План Історичні передумови сучасного стану книгодрукування

Вид материала

Реферат

Содержание 3.1. Книга – предмет видавничої діяльності. 5. Вплив та розвиток юридичної науки України. 2. Українське законодавство, яке регулює книговидавничу справу 3. Сучасна книговидавнича діяльність в контексті розвитку української літератури 3.2. Сучасні українські видавництва 3.3. Види літератури та типологія українських видань 4. Книговидавнича діяльність в Україні(Закон) 5. Вплив та розвиток юридичної науки України 7. Список використаних джерел Закон України про видавничу справу Про надання пільг зі сплати ввізного мита

Подобный материал:

• 1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури, 428.39kb.
• А Реферати, 413.54kb.
• Тема історичні передумови формування української державності Понад одинадцять століть, 2472.73kb.
• 5. Аналіз стану існуючого житлового фонду м. Луганська, 48.5kb.
• Т. В. Аналіз стану дослідження активізації пізнавальної діяльності студентів вищих, 130.04kb.
• Розділ функції держави: загальна характеристика сучасного стану теорії, 509.75kb.
• Історія виникнення та віровчення зороастризму” зміст, 529.41kb.
• Тема: Банки. Банківська система Тривалість теми, 221.59kb.
• Назва реферату: Історія розвитку бухгалтерського обліку Розділ, 108.33kb.
• Перелік тем рефератів, 52.17kb.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУК УКРАЇНИ

Київський університет права

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

РЕФЕРАТ

з дисципліни:

Сучасні інформаційні технології

На тему:

«Книговидавнича діяльність і вплив на розвиток юридичної науки України»


Виконали: Студенти 1 курсу

Група МП – 12

Шимків З. І.

Сеник Т. О.

Перевірив:

Борисов Б.І.


Київ-2011

План

1. Історичні передумови сучасного стану книгодрукування.

2. Українське законодавство, яке регулює книговидавничу справу.

3. Сучасна книговидавнича діяльність в контексті розвитку української літератури.

3.1. Книга – предмет видавничої діяльності.

3.2. Сучасні українські видавництва.

3.3. Види літератури та типологія українських видань.

4. Книговидавнича діяльність в Україні(Закон).

5. Вплив та розвиток юридичної науки України.

6. Висновок.

7. Список використаної літератури.


1. Історичні передумови сучасного стану книгодрукування


Запровадження друкарської справи в Західній Європі пов’язане з ім’ям Й. Гутенберга, який в середині ХVст. в Німеччині почав відливати металеві літери. Він запропонував також перший дерев’яний друкарський верстат. Після смерті Й. Гутенберга мистецтво книгодрукування латиницею поширилось по всіх країнах Європи і потрапило за океан, в Америку. Згодом і в східнослов’янських землях почали друкувати книги (кирилицею).


Донедавна в історичній науці існувала думка, що виникнення книгодрукування в Україні пов’язане з ім’ям Івана Федорова, який приїхав з Москви і деякий час працював у Заблудові. Але газета «Голос України за 1997 рік привернула увагу до такого факту: в Німеччині в бібліотеці Тюбінченського університету зберігалась книга Юрія Дрогобича, надрукована українською мовою, «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Булонського університету». Книга надрукована 1483 року. Це через 45 років після винайдення Йоганном Гутенбергом подвижного металічного шрифту.


Виготовляв книжки слов’янською українською мовою і першодрукар львів’янин Степан Дропан. У 1491 році побачили світ видання Швайпольта Фіоля, надруковані теж національною мовою. Отже, книгодрукування на теренах України виникло задовго до появи Івана Федорова. В ХVст. осередком видавничої справи став Львів.


Восени 1572 р. до Львова приїжджає Іван Федоров. Тут в 1573 р. він почав друкувати «Апостола», який вийшов у світ у лютому 1574 р. Після основного тексту в книзі вміщена передмова, яка по суті є автобіографією Івана Федорова.


До останнього часу львівський «Апостол» вважали єдиною книгою, яку Іван Федоров надрукував у Львові. Але в 1954 році з Паризької національної бібліотеки було одержано фотокопію чудово надрукованої книги – слов’янської граматики. В кінці книжки є вигравірувані герб міста Львова і друкарська марка Івана Федорова.


Належність даної граматики Івану Федорову розкриває образ першодрукаря як діяча освіти українського народу. Його граматика була першою друкованою книгою, що має навчальне призначення. Поки що ми знаємо лише один примірник цієї книжки, він зберігається в Гарвардському університеті (США).


Після друкування у Львові «Апостола» Іван Федоров на запрошення князя Острозького переїхав до Острога на Волині і заснував тут друкарню.


Для основних текстів острозьких видань Федоров відлив п’ять шрифтів: один великий кирилівський, два малих кирилівських і два малих грецьких. Цими шрифтами в 1589 році була надрукована книга «Новий Завет с Псалтырью». Одночасно з друкуванням готувалося друкування великої за обсягом книги – Біблії. В 1580 році частина тиражу Біблії була вже готова. Книга мала 1256 сторінок в два стовпці. В кожному стовпці 50 рядків тексту. Крім Біблії і «Нового Завета…» Федоров надрукував в Острозі «Хронологію Андрія Римши», на двох сторінках якої подано перелік дванадцяти місяців слов’янською, грецькою та єврейською мовами.


Після смерті Івана Федорова його шрифтами кілька десятиліть користувалися у друкарнях Львова і Вільнюса. З друкарень кінця XVI – початку XVII ст. найпомітнішою була Стратинська (у містечку Стратині Бережанського району). Ця друкарня була заснована в 1603-1604 рр. і працювала кілька років, поки жив її покровитель Гедеон Балабан.


Архімандрит Єлисей Плетенецький у Києво-Печерській лаврі заснував першу в Києві друкарню, для чого купив законсервовану стратинську.


У 1616 році лаврська друкарня випустила свою першу книгу – «Часослов». У 1618 році вийшла з друку друга чудово оздоблена книга великого формату – «Анфологіон» (збірник церковних служб), яка мала 1048 сторінок і багато ілюстрацій – орнаментів.


Особливістю всіх видань друкарні Києво-Печерської лаври була велика кількість ілюстрацій. Тут видавалися книги не тільки церковнослов’янською, а й латинською та польською мовами. Палітурним матеріалом були дошки і папір. Інколи верхню дошку оздоблювали малюнками. У такому вигляді книги надходили в продаж.


У 1787 році друкарня Києво-Печерської лаври почала друкувати книги цивільного змісту. Другий осередок цивільного книгодрукування в Києві виник у 1799 році, коли була заснована друкарня при Київському губернському правлінні.


Серед інших цивільних друкарень на Україні в кінці XVII ст. можна відзначити катеринославську, з якої в 1796 році вийшла перша друкована книжка під назвою «Наставление сыну».


Таким чином, з часів свого виникнення українське книгодрукування інтенсивно розвивається у Львові та Києві. З’являються друкарні при монастирях, братствах. Книги стають основою освіти молодого покоління, мають цивільний та релігійний характер.


Про долю українського друкованого слова в умовах існування України у складі Російської імперії йдеться в одному з листів Тараса Шевченка із оренбурзьких степів до своїх побратимів: «До вас слово, о братія моя українська возлюбленная! Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило». [12,18] Знищення українського книгодрукування негативно вплинуло на його сучасний стан. Простежимо хронологію цих сумних сторінок української історії.


1626 р. – наказ Синоду зібрати з усіх церков книги старого друку, а замість них впровадити нові московські видання.


1690 р. – Московський патріарх Іоаким указом заборонив все українське письменство, а «Четьї-Мінеї» велів спалити.


1693 р. – лист Московського патріархату до Києво-Печерської лаври про заборону друкування будь-яких книг українською мовою.


1709 р. – указ Петра І про заборону друку книг українською мовою.


1720 р. – указ Петра І, щоб книг ніяких, окрім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати.


1721 р. – наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора».


1724 р. – друкарню Києво-Печерської лаври оштрафовано на 1000 крб. за друкування книг, не в усьому схожих із російськими.


1766 - 1769 р. – указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів церковних книг.


1859 р. – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку в Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.


1863 р. – циркуляр Міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.


1876 р. – Емський указ царя Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.


1881 р. – закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.


1892 р. – російський уряд суворо наказує цензорам стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів із російської мови.


1894 р. - указ про заборону ввезення книг з-за кордону.


1894 р. – заборона друкувати українські книги для дітей.


1914 р. – указ Миколи І про заборону української преси.


1946 р. – Рада міністрів УРСР затвердила новий (наближений до російського) правопис.


1964 р. – умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, унаслідок якого в Києві загинули тисячі рідкісних видань.


1969 р. – ЦК Компартії України прийняв постанову про посилення цензури.


1983 р. – ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову «Про додаткові заходи щодо покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх закладах союзних республік», яка стала черговим етапом русифікації української освіти та нищення української книги.


Незважаючи на такі умови, українська культура і наука продовжували розвиватись. В ХХ ст. українська книга своїм розвитком завдячує діяльності Академії наук України.


Значну роль в популяризації українського слова в суспільстві зіграв Іван Огієнко. Діяч звернув увагу на формування загальнодоступних бібліотек. 5 вересня 1918 року розпочала роботу бібліотека Кам’янець - Подільського університету. Найголовнішим завданням бібліотеки І. Огієнко вважав комплектування книгами. Це здійснювалось переважно шляхом купування книг та пожертвування. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові подарувало 408 томів видань; Статистичний комітет Кам’янець – Подільського губерніального управління – 6660 томів; Кам’янець-Подільська хлопчача гімназія – 2716, Кам’янець-Подільське церковно-архівне товариство – 129 тощо. Серед тих, хто долучився до укомплектування бібліотеки - С. Русова, С. Шманкевич, М. Хитько, П. Бачинський, Л. Білецький, М. Вікул, В. Квасницький, О. Прусевич, М. Шіроцький, С. Шманкевич. Не залишились осторонь і видавництва: «Дзвін» Шульженка і Соколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» у Черкасах, «Українська школа», «Грунт», «Вернигора», «Криниця» та Українське видавництво в Катеринославі.


Таким чином, за півтора роки існування університету, станом на 2 січня 1920 року, для бібліотеки було придбано 11169 книжок на суму 87236 карбованців; подаровано – 17286 книжок. Станом на 1 жовтня 1920 року кількість стародруків у фонді бібліотеки сягала 814 томів, серед них і «Острозьке Євангеліє» 1581 року. Отже, купівля книжок та надходження дарунків створили позитивний результат у формуванні фонду бібліотеки новоствореного Кам’янець – Подільського університету.


28 грудня 1919 року було створено науковий бібліографічний гурток студентів Кам’янець – Подільського університету, який проводив діяльність у різних напрямках: збирання біографічних матеріалів; проведення читань з питань наукового значення, розв’язання теоретичних проблем; публікація статей, видання книг, створення періодичного органу для висвітлення бібліографічної та наукової діяльності; впорядкування власної спеціальної книгозбірні. Свого роду рекламними акціями були повідомлення, які з’являлися у рубриці «Університетське життя» наймасовішої газети Кам’янця - Подільського «Наш шлях». Вони висвітлювали роботу гуртків, повідомляли про нові надходження до бібліотеки.


Як педагог Іван Огієнко започатковує видання навчальної літератури: зошитів («тетрадей»), в яких вміщено – «правила виразного читання», рекомендації щодо того, як читати книги, способи аналізу літературних творів. Він наголошує на величезному значенні книги в житті людини, навчає культурі читання, сприяє вихованню поваги до праці письменника, звертає увагу на необхідність аналізу твору, знання біографії та творчості його автора.


Цікаво, що у «Тетради для літературного разбора и записывания прочитанных книг» подано основи бібліографічного опрацювання книги, вказується на доцільність занотовувати, яке видання твору вважається найкращим. Як філолог І. Огієнко пропонує детальний літературознавчий аналіз: характеристику дійових осіб, аналіз ідеї та мови твору, адже, «вивчаючи твір, треба вивчати і мову автора». [8, 334] Важливим у цьому аналізі було останнє питання: «Яке враження справив твір?»


Таким чином, «Зошити ..» Івана Огієнка є основою методики аналізу художнього тексту на рівні шкільної освіти, джерелом виховання у школяра поваги до найвеличнішого надбання людства, набуття учнями основ книгознавчого знання. Вся колосальна робота І. Огієнка як ректора Кам’янець - Подільського університету свідчить про впровадження діячем нових методів популяризації книги. Активізація сил української інтелігенції у відкритті бібліотеки, залучення до заходів місцевої преси – це ті основи, на які повинна спиратися сучасна видавнича діяльність.


У 1923 – 1924 рр. Академія наук України почала власну видавничу діяльність, якою керувала Редакційно-видавнича комісія, створена у 1921р. Її очолив секретар ВУАН академік А.Ю.Кримський.


Великі труднощі супроводжували розбудову видавничої діяльності Академії наук. Саме тоді Кримський писав Д.І. Багалію: «У нас зле з папером. Держава, передавши нам друкарню, не дала ані однієї стоси паперу, ані грошей на закупівлю паперу. Все, що ми друкуємо, друкується на папері, пожертвуваному авторами, або купленому мною з моїх випадкових заробітків. Ми хочемо удатися до Наркомосу з рішучим проханням дати певну кількість коштів. Піддержте наше клопотання». [9, 88]


Якщо перейти на суху мову цифр, отримуємо таку статистику видавничої діяльності ВУАН: з 1923 р. – 117 друк. арк., 1924 р. – 36 назв., 1926 р. – 72 назви, 600 друк. арк. (419 – коштом ВУАН, 180 – коштом авторів та різних видавництв), 1927 р. – 93 назви, 1013 друк. арк. Зріс обсяг обмінного фонду: у 1924 р. – 10 тис. пр., у 1928р. – 68 тис.


Таким чином, осередком розвитку української науки та видавничої справи на початку ХХ ст. стала Академія наук України.

2. Українське законодавство, яке регулює книговидавничу справу


За кількістю книг на душу населення Україна посідає останнє місце в Європі. За останнє десятиріччя ХХ ст. тиражі українських книг зменшилися більше як у 4,5 рази. [Додаток Ж] Рекордними за кількістю випущених у світ книг стали 2002 – 2004 роки. Однак тиражі українських книг неухильно зменшуються. Із загального тиражу в 2003 р. 39 млн. 462, 9 тис примірників понад 23 млн. становлять навчальні видання, методичні та інші посібники, а на масового читача різноманітної літератури залишається 16,5 млн. примірників, що становить 0, 36 книжки на одного жителя України. Отже, українська нація переживає книжковий голод. Україномовна книжка від загального тиражу книг і брошур, випущених в Україні, становить близько 60%, а в бібліотеках україномовні видання становлять менше 40% фондів.


Головними «ворогами» українського видавництва є: книжкова продукція, яка завозиться контрабандним шляхом на Україну, припинення бюджетного фінансування бібліотек. Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які мають нульовий відсоток податку на виготовлення книг, в той час як в Україні податок складає 20 %. Це вже питання державної безпеки України. Хто ж стоїть на її сторожі?


Законодавчі аспекти видавничої діяльності визначає Конституція України. В статті 10 зумовлено перевагу державної української мови як обов’язкового засобу спілкування на всій території України. Стаття 34 гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Таким чином, кожен громадянин може займатись видавничою діяльністю у рамках закону. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової, технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав. Важливим стало прийняття у 1997 році «Закону України про видавничу справу», який передбачає організацію та здійснення видавничої справи, міжнародне співробітництво між видавництвами, а також обумовлює права та обов’язки суб’єктів видавничого процесу. [Додаток В]


Але Україна в очах європейської спільноти залишається державою, в якій влада формально опікується книгою, освітою, культурою. Це змусило Президента України видати Указ від 15.12.2006 р. № 1088 «Про проведення в Україні у 2007 році Року української книги».


Президентський Указ видавнича спільнота ще на початку року сприйняла скоріше як подив, аніж тріумф. Аж надто багато в Указі пунктів, які сформульовані надто загально: «прискорення розроблення державної програми популяризації читання», «вивчення проблем», «розширення міжнародного співробітництва» [Додаток Г]. Потрібно зважати на довгостроковість всіх запланованих акцій (2007 – 2015 рр. - видання багатотомої «Української національної енциклопедії»). Поява цього Указу свідчить про значну роль української видавничої справи у житті держави.


Ефективну роботу відповідно до Указу Президента провела телерадіокомпанія. Так, наприклад, існує радіопередача «Екслібрис», телепередача «Наша книга», які стали передумовою розв’язання чи початком вирішення багатьох видавничих проблем. Однак немає достойної реклами літературних та книговидавничих акцій на українському телебаченні. Це стосується, наприклад, церемонії вручення Шевченківських премій.


У відповідь на Указ Президента Кабінет Міністрів 16 травня 2007 року уклав «План заходів щодо створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження». Велика роль у популяризації української книги сьогодні покладається на бібліотеки, яких налічується в державі близько 17 тис. Українська асоціація бібліотекарів ухвалила «Пропозиції з підготовки та проведення в Україні Року української книги».


Таким чином, для розвитку української видавничої справи влада уклала немало законів, практичність та універсальність яких може обговорювати лише фахівець – юрист. А ми спостерігаємо формальність цих указів, які виконуються на стільки, на скільки виконуються і всі інші закони в нашій Україні.


3. Сучасна книговидавнича діяльність в контексті розвитку української літератури


3.1. Книга – предмет видавничої діяльності


Осягнути всю повноту видавничої діяльності неможливо без з’ясування визначення сутності, форм, функцій та інших особливостей книги як основного предмета видавничої діяльності. У найдавнішій українській пам’ятці «Остромирове Євангеліє» слово «книга» вживається в значенні письмо, буква. Існують припущення, що в слов’янскі мови це слово могло прийти через тюркські від китайського ку ен – сувій паперу, шовку. Від 1964 року згідно з рекомендаціями ЮНЕСКО у світі існує визначення, що книга – це друкована неперіодична публікація, яка містить більше 48 сторінок, не враховуючи обкладинки і призначена для читацької аудиторії. Відповідно друкований текст до 4 сторінок називається листівкою, від 5 до 48 – брошурою. В Державному стандарті України книга – це видання у вигляді блока скріплених у кінці аркушів друкованого матеріалу будь – якого формату в обкладинці чи оправі обсягом понад 48 сторінок. Як культурна цінність книга – це носій зафіксованої людиною писемної чи графічної інформації, це своєрідний світ знань, поглядів, образів її творців.


Таким чином, важливо розуміти подвійну природу книги – як носія зафіксованої інформації і як викінченого матеріального предмета зі своєю формою та конструкцією. В нашій науковій роботі акцентуємо увагу на внутрішній змістовій сутності книги, оскільки саме ця сторона книги визначає належність певної книги національній літературі, в нашому випадку – українській.


За тривалий і складний період еволюції рукописної і друкарської справи практично не змінилася сутність процесу творення друкованого продукту. Серцевину його складають взаємно обумовлені дії, пов’язані з написанням, структурним, логічним, смисловим, фактологічним, мовним удосконаленням, відповідним художнім оформленням, друкуванням та донесенням його до споживача. Це все аспекти редакторських, художньо – оформлюючих, виробничо – поліграфічних, економічних та маркетингових функцій.


Видавництво книги передбачає налагоджену систему збуту книжкової продукції, яка повинна дійти до читача найкоротшими шляхами. Складовими мережі продажу друкованих видань є: відділи маркетингу видавництв; книжкові магазини різних форм власності; книготорговельні фірми; дрібнооптові гуртові книготорговельні підприємства; лотки й кіоски з продажу друкованої продукції; Інтернет – магазини; книжкові базари; книжкові ярмарки; книжкові клуби; прямий продаж без посередників; фізичні особи – книгоноші; книжкові відділи в непрофільних торговельних підприємствах; відділи «Книга – поштою».


Зважаючи на вкрай несприятливе законодавче поле, що склалося в Україні для видавничо – поліграфічної галузі, слід продумати шляхи зниження собівартості видання. Структура витрат на виготовлення друкованої продукції умовно передбачає:


1. Гонорари ( авторові, художникові, перекладачеві).


Недоцільно в наш час економити на гонорарі для автора. Однак можна зробити дешевшим художнє оформлення, зокрема не використовувати ілюстровані форзаци.


2. Загальновидавничі витрати (заробітна плата працівників, оренда приміщення, техніка та матеріали, бюджетні відрахування, відрядження, технічні засоби та телефонія, поштові витрати, транспорт, комунальні послуги).


Як засвідчує практика, доречно знижувати собівартість книги шляхом економії на преміях, відрядженнях, транспортних послугах. Загалом, якщо обсяг книги дорівнює 20 обліково-видавничим аркушам, то сума загальновидавничих витрат складатиме 16 – 30 тисяч гривень. Чим менше видавництво, тим ці витрати є меншими.


3. Редакційні витрати на дополіграфічний процес, який закінчується виведенням оригіналу – макета на плівки. Від цього процесу залежить якість майбутнього видання загалом.


4. Поліграфічні витрати передбачають вартість поліграфічних послуг та вартість паперу або інших матеріалів.


На поліграфічному рівні провідні видавництва самостійно оснащують свої підприємства новою технікою, що дає їм змогу зекономити 20 – 30 відсотків собівартості видання. Крім того можна зекономити на якості паперу, що недопустимо для навчальної літератури. Оправа замінюється на обкладинку, можна відмовитися від суперобкладинки. Урізуючи, таким чином, статті витрат, видавець, одначе, повинен пам’ятати, що все це неминуче призведе до спрощення зовнішнього вигляду і внутрішньої конструкції видання, а отже – погіршить конкурентноздатність книги на ринку.


5. Маркетингові витрати – це витрати на рекламну продукцію.


З метою гарантії розпродажу книжкової продукції видавництво не може економити на маркетингових та рекламних акціях. Більше того, на сьогодні українська книга потребує посиленої популяризації.


Доля розпродажу та популярності книги великою мірою залежить від якісної та професійної реклами. Це може бути висвітлення видання у фахових часописах (наприклад, «Книжковий клуб – плюс», «Книжковий огляд», «Книжник – ревю»). Новим способом популяризації стали фільми, вистави, мюзикли. Так, наприклад, було створено кліп «Дика енергія. Лана». У книжкових магазинах пропонуються буклети чи листівки [Додаток Е] для ознайомлення з книгою. Досить розумно складені каталоги ТМ «Книжковий клуб». [Додаток Є] Книжкову продукцію, запропоновану для купівлі, можна класифікувати так: світові бестселери, детективи, фантастика, книги господарського характеру, книги на теми здоров’я та медицини. Лише декілька - з української сучасної літератури - Любко Дереш «Трохи пітьми», «На краю світу». З одного боку, такі рекламні листівки відображають стан читацьких інтересів суспільства, а з іншого – формують ці читацькі інтереси.


Іноді перевидання книги не потребує реклами. Усім відомий «Карлсон» чи «Вінні Пух». Тому видавці таких книг акцентують увагу на візуальному оформленні, яскравих картинках, різнокольорових палітурках. Такий спосіб популяризації української книги обрало видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке успішно видало українською мовою «Гаррі Поттера», а в 2007 році - книгу В. Рутківського «Джури козака Швайки». Перекладачі – дотепники, майстри – художники створюють для українських дітей видавничі шедеври. А ілюстрації до книг стають переможцями виставок. Це яскравий приклад популяризації україномовної дитячої книги не лише в Україні, але й за кордоном.


Складний, тривалий у часі й замкнений в одне ціле редакційно -видавничий процес передбачає участь поліграфіста. Надійним і перевіреним місцем пошуку професійних поліграфічних компаній є книговидавничі та поліграфічні виставки – ярмарки: «Поліграфія», Форум видавців у Львові Різдвяний книжковий ярмарок, що відбувся 18 грудня в Києві в Українському домі, щорічний Київський міжнародний книжковий ярмарок «Медвін: Книжковий світ». Існують довідники «Поліграфія України», «Інтернет – довідник поліграфічних сайтів», які ознайомлюють видавця з поліграфічними підприємствами України.


В цьому аспекті видавцеві слід пам’ятати, що рівень виконання його замовлення залежить не лише від загального рівня новизни обладнання, наявності поліграфічних матеріалів, а й від загального рівня структури виробництва на даному підприємстві, професійності і відповідальності його працівників. Складаючи кошторис майбутнього видання, видавець повинен ретельно розглянути кожну статтю витрат з метою їх економії.


Отже, дуалістична природа книги зумовлює її високу матеріальну та духовну цінність. Відповідно українське національне книговидавництво стимулює розвиток різних галузей вітчизняної науки та культури.


3.2. Сучасні українські видавництва


Видавництво – це створене у відповідній організаційно – правовій формі підприємство, головним змістом діяльності якого є підготовка, випуск і реалізація різних видів друкованих, електронних та комбінованих видань. У світовій практиці існують різні типи сучасних видавництв та їх систем.


За формою власності: державне, комунальне, приватне, колективне.


За формою об’єднання майна засновників: АТ (акціонерне товариство), ТОВ (товариство з обмеженою відповідальністю), ТДВ (товариство з додатковою відповідальністю).


За способом формування статутного фонду: унітарні, корпоративні видавництва. За економічною природою господарювання: комерційні, некомерційні. За обсягом випущеної продукції: великі, середні, малі.


За тематичним репертуаром видань: вузькоспеціалізовані, специфічної тематики, універсальні. За читацьким колом: для дітей, школярів «Веселка», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», для молоді – всім відоме в радянські часи видавництво «Молодь». За знаковим принципом творення видання: текстові, електронні, картографічні та мистецькі видання. За структурною підпорядкованістю: самостійні видавництва, філії, представництва. Усього в Україні внесено до єдиної бази даних більше 1200 видавництв різної форми власності та декілька десятків – державної форми власності. З усієї кількості видавничою справою займаються близько 1000 суб’єків видавничої діяльності, інші - виготовленням, розповсюдженням видавничої продукції. Засновниками видавництв виступають фірми, асоціації, агентства, акціонерні товариства, приватні підприємства, громадські, релігійні організації. Однак переважна більшість видавництв - малопродуктивні, а деякі за останній рік не надрукували жодної книжки. Збільшується кількість видавництв, які спільно співпрацюють з російськими колегами, видаючи україномовні якісні книги (наприклад видавництво «Махаон - Україна» - 80% україномовної літератури, 20% - російськомовної на українському ринку). Проблемою залишається географічний аспект поширення книговидавничої діяльності в Україні. Зокрема серед регіонів, де на сьогодні створено найбільше суб’єктів видавничої діяльності, - Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Львівська області. Лідирує у цьому списку місто Київ. Із найцікавіших видавництв районних центрів – видавничо-поліграфічна фірма «Абетка» з Кам’янця – Подільського, «Відродження» (Дрогобич), «Українське народознавство» (Опішне). Українські видавництва, які не втрачають популярності за останні 10 років: «Кальварія», «Основи» Соломії Павличко, «Фоліо», «Махаон – Україна». В рейтингу видавництв Інтернет – сайту «Книжка року» з 2001 до 2006 року в 10 –ку найкращих видавництв входять «Наукова думка», «Просвіта», «Києво-Могилянська академія», «Критика», «Дух і Літера», «Факт». В 90-х роках провідну українознавчу роль відігравали видавництва «Смолоскип» та «Либідь». Саме вини започаткували тенденцію видання творів, заборонених протягом ХХ ст., а також виданих у свій час за кордоном. Сьогодні «Смолоскип» видає дебютні книжки наймолодших авторів та створює всі умови для популяризації цих книг в Україні та за кордоном. Одним з потужних видавництв в Україні є «Фоліо». За період з січня по липень 2007 року у цьому видавництві було надруковано: українською мовою — 72 видання загальним накладом 266550 примірників. Російською мовою — 105 видань, накладом в 494050 примірників. Видавництвоє одним з найбільших українських «ненавчальних» видавництв. Головною спеціалізацією «Фоліо» є художня література. Видавництво «Кальварія» приємно відрізняється на видавничому ринку тим, що принципово видає книги тільки українскою мовою. Середній річний наклад: 120-130 тис. Це книги української художньої літератури. Саме «Кальварія» успішно представляє українську книгу на виставках у Москві, а також у Польщі, Франції, Німеччині, Канаді, Австралії, США. Серед головних завдань «Кальварії»: 


- розвиток ринку україномовної книжки і українських мас-медіа,
- підтримка видання книжок і журналів,
- розробка і реалізація комплексних програм в сфері культури і мистецтва,
- реалізація просвітницьких програм в сфері інтелектуальної власності і проведення антипіратських кампаній у видавничій сфері,
- промоція і підтримка легальної діяльності в сфері інтелектуальної власності в Україні,
- промоція творів українських авторів в Україні та за кордоном,
- промоція кращих взірців світової науки, літератури та мистецтва в Україні,
- розвиток української перекладацької школи.

Тому «Кальварія» у видавничих колах вважаєтьсяя найбільш «просунутим» видавництвом. Уже понад 10 років видавництво "Навчальна книга – Богдан" працює над забезпеченням потреб національної школи і вузу у навчальній літературі, створюючи нові оригінальні підручники, словники, методичні посібники, довідники та енциклопедичні видання, що відповідають сучасним світовим та державним стандартам. Крім того, видавництво друкує дитячу та художню літературу, перекладені твори відомих світових письменників.Видавництво займається також книготорговельною діяльністю, співпрацює з більшістю видавництв України, зарубіжними видавництвами, має налагоджену власну мережу збуту, мережу магазинів "Дім книги". 
Видавництво багато зробило у царині випуску найнеобхіднішої для української освіти, літератури. Таким чином, розмаїтість видавництв, які сьогодні активно працюють на книжковому ринку, створює позитивні умови для друку україномовних творів та розвитку української літератури сучасності.


3.3. Види літератури та типологія українських видань

В умовах відсутності стабільної розмаїтості читацьких смаків і суперечності книжкового ринку тематику видань можна умовно накреслити так: сексуально-еротична література, історична література, твори класиків детективного жанру, романи жахів, література легкого жанру, кримінально-бандитська тематика сучасності, видання творів, за якими демонстрували поточні телевізійні «мильні» серіали (Наприклад книга Ю. Рогози «День народження Буржуя» у свій час склала 70 тис. примірників); ділова література ринкової тематики, література з вивчення іноземних мов, комп’ютерні видання, словникові, довідникові видання, видання краєзнавчо – видавничого характеру. В цьому переліку першість мають видання, адресовані учням шкіл та студентам. За цільовим призначенням розрізняємо масове, науково - популярне,наукове видання. Кожне наступне видання випущеного раніше твору або збірки творів, незалежно від часу, місця і видавця першого видання та змін у його змісті, структурі чи оформленні називається перевиданням. Залежно від привнесених до кожного наступного видання змін і доповнень розрізняють такі види перевидань: стереотипне, факсимільне, виправлене, доповнене, перероблене.

За складом тексту видання художньої літератури можна поділити на:


· моно - видання( в основі – окремий твір конкретного автора)

· збірники (альманахи, антології)

· літературно - художні журнали

· вибрані твори (в одному чи двох томах)

· зібрання творів (у багатьох томах)

В контексті розвитку сучасної української літератури наголошуємо на значній ролі видання антологій. Основна функція антології - показати все краще, що характеризує, скажімо, красне письменство певного регіону, конкретного історичного періоду, літературного напрямку чи конкретну національну літературу. На межі ХХ – ХХІ ст. укладання антологій стало не лише модно, але необхідно, адже антологія дає можливість опублікувати твори молодих письменників, ознайомити читачів з набутками сучасної української літератури та класики. “Найстрашніша книга, видана за багатовікову історію України” – так характеризує “Антологію українського жаху” упорядник Василь Пахаренко. Тексти антології зловісні та похмурі, у них бродять монстри та ріками ллється кров. Серед авторів цих текстів відомі класики – Григорій Квітка-Основ’яненко, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Олекса Стороженко, Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський... Є серед авторів і сучасні письменники, зокрема Валерій Шевчук, Юрій Винничук, Станіслав Стеценко. 
«Незнайома: Антологія української „жіночої“ прози та есеїстики другої пол. ХХ — поч. ХХІ ст.» В книзі представлені яскраві зразки художньої прози та есеїстики (короткі романи, повісті, новели, оповідання, притчі, есе), у яких тісно переплелися вишукана естетика й філософічність, фантазія, еротика й містика. На 600 сторінках вміщені твори Віри Агєєвої, Емми Андієвської, Софії Андрухович,Тамари Гундорової, Оксани Забужко, Ірени Карпи, Марії Матіос, Катерини Мотрич, Соломії Павличко, Оксани Пахльовської тощо. З драматургією сучасної української літератури можна ознайомитись у декількох антологіях: «У чеканні театру. Антологія молодої драматургії», «Наша драма. Збірник п'єс», «У пошуку театру. Антологія молодої драматургії», «Страйк ілюзій. Антологія сучасної української драматургії» Серед творів, вміщених в антологіях, добрими візитними картками сучасної драматургії є: «Дивна і повчальна історія...» Олени Клименко, «Чарований Запорожець» Богдана Жолдака, «Повернення у нікуди» і «Так не буде» Лесі Демської, «На виступцях» Катерини Демчук, «Свічення» Валерія Шевчука, «Душа моя...» Ярослава Верещака. Велика заслуга у виданні антологій належить театрознавцеві Надії Мірошниченко. Антологія поетичної творчості «Дивовид» продовжує традицію поетичних антологій 90 –х років. Поети, які потрапили до антології, є гордістю української сучасної поезії: Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Юрій Буряк, Микола Воробйов, Василь Герасим юк, Павло Гірник, Василь Голобородько, Олександр Ірванець, Анатолій Кичинський, Віктор Кордун, Олег Лишега, Іван Малкович, Тарас Мельничук, Петро Мідянка, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Ігор Римарук, Тарас Федюк, Володимир Цибулько, Григорій Чубай. Закономірною стала поява в 2007 році антології поетів «двотисячників» «Дві тонни». Наявність таких антологій свідчить про те, що українську поезію 2000-х в можна вписувати в історію світової літератури. Хоча антологія не дає можливості повністю розкрити талант окремого письменника, але спостерігаємо, що деякі автори, твори яких були надруковані в антологіях 90-х рр., сьогодні вже є популярними і відомими.


4. Книговидавнича діяльність в Україні(Закон)


Стаття 1. Визначення термінів і понять


У цьому Законі наведені нижче терміни і поняття відповідно до
державних стандартів вживаються у такому значенні:


книжкове видання - видання, особливістю матеріальної
структури якого є скріплення аркушів у корінці з обкладинкою чи
оправою. Книжкове видання може бути текстовим, образотворчим,
нотним, картографічним;


книжкова продукція - сукупність книжкових видань, випущених
видавцем (видавцями) або призначених до випуску.


Інші поняття і терміни вживаються в цьому Законі у значеннях,
визначених законодавством України.


Стаття 2. Книговидавнича справа


Книговидавнича справа як складова частина видавничої справи -
сфера суспільних відносин, що поєднує в собі організаційно-творчу
та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних осіб,
які займаються створенням, виготовленням і розповсюдженням
книжкової продукції.


Складовими частинами книговидавничої справи є видавнича
діяльність, виготовлення та розповсюдження видавничої продукції,
визначені Законом України "Про видавничу справу" в
частині, що стосується книжкових видань.


Стаття 3. Мета державної підтримки книговидавничої справи


Метою державної підтримки книговидавничої справи в Україні є:


визнання духовної функції книги в суспільстві;


задоволення духовних, освітніх і культурних потреб
Українського народу за допомогою книг;


забезпечення державних інтересів щодо захисту національного
інформаційного простору;


сприяння збільшенню випуску книжкової продукції в Україні,
зниженню її собівартості та підвищенню конкурентоспроможності як
на вітчизняному книжковому ринку, так і за межами України;


оновлення і переоснащення видавничо-поліграфічної бази
суб'єктів видавничої справи та створення сприятливих умов їх
розвитку.


Стаття 4. Сфера дії Закону


Дія цього Закону поширюється на суб'єктів видавничої справи,
які провадять свою діяльність відповідно до Закону України "Про
видавничу справу"


Стаття 5. Державна політика у книговидавничій справі


Державна політика у книговидавничій справі ґрунтується на
визнанні духовної, науково-освітньої і культурно-творчої функції
книги в суспільстві та на принципах дотримання свободи у
книговидавничій справі, протидії її монополізації, зміцнення
матеріально-технічних, організаційних, правових і наукових засад
книговидавничої справи, гарантії соціального і правового захисту
її працівників.


Державна політика у книговидавничій справі спрямовується на
підтримку розвитку національного книговидання, задоволення
духовних, освітніх і культурних потреб Українського народу за
допомогою книг.


Державна політика у книговидавничій справі відповідно до
поставленої мети здійснюється шляхом податкового, митного,
валютного та інших видів регулювання, а також шляхом державного
замовлення на видання книжкової продукції.


Державна закупівля послуг з випуску (підготовки до видання,
виготовлення та розповсюдження) книжкової продукції здійснюється
відповідно до законів України "Про здійснення державних
закупівель" , "Про авторське право і суміжні права" , інших законів України з урахуванням особливостей,
визначених цим Законом. При проведенні процедур закупівлі послуг з
випуску (підготовки до видання, виготовлення та розповсюдження)
книжкової продукції учасник процедур закупівлі самостійно визначає
постачальників необхідних для випуску (підготовки до видання,
виготовлення та розповсюдження) матеріалів, але замовником
встановлюється вимога щодо обов'язкового використання учасником
процедур закупівлі друкарського паперу та палітурного картону
вітчизняного виробництва. Надання переваг учаснику процедур
закупівлі залежно від форми власності забороняється.

{ Статтю 5 доповнено частиною четвертою згідно із Законом
N 1300-IV від 20.11.2003; із змінами, внесеними згідно
із Законом N 2289-VI від 01.06.2010 }


Стаття 6. Законодавство у сфері книговидавничої справи


Відносини у сфері книговидавничої справи регулюються
Конституцією України , Господарським кодексом
України , законами України "Про видавничу справу" , "Про інформацію" , "Про авторське право
і суміжні права", "Про державну таємницю" , цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

{ Стаття 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 521-VI
від 18.09.2008 }


5. Вплив та розвиток юридичної науки України


Юридична наука — це система знань про об'єктивні власти­вості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності


На сучасному етапі одним із визначальних напрямів розвитку юридичної науки в Україні є суттєве переосмислення та вдосконалення теорії юридичних актів. У юридичній літературі нерідко приділяється увага з’ясуванню юридичної природи окремих видів актів, але комплексні дослідження системи юридичних актів майже відсутні, що ускладнює практику їх застосування, визначення їх співвідношення та взаємодії.

У першу чергу необхідно визначитися щодо розуміння самого поняття “юридичний акт” та його співвідношення з поняттям “правовий акт”. Загалом під юридичним актом розуміють офіційний письмовий документ, що породжує певні правові наслідки та спрямований на регулювання суспільних відносин. Однак нерідко правові та юридичні акти ототожнюються, наслідком чого є відсутність у вітчизняній літературі загального наукового поняття юридичного акта та розчинення правових актів у системі всіх юридичних актів. З такого підходу логічно випливає визнання правовими множини актів, які не володіють ознаками права, що унеможливлює дослідження характерних властивостей правових актів та визначення їх місця серед інших юридичних актів.

Певні розбіжності викликає і визначення кола суб’єктів прийняття юридичних актів. Ряд дослідників виходять з того, що юридичні акти приймаються всіма суб’єктами права. Інші автори вважають суб’єктами прийняття юридичних актів лише органи державної влади, місцевого самоврядування та інститути прямої демократії, залишаючи акти автономного регулювання поза увагою. Треба визнати, що акти автономного регулювання (різного роду договори, інші акти-документи, які виражають автономні рішення окремих осіб) містять ознаки юридичних актів, але юридичні акти державних органів суттєво відрізняються від усіх інших актів у правовій системі, отже, мають досліджуватися окремо.

Одну з найбільш вагомих прогалин теорії юридичних актів становить очевидна недостатність розробки проблеми класифікації юридичних актів органів державної влади. Часткові класифікації не охоплюють усю багатоманітність юридичних актів та не відтворюють співвідношення одиничного, особливого та загального, яке має бути покладено в основу будь-якої класифікації. Лише системний підхід до класифікації юридичних актів дозволяє достатньо повно дослідити та охарактеризувати всі ознаки юридичних актів, зв’язки, що існують між ними, та з допомогою відповідних критеріїв віднайти основи об’єднання однорідних юридичних актів у певні групи, які, у свою чергу, об’єднуються у великі блоки всієї системи юридичних актів певної держави.

Класифікація (від лат. clasis – розряд і facere – робити) полягає у розподіленні об’єктів, явищ та понять по класах, відділах, розрядах залежно від їх спільних ознак. Отже, класифікація є окремим випадком застосування логічної операції поділу обсягу понять, але її метою є не сам поділ як такий, а розкриття внутрішньо необхідних зв’язків між групами (класами, родами, видами тощо), за якими розподілені явища або предмети, що класифікуються. При класифікації вирізняють два способи отримання таксономічних одиниць: 1) розподіл обсягу понять на два класи за певною ознакою, яка в одній групі явищ, що охоплюються обсягом та змістом понять, наявна, а в іншій – відсутня (так званий логіко-дихотомічний розподіл); 2) розподілення змісту та обсягу поняття, що класифікуються, на групи відповідно до видозміни будь-якої ознаки, що береться як основа розподілу в кожній групі предметів. У цьому випадку в результаті класифікаційних операцій отримуємо набір класів (розрядів), які відрізняються ступенем інтенсивності розповсюдження в них певної ознаки, що взята за основу розподілу (критерій класифікації). Характерним прикладом першого способу класифікації є поділ усіх юридичних актів на нормативні та індивідуальні, другого – класифікація юридичних актів за їх юридичною силою.

Найбільш загальним та дуже поширеним в юридичній літературі є поділ юридичних актів на дві великі групи – нормативні акти й індивідуальні (ненормативні) акти. До перших належать акти, які містять положення нормативного характеру; до других – акти, що містять індивідуальні приписи, інші разові персоніфіковані веління. В основу класифікації покладена така класифікаційна ознака, як нормативність юридичних актів. До зовнішніх ознак нормативності юридичних актів та їх приписів, які відрізняють їх від індивідуальних, належать: 1) загальний характер (неперсоніфікованість) їх змісту, або, як іноді зазначається в літературі, “неконкретність адресата”; 2) багаторазовість застосування припису до передбачених нормою типових ситуацій; 3) зберігання дії припису незалежно від виконання.

Серед актів нормативного характеру треба розрізняти правові акти та неправові акти. Правові акти – це акти, що містять норми права. Вони надають праву формальної визначеності, є формою права як системи норм і принципів та втілюють усі ознаки права. По суті, правові акти є ідентичними з усталеним поняттям “нормативні правові акти” (“нормативно-правові акти”). Теорія правових (нормативно-правових) актів досить детально розроблена юридичною наукою. Означена їх система та ієрархічна супідрядність. Найбільш загальним є поділ нормативно-правових актів на закони на чолі з Конституцією – Основним законом, що має вищу юридичну силу, та підзаконні нормативно-правові акти.

В Україні мала місце спроба врегулювати на законодавчому рівні процес створення системи внутрішньо узгоджених нормативно-правових актів . У січні 2000 р. Верховна Рада України схвалила Закон України “Про нормативно-правові акти”, який визначав види і юридичну силу нормативно-правових актів; встановлював засади їх підготовки, прийняття та набрання чинності; їх тлумачення, обліку і систематизації; регулював порядок усунення та подолання прогалин і суперечностей. Закон запропонував таке визначення нормативно-правового акта: нормативно-правовий акт – офіційний письмовий документ, прийнятий чи виданий уповноваженим на це суб'єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлення загальнообов'язкових прав і обов'язків для неозначеного кола суб'єктів, та розрахований на тривале багаторазове застосування. Однак на цей Закон Президентом України було накладено вето, отже, питання законодавчого врегулювання системи нормативно-правових актів залишається відкритим.

Неправові акти – це всі інші акти, яким притаманні ознаки нормативності. До останніх, з одного боку, належать акти нормативного характеру, які не містять норм права (наприклад, акти офіційного тлумачення), з іншого – так звані дефектні акти (акти, які суперечать праву, але є чинними з огляду на принцип презумпції вірності (чинності) акта). Наявність дефектних актів є, на жаль, невід’ємною складовою юридичної реальності. Звільнення системи юридичних актів від найбільш суспільно небезпечних дефектних актів – актів, що суперечать Конституції як втіленню верховенства права, – є специфічною функцією органів конституційного контролю.

Щодо ненормативних юридичних актів, то їх природа, за винятком актів застосування та казуального тлумачення права, залишається майже не дослідженою. У той же час існує велика кількість різноманітних за природою і функціональним призначенням видів цих актів. Як зазначає М.В. Цвік, окрім правотлумачних і правозастосовних до відповідного понятійного ряду необхідно віднести також акти правоскасуючі, праводелегуючі, правоініціюючі, правопризупинюючі, правоухвалюючі, акти призначення і звільнення, акти правосуддя, контрольні, наглядові, вето, ратифікації, запити, подання, інформаційні, консультативні тощо. Кожний з цих видів актів потребує окремого дослідження, що сприятиме утвердженню режиму правозаконності.

Загалом, наявність чи відсутність ознак нормативності є дійсно важливою характеристикою юридичного акта, але вся сукупність юридичних актів не може бути обмежена її поділом на нормативні та індивідуальні, оскільки такий поділ є надто загальним та не відображає всі особливості змісту та юридичної природи окремих актів.

Базовим критерієм класифікації юридичних актів виступає також їх юридична сила. У найбільш загальному виді юридичну силу актів можна визначити як властивість, яка виражає співвідношення цього виду актів з іншими видами актів державних органів, його місце в системі юридичних актів. У сучасній юридичній науці та практиці окреслилася тенденція розуміти юридичну силу як властивість виключно нормативно-правових актів. Так, у підручнику з загальної теорії держави та права юридична сила визначається як властивість нормативних актів, яка визначає їх співвідношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції правотворчого органу та його місця в механізмі держави. В Юридичній Енциклопедії за редакцією М.Ю. Тихомирова також зазначається, що в теорії держави та права під юридичною силою розуміють як обов’язковість нормативного правового акта загалом, так і його пріоритет перед іншими актами або підпорядкованість їм.

Є підстави вважати, що такий підхід успадкований юридичною наукою України від радянських часів, за яких система органів державної влади базувалась на принципі демократичного централізму. Відповідно до цього принципу всі органи державного управління, суду та прокуратури були підпорядковані відповідним Радам депутатів трудящих або безпосередньо населенню; нижчі ланки органів цієї системи підпорядковані вищим тощо. Система органів радянської держави очолювалась Верховною Радою СРСР, яка володіла всією повнотою союзної державної влади та виражала суверенітет народу. Відповідно, як зазначалося у літературі радянських часів, одним з істотних проявів принципу демократичного централізму виступала жорстка ієрархія юридичних актів державних органів. Юридична сила акта визначалася місцем, яке займав нормотворчий орган, що його видав, у системі органів держави, та вважалася властивістю саме нормативно-правових актів, оскільки ненормативні акти ні за яких умов не могли суперечити нормативним.

Визнання принципу поділу влад як основи організації та здійснення державної влади в Україні означало відмову від принципу демократичного централізму. Заснування нових за функціональним призначенням державних органів та зміни у компетенції існуючих органів привели до появи в системі юридичних актів України принципово нових за змістом юридичних актів – рішень Конституційного Суду, вето Президента, рішень судів загальної юрисдикції щодо законностi актiв органiв державної влади, органiв влади Автономної Республiки Крим та органiв мiсцевого самоврядування тощо. Це вимагає принципового переосмислення поняття юридичної сили та визнання її за всіма видами юридичних актів. Такий підхід дає можливість побудувати ієрархію юридичних актів залежно від місця суб’єкту їх прийняття в механізмі сучасної держави, враховуючи особливості статусу відповідних державних органів (зокрема, визнати вищу юридичну силу ненормативного акта – висновку Конституційного Суду про неконституційність закону – щодо нормативного акта – закону, який визнано неконституційним).

Окрім класифікації за ознаками нормативності та юридичної сили, юридичні акти треба поділяти залежно від правових форм діяльності державних органів на акти нормотворчості, акти правозастосування, акти правосуддя, акти офіційного тлумачення, акти контролю та нагляду, установчі акти тощо. При цьому кожний із цих видів юридичних актів має свою внутрішню класифікацію.

Важливе значення має класифікація юридичних актів за сферою дії (за дією юридичного акта у просторі, у часі, за колом осіб), за процедурою прийняття, за суб’єктом прийняття, нарешті, за його властивостями як офіційного письмового документа, тобто за найменуванням, реквізитами, структурою. Останні ознаки умовно можна визначити як формальні індикатори юридичного акта, оскільки саме за цими формальними ознаками юридичний акт наочно відрізняється від будь-якого друкованого тексту, який за своїм змістовним навантаженням може навіть з ним збігатися (наприклад, рішення Конституційного Суду, що містить певні правові позиції, та наукова стаття у юридичному виданні).

Всі ці ознаки юридичних актів сумарно визначають їх юридичну природу, тобто інтегральну характеристику цього юридичного явища. При визначенні юридичної природи актів треба враховувати, що кожний окремий класифікаційний ряд не репрезентує усю багатоманітність юридичних актів (зокрема, некоректним є поділ усіх юридичних актів на закони та підзаконні акти). Неприпустимим також є ототожнення певних видів юридичних актів, які базуються на різних підставах класифікації (наприклад, ідентифікація усіх актів, що мають нормативний характер, з нормативно-правовими актами; ототожнення індивідуальних (ненормативних) актів з актами застосування права тощо). Загалом, співвідношення відповідних видів юридичних актів різних класифікаційних рядів, кореляційні зв’язків між ними потребують комплексного дослідження.

Формування цілісної системи юридичних актів із врахуванням усіх властивостей, що становлять їх юридичну природу, уніфікація юридичних актів, визначення їх співвідношення, взаємодії є необхідними передумовами вдосконалення механізму правового регулювання, реалізації принципу верховенства права в Україні.


У складі правознавства історично першими виникли галузеві науки. Теоретико-історичні науки стали результатом вивчення закономірностей правової дійсності, теоретичним узагальнен­ням державно-правових знань, здобутих протягом історії.

У наші дні використовуються результати багатовікових досяг­нень у царині пізнання права, закону, держави. Правознавство перебуває в стані підйому, що пов'язано з об'єктивними умова­ми — переходом до ринкових відносин, суверенізацією Украї­ни, формуванням нового мислення, концептуальною основою якого є права людини.


6. Висновки


Книговидавнича справа в Україні, як одна зі складових культурної політики держави, спрямована на задоволення духовних, культурно-освітніх потреб суспільства. Аналізуючи сучасні тенденції українського видавничого ринку, можна з оптимізмом сказати, що найгірші часи для нього залишилися позаду. Розмаїта за своєю структурою книговидавнича система стає самодостатнім рушієм розвитку культурної, зокрема літературної сфери життя суспільства. Функціональні особливості книжки як одного з найвпливовіших засобів масової комунікації та її соціально-культурні й економічні завдання передбачають дієве державне втручання у книговидавничий процес.


Галузь необхідно розвивати як триєдиний комплекс книговидання, поліграфії і книгорозповсюдження. Для цього потрібна відповідна довгострокова програма стратегії розвитку книговидавничої справи, підвищення економічного рівня розвитку держави. Тому законодавчі акти 2006 – 2007 рр. потрібно і надалі активно впроваджувати в дію. В цьому аспекті важливу роль відіграє діяльність місцевих органів самоврядування.


Завданням видавництв є добір професійних кадрів і цілеспрямоване видання якісної україномовної книги, велику роль у популяризації якої відіграють бібліотеки, навчальні заклади, громадські організації. Стимулює видавничу діяльність проведення традиційних форумів, книжкових ярмарків, інших рекламних акцій. Потрібно до співпраці з українськими митцями слова та книговидавництвами активно залучати телебачення.


В наукові роботі ми намагались відтворити різноманітність та багатство сучасної української літератури, яка представлена іменами, відомими далеко за межами України. Це Ю. Андрухович, М. Матіос, С. Герасим’юк, Л. Базилевський, Ю. Іздрик, Л. Дереш, С. Жадан, Л. Подерев’янський, Ю. Покальчук, І. Роздобудько В. Шевчук, С. Поваляєва та багато інших.


Практичне застосування матеріалу наукової роботи може здійснюватися на рівні підготовки спеціальності «Видавнича справа та редагування», завдяки якій створюються всі умови для формування професійних рис редакторів, коректорів, поліграфістів. Саме завдяки плідній співпраці цих діячів видавничої справи та науковців, письменників можна повернути славу Україні як мудрої книготворчої держави.


7. Список використаних джерел


1. Боровська. Жіноче письмо на порубіжжі віків // Слово і час. – 2004. -№2. - С.32-39

2. Голобородько Я. Ю. Поетична меритократія: Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Тарас Федюк. – Київ: Факт, 2005. – 108 с.

3. Голобородько Я. Ю. Сценічні ігри Леся Подерев’янського // «Українська мова і література». - 2006. - №.-С. 24

4. Забужко Оксана. Сестро. Сестро: Повісті та оповідання. – К.: Факт, 2003. – 240 с.

5. Іменник. Антологія дев’яностих. Упор.: А. Кокотюха, М. Розумний. – К.:Смолоскип,1997. – 264с.6 – (творча асом. «500»).

6. Йовенко С., Майданська С. «Переживання кінця» в сучасній українській жіночі прозі» (на матеріалах творів О. Забужко)// Молода нація. – 1999 (12) – С.309-321

7. Кабалова О. «Сексуальність як вияв самотності в О. Забужко» // Слово і час. – 2003. - №7. - С. 76-84

8. Ляхоцький В.П. «Тільки книжка принесе волю українському народові»: Книга, бібліотека, архів у житті та діяльності Івана Огієнка (митрополита Іларіона). – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2000. – 664с.: іл.

9. Рукописна та книжкова спадщина України. Археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів. Випуск 5. –К.: НАНУ, НБ ім.. Вернадського, Інститут рукопису, 2000. – С. 87 -89.

10. Словник книгознавчих термінів/ В.Я. Буран, В.М. Медведєва, Г.І. Ковальчук, М.І. Сенченко. – К.: ТОВ «Видавництво Аратта», 2003. – 160 ст.

11. Тимошик М. ЇЇ велич – Книга. Історія видавничої справи Київського університету 1834-1999. – Київ.: Науково-видавничий центр «Наша культура і наука», 1999. - 306с.

12. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: Наша культура і наука, 2005. – 560с.

13. Хімчук О. «Забезпечення інформаційних потреб учнів старших класів бібліотеками нового типу ( за матеріалами маркетингового дослідження)»//Бібліотека. Інформація. Суспільство. Збірник наукових праць за матеріалами Всеукраїнської науково-практичної конференції 20-22 жовтня 1998 року. – К.:УБА, Національна парламентська бібліотека України, 1998. – С. 267.


Електронні посилання

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта

ссылка скрыта