знущання (“дідівщини”) у Збройних Силах шляхом вишколу та навчання, а також з метою судового переслідування та покарання винних.

Для виконання зауважень і рекомендацій Комітету ООН Україною було здійснено низку заходів. У 2001 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс України, який кваліфікує тортури як кримінальний злочин, у 2004 р. – новий Кримінально-виконавчий кодекс. Україною визнано компетенцію Комітету ООН отримувати і розглядати повідомлення від держав та окремих осіб, а також зняті застереження до ст. 20 Конвенції, у травні 2004 р. за поданням Уповноваженого з прав людини ратифіковано Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності.

За ініціативи Уповноваженого та під її безпосереднім контролем за станом тримання ув’язнених у пенітенціарних закладах Урядом України проведено комплекс робіт щодо створення у більшості закладів цієї системи таких умов тримання, які загалом відповідають європейським стандартам.

Як наголошувалося, за безпосередньої ініціативи Уповноваженого з прав людини було ратифіковано Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. На думку Уповноваженого, ратифікація цього документа відкрила для України можливість створення дієвого і незалежного превентивного механізму щодо запобігання тортурам. Попри те, це питання тривалий час перебувало на стадії дискусії, а зволікання зі створенням зазначеного механізму вже становить порушення державою норм міжнародного права та національного законодавства. Нарешті Мін’юстом України підтримано позицію Омбудсмана щодо створення національного контрольного механізму із запобігання тортурам як окремого державного органу зі спеціальним статусом. Після підтримки цієї пропозиції Урядом Україна неухильно дотримуватиметься взятих на себе зобов’язань та виконає зауваження Комітету ООН. Це є характерним прикладом того, як Уповноважений безпосередньо впливає на процес приєднання України до конвенційних документів ООН та бере безпосередню участь у співпраці з конвенційними органами ООН щодо процесу імплементації міжнародно-правових норм у національне законодавство.

Органи виконавчої влади ретельніше підійшли до підготовки п’ятої періодичної доповіді України про виконання положень Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, яка охоплювала період 2000–2003 рр. Уповноваженим з прав людини на прохання Міністерства закордонних справ України були надані конкретні пропозиції до цієї доповіді.

8–9 травня 2007 р. Комітет ООН проти катувань на своїх засіданнях розглянув п’яту періодичну доповідь України. В її розгляді узяли участь представники Уповноваженого з прав людини, які наголосили, що постійний моніторинг Уповноваженого за станом забезпечення прав осіб, позбавлених волі, шляхом їх відвідування, в т.ч. з візитами “без попередження”, дає підстави констатувати досягнутий за останні п’ять років певний прогрес у реконструкції місць позбавлення волі та поліпшенні умов тримання ув’язнених, що дає змогу не перетворювати ці умови на фактор додаткового страждання для осіб, які відбувають покарання. Ці необхідні кроки поки що не зняли всіх існуючих гострих проблем. Увагу членів Комітету ООН було привернуто до проблеми переповненості пенітенціарних закладів, що створює умови для швидкого поширення інфекційних захворювань, передусім туберкульозу, гепатиту та захворювання на ВІЛ/СНІД.

В ухвалених заключних зауваженнях за цією доповіддю Комітет ООН проти катувань відзначив певні досягнення України на шляху виконання зобов’язань за Конвенцією. Зокрема, Комітет схвально сприйняв ратифікацію Україною у липні 2003 р. Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії та ратифікацію у липні 2005 р. Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах.

Водночас Комітет ООН звернув увагу на те, що чимало проблем, які були порушені у зауваженнях і рекомендаціях до попередньої доповіді України, залишилися не розв’язаними.

Передусім Комітет ООН зауважив, що визначення катувань у ст.127 Кримінального кодексу України не повною мірою відображає всі елементи, наведені у ст.1 Конвенції, зокрема щодо дискримінації, а тому Україні було рекомендовано привести їхнє визначення у повну відповідність до зазначеної норми Конвенції та забезпечити, щоб на основі ст.127 Кримінального кодексу можна було притягати до кримінальної відповідальності всіх винних державних посадових осіб.

Проте Законом України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” від 15 квітня 2008 р. фактично було спотворено зміст та структуру цієї статті. Замість того щоб поширити дію частин третьої і четвертої не тільки на правоохоронців, а й на усіх посадових осіб, ці норми були виключені зовсім. Хоча частина третя ст. 127 встановлювала кримінальну відповідальність за застосування тортур правоохоронцями у вигляді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. А частиною четвертою цієї статті передбачалося позбавлення волі на строк від 12 до 15 років або довічне ув’язнення. Тепер такі дії караються позбавленням волі від 3 до 7 років, у т.ч. й для правоохоронців.

Водночас моніторинг Уповноваженого засвідчує, що навіть за умови пом’якшення законодавства практика застосування кримінальних покарань до працівників правоохоронних органів за вчинення катувань не змінилась і продовжує ґрунтуватися на положеннях, що встановлюють кримінальну відповідальність за перевищення влади або службових повноважень, передбачену ст.365 КК України.

Підміна злочину “катування” у ширшому понятті “перевищення влади” дає змогу приховувати реальний стан справ щодо цих злочинів. Це фактично перешкоджає виконанню Україною положень ст.4 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, у якій зазначено, що кожна держава-учасниця має забезпечити, щоб усі акти катування та участь у таких актах розглядалися як злочини згідно з її кримінальним законодавством і щоб ці злочини каралися відповідним покаранням з урахуванням їх тяжкого характеру.

На переконання Уповноваженого, це також пов’язано з тим, що органи прокуратури значною мірою гальмують процес запобігання катуванням та боротьби з ними унаслідок недбалого виконання своїх повноважень щодо розслідування заяв та іншої інформації про катування і жорстоке поводження. Фактична відсутність ефективного розслідування ними заяв громадян створює почуття безкарності у правоохоронців, які вдаються до катувань, та значно сприяє тому, що катування та жорстоке поводження сприймаються багатьма з них не як злочин, а як рутинний елемент практики у боротьбі зі злочинністю.

Про це свідчить аналіз судової статистики, оскільки за частинами третьою і четвертою ст.127 КК України у 2005–2006 рр. не було засуджено жодного працівника міліції. У 2007 р. засуджено лише 2 працівники міліції. Проте тільки в 2007 р., за даними МВС України, стосовно правоохоронців було порушено 439 кримінальних справ, з яких 88 – за ст.365 КК України та 2 – за катування. Тобто покарання, що призначаються судами у разі засудження, не відповідають ані суті, ні тяжкості злочину. Більше того, за вироками судів представники правоохоронних органів у більшості випадків одержують умовне покарання чи з відтермінуванням виконання покарання.

Уповноважений звертає увагу на те, що Комітет ООН знову наголосив на застосуванні в Україні тортур і жорстокого поводження під час тримання під вартою, затриманні осіб без санкції суду та недоставленні до суду в установлений законом 72-годинний термін, фактах відсутності реєстрації фактичного часу арешту, обмеження доступу до адвокатів і незалежних лікарів, зловживання адміністративним затриманням на термін до 15 діб. Подібні скарги є типовими і на адресу Уповноваженого з прав людини.

Найбільшу стурбованість у членів Комітету ООН викликало те, що компетентними органами не вживаються заходи щодо цих порушень, оперативного розслідування скарг на застосування тортур і жорстокого поводження. Тому Комітет ООН рекомендував Україні реформувати Генеральну прокуратуру з метою забезпечення її незалежності та безпристрасності, розмежувати функції кримінального розслідування і нагляду за розслідуванням повідомлень про застосування тортур і жорстокого поводження, забезпечити захист затриманих осіб, які звернулись із скаргами у зв’язку із можливим застосуванням тортур, від можливих зворотних репресій.

Комітет ООН стурбований потоком повідомлень про випадки порушення положень Конвенції працівниками правоохоронних органів, особливо стосовно осіб, затриманих міліцією та утримуваних у слідчих ізоляторах. Є повідомлення про використання масок працівниками антитерористичних підрозділів у тюрмах (як це мало місце у січні 2007 р. в Із’яславській ІТК), внаслідок чого допускається залякування ув’язнених і жорстоке поводження з ними.

Враховуючи це, Комітет ООН рекомендував забезпечити, щоб усі повідомлення про застосування тортур ефективно і безпристрасно розслідувались і щоб винні в цьому особи переслідувались у судовому порядку та карались відповідно до закону, а також щоб антитерористичні підрозділи не використовувалися всередині тюрем, аби не допускати залякування ув’язнених та жорстокого поводження з ними.

Як свідчить моніторинг Уповноваженого, ці проблеми залишаютсья надзвичайно актуальними для країни сьогодні. Наведені та інші порушення конституційних прав засуджених і ув’язнених набули поширення через неналежний відомчий контроль, відсутність чіткої системи забезпечення їхніх прав та законних інтересів. Давно назріла потреба створення в Департаменті та його територіальних органах управління відповідних структур, які б здійснювали роботу із запобігання порушенням прав осіб, які перебувають в умовах ізоляції від суспільства, а також по їх поновленню.

Не завжди сприяє реальному усуненню порушень закону та не впливає на поліпшення ситуації з дотриманням прав і свобод людини й послаблення в деяких регіонах прокурорського нагляду, відсутність комплексного підходу до його організації на цій ділянці, нарощування кількості внесених прокурорами документів замість принципового реагування. Докорінно змінити ситуацію покликане Міністерство юстиції, на яке Урядом України покладено реалізацію комплексу заходів щодо спрямування і координації діяльності Департаменту із здійснення ним правозастосовних, правоохоронних та інших спеціальних функцій.

Окрім того, Комітет зазначив, що для України залишається значною проблемою перетворення на додаткове покарання та страждання через погані умови тримання ув’язнених, переповнення тюрем, поширення захворюваності на ВІЛ/СНІД та туберкульоз, непридатність слідчих ізоляторів для тривалого тримання хворих під вартою. Тому Комітет ООН рекомендує Україні вжити ефективних заходів для поліпшення умов тримання під вартою, зменшення переповнення тюрем, забезпечення потреб усіх осіб, які перебувають під вартою, медичного обслуговування відповідно до міжнародних норм.

На жаль, Уповноважений змушена констатувати, що до цього часу всупереч міжнародним стандартам залишається незмінною норма жилої площі у слідчих ізоляторах (2,5 кв. м на одну особу), потребує також збільшення до 4 кв. м норма жилої площі на одного засудженого. Загалом питання створення людських умов перебування ув’язнених у місцях позбавлення волі вимагають невідкладного державного вирішення.

Уповноважений також стурбована вкрай складною ситуацією, що склалася в багатьох слідчих ізоляторах з дотриманням конституційних прав ув’язнених на життя, охорону здоров’я та належну медичну допомогу. В цих установах заарештованим, які хворіють насамперед на туберкульоз або мають інші очевидні тяжкі захворювання, не надається своєчасна медична допомога і необхідне лікування.

На підставі проведеного моніторингу за участю представників органів державної влади, прокуратури, правозахисників, журналістів, науковців та незалежних експертів Уповноваженим 8 листопада 2007 р. були проведені Перші омбудсманівські публічні слухання щодо обговорення актуальних питань дотримання прав, свобод і законних інтересів осіб, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення, та вироблено нові конструктивні підходи щодо вжиття кардинальних заходів захисту і поновлення їхніх конституційних прав. Практика таких слухань застосовуватиметься Уповноваженим і у майбутньому.

26 листопада 2008 р. Урядом України схвалено Концепцію Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року. Реалізація в подальшому передбачених Програмою комплексу заходів позитивно вплине на діяльність цієї служби у сфері виконання кримінальних покарань та сприятиме втіленню на практиці одного з ключових національних пріоритетів Уповноваженого з прав людини щодо дотримання конституційних прав і свобод осіб, які перебувають в умовах ізоляції від суспільства.

Важливим питанням, на яке звернув увагу Комітет ООН, є відсутність компенсації жертвам тортур, а також належних заходів щодо реабілітації жертв тортур, жорстокого поводження, побутового та сексуального насильства. У зв’язку з цим Комітет ООН рекомендував забезпечити надання відповідної компенсації таким жертвам, створювати програми реабілітації, що включають медичну і психологічну допомогу.

Особливе занепокоєння Комітет висловив щодо примусової депортації одинадцяти узбецьких громадян, членів узбецької опозиції, яким загрожувала серйозна небезпека застосування катувань.

Слід зазначити, що ця справа викликала також занепокоєння і в Уповноваженого з прав людини. Як було з’ясовано Омбудсманом під час власного провадження, 7 лютого 2006 р. в Автономній Республіці Крим були затримані 11 громадян Узбекистану. 9 з 11-ти затриманих, яким напередодні було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця в Україні, мали можливість оскаржити це рішення протягом 7 днів. Проте 14 лютого того ж року на підставі відповідного рішення суду їх було видворено за межі України.

На думку Уповноваженого з прав людини, зазначені особи не змогли повною мірою скористатися своїм правом на оскарження рішень державних органів України, прийнятих стосовно них, зокрема, рішення органу у справах міграції про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця і судове рішення про їх видворення за межі України. Хоча правоохоронні органи заявили про наявність письмових заяв громадян Узбекистану про відмову від оскарження зазначених рішень, цей процес не був достатньо прозорим. Так, під час утримання під вартою і судового засідання до цих громадян не були допущені адвокати, які могли б надати їм правову допомогу.

У рамках провадження Уповноважений з прав людини звернулася до Омбудсмана Узбекистану Сайори Рашидової з проханням узяти під свій особистий контроль умови тримання згаданих громадян у слідчому ізоляторі Ташкента, а також їх подальшу долю з метою забезпечення неухильного дотримання стосовно них Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 р.

Важливо, що аналіз стану виконання зобов’язань України перед Комітетом ООН проти катувань увійшов до Щорічної і Спеціальної доповідей Омбудсмана. Тим самим було реалізовано вимогу Комітету щодо поширення його рекомендацій.


VІІ. Заходи Уповноваженого з прав людини щодо захисту

прав трудових мігрантів та членів їх сімей відповідно

до міжнародних стандартів

Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1990 р. була прийнята Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей 1990 р., яка набула чинності 1 липня 2003 р. Станом на 1 листопада 2008 р. її учасницями стали 39 держав світу, серед яких і такі країни, де перебуває значна частина трудящих-мігрантів з України: Аргентина, Азербайджан, Туреччина, Боснія і Герцеговина, Єгипет, Лівія, Мексика, Чилі, Сирія та інші.

На переконання Уповноваженого з прав людини, цей важливий міжнародний документ пропонує якісно новий рівень захисту прав трудових мігрантів, зокрема українських, яких від 5 до 7 млн перебуває за межами України.

Важливим є те, що на відміну від Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. Конвенція ООН стосується всіх трудових мігрантів – як легальних, так і нелегальних.

У Конвенції ООН уперше визначаються права, які поширюються на окремі категорії трудящих-мігрантів та членів їх сімей, зокрема прикордонних, сезонних трудящих, моряків, найнятих на судна іноземних компаній, трудящих, зайнятих на стаціонарних прибережних установках (платформах), а також трудящих, які працюють не за наймом.

Конвенція передбачає обов’язок держави-учасниці забезпечити ставлення до трудящих-мігрантів, які перебувають на її території або під її юрисдикцією, не менш сприятливе, ніж до власних громадян; встановлює, що трудящі-мігранти користуються правом на соціальне забезпечення нарівні з громадянами держави працевлаштування за умови, що вони виконують вимоги законодавства цієї держави або двосторонніх та багатосторонніх договорів.

За Конвенцією, трудящим-мігрантам нарівні з громадянами відповідної держави гарантується право на отримання будь-якої медичної допомоги, а їхнім дітям – право на освіту.

Додаткові права і свободи Конвенція надає тим трудящим-мігрантам, які мають відповідний дозвіл на трудову діяльність або імміграцію: свобода вільного пересування територією держави працевлаштування і свобода вибору місця проживання; право на створення асоціацій та профспілок з метою забезпечення і захисту своїх інтересів; право на участь у суспільному житті держави працевлаштування, зокрема, право обирати і бути обраним згідно із законодавством цієї держави, а також цілу низку інших прав. Держави–учасниці Конвенції вживають належних заходів для забезпечення захисту єдності сімей трудящих-мігрантів.

Конвенція зобов’язує держави-учасниці створити відповідні служби з питань, що стосуються міжнародної міграції трудящих та членів їх сімей, до функцій яких належать, зокрема: розробка та здійснення політики стосовно такої міграції; обмін інформацією, консультації та співробітництво з відповідними органами інших держав-учасниць; надання відповідної інформації та допомоги трудящим-мігрантам.

У 2003 р. було створено Комітет ООН з захисту прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, який складається з 10 незалежних експертів. Цей важливий конвенційний орган покликаний забезпечувати виконання Конвенції державами-учасницями.

Уповноважений з прав людини вважає, що приєднання України до цієї Конвенції є надзвичайно важливим у контексті запровадження нових дійових механізмів захисту прав трудових мігрантів, сприятиме більш ефективному захисту прав і свобод як українських заробітчан за кордоном, так і іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України з метою працевлаштування. Крім цього, враховуючи значний транзитний потік мігрантів через територію України, ратифікація Конвенції сприятиме звуженню каналів нелегальної міграції через її територію шляхом посилення офіційного регулювання, контролю та прозорості пересування.

Нарешті, ратифікація Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей 1990 р. надасть Україні моральне право вимагати захисту її мігрантів у країнах Європейського Союзу, США та Канади, які зволікають із приєднанням до цієї Конвенції.

Зважаючи на ці обставини, Уповноважений з прав людини вже кілька років поспіль наголошує на тому, що Україні доцільно приєднатися до Конвенції ООН 1990 р. Уперше питання про необхідність підписання та ратифікації цієї Конвенції порушувалося Уповноваженим з прав людини понад вісім років тому, у лютому 2000 р., в поданні на ім’я Прем’єр-міністра України А.Кінаха. Про це йшлося також у Спеціальній доповіді Уповноваженого «Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном» 2003 р., поданні Уповноваженого Президентові України В.Ющенку від 18 травня 2007 р., низці інших подань Уповноваженого.

На жаль, поки що позиція Уповноваженого не знаходить розуміння у представників виконавчої влади, які опікуються питаннями міграції та праці.

Необхідно звернути увагу, що протягом кількох років Омбудсман наполегливо ставила у своїх поданнях на ім’я Президента України питання підписання і ратифікації Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. Як зазначалось, після наполегливих зусиль Уповноваженого ця Конвенція, хоча й і з застереженнями, була ратифікована Україною у березні 2007 р.

Водночас Уповноважений вважає, що потрібні додаткові зусилля держави для глибшого розуміння тенденцій та перспектив розвитку міграційних процесів в Україні та розробки відповідної державної політики щодо цих процесів, яка забезпечувала б захист прав трудящих-мігрантів, не тільки українців за кордоном, а й іноземців на території України.

Враховуючи актуальність цих питань для країни, з перших днів створення інституції Уповноваженому з прав людини довелося активно долучитися до захисту прав і свобод українців за кордоном, нерідко у тих випадках, де не залишалося жодної надії.

Одна з перших справ – захист прав і повернення на Батьківщину 27 українських моряків – членів екіпажу судна “Dubai Valour”, які понад рік перебували в заручниках у Нігерії (порт Сапеле). Згодом були й інші надзвичайно складні справи, зокрема, повернення в Україну і звільнення капітана і старпома судна “Навстар-1”, що були ув’язненими в Іраку й пережили жахи сумнозвісної в’язниці “Абу-Грейб”. Для отримання матеріальної і моральної компенсації родиною українського заробітчанина Сергія Кудрі, цинічно вбитого польським поліцейським на очах вагітної дружини, українському Омбудсману потрібно було шість років напруженої боротьби. Під час зустрічі в Азербайджані у серпні 2004 р. з Президентом цієї країни Ільхамом Алієвим Омбудсман України порушила питання про долю Олександра Казанцева, командира екіпажу українського літака, несправедливо засудженого до 10 років позбавлення волі після авіакатастрофи в Бакинському аеропорту. Омбудсман переконала Президента, що, попри всі обставини авіакатастрофи, український пілот не заслуговує на таке суворе покарання. У підсумку суд у справі О.Казанцева визначив міру покарання нижче найнижчої межі – 3 роки позбавлення волі умовно. Через кілька днів пілот повернувся в Україну.

Ще один приклад з діяльності Омбудсмана України: повернення в Україну матері трьох дітей Зінаїди Волошиної, яка за злочин, якого не скоювала, 13 років провела за ґратами в Абхазії у тяжких умовах ізолятора тимчасового тримання, перші п’ять з яких вона кожного дня очікувала виконання смертного вироку, а останні декілька років через важку хворобу була прикута до ліжка. При цьому вона знала, що від неї вже відмовилися близькі. З проханням допомогти у цій справі до Омбудсмана України звернувся особисто Комісар Ради Європи Томас Хаммерберг. Тоді, у квітні 2007 р., Омбудсману України вдалося неможливе. Після звернення до Президента Абхазії та звільнення хворої жінки у супроводі представника Омбудсмана України, лікаря за фахом, на кареті швидкої допомоги вона була перевезена із Сухумі до Сімферопольської лікарні (Крим).

Справа 27-річного Льоми Сусарова, чеченця за походженням, стала великою перемогою у захисті прав шукачів притулку в Україні. Завдяки спільним злагодженим діям Омбудсмана України, УВКБ ООН, Посольства Фінляндії, яке підключилося на завершальному етапі, громадської організації “Європейська хвиля”, “Вінницької правозахисної групи” та адвокатів вдалося зупинити екстрадицію Сусарова до Російської Федерації, де йому загрожувала небезпека.

2 квітня 2003 р. у Парламенті було представлено Спеціальну доповідь Уповноваженого “Стан дотримання та захисту прав і свобод громадян України за кордоном”, яка стала узагальненим актом реагування на численні факти порушень прав громадян України під час їх перебування за кордоном. До речі, це перший приклад такого ґрунтовного моніторингу не лише в історії України, а й серед всіх Омбудсманів світу. За результатами Спеціальної доповіді Уповноваженого було прийнято постанову Верховної Ради України 20 листопада 2003 р. затверджено розпорядження Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо організаційного забезпечення подальшого вдосконалення законодавства з питань захисту прав і свобод людини та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів”.

Водночас слід відзначити, що ряд пропозицій Уповноваженого щодо правового регулювання питань міграції, висловлених у Спеціальній доповіді, до цього часу не втілені в життя. Найголовніше – не затверджено Основні засади державної міграційної політики, які мають чітко визначити напрями і пріоритети діяльності Української держави у сфері міграції, комплексно поєднавши її імміграційну й еміграційну складові, а також чітко визначити функції державних органів у сфері міграції, шляхи їх взаємодії. Уповноважений з прав людини вже кілька років поспіль наголошує на необхідності прийняття такого закону.

Свого часу Верховна Рада України протягом п’яти років розробляла проект Закону “Про Основні засади державної міграційної політики”, але, на жаль, не вистачило політичної волі, щоб створити правове поле для захисту прав мігрантів, зокрема біженців і шукачів притулку. Тому 28 лютого 2008 р. у поданні на ім’я Президента України В.Ющенка Уповноважений ще раз поставила питання щодо необхідності вжиття рішучих заходів з метою прийняття зазначеного закону. Відсутність на законодавчому рівні такої концепції та необхідної координації дій різних міністерств і відомств призводить до того, що Україна не в змозі повною мірою протистояти викликам сьогодення, пов’язаним з масовою міграцією, насамперед надійно захистити права українських трудових мігрантів.

Не менш важливим є питання створення потужної Державної міграційної служби України, яка, на думку, Уповноваженого з прав людини, повинна бути цивільним центральним органом державної виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Статус та функції такої служби необхідно чітко закріпити у законі, що визначатиме основні засади державної міграційної політики України.

На жаль, протягом 2008 р. в Україні були активні спроби доповнити діяльність силового відомства, яким є Міністерство внутрішніх справ, функціями міграційної служби. У зв’язку з цим дію двох постанов Кабінету Міністрів України було зупинено Президентом України із зверненням до Конституційного Суду України. Адже цими постановами на МВС покладалися функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції в межах, визначених законодавством про біженців, та з координації діяльності центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної міграційної політики. Це означає, що Уряд України розглядає міграційну політику односторонньо, виключно з позиції протидії незаконній міграції, не враховуючи її складний і комплексний характер, важливі гуманітарні напрями. Уповноважений з прав людини двічі аргументовано виступала на засіданнях Уряду з протестом та направила два конституційних подання про невідповідність зазначених постанов Кабінету Міністрів положенням Конституції України та міжнародним стандартам.

Урешті-решт, зазначені пропозиції Уповноваженого дістали підтримку та почали знаходити практичну реалізацію.

Так, 18 листопада 2008 р. на засіданні Урядового комітету з питань правової політики, оборони та правоохоронної діяльності було розглянуто та схвалено проект Закону України “Про Концепцію державної міграційної політики на період до 2018 року”, розроблений Міністерством юстиції з урахуванням пропозицій та зауважень Омбудсмана. Концепцією передбачено здійснити заходи щодо приведення національного законодавства з питань міграції у відповідність до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Одним із пріоритетних завдань визначено удосконалення системи органів виконавчої влади, що здійснюють управління у сфері міграції, зокрема, створення цивільного за своєю сутністю центрального органу виконавчої влади з питань міграції.

Позитивним є той факт, що в поточному році Держкомстатом за підтримки Міжнародної організації з міграції та Міжнародної організації праці було проведено перше загальноукраїнське дослідження з питань міграції за міжнародною методологією. Результати цього дослідження планується оприлюднити найближчим часом.

Уповноважений з прав людини гостро порушувала питання створення умов для реалізації прав мігрантів, зокрема сприяння легальній міграції у країнах-реципієнтах, під час своїх виступів у жовтні 2004 р. на Міжнародній конференції “Причини і наслідки міграції: захист прав людини” в м.Закатекасі (Мексика) та у жовтні 2006 р. на восьмій Міжнародній конференції національних інституцій з прав людини “Міграція та роль національних інституцій з прав людини” у м.Санта Круз (Болівія), які відбулися під егідою Верховного комісара ООН з прав людини.

До речі, учасники цих конференцій високо оцінили англомовну версію Спеціальної доповіді Уповноваженого “Стан дотримання та захисту прав і свобод громадян України за кордоном”.

У Сантакрузькій декларації учасники конференції засудили створення у деяких країнах-реципієнтах спеціальних перепон для вільного переміщення трудових мігрантів, підкреслили необхідність посилення роботи національних інституцій з прав людини щодо забезпечення реалізації їх прав і свобод, зажадали від державних органів ратифікації Міжнародної конвенції про захист прав трудящих-мігрантів та членів їх сімей.

На думку Уповноваженого, аналіз причин міграційних процесів у світі і в Україні дає підстави стверджувати, що для нашої держави трудова міграція за кордон, а також масова імміграція ще впродовж тривалого часу залишатимуться одним із визначальних чинників суспільного та економічного життя країни, справляючи безпосередній вплив на стан дотримання громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав українських громадян. Тому на даний час одним з головних завдань України щодо забезпечення прав трудящих-мігрантів залишається створення Державної міграційної служби як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом та ратифікація Конвенції ООН про захист прав трудящих-мігрантів та членів їх сімей 1990 р.