Geum.ru

План до роботи: Вступ

Вид материалаДокументы

Содержание


Об'єктивне право
Юридична і соціальна природа норм права
Подобный материал:
1   2   3   4   5

ОБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО


Джерела правових норм

Джерелом права є матеріальні умови життя суспільства - пануючий тип виробничих відносин. Законодавець - державна влада, не робить законів, не винаходить їх, а тільки формулює. Формування права - правотворення починаються в сфері матеріальних відносин власності , на рівні сутності права третього порядку. Саме отут виникає особливий соціальний феномен у виді фактичних суспільних відносин, що по своїй природі вимагають юридичної форми й у зачатку несуть уже її найважливіші риси. Але завершується складний процес правотворення формулюванням відповідних юридичних норм за допомогою державної діяльності. Результат цієї діяльності -державні акти. Ці акти - кожний окремо або в деякій сукупності - містять юридичні норми і є формами вираження об'єктивного права, за традицією іменованими джерелами права. Якщо дійсне джерело права лежить у фактичних відносинах власності і влади, то державні акти можна вважати джерелами права в юридичному змісті.

Було б неправильно заперечувати роль держави в правотворенні, без державних актів навіть стихійне формування права в класовому суспільстві завершитися не може. Існує кілька способів участі держави в правотворенні, у формулюванні норм об'єктивного права. Відповідно розрізняють кілька видів юридичних джерел права: судова практика, санкціонування звичаїв, нормативноправові акти органів влади і керування, договори і т.п. Тому часто і саме об'єктивне право підрозділяють у залежності від його джерел на прецедентне «загальне» право, звичайне правозаконодавство, статутне право, договірне право. Юридичні джерела об'єктивного права можуть бути одночасно джерелами суб'єктивного права. В інших випадках такого збігу немає і джерелом суб'єктивного права - передумовою правовідносини, є передбачений у загальній нормі юридичний факт.

Правові звичаї з'явилися історично першої і найбільш розповсюдженої в рабовласницькому і феодальному суспільстві формою вираження права, найбільш частим його джерелом у ранні епохи класового суспільства. Норми звичаю, будучи санкціоновані державою, найчастіше судовими рішеннями, перетворювалися в правові норми. Прецедентна форма права також була сильно поширена в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Прецедентне право часом важке відрізнити від правових звичаїв, але в багатьох випадках воно є результатом не простого санкціонування звичаю, а нормотворчої діяльності судів і адміністрації, здійснюваної шляхом розгляду конкретних справ і винесення по подібних спорах або деліктам більш-менш однакових рішень на основі прецеденту, що мав місце рішення по аналогічній справі. Утвориться велика судова адміністративна практика, у якій і утримується загальна норма, але часто у формі індивідуальних судових адміністративних актів однакового характеру. Правовий звичай і особливо судовий прецедент зберігаються й у буржуазному суспільстві, наприклад- загальне право в сучасній Англії. Однак такі джерела права найбільш прийнятні для епох, що характеризуються порівняно повільним соціальним розвитком і незначною активністю нормотворчої діяльності державної влади і керування. Утім, отут багато чого залежить від конкретних обставин, традицій, методів використання судового прецеденту панівними класами.

Нормативно-правові акти держави як джерело права виникли, мабуть, пізніше правових звичаїв, але вже мали місце й у рабовласницькому, і у феодальному суспільстві (особливо в період абсолютних монархій). Поява, а потім і широке поширення таких джерел права було в основному зв'язано не тільки з прискоренням соціального прогресу, але головним чином з розвитком класової диференціації суспільства і зростанням приватних інтересів до рівня загалькласових, із тим, що йшов паралельно цьому ростом впливу держави в житті суспільства.

Роль нормативно-правових актів і насамперед закону - нормативного акта вищого представницького органа державної влади, різко зросла в період становлення і прогресивного розвитку капіталістичного суспільства. Це порозумівається поруч причин, у тому числі:

а) прискоренням темпів суспільного розвитку;

б) утворенням єдиного національного ринку і централізацією політичної влади, посиленням її ролі в охороні буржуазних відносин власності;

в) максимальною можливістю використання у своїх інтересах представницьких органів державної влади буржуазією, у той час як при відомому компромісі з дворянством органи керування і судна часто залишалися в руках останніх.

Закон стає головним джерелом права в буржуазно-демократичних республіках, а серед законів перше місце займають конституції - основні закони держави. Однак співвідношення між законом «статутом» і судовим прецедентом при формальному визнанні верховенства закону в буржуазному суспільстві в період розвитку промислового капіталізму виявляється різним в англо-американській та романо-германської родинах правових систем. Якщо системи права на континенті Європи ґрунтувалися починаючи з французької буржуазної революції на кодексах, то англо-американська правова система продовжувала ставити судовий прецедент майже на один рівень зі статутом і не знала кодексів. Загальне право Англії по масштабах значно перевершувало та й перевершує статутне, а самі закони парламенту регулюють лише деякі сторони відносин, залишаючи значне місце дії судової практики навіть у випадках, коли питання загалом відрегульоване законодавством.

В Франції, а за нею в Німеччині завжди існувало прагнення передбачити в кодексах і законах усі можливі випадки, не залишаючи місця для інших джерел права, значення яких взагалі ігнорувалося. Навпроти, в Англії і США загальне право фактично виявлялося основним джерелом права, а закон скоріше сприймалося як вилучення або доповнення до судової практики, а часом і як кошти закріплення неписаних норм загального права. До того ж акти органів влади завжди підлягали досить широкому тлумаченню суддів, що часто надавали перевагу їм, а не загальному праву. Що стосується розходжень у правових системах Англії і Франції, у тому числі різного викладу джерел права, те воно відображало особливості буржуазних революцій у цих країнах і специфічне відношення буржуазії до судових органів та й своєрідність всієї історії права в названих державах.

У ХХ столітті, у період імперіалізму, різка грань між англо-американською і романо-германською буржуазними системами права, по положенню джерел права, стирається. У країнах континентальної Європи роль закону падає, зростає значення судової практики й актів органів керування. Це порозумівається не тільки недостатньою гнучкістю правового регулювання, заснованого цілком на кодексах, але й узвишшям виконавчої влади, урядів, найбільше тісно зв'язаних з монополіями, «міністеріалізмом», протипоставленим колишній ролі парламентів. У країнах, де широко діяло загальне право, підсилюється законодавча діяльність і підвищується активність адміністрації, хоча закон і отут уже не може зайняти те місце, що він займав серед джерел права у Франції середини ХХ століття.

У міжнародному праві досить розповсюдженим джерелом права є договір - можна зустрітися з практикою висновку нормативно-правових договорів і при регулюванні відносин усередині держави. Виявлялися джерелами права і праці вчених-юристів, коли ними керувалися безпосередньо при винесенні судових рішень, санкціонуючи тим самим юридичні положення офіційно, так чи інакше від імені державної влади. У середні століття та й зараз у малорозвинених країнах джерелами права є релігійні норми, підтверджувані юрисдикціоними органами світської влади.

Історія розвитку і модифікації джерел права досить повчальна. Вона свідчить про те, що не тільки власне право, його зміст, але також джерела «форми вираження» юридичних норм залежать від характеру даної соціальної формації, є відносно самостійним продуктом суспільного прогресу. Історія свідчить і про те, що на більш ранніх ступінях суспільного розвитку в процесі створення права вирішальну роль грав звичай, що сприяв формуванню правовідносин і закріпляючих їхніх юридичних норм. У цьому аспекті звичай можна було трактувати як стихійне передбачення встановленого законом права, у той час як закон - кодификація є вже не спонтанне вираження права, а його раціональне джерело, зв'язаний з цілеспрямованою правотворчою діяльністю держави і з доданням праву чітко вираженої загальності. Законодавство дає великі можливості державі регулювати суспільні відносини, підтримувати нові порядки і бороти проти застарілих соціальних установ, традицій і звичаїв. Законодавство революційної прогресивної влади може бути серйозним знаряддям забезпечення нового ладу. Але та ж історія учить, що консервативна або реакційна державна влада використовує закони і їхнє застосування на шкоду суспільному прогресу, у цілому ряді випадків наділяє у форму закону сваволя. Тоді законодавчий акт виявляється не формою вираження права, а санкціонує беззаконня.

Юридична і соціальна природа норм права



Правові норми, що утримуються в юридичних джерелах права - це загальні правила (принципи діяльності людей або організацій, закріплені органами держави і знаходяться під його захистом). Положення норм права визначаються суспільними відносинами і роблять на них зворотний вплив, впливаючи на свідоме-вольове поводження їхніх учасників. Правові норми не можна вважати ні формами, ні змістом права, це - частки права в об'єктивному змісті.

Об'єктивне право і правова норма співвідносяться як ціле і його частина, як система і її елемент. Правова норма діє неодмінно в системі інших норм права і лише в такій системі виявляє свою класововольову природу і регулюючу роль. Будучи нормою загального характеру, правова норма є інтелектуальною моделлю суспільних відносин, вона розрахована на кількаразове застосування, виконання, і не вичерпується одиничним фактом її виконання. На відміну від інших соціальних норм загального «неперсоніфікованого» характеру, правова норма - це таке загальне правило, що регулює суспільні відносини шляхом надання їхнім учасникам суб'єктивних прав і покладання на них відповідних юридичних обов'язків. Правові норми виражають волю класів, що здійснюють державну владу, охороняються силою організованого примуса і підтримуються пануючою мораллю. Кожна норма права містить загальне правило поведінки, що формулює державну волю, зміст цієї волі дано в кінцевому рахунку характером пануючих відносин виробництва й обміну. Цьому правилу надається загальне значення і державна обов'язковість.

Завдяки юридичним нормам правове регулювання має особливу нормативність і укладає в собі ідею рівного мірила стосовно кожної людинии, який даному інституту визнає суб'єктом права. Звичайно, вузьким було коло людей, що коритсувалися рівними правами в рабовласницькому суспільстві, а феодалізм зі своєю системою станів і сваволею ставив під сумнів рівність навіть вільних від кріпацької залежності людей. Пройшли тисячоріччя, поки ідея рівності знайшла своє хоча б формальне для всіх громадян закріплення в законодавстві.

У класовому і державно організованому суспільстві не можна собі представити гарантії рівних можливостей і воль громадян без їхньої фіксації в загальних правових нормах. Без загальних норм права не можна здійснити й однакове регулювання суспільних відносин, що виключає суб'єктивний розсуд і сваволя, що забезпечує стабільний правопорядок.

Важливо мати на увазі, що регулювання за допомогою загальних масштабів – норм, у генетичному й інтелектуальному відношенні є більш високою ступінню соціального регулювання, чим індивідуальні й одиничні дії акти.

Правові норми відрізняються також своєю формальною визначеністю, точністю, деталізованістю і категоричністю, визначеність змісту правової норми доведена до такого ступеня, що воно існує тільки у формально закріпленому виді. Правові норми об’єктовані в тім змісті, що не залежать від волі окремих осіб, у тому числі і представників панівних класів, вони поширюються на всіх учасників даного виду відносин, незалежно від того, яке суб'єктивне до них відношення людей, схвалюються вони ними чи ні. У нормах права нормативна якість зведеної в закон волі пануючого класу виявляється найбільше глобально й у самому узагальненому виді, розраховано не тільки на сьогодення, але і на майбутнє, упорядковує не індивідуальний учинок людини, а широкий обсяг суспільних відносин.

Утворити у своїй системі об'єктивне право, юридичні норми створюють цілий комплекс взаємопідтримуючих один одного неперсоніфікованих масштабів поводження, що відіграє роль суспільної системи, що налагоджує і зберігає весь соціальний організм відповідно об'єктивним потребам пануючого способу виробництва. Зміст, зміст, ціль норми - упорядкувати суспільні відносини визначеного виду, підкорити їхньому визначеному режиму, сприяти їхньому розвитку.

Дуже часто норму права зводять лише до розпорядження, що обмежує поводження людини, суб'єктів суспільних відносин. Гарантованість правової норми державним примусом у такому випадку сприймається як її сама головна риса, а соціальну цінність норм права вбачають у підпорядкуванні індивідів її вимогам, у твердій регламентації поводження в системі встановлюваних нею заборон.

Безсумнівно, правові норми на відміну від інших видів соціальних норм охороняються примусовою силою держави й у цьому змісті мають пріоритет перед іншими соціальними нормами. У державно організованому суспільстві ніяка інша система норм поводження не може протиставлятися правовим нормам настільки, щоб явно паралізувати їхню дію, режим законності і правопорядку припускає дозвіл колізій між нормою права і, наприклад, звичаєм, традиціями, статутами недержавних об'єднань на користь закону , у всякому разі, поки його не скасовують компетентні органи.

Проте зводити правову норму до примуса й обмеження поводження не можна. Це не відповідає її дійсній природі і соціальній значимості.

У самій далекій стародавності, на перших ступінях історії взаємна залежність людей була такий, що людина не виділяла себе із соціального цілого і необхідна загальна спрямованість дій гарантувалася стихійно складалися звичаями і заборонами - «табу». Страх і звичка забезпечували регулятивну дію табу, що сприймалося як якась природна стихійна сила, керуюча над усім співтовариством. Заборони давніх часів не були і не могли бути розраховані на спонукання до активної діяльності людини, а сама вона не сприймала себе як самостійну особистість. Регулювання за допомогою одних лише заборон виявляється першою і нижчою формою упорядкування людського поводження.

З удосконалюванням знарядь праці і розвитком мислення з'являється соціальна можливість і необхідність доповнення заборон загальнозначущими вимогами належного поводження, що припускають уже визначену активність людини. Звичаї здобувають позитивний зміст. Однак становлення особистості знаходилося ще на такому рівні коли елементарні правила громадськості не могли вийти за рамки зовнішніх розпоряджень відповідного поводження. Правда, на відміну від заборони, загальна соціальна норма, що зобов'язувала до позитивних дій, припускала вже деяку здатність оцінювати свої вчинки як учинені, так і майбутні, деяку волю поводження. Заборони «табу» кровозмісного шлюбу, убивства, неправди і т.д. доповнювалися розпорядженнями: «піклуйся про підтримку вогню», «поважай старших», «бери участь у полюванні» і т.д.

Подальший розвиток суспільства, поступове оволодіння силами природи й активний «обмін речовин» з нею припускав подальше відокремлення в рамках співтовариства кожного індивіда і знаходження щодо більшої волі поводження. Відбувається подальше становлення особистості, усвідомлення самого себе, свого «я». Ростуть потреби суспільства, що можуть задовольнятися порівняно активною діяльністю кожного його члена, того ж вимагають знаряддя, що ускладнилися, і умови праці. Одночасно росли і потреби кожного індивіда, що зі слухняного раба звичок і традицій поступово, крок за кроком протягом тисячоріч перетворювався у свідомого учасника соціального життя, здобував деякий ступінь волі, а разом з цим і визначеною здатністю оцінювати власні потреби, інтереси і вчинки.

Більш висока ступінь виробництва, більш складні соціальні зв'язки визначали відносно велику самостійність і активність людини. Тепер вже об'єктивна потреба в упорядкуванні суспільних відносин не могла будуватися тільки на чисто зовнішнім регулюванні і на одних лише нормативних наказах про те, що заборонено і що треба робити. Формуються норми моральності - одне з найбільших завоювань людської культури. Мораль звернена вже до людини як особистості, здатної до внутрішньої оцінки своїх учинків, до саморегуляції свого поводження. Однак, будучи звернена до свідомості, почуттям, совісті людини, мораль містить найчастіше лише відправні принципи належного поводження, вона позбавлена якої-небудь формалізованої системи заборон і дозволів, надаючи можливість людині або соціальній спільності вирішувати в кожному конкретному випадку, як варто надійти і які конкретно заходу суспільного впливу почати до порушника моральних підвалин. Почуття боргу - головний спонукальний мотив морального вчинку, хоча й отут не знімається значення зовнішньої регуляції, зовнішнього впливу як суспільну думку і суспільний примус.

Диференціація обов'язків, що почалася, і прав не знаходить у моралі чіткого вираження, а право на визначені учинки швидше за усе випливає з тієї ж свідомості боргу, обов'язку перед власним “я” перед іншими людьми, перед суспільством.

Чим вище рівень розвитку продуктивних сил суспільства і складніше виробничі відносини, а на їхній основі і всі інші відносини, чим сильніше розвиваються інтелектуальні здібності людини, культура і суспільна свідомість, тим жорсткіше потреба в активній самодіяльності особистості, у її подальшому самовизначенні, у суспільному визнанні її прав і воль. Соціальна сутність людини особливо виявляється в його прагненні до активно-творчої діяльності, немислимої без волі особистого вибору варіантів поводження в границях суспільних інтересів і об'єктивних можливостей. Усі частіше відчувається об'єктивна необхідність засновувати загальнормативне регулювання суспільних відносин не тільки на обов'язках і заборонах, але і на дозволах. Принцип - ідея «що не заборонено, те дозволено» виявляються недостатніми для забезпечення особистої волі. І формуються норми, що ставлять під захист суспільства, а потім і держави визначену міру можливого поводження. Таким чином, що корениться у виробництві і діяльній сутності людської особистості потреба в загальних нормах, що визначають міру можливого поводження людей, була реалізована в праві як системі загальних норм, захищених організованим примусом. Але це означає, що формируючися в той час соціальні «неюридичні» права учасників фактичних відносин закріплювалися силою організованого примуса панівних класів.

Історично склалося так, що наступне за мораллю формування нормативного регулювання, заснованого в першу чергу на наданні гарантованих мір можливого поводження на установленні визначеного кола прав особистості «колективу», що було не меншим досягненням культури, чим поява норм моральності, виявилося сполученим з появою класової боротьби і держави. Остання обставина, природно, відсунуло на другий план той факт, що розвиток суспільства визначило доповнення норм морального боргу -«обов'язку» іншими нормами, що передбачають гарантовану соціальною організацією загальнозначущу можливість здійснення визначених дій особистістю у власному інтересі. Тепер цей інтерес визначався пануючою формою власності, фактичним володінням засобами виробництва, експлуатацією чужої праці, користуванням його результатами придушенням працюючих мас, відносинами панування і підпорядкування. Право на власність і керування іншими людьми при класовій диференціації не могло підтримуватися нормами моралі, що ґрунтувалися на суспільних коштах впливу і до того ж що не знали в той час диференціації на права й обов'язки. Виникає якісно нова система персоніфікованих і загальних соціальних норм, у якій на перший план висунуті права індивідів, що належать до імущих класів. Пануючі при даних виробничих відносинах класи рабовласників, феодалів, закріплюють у першу чергу свої права у виді загальних і обов'язкових норм, захищають ці норми державним примусом, він спочатку здійснюється самими варварськими способами. З'являється об'єктивне право.

Цілком можливо, що загальні соціальні норми, охоронювані державою, тому й одержали найменування правових, що були зв'язані з об'єктивацією прав суб'єктів. У тій мірі, у який права на засоби виробництва і на владу над іншими людьми виявляються вираженням інтересу не окремої особи, а усвідомлюються як загалькласові права й інтереси, вони зводяться в закон, здобувають загальну форму і захищаються організованою силою панівних класів, державою.

З появою норм, що надають або закріплюють відповідні права, виникають специфічні суперечки про право, випливає покарання за його порушення, виникають органи правосуддя, юрисдикція і з'являється професія юристів.

Якщо регуляція поводження шляхом заборон «табу» і обов'язків існувала давно, то регуляція ще і шляхом надання прав надаючих загальних норм, з'являється в процесі суспільного поділу праці, появи приватної власності і класів у період появи права й утворення держави.

Система загальних соціальних норм, захищених державою, тому і є правом, що в ній воля панівних класів виражена насамперед як право, із заборонами, що випливають з його, і обов'язками. Будь-яка правова норма, виражена як дозвіл, припускає відповідний обов'язок - «заборона» не порушувати надане право, виконувати те, на що має право уповноважена особа. Одночасно норми, виражені як обов'язок «заборона», мають на увазі наявність відповідного права вимагати виконання цього обов'язку. Це і дає можливість говорити про те, що будь-яка правова норма носить характер, що надає та забов’язує.

Із соціологічної точки зору, починаючи з цивілізації ніяке нормативне регулювання поводження людей не може бути ефективним, якщо воно цілком зв'язано з заборонами й обов'язками. Повне придушення волі, волі вибору всіх людських індивідів без винятку означало б руйнування самовизначення особистості, без якого вже не може бути соціальної взаємодії, що цементує суспільний організм, що привело б до протиприродного повернення людей до варварства, дикості, первісному череді. Волевиявлення в загальній нормі не тільки об’єктивовано в державних актах - джерелах права, але і внутрішньо формовано в якості правила поведінки загального масштабу, що розраховано на визначені обставини і передбачає примусовий захід на випадок порушення цього правила. Структура кожної правової норми представляє зв'язок трьох її елементів: гіпотези, диспозиції і санкції.

Окрема норма права й об'єктивне право співвідносяться як частина і ціле, а система загальних юридичних установлень складає право в об'єктивному змісті. Утім, термін «об'єктивне право» носить умовний характер і вживається лише в юридичній науці, підкреслюючи момент об'єктивації загальних норм і відмежовуючи поняття їхньої сукупності від суб'єктивного права наявних прав суб'єктів. Право - сукупність загальних і державно обов'язкових правил поведінки, що виражають зведену в закон і матеріально детерміновану волю панівних класів (народу) спрямовану на регулювання суспільних відносин за допомогою наділення їхніх учасників відповідними правами й обов'язками. Це визначення майже стуляється з приведеним раніше функціональним визначенням, але підкреслює, що мова йде саме про об'єктивне право. Визначення права як сукупності юридичних норм має принципове значення, а в юридичній практиці просто незамінно. З приводу приведеної дефініції варто помітити, по-перше, те, що зв'язок об'єктивного і суб'єктивного права не дає можливості добре визначити перше без згадування про другий, і навпаки. По-друге, згадування про суб'єктивне право важливо ще і тому, що відтінює особливе значення для юридичної форми гарантування визначеної міри самодіяльності учасників суспільних відносин. По-третє, включення у визначення об'єктивного права вказівки на суб'єктивні права і юридичні обов'язки показує їхню роль у здійсненні загальних юридичних установлень.