Кодекс прийнято

Вид материала

Кодекс

Содержание Кодекс прийнято... Об’єктом дослідження

Подобный материал:

• Верховною Радою України 02. 12. 2010 р прийнято Податковий кодекс, 25.5kb.
• Верховною Радою України прийнято Податковий кодекс, 31.68kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 58.94kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 22.83kb.
• Верховної Ради України, Чечетову М. В. Шановний Михайло Васильович! Верховною Радою, 22.69kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 107.81kb.
• Предварительная концепция законодательных изменений. Разработка в рамках доклада, 28.14kb.
• Изменения в Гражданский кодекс, Хозяйственный процессуальный кодекс, Налоговый кодекс, 297.29kb.
• Верховною Радою України 21. 04. 2011 за №3262 прийнято закон, 143.15kb.
• Верховна Рада Української рср ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності, 200.24kb.

Л

ЛАБОРАТОРІЯ ЗАКОНОДАВЧИХ ІНІЦІАТИВ

КОМІТЕТ ВИБОРЦІВ УКРАЇНИ

ШКОЛА ПОЛІТИЧНОЇ АНАЛІТИКИ


МАТЕРІАЛИ

ДО КРУГЛОГО СТОЛУ:


“ВИБОРЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО:

УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА, МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ”


04 серпня 2003 року
АБОРАТОРІЯ ЗАКОНОДАВЧИХ ІНІЦІАТИВ

ПРЕДСТАВНИЦТВО ФОНДУ КОНРАДА АДЕНАУЕРА В УКРАЇНІ

МАТЕРІАЛИ

ДО КРУГЛОГО СТОЛУ:


“ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА:

КОДЕКС ПРИЙНЯТО...

ЩО ДАЛІ?”


10 грудня 2001 року


ВІД АВТОРІВ


Виборчі процедури на сьогодні є однією з найважливіших складових механізму демократичного формування влади. Проте, цей механізм може бути дієвим і справедливим лише за умови свідомого і вільного вибору громадянина. Адекватне відображення волі громадян щодо формування системи влади, створення умов до вільного і свідомого волевиявлення вимагають не лише законодавчого закріплення принципів вільних і чесних виборів, а й детального правового регулювання процедур щодо ведення виборчої кампанії, визначення статусу суб’єктів виборчого процесу, їх прав і обов’язків, визначення результатів виборів тощо. Саме необхідність вирішення комплексу проблем, пов’язаних з реалізацією виборчих прав громадян, стала основою для даного дослідження.

В основу методології дослідження покладено компаративний аналіз міжнародних стандартів, національного законодавства інших країн і виборчого законодавства України щодо правового регулювання виборчих процедур. Враховуючи різний ступінь наближеності ситуації у проаналізованих країнах до демократичного ідеалу, автори виходили з того, що синхростадіальний підхід є найбільш оптимальним при розробці практичних рекомендацій для удосконалення виборчої нормативно-правової бази в Україні.

Метою дослідження є встановлення основних тенденцій розвитку виборчого законодавства зарубіжних країн (насамперед, країн Центральної і Східної Європи), виділення найбільш ефективних механізмів вирішення правових колізій у провадженні виборчого процесу, пошук шляхів оптимізації виборчого законодавства України. Вибір країн Центральної і Східної Європи як модельних є невипадковим, оскільки пострадянський і постсоціалістичний простір характеризується подібними перверсіями в політичній (у тому числі виборчій) культурі, сформованими в період російсько-радянського окупаційного режиму.

Крім того, є необхідність окреслення основних параметрів міжнародних виборчих стандартів як орієнтирів при визначенні демократичності українського законодавства, його відповідності ідеям вільних і чесних виборів. На нашу думку, найбільш ефективною гарантією запобігання порушенням в ході виборчого процесу є не стільки боротьба з порушеннями і порушниками, скільки створення умов, які б не допускали їх виникнення.

При реалізації цієї мети автори ставили собі за мету вирішення таких завдань:

1) визначення основних проблем українського виборчого законодавства;

2) аналіз міжнародно-правових норм і рішень міжнародних організацій щодо встановлення правил провадження виборчого процесу;

3) порівняльний аналіз досвіду правового забезпечення організації виборів у зарубіжних країнах (насамперед, країн Центральної і Східної Європи);

4) виділення зразків вирішення проблемних питань виборчого процесу у законодавстві інших країн (у тому числі, визначення повноважень суб’єктів виборчого процесу, фінансування кампанії, питання рівного доступу до засобів агітації тощо);

5) вироблення рекомендацій щодо імплементації окремих найбільш вдалих механізмів із законодавчого регулювання інших країн для застосування у виборчій практиці України.

Об’єктом дослідження є міжнародний та національний досвід правового регулювання виборів як механізму формування інститутів державної влади.

Предметом дослідження є конкретні форми правового вирішення проблемних питань на всіх стадіях виборчого процесу.

Було б неправильним стверджувати, що дана тема не була взагалі відображена у вітчизняній та зарубіжній політологічній чи юридичній літературі. Питання виборчого законодавства та його практичної реалізації тієї чи іншою мірою присутні у багатьох оглядах політичних трансформацій, що відбулися у країнах ЦСЄ. Серйозна увага приділяється ним на сторінках відомого часопису “Конституційне право: східноєвропейський огляд”, що видається Чиказькою школою права та Московським громадським науковим фондом. Особливо слід відзначити ґрунтовні праці, видані у Польщі: “Демократії Центрально-Східної Європи у порівняльній перспективі” (Вроцлав, 1998) та “Центрально-Східна Європа. Регіон, держави. Суспільства в період трансформації” (Люблін, 2000), де дається детальний аналіз багатьох аспектів реалізації права вибору у цих країнах.

Основна кількість робіт, присвячених державному устрою, політичній системі кожної зі східно-європейських країн окремо, у вітчизняній і закордонній літературі відноситься до періоду до 1989 року. Публікацій, які стосуються еволюції державних інститутів у цих країнах у період після реформ кінця 1980-початку 1990 украй мало, до того ж, більшість з них є переважно публіцистичними, і стосуються лише кожної з країн окремо. Великий інтерес до змін у Східній Європі в даний час виявляють Ш.Авінері, Е.Арато, Ж.Бешлер, З.Бжезинський, Е.Геллнер, Р.Дарендорф, К.Джавітг, Т.Каротерс, А.Лейпхарт, МЛінд, Х.Лінц, В.Остром, К.Р.Санстейн, Ф.Фукуяма, Дж.Хеллман, С.Холмс, Я.Елстер та інші¹ .

У російській літературі, в якій розглядаються постсоціалістичні інституціональні зміни у Східній Європі, можна відзначити роботи Т.Г.Биткової, О.Т.Богомолова, І.М.Буніна, К.С.Гаджиєва, О.Ю.Гуськової, Д.Л.Златопольського, В.Б.Кувалдіна, О.Н.Кулика, Л.С.Ликошиної, К.В.Нікіфорова, Ю.С.Новопашина, С.О.Романенка, М.А.Сахарова, В.Й.Фрейдзона, Л.Ф.Шевцової та інших. З країн Східної Європи найбільшу кількість досліджень у даній тематиці проведено польськими політологами (Є.Вятр, Л.Л.Гарлицький, Б.Геремек, А.Замойський, Е.Летовська, А.Міхнік, Я.Онишкевич, В.Осятиньський, П.Співак, Л.Фаландиш та інші)² .

Роботи, присвячені різним проблемам країн Східної Європи періодично випускають Інститут слов'янознавства і балканістики, ІНІОН, ІМЕМВ, Інститут права і публічної політики, однак серед них практично немає робіт, присвячених інституту виборів парламенту в країнах Східної Європи в цілому. Багато праць вітчизняних дослідників цього питання виходило невеликим тиражем у локальних збірниках і не доступні широкому загалові.

Дана робота є, фактично, однією з перших спроб в Україні комплексного і системного осмислення міжнародного досвіду законодавчої практики у сфері реалізації виборчого права. Особлива увага авторів привернута до досвіду виборчого регулювання країн постсоціалістичного простору, оскільки їх політичні реалії є співвідносними з українськими, основною характеристикою яких є високий ступінь втручання інститутів держави у виборчий процес (т.зв. фактор адмінресурсу), порушення принципу рівності у доступі до засобів інформації, забезпечення належних гарантій дотримання громадянських виборчих прав.

Перед тим, як детально розглянути конкретні питання правового регулювання виборчого законодавства у групі зарубіжних країн авторами зроблена спроба окреслити критерії вільних і чесних виборів, розроблені на основі міжнародних виборчих стандартів. В роботі дане власне визначення міжнародних виборчих стандартів, встановлено їх основні джерела. Авторами проаналізовано як всі акти міжнародного виборчого права - Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Загальний коментар Комітету ООН з прав людини до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ, ін., так і основні рішення міжнародних організацій на предмет змістовного наповнення принципів вільних, чесних, справедливих і дійсних виборів.

У цьому дослідженні розглянуто виборчі закони Албанії, Болгарії, Боснії та Герцеговини, Латвії, Литви, Македонії, Молдови, Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини, України, Чехії.

Також певну увагу приділено і законодавству країн колишнього СРСР. Так, в дослідженні розглянуто виборчі закони Киргизстану, Білорусі, Вірменії, Російської Федерації.

Наявність низки схожих рис робить особливо цінним вивчення досвіду цих країн. Країни Східної Європи сприятливі для порівняльних досліджень, тому що відповідають висунутому більшістю компаративістів критерію максимально можливої подібності політичної культури досліджуваних країн.

Критеріями, що дозволяють виділити Східну Європу як особливу політичну систему і виявити внутрісистемні і позасистемні зв'язки Східної Європи виступають наявність стійких історичних і політичних зв'язків усередині даного регіону, географічна близькість і сильна економічна взаємозалежність, соціально-культурна близькість.³

Зміни, які відбулися в країнах Центральної та Східної Європи з часів падіння в них режимів тоталітарного соціалізму, рівнозначні за своїм змістом цілій епосі. Вперше у світовій історії процеси демократизації відбувалися у таких масштабах та з такою швидкістю.⁴ Свого часу відомий угорський соціал-демократ І.Пожгаі писав з цього приводу: “Світ змінився протягом кількох днів. Прокинувшись вранці, ми опинились похованими під руїнами світової соціалістичної системи”.

Шлях декларованого “повернення у лоно світової цивілізації” виявився досить складним і суперечливим процесом. На початку 90-х рр. минулого століття здавалося, що спільне минуле, наявність спільних проблем та мети розвитку європейських постсоціалістичних країн дозволить їм здійснити демократичні трансформації, використовуючи спільну стратегію змін. Проте на практиці ми можемо спостерігати значну різноманітність форм та методів переходу від командно-адміністративної системи радянського зразка у напрямку до кращих зразків сучасних демократичних держав. Це дозволяє говорити про несинхронність модернізаційних процесів у цих країнах.

На перший погляд, результати демократичних змін значною мірою визначалися стартовими умовами постсоціалістичних країн ЦСЄ, серед яких дослідники виділяють особливості структури економіки, якісний склад політичних еліт, психологічну готовність суспільства до радикальних політичних та економічних реформ, культурні та політичні традиції, роль церкви тощо.⁵

Але навряд чи правомірно зводити усю різноманітність політичної практики постсоціалістичних країн лише до дії зазначених чинників. Цілій низці країн регіону вдалося до певної міри знівелювати їх негативну дію (скоротити тривалість первинної трансформаційної кризи, знизити соціальні видатки краху попередньої системи) шляхом реалізації більш продуманої стратегії здійснення перетворень. Багатопланові завдання політичних та економічних трансформацій були вирішені цими країнами у відносно короткий проміжок часу “згори”, державою, яка сама перебувала у стані кардинальної перебудови.

На цьому шляху постсоціалістичними країнами Європи накопичено чималий позитивний досвід, зокрема у сфері законодавчого регулювання і реалізації виборчого права. Більшість країн регіону продемонструвала чималі успіхи у процесах демократизації, свідченням чого є те. що вісім з десяти нових членів ЄС представляють країни саме цього регіону, а вступ до цієї організації ще двох країн ЦСЄ – Румунії та Болгарії - вже чітко визначений у часі. Для того, щоб пройти аналогічний шлях, багато країн Заходу потребували кількох десятиліть поступального розвитку. Значну роль у досягненні нинішніх успіхів зіграли аналіз та пристосування західного досвіду до постсоціалістичних умов країн ЦСЄ. Україна також отримала унікальний шанс – використати не лише накопичений до цього часу досвід розвинених європейських демократій, але й врахувати вади та позитиви демократизації в країнах, які є набагато ближчими до України за первинними стартовими умовами політичних трансформацій.

Досвід побудови правової держави в країнах ЦСЄ свідчить, що цей процес є складним і досить тривалим. Фактично, він пройшов лише свою початкову стадію. За цей період створено основи нової правової системи –ухвалено низку законодавчих актів конституційного значення, на основі західних стандартів здійснено розробку нових законів з конституційного, господарського, цивільного, виборчого та кримінального права. Однак брак соціального досвіду існування в нових умовах призводить до нестабільності законодавства, постійного внесення змін до вже існуючих законів, а той заміни їх новими. До того ж, усе це відбувається на тлі активної адаптації національного законодавства цих країн до вимог Європейського Союзу, які не завжди враховують специфіку і реальну політико-правову практику країн ЦСЄ.

Але основна проблема полягає не стільки в ухваленні законів, які відповідали б загальноприйнятим демократичним принципам, скільки в забезпеченні дотримання цих принципів на практиці, яке не завжди лежить в площині законодавчого регулювання.

У більшості країн регіону також спостерігаються значні проблеми, пов’язані з тягарем досвіду тоталітарних режимів, як то: незаконне лобіювання корпоративних інтересів на шкоду загальнонаціональним, корупція, тісне зростання влади з організованою злочинністю, зловживання службовим становищем, використання своєї посади для досягнення власного добробуту. Як і в Україні, в країнах ЦСЄ можемо спостерігати превалювання політичної доцільності над духом і буквою законів. Для значної кількості чиновників домінуючим чинником у виборі остаточного варіанту рішення є групові чи персональні інтереси. Наприкінці 90-х років ХХ ст. ці країни залишались суспільствами, де правили передусім люди, а не закони.⁶

Але ступінь обтяженості державних механізмів цих країн викривленнями демократії є різним і на загал нижчим від України.

Незважаючи на низку недоліків процесів демократизації, немає сумнівів, що на початку ХХІ ст. у країнах ЦСЄ основні інститути, норми та процедури демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Повною мірою це стосується і сфери виборів.

Слід зазначити, що революційні зміни, які відбулися наприкінці 80-х – на початку 90-х у країнах ЦСЄ, були легітимовані внаслідок проведених у цих країнах демократичних виборів на багатопартійній змагальній основі. Саме завдяки демократичним виборам, проведеним відразу після падіння прокомуністичних режимів, багатьом опозиційним комуністичному режимові силам вдалося зайняти відповідну нішу у політичній системі. Однак перші такі вибори стали, радше, прецедентом. І лише після проходження трьох, а той більше (як, наприклад, у Болгарії) електоральних циклів вибори змогли стати реальним механізмом формування демократичної влади на основі політичних преференцій громадян держави. Цим визначається і особлива увага у законодавстві посткомуністичних країн до виборів як основоположного демократичного механізму реалізації волі народу.

Перехід більшості країн ЦСЄ на демократичні рейки розвитку призвів не лише до змін у законах про вибори, але й до юридичного закріплення основ виборчого права, виборчої системи інших аспектів інституту безпосередньої демократії у текстах конституцій.⁷

Вважається, що сам факт включення положень, що регулюють інститут виборів, до конституції свідчить про зміну пріоритетів самої держави, про визнання значення цього інституту для функціонування державного механізму.

У більшості країн регіону прийнята пропорційна система виборів, яка має свої національні особливості. Законодавством Угорщини, Албанії, Македонії, України передбачена змішана, мажоритарно-пропорційна система виборів, причому частка депутатів, які обирається за тією чи іншою системою, а також механізми розподілу депутатських мандатів вирішуються національним законодавством цих країн по-різному.

Спільним для більшості країн регіону є і запровадження певного відсоткового порогу (5%) для політичних партій з метою недопущення надмірної фрагментації парламенту та стимулювання утворення сильних політичних партій. Додатковим стимулом для цього вважається запровадження більш високого виборчого бар’єру для коаліцій політичних партій. Особливо жорстким у цьому плані є законодавство Словаччини, відповідно до якого кожен учасник коаліції має набрати 5% голосів.

Така система виборів, без сумніву сприяла розвитку в країнах регіону багатопартійної системи. Разом з тим, розвиток залежності депутатів від керівництва потужних політичних партій (а не від електорату) підштовхує політиків цих країн до дискусії щодо можливого запровадження елементів мажоритарної виборчої системи.

При всьому демократизмі виборчих законів у країнах ЦСЄ, практика їх реалізації вказує на цілу низку порушень і відступів від прийнятих в усьому світі принципів чесних і вільних виборів. Вони явно не носили такого характеру в Хорватії часів Ф.Туджмана, Югославії С.Мілошевича, Албанії С.Беріши. Дрібні та значні зловживання були зафіксовані при проведенні парламентських виборів в низці інших країн. За оцінкою болгарської неурядової організації “Громадянська ініціатива за вільні і демократичні вибори”, у 1997 році у голосуванні на виборах парламенту взяло участь більше мільйона “мертвих душ”.⁸

Проведення змагальних виборів потребувало і значних фінансових витрат для ведення передвиборчої агітації. Це, у свою, чергу, породило інший негативний прояв посткомуністичних режимів – політичний клієнталізм, тобто залежність політичних партій та блоків від своїх фінансових спонсорів, в тому числі й у виборі напрямків реалізації своїх політичних стратегій.

Врахування цих чинників також суттєвим чином впливало на прийняття тих чи інших норм виборчого законодавства в країнах ЦСЄ. Саме тому слід пам’ятати, що рівень демократичності тієї чи іншої країни не визначається лише на основі оцінки ступеня зрілості інституціональної складової демократичної політичної системи. Не сприяють розкриттю реального ступеню демократизації і суто нормативістські підходи. Набагато більше для розуміння реального стану речей дає аналіз практики функціонування цих інститутів та реалізації законодавчих норм, що регулюють їх діяльність. На його основі й були вироблені конкретні рекомендації, які, як сподіваються автори, можуть прислужитися Україні у досягненні її стратегічної мети – побудови демократичної правової держави.

Проведене дослідження може становити практичний інтерес для всіх, хто цікавиться інститутом виборів, питаннями конституційного права, перебігом політичних процесів в країнах Центральної і Східної Європи. Дана робота може бути використана в процесі викладання спецкурсів у рамках навчальних дисциплін з політології і права, при розробці проектів законодавчих актів, написанні політичних документів.


ВИСНОВКИ


Результати дослідження дають право зробити висновок про відсутність єдино “правильної” моделі виборчого процесу, яка може застосовуватися як шаблон для національного законотворення. Міжнародні стандарти виборів представляють собою лише комплекс принципів і ідей, а не механізмів їх досягнення. При тому саме поняття “міжнародного виборчого стандарту” є юридично невизначеним у міжнародному виборчому праві, що призводить до певної “конфліктності” міжнародних стандартів на універсальному, регіональному та субрегіональному рівнях.

Українське законодавство, предметом регулювання якого є вибори, фактично, не містить норм, які б не відповідали міжнародним стандартам.

Єдина зрима невідповідність – в Україні відсутній інститут національного спостерігача за виборами у такому трактуванні, як це передбачено Документом Копенгагенської Наради НБСЄ. Крім того, в Україні неналежно прописані законодавчі норми, які б реалізовували рішення міжнародних організацій щодо рівного доступу до джерел інформації під час виборчого процесу і рівних умов у використанні фінансового ресурсу учасниками виборчих перегонів.

Тому авторами дослідження вироблено низку рекомендацій щодо внесення змін до Закону України “Про вибори народних депутатів України” в частині запровадження інституту незалежного спостереження за виборами з боку громадських організацій, що мають всеукраїнську реєстрацію, вдосконалення системи наповнення і контролю держави за використанням виборчих фондів кандидатів та політичних партій.

Ми свідомі того, що внесення таких змін до чинного законодавства має бути системним, оскільки у державі з великим ризиком державного втручання у виборчі процеси (впливу адмінресурсу) є небезпека селективного використання контрольних процедур при наданні переваг тим чи іншим політичним силам. Інша група рекомендацій стосується забезпечення прозорості і відкритості у користуванні засобами інформації зацікавленими учасниками виборчого процесу. Це дасть можливість уникнути інформаційної блокади опозиційних кандидатів і партій, усунути можливість застосування “чорних технологій” у боротьбі з опозицією.

Очевидно, що за визначенням ступінь деталізації правового забезпечення стадій виборчого процесу у міжнародному праві і в рішеннях міжнародних організацій не може бути дуже значним, тому основний масив рекомендацій за результатами даного дослідження розроблений на базі порівняльного аналізу законодавчого регулювання інституту виборів в країнах Північно-Східної Європи.

Насамперед, що стосується регламентації процедури виборів, то автори роботи не знайшли суттєвих відмінностей з українським законодавством. Так, беручи за критерії територію і кількість населення при визначенні термінів ведення виборчої кампанії робиться висновок, що час реєстрації, терміни ведення і оприлюднення передвиборчої агітації в Україні не мають суттєвих відмінностей з зарубіжними аналогами.

Актуальна сьогодні проблема розведення чи об’єднання у часі виборів має у досвіді зарубіжних країн майже однозначне переважування у бік їх несуміщення. Попри певний позитивний фінансовий ефект, об’єднання в часі виборів має негативний наслідок в недостатньому контролі за діяльністю суб’єктів виборчого процесу, у дезорієнтації виборця, створенні умов до несвідомого вибору останнім.

Практика формування виборчих округів в країнах Центральної та Східної Європи прямо залежить від типу виборчої системи – мажоритарної, пропорційної чи змішаної. Повноваження ж щодо встановлення меж виборчих округів, як правило, покладається на спеціальний орган державної влади та парламент. У цьому зв’язку відзначимо, що виборче законодавство України йде в руслі правової традиції демократичних країн Центральної та Східної Європи, часто за доцільністю і ефективністю процедур – вдосконалює її.

Предметом запозичення в регулюванні утворення виборчих округів, на думку авторів дослідження, може бути досвід європейських держав у врахуванні інтересів місцевих громад при визначенні меж виборчих округів та щодо обмеження змін виборчих округів. Крім того, потребує вдосконалення взаємодія виборчих комісій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з органами державної влади країн перебування для забезпечення реалізації виборчих прав громадян, що перебувають поза межами України під час голосування.

Іншим вартим уваги українського законодавця є досвід країн Центрально-Східної Європи з формування списків виборців і підконтрольності даного процесу (саме ця сфера сьогодні в Україні – одна з найуразливіших для нечесних виборчих технологій). Так, на відміну від України і низки європейських держав у Польщі, Румунії, Словаччині виборчі списки є постійними документами і, як правило, надають право голосу виборцеві при реалізації різних форм прямої демократії.

Прозорість і чесність у забезпеченні складання списків виборців гарантується “роззосередженням” повноважень у складанні списків і контролю за ними. Для України має представляти інтерес польський досвід, де міністр державного управління наділений повноваженнями щодо визначення порядку складання, виправлення і оприлюднення списків (при тому що сам процес реалізації покладається на самоврядні органи) або румунський. Де один з примірників списку знаходиться у місцевому суді, за допомогою якого дії виборчих комісій можна оскаржити. До цього додамо прості процедури в оскарженні громадянами вищезгаданих питань.

У цьому зв’язку автори дослідження пропонують запровадити Єдину державну реєстрацію виборців (як це зроблено у частині країн пострадянського простору), вдосконалити процедуру оскарження виборцями дій повноважних органів з складання списків виборців, чітко визначивши у законодавстві України підстави для такого оскарження, а також відповідальність посадових осіб за неправомірні дії при складанні списків виборців.

Визначаючи на основі порівняльного аналізу кореспондованість конституційно-правового статусу виборчих комісій в Україні з статусом останніх в країнах Північно-Східної Європи, автори дослідження дійшли висновку про закономірність виникнення проблеми некомпетентності членів виборчих комісій. І як один з способів у запобіганні прийняттю некомпетентних рішень, виходячи з зарубіжного досвіду, рекомендується внесення змін до виборчого законодавства України з метою “розвантаження” повноважень дільничних комісій, відведення суто технічного органу з проведення голосування та доставки виборчих скриньок до окружних комісій.

Крім того, у дослідженні пропонується підвищити кваліфікаційні вимоги до членів виборчих комісій, у тому числі шляхом включення до керівництва виборчими комісіями осіб з вищою юридичною освітою та досвідом роботи у виборчих комісіях. Є пропозиції також до зміни системи виборчих комісій – запровадження чотирирівневої системи, які довели свою ефективність у Російській Федерації, Польщі, Словаччині, ін.

Системних і якісних змін у досягненні чесності і рівності при веденні виборчої кампанії можна досягти великою мірою за рахунок зміни фінансової основи виборчих перегонів. Автори дослідження виходять з того, що нерівність фінансування виборчих кампаній є неодмінною складовою будь-якого виборчого процесу (про це свідчить як вітчизняний, так і зарубіжний досвід). Встановлення зобов’язуючих норм щодо обмеження виборчих фондів, існуюча українська практика заборони фінансування виборчих кампаній юридичними особами реально не вирішують питання створення рівних стартових умов для учасників виборчого процесу. Порівняльний аналіз виборчого законодавства країн Північно-Східної Європи демонструє, що так питання і не ставиться. Пропонується інший варіант – зробити цей процес максимально прозорим і контрольованим. У цьому зв’язку автори дослідження рекомендують українському законодавцеві скасувати обмеження (або збільшити поріг) максимального розміру витрат виборчого фонду суб’єктів виборчого процесу і скасувати заборону щодо здійснення внесків до виборчих фондів юридичними особами. Проте, ці заходи мають супроводжуватися запровадженням чіткої системи обліку за доходами і видатками виборчого фонду, а також вдосконаленням механізмів підконтрольності і підзвітності суб’єктів виборчого процесу.

Цілий комплекс проблем сучасного виборчого права складають питання порядку ведення виборчої агітації. Результатом даного дослідження є висновок про те, що:

1. українське законодавство за прикладом більшості держав Північно-Східної Європи має гарантувати учасникам виборчих перегонів конкретні механізми реалізації права на агітацію через державні, комунальні, приватні ЗМІ (квотування обсягу ефіру і газетних площ для ведення просвітницької роботи, встановлення обов’язку останніх розміщувати агітаційні матеріали, ін.);
   
2. під час ведення виборчої агітації має бути додатково нормативно забезпечено невтручання представників публічної влади у виборчий процес, у тому числі через встановлення норм щодо заборони ведення кампанії посадовими особами, заборони використання ресурсів (кадрових, матеріальних, фінансових) органів влади і місцевого самоврядування в агітації за партію чи кандидата. Гарантією такого невтручання має стати вдосконалення (деталізація) норм, що встановлюють кримінальну і адміністративну відповідальність посадових осіб за порушення виборчого законодавства.
   

Значна частина нелегітимних політичних технологій (у тому числі, фальсифікація виборів) реалізується на останньому етапі виборчого процесу – під час голосування і підрахунку голосів. На підставі досвіду законодавчого регулювання в зарубіжних країнах в роботі робиться спроба комплексного підходу до запобігання подібним явищам. У цьому зв’язку пропонуються такі рекомендації щодо внесення змін до Закону про вибори народних депутатів України:

1. Розвести в часі вибори до Верховної Ради України та місцеві вибори або збільшення відведеного для голосування часу на додаткові 2-3 години;

2. Встановити законодавче обмеження кількості виборчих бюлетенів, які можуть передаватися дільничним виборчим комісіям додатково до кількості, що дорівнює зареєстрованим за списком виборцям (наприклад, у розмір 2-3 %);

3. Обмежити коло уповноважених осіб, що можуть перебувати на виборчих дільницях у день голосування, або дати їх вичерпний перелік;

4. Встановити відповідальність за винесення за межі приміщення для голосування виборчих бюлетенів виборцями.

5. Встановити обмеження щодо кількості бюлетенів, які можуть видаватися виборцю на заміну зіпсованого (не більше одного додаткового бюлетеня).

6. Передбачити обмеження щодо присутності в приміщенні для голосування виборців, які очікують звільнення кабіни для голосування.

7. Передбачити необхідність підписання протоколів про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці, про підсумки голосування в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі в межах одномандатного виборчого округу, протоколу про підсумки голосування в одномандатному виборчому окрузі членами виборчої комісії на їх кожній сторінці.

8. Обмежити коло питань, віднесених до компетенції окружних виборчих комісій, позбавивши їх фактичного статусу квазісудових та квазіслідчих органів.

9. Закріпити в Законі “Про вибори народних депутатів України” принцип обов’язковості (преюдиційності) рішень суду.

10. Закріпити перелік виняткових випадків поновлення строків на подання скарг щодо дій та рішень, пов’язаних з проведенням виборів.

11. Оптимізувати апеляційний і касаційний порядок оскарження окремих категорій судових рішень, судовий порядок розгляду та вирішення справи.

12. Законодавчо визначити критерії “суттєвості” недостовірності відомостей про кандидата, поняття передвиборної агітації, інформаційного повідомлення, політичної реклами.

Підводячи підсумок результатів дослідження, звернемо увагу на ще один аспект. Як показує міжнародний досвід, жоден найпрогресивніший механізм у виборчій практиці не є дієвим, якщо в державі відсутні законодавчо закріплені форми громадського контролю на всіх етапах виборчого процесу, у тому числі через діяльність спеціалізованих громадських інститутів, що займаються спостереженням на виборах. Автори дослідження, посилаючись на досвід зарубіжних держав переконливо доводять, що одним з викликів часу на сьогодні є введення недержавних організацій в правове поле виборчого процесу.

Критеріями відбору таких організацій можуть бути:

1. період існування НДО;
   
2. професіоналізація НДО. Введення недержавних організацій у число суб’єктів виборчого процесу, на думку авторів має включати і відповідне фінансове забезпечення останніх.
   

Дані рекомендації розроблені не лише виходячи з практики законодавчого регулювання виборчого процесу як однієї з важливих форм формування влади, а й з урахуванням загальнодемократичних цінностей, які на сьогодні визначають ідеологічну основу політичних процедур. Ми свідомі того, що запропоновані зміни є результатом перманентного конфлікту влади і суспільства. Проте сподіваємось, що максимальне введення даних взаємовідносин у сферу правового регулювання стане запорукою недопущення порушення громадянських виборчих прав в Україні і, як наслідок, побудови одного з стійких інститутів громадянського суспільства.