План до роботи: Вступ

Вид материала

Документы

Содержание Поняття, сутність права Об'єктивне право Юридична і соціальна природа норм права Принципи права, рівність і справедливість у праві Суб'єктивне право Структура суб'єктивного права Визначення суб'єктивного права Співвідношення між об'єктивним і суб'єктивним правом.

Подобный материал:

• Орієнтовний план написання науково-дослідницької роботи > Розроби план науково-дослідницької, 582.13kb.
• План роботи рмо доцільно складати за такою формою: Вступ, 194.44kb.
• Програми дисциплін ● Вступ до практичної соціальної роботи. Теорії І методи соціальної, 315.61kb.
• Звіт план роботи бібліотеки 2009 2010 р р. Харків 2010 зміст, 1489.2kb.
• Орієнтовний план роботи дитячого оздоровчого табору План роботи у дитячому оздоровчому, 1433.33kb.
• План виховної роботи має враховувати : Мету виховання. План це не просто перелiк виховних, 68.98kb.
• План роботи: інститут міжнародних відносин 1 Київ 1999 2 Вступ, 399.49kb.
• План роботи Практичні психологи; соціальний педагог 2 Планування роботи на тиждень, 234.71kb.
• План роботи школи молодого вчителя план роботи школи становлення молодого вчителя, 136.54kb.
• Дисципліна праці” План вступ поняття трудової дисципліни та методи її забезпечення, 193.61kb.

План до роботи:

Вступ

1. Загальне поняття права і його значення.
   
2. Об'єктивне право.
   

2.1 Джерела правових норм.

2. Юридична і соціальна природа норм права.
   
3. Принципи права, рівність і справедливість у праві.
   
1. Суб'єктивне право.
   

3.1 Суб'єктивне право, юридичне право суб'єкта.

3.2 Структура суб'єктивного права.

3.3 Визначення суб'єктивного права.

4. Співвідношення між об'єктивним і суб'єктивним правом.
   

Висновок.

Література.

ВСТУП

Право - одне із суспільних явищ, тому теорія права входить до складу суспільних наук. У чому специфіка права як суспільного чи явища, іншими словами, яке місце в суспільстві займає право? Відповідь на це питання визначає і місце науки про право в системі суспільних наук.

Для кожного громадянина право виступає в першу чергу як визначений порядок у суспільстві, причому такий порядок, що суспільство саме встановлює, підтримує, забезпечує його функціонування. За межами цього загального представлення думки про право в різних людей розходяться. Для одних воно уособлює їхнє положення в суспільстві, їхні права й обов'язки, для інших право зв'язується з діючими в суспільстві законами, для третіх - із захистом від злочинних зазіхань. Усі ці представлення по-своєму вірні, тому що стосуються різних сторін права. І усі вони охоплюються загальним підходом до права, як до визначеного порядку в суспільстві.

Право - складне явище. Воно охоплює як би три шари, три елементи. Перший шар - правові ідеї, правова свідомість, другий - правові норми і третій - суспільні відносини, що регулюються цими нормами. От як виглядає структура права на конкретному прикладі. У суспільстві зріє і формується ідея про недоторканість особи. Зрозуміло, ця ідея виникає тільки на визначеному етапі розвитку людської цивілізації, з'являється як реакція на сваволю над особистістю. І тільки на визначеному етапі, коли суспільство піднімається до усвідомлення недоторканості особи, ідея перетворюється в правову норму. Подібною нормою найчастіше виступає закон. З'являються закони про заборону позбавлення громадянина волі без вироку суду, про неприпустимість довільної затримки громадянина, про недоторканність житла громадянина, його особистої власності і т.д. Усі ці норми в сукупності є реалізацією правової ідеї про недоторканість особи. А потім, під впливом прийнятих законів, складаються нові суспільні відносини, що виключають можливість необґрунтованого позбавлення громадянина волі, його права на власність. Так гуманний цивілізований принцип недоторканості особи і власності пронизав всі елементи права і перетворився в складову частину суспільного порядку, гарантом якого, як ми знаємо, є право.

В цій роботі розглянуто такі поняття права як суб’єктивне та об’єктивне.

Для початку коротко їх охарактеризувати можна так: у широ­кому значенні термін “суб’єктивне право” означає все те, що випли­ває з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкт права. Визнання особи суб'єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як його учасник. У вузькому значенні суб’єктивне право розу­міється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).

Термін "об'єктивне" щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін "суб'єктивне" вказує на приналежність права певному суб'єкту, на його певні юридичне визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ПРАВА

Термін "право" вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово "право" означає можливості, які має соціальний суб'єкт, сукупність (систе­му) особливих правил соціальної поведінки загального ха­рактеру, відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова "право" зумовлюється тим, що воно започатковано від слова "правда", корінь "прав" є основою багатьох слів, зокрема,"правий", "справедливий", "пра­вило", "правдивий", "правильний", "правити" і т. ін. Се­ред усіх тлумачень терміна "право" доцільно виділити такі його значення, як:

а) певні можливості, що має соціальний суб'єкт;

б) сукупні системи юридичних норм, за допомо­гою яких здійснюється регуляція суспільних відносин;

в) оцінки покажчика -істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

Залежно від сфери суспільних знань, в яких використо­вується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне і т. ін. тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов'язані з особливостями предме­та наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.

Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридична наука спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на "беззаперечних" поло­женнях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспіль­ства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-лені­нізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, док­трин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризується різноманітніс­тю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.

Наявність плюралістичного підходу до праворозуміння об'єктивно зумовлена тим, що право тісно пов'язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політи­кою, економікою, культурою суспільства. Кожен окремий випадок виявляє право з якогось одного боку, тому ціліс­на його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв'язків права з соціальною дійсністю.

При нормативому підході до праворозуміння право відносять до нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властиві соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьому випадку право переважно розглядається як система загальнообов'язкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організовану волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають регу­лятором суспільних відносин.

При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формуван­ня права, його соціальної детермінованості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства.

Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що пев­ним чином пов'язані між собою і утворюють єдине ціле .

Терміном "праворозуміння" позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність та правову систему. Статичний аспект її складають норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Соціологічне праворозуміння, на відміну від норматив­ного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактич­но ісуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як "нормаль­на" соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Поряд із зазначеним, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обме­ження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призна­чення права властивий ліберальним та гуманістичним тра­диціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філо­софський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відрізнити від спеціально-юридичних теорій.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалі-зації, але це не означає, що свобода є можливістю здій­снення будь-яких діянь. "Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, то ми можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури дум­ки"', тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов'язана з необхідністю — об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.

Свобода суб'єкта включає і свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта прий­мати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Реальний характер соціальних законо­мірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здій­снення певного різноманіття діянь, що в тому чи іншому випадку відображають необхідність. Право і є "царство реалізованої свободи"', тією її сферою, в межах якої со­ціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненнії.

Реальна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принци­пах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини). Сфера свободи є єдність протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обме­ження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося раніше. Несвободу як об'єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спро­можністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (зви­чаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як "своя" сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Право як певна сфера свободи характеризується тим, що воно є свободою:

а) взаємодії з іншими суб'єктами;

б) у першу чергу, діянь, що знаходять своє зовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

в) що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;

г) межі якої визначаються суспільством, а не окремою людиною;

д) реалізація якої забезпечується, захищається юридич­ними засобами;

є) не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, типологія яких здійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

До правової сфери свободи відносяться не всі, а лише певна частина соціальних діянь, що відзначаються:

а) соціальною значущістю, тобто вони є блага, цінність не тільки для окремого суб'єкта, але й суспільства взагалі, а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членів суспільства як між собою, так і з своїми об'єднаннями, суспільством взагалі і впливають тим чи іншим чином на їх функціонування;

б) свідомістю, тобто ці діяння є результатом і здій­снюються на основі адекватного відображення дійсності;

в) вольовим характером діянь, що виконуються добро­вільно самими суб'єктами, відображають їх відношення до дійсності;

г) соціальною обумовленістю — існують об'єктивні і суб'єктивні чинники, що викликають ці дії;

д) зовнішньою вираженістю, тобто ці діяння тим чи іншим чином впливають на оточуюче середовище, можуть фіксуватися у матеріальних об'єктах або спостерігатися іншими суб'єктами у формі дій чи бездіяльності;

е) масовістю — за певними своїми ознаками вони по­винні бути поширеними, а не оригінальними, одиничними;

є) повторністю, тобто здійснюватися як у минулому, так і теперішньому чи майбутньому часі.

Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє втілення:

а) у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів права;

б) у правоздатності суб'єктів, тобто їх властивості мати свободну волю, здійснювати вільний вибір;

в) у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємо­діючих суб'єктів;

г) у правових нормах-моделях поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

д) у законах та інших нормативних актах та індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначен­ня та вираження права як міри свободи;

є) у суб'єктивному праві та обов'язку — форми свобо­ди, відповідно, як можливості і необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, масштаб якої відображає харак­теристики, властивості визначати межі свободи, відокре­млювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об'єктивним зако­номірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право —це її міра, яка є:

1) формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних припи­сах, які зовнішньо відображені в особливих письмових до­кументах (нормативних актах, договорах, судових пре­цедентах);

2) рівною — свобода різних суб'єктів визначається єди­ним способом, на єдиних засадах;

3) справедливою — відображує об'єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

4) інституціональною — у розмаїтті своїх виявів, форм складає певний соціальний інститут як феномен, само­стійне явище;

5) легітимною — загальновизнаною, сприйнятою су­спільством;

6) універсальною. — спроможною урегульовувати різні за природою соціальні відносини.

У нормативному розумінні право — це система особли­вих соціальних норм, що характеризується формальністю, визначеністю, формулює права і обов'язки, які встановлю­ються (санкціонуються), гарантуються і охороняються дер­жавою. Формальність (позитивність) права означає сфор-мульованість, відображення його норм у статтях норматив­них актів — письмових юридичних документах. Визна­ченість права відображує притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за даних умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права (санкція). Норми права — це модель юридичного взаємозв'язку суб'єктів, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб'єктів відповідними діяннями інших.

Право тісно пов'язане з волею держави, її функціону­ванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціаль­ні норми, надаючи їм усіх властивостей норм права, гаран­тують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб'єктів, при­мусове виконання обов'язків чи покарання правопоруш­ників. Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов'язані, і у своїй сукупності становлять ієрархічну структуру.

Деякі риси норм права властиві й іншим соціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, що є достатніми для характеристи­ки їх своєрідності, специфіки. Наприклад, деякі корпора­тивні норми відображуються у статутах громадських ор­ганізацій, норми моралі можуть відображувати як права, так і обов'язки особи тощо.

Право є система норм, а це означає, що властивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право має й інші ознаки, що властиві тільки йому як цілому. Право як засіб упорядкування суспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступені ймовірності визначають напря­мок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістю права є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збережен­ню цілісності суспільства, запобігає виникненню соціаль­них конфліктів, створює умови для існування суспільства взагалі.

У такому розумінні право — це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цін­ність, благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає ви­знання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегу­ляції, вважається, що член суспільства може жити пере­важно лише за нормами поведінки, встановленими держа­вою або іншими соціальними інститутами (церквою, полі­тичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотво­рює його сутність і насправді є проявом безправності люди­ни, інструментом державного примусу, механізмом зов­нішнього власного впливу на поведінку особи.