Білорусії Казимір Фаріно повідомив пресі, що перший урок
| Вид материала | Урок |
- Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.04kb.
- Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.76kb.
- Ольга Володимирівна Дудар, викладач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти, 215.07kb.
- Інформаційне повідомлення про позачерговий 43 з’їзд Комуністичної партії України, 2969.32kb.
- Художня культура Київської Русі, 50.69kb.
- Перший раз у перший клас!, 61.68kb.
- Вижак Ганна Петрівна І методист відділу освіти Григорчук Ольга Іванівна. Перший тур, 197.61kb.
- На тему: “Я І діти вулиці” План, 81.91kb.
- М. М. Петрущенков член цк, перший секретар Чернігівського міськкому Компартії України, 2574.94kb.
- Програма вступних випробувань з математики для вступу на перший курс на навчання, 85.12kb.
Александра Ґужон,
Бургундський університет, Франція
Наративи пам’яті про партизанів у Другій світовій війні та геноцид у Білорусі
28 серпня 2008 року заступник міністра освіти Білорусії Казимір Фаріно повідомив пресі, що перший урок нового шкільного року в Білорусі буде присвячено 65-й річниці визволення Білорусі від німецько-фашистських загарбників1. Цей урок має підготувати школярів до відзначення Дня незалежності 3 липня 2009 року, який буде пов’язаний із цією подією. Це рішення показує, яку роль грає Друга світова війна в офіційній політиці Білорусі щодо національній пам’яті, історіографії та ідентичності.
Пам’ять про Другу світову війну завжди грала важливу роль у цій країні. Після закінчення війни відзначення перемоги у Великій Вітчизняній війні (ВВВ) мало на меті піднести радянський патріотизм серед людей. Обеліск Перемоги було зведено на площі Перемоги в Мінську в 1954 році й присвячено радянським солдатам і партизанам, які загинули в Другій світовій війні. Конкретну роль Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки (БРСР) під час війни не особливо підкреслювали, аж поки Петро Машеров, радянський партизан, нагороджений зіркою Герою Радянського Союзу, не став першим секретарем Комуністичної партії Білорусії в 1965 році. Після його призначення в Білорусі з’явилися основні меморіальні комплекси, пов’язані з військовими діями партизанів та масовими злочинами нацистів2. Рішення побудувати меморіальний комплекс у Хатині, щоб вшанувати пам’ять сотень білоруських сіл, що їх знищили нацисти, було прийнято в 1966 році. Меморіальний комплекс відкрився в 1969 році і також був присвячений вшануванню пам’яті багатьох людей, які поклали своє життя задля перемоги. У 1969 році меморіальний комплекс «Курган слави» на честь радянських солдат, які воювали в Другій світовій війні, було встановлено на околицях Мінська. У 1974 році за визначний героїзм під час ВВВ Мінську було присвоєно званням Міста-героя (29 років після того, як це звання було присвоєно Ленінграду, Сталінграду, Севастополю й Одесі, і 13 років після Києва). За Брєжнєва представлення воєнного героїзу було етнізовано, й було підкреслювано радянський патріотизм білорусів, що допомогло легітимізувати номенклатуру БРСР як партизанське покоління3.
Партизанська боротьба та нацистська політика геноциду були двома сторонами офіційного радянського історичного наративу про Другу світову війну. За кількома винятками, в радянські часи було дозволено лише опис злочинів та страхіть, що їх чинили нацисти, й наголошувано на героїзмі опору фашистам4. Історична інформація стала критичнішою в кінці 1950-х років і на початку 1960-х. За Брєжнєва «Велика Вітчизняна війна стала священним набором героїчних подвигів, які раз і назавжди довели перевагу комунізму над капіталізмом»5. Нові погляди на воєнні події з’явилися наприкінці 1980-х років і розвинулися в 1990-х роках. Під час перебудови в Білорусі, а також в інших союзних республіках відбулося громадське обговорення радянського режиму та сучасної радянської історії. У центр уваги потрапили сталінські репресії. У 1988 році в Куропатах знайшли місце поховання жертв, і про це стало відомо громадськості. Куропати – це місцевість на околицях Мінська, де в 1937–1941 роках офіцери НКВС знищили кілька тисяч білорусів та цивільних осіб інших національностей. Це місце стало показовим символом злочинів сталінського режиму, а недавно й радянського. Сьогодні більше наголошують на страхіттях радянського режиму, ніж на його славному минулому.
Після того, як Білорусь здобула незалежність, розбудова білоруської нації привела до націоналізації білоруської історії з метою відрізнити її від радянської історіографії та показати її близькість до європейської історії та європейських цінностей6. Цей процес було зупинено, коли після виборів 1994 року до влади прийшов Олександр Лукашенко. Тоді було прийнято й поширено неорадянську версію минулого7. З метою відновлення іміджу радянської історії періоду правління Сталіна було запроваджено нову інтерпретацію масових поховань у Куропатах: страту жертв приписували німецькому Вермахту. Було надруковано нові підручники, які подавали ВВВ як кульмінацію білоруської історії. Цей підхід суперечив панівному націоналістичному дискурсу, який був поширений у раніший період і який, наприклад, прославляв битву під Оршею 1514 року, в якій військо Великого князівства Литовського і королівства Польського перемогли сили Московського князівства8.
Від середини 1990-х років ВВВ стали все більше пропагувати в національній історії та пам’яті Білорусі. Найсимволічнішим прикладом цього процесу стала подія 1996 року, коли День незалежності було пересено з дня проголошення суверенітету 27 липня 1990 року на 3 липня – день визволення Мінська від фашистських окупантів. На початку 2000-х років державна ідеологія, що її започаткував президент і схвалили всі державні установи, підсилила роль ВВВ в політиці та суспільстві шляхом пропагування патріотичного виховання в країні. Із цією метою до університетських програм було введено два нових базових курси: «Основи ідеології Республіки Білорусь» та «Велика Вітчизняна війна радянського народу». Крім того, влада Білорусі використала у 2004 році році 60-ту річницю визволення Білорусі, а в 2005 році 60-ту річницю перемоги у ВВВ для відновлення пам’яті про події війни та партизанську славу9. Було реставровано різні пам’ятники, як-от Хатинь та Курган Слави. У 2005 в Мінську було відкрито пам’ятник під назвою «Білорусь партизанська» – перший подібний пам’ятник, присвячений білоруському партизанському руху.
Від середини 2000-х років офіційний наратив про ВВВ націоналізують. Ця тенденція є частиною більш глобальної націоналізації офіційної білоруської політики ідентичності, яка розкриває націєтворчу стратегію Лукашенка – примирити білоруський суверенітет із радянськими структурами, щоб зміцнити авторитарний режим у країні10. Стосовно Другої світової війни влада намагається пропагувати білоруський вимір воєнного досвіду, як і з точки зору героїзму, так і під кутом жертви. Інтеграція білоруських особливостей у радянську пам’ять про війну допомагає прославити білоруську окремішність. З нагоди 60-ї річниці перемоги у ВВВ на вебсайті білоруського президента було розміщено есей під назвою «День Перемоги в історії білоруського народу» – офіційну версію воєнних подій в Білорусі, в якій було згадано, що «білоруський народ зберіг свою етнічність лише завдяки партизанському руху»11. Таке твердження сприяло укріпленню офіційного білоруського націоналізму, який має на меті прославити білоруську націю шляхом її інтеграції в радянську історіографію та наднаціональну слов’янську спільноту, всередині якої вона має грати найважливішу роль12.
Пам’ять про війну також використовують, щоб легітимізувати Лукашенкову політику щодо опозиції, яку часто змальовують як фашистську чи як п’яту колону, а також його політику щодо деяких західних країн, які, згідно з офіційним поглядом, втручаються в справи країни з метою повалення білоруського уряду13. Опоненти білоруського авторитарного режиму намагаються применшити героїчний воєнний та партизанський дискурс, вказуючи на те, що білоруси – жертви не лише політики нацистів, а й сталінських репресій. За їхніми словами, репресивна політика Лукашенка є продовженням радянської. За лаштунками дискурсів пам’яті можна розрізнити дві конкурентні версії білоруської національної ідентичності. Згідно з офіційною версією білоруська ідентичність спирається на східно-слов’янську ідентичність, яка вбирає в себе радянську історію в її сучасному розвитку. Згідно з точкою зору опозиції, білоруська ідентичність спирається на конкретні культурні характеристики, як-от мову та національну пам’ять, яка відкидає позитивну інтерпретацію радянського минулого14.
Наративи пам’яті про бойові дії білоруських партизан у Другій світовій війні
Офіційний білоруський наратив про бойові дії партизанів стосується здебільшого радянської версії пам’яті про війну. Він навмисне вибірковий, і його основна мета полягає в тому, щоб доказати героїзм радянського і/або слов’янського народу/народів. Цей наратив все більше націоналізували, щоб підкреслити визначальну роль білорусів під час війни. Його не дуже широко заперечує опозиція, але постійно піддають сумніву незгідні науковці та митці.
Офіційний наратив про загальнонаціональний героїзм під час війни
Воєнний героїзм грає роль золотого віку сучасної білоруської історії в офіційній політиці ідентичності. Від 1996 року окрім Дня перемоги, що його святкують 9 транвня, перемога у Другій світовій війні відзначається ще 3 липня. Цей день називають Днем незалежності (а також Днем Республіки), бо в цей день 1944 року Мінськ було звільнено від німецьких окупантів. Формально з 1991 по 1996 рік День незалежності відзначали 27 липня, бо в цей день 1990 року білоруські депутати прийняли Декларацію про суверенітет15. Звільнення Білорусі від нацистських окупантів подають, власне, як історичну дату незалежності країни:
«День визволення від фашистських окупантів, що його ми відзначаємо як основне державне свято, – це День незалежності Республіки Білорусь. Це свято, в якому святі, правдиві й величні поняття Свобода, Перемога й Незалежність зливаються в єдине ціле»16.
Згідно з цим твердженням, незалежність Білорусі пов’язується з перемогою в Другій світовій війні, а не з Декларацією про незалежність, що її прийняв білоруський парламент в серпні 1991 року. В офіційному наративі розвал Радянського Союзу подано як катастрофічну подію, яка призвела до хаосу в Білорусі, хоча опозиція пов’язує цю подію з національним визволенням країни. Реабілітація радянської пам’яті як позитивної в середині 1990-х років привела не до усунення національної історіографії, а до її адаптації. Вибір дня 3 липня важливий в цьому зв’язку через його двозначну природу. Ця дата стосується звільнення Мінська, а не завершення самої війни: вона допомагає націоналізувати пам’ять про війну в Білорусі. Хоча деякі спостерігачі згадують, що ця дата невдала, бо в липні 1944 року частина білоруської території все ще була під нацистською окупацією, 3 липня – це більше білоруське свято, ніж типово радянське. Це вказує на те, що білоруське керівництво прагне наголошувати на конкретній ролі, які зіграли білорусі під час війни, навіть якщо вони посилаються на радянську подію.
В історії ВВВ партизанська боротьба є унікальним аспектом для Білорусі. Навіть під час Другої світової війни Білорусь характеризували як «партизанську республіку» з огляду на велику кількість партизанів на її території. Згідно з офіційним наративом, білоруси організували наймасовіший партизанський рух в Радянському Союзі. Під час відзначення 60-ї річниці Другої світової війни в 2005 році, голова білоруської держави нагадав про це:
«Білорусь [...] взяла найактивнішу участь у відкиненні агресії. Понад 1 млн. білорусів воювало в лавах Радянської Армії. В дуже важких умовах понад 400 тис. білоруських партизан і майже 70 тис. членів підпільних організацій боролися проти нацистської окупації. Понад 500 нашим землякам було присуджено почесне звання Герой Радянського Союзу»17.
Ці статистичні дані повинні продемонструвати масовий характер білоруського партизанського руху і мають також розкрити патріотичність країни в той час. У цьому зв’язку важливі деякі частини згаданого вище есею «День Перемоги в історії білоруського народу»:
«На боротьбу з фашистською агресією піднялися всі: старі й молоді, чоловіки й жінки, люди на всіх рівнях білоруського суспільства. [...] В масовій свідомості людей того часу переважав державний патріотизм, бо переважна більшість населення поділяла систему цінностей радянського суспільства. Звідси й опір ворогу був загальнонародним. Всі прошарки радянського народу сприймали війну проти гітлерівців як війну справедливу, священну, Велику й Вітчизняну, Народну війну»18.
Офіційний наратив пам’яті визнає лише прорадянську версію опору німецьким загарбникам. Він загалом ігнорує діяльність націоналістичних білоруських, українських та польських партизан на окупованій радянській території, а також спротив євреїв.
З огляду на великий розмах білоруський партизанський рух подають як найбільший рух опору у світовій історії: «не було іншого такого масового руху опору, як партизанський рух – підпільний рух, який розгорнувся в Білорусі проти фашистських нападників»19. Згідно з офіційним наративом, білоруський героїзм стосується періоду війни, але й також всієї військової історії. Тому його слід вітати не лише в Радянському Союзі, а й в усьому світі. Білорусів зображують найактивнішими борцями за свободу й незалежність під час війни: «ми встановили свободу й незалежністть не лише в нашій Батьківщині, а й у цілому світі в дуже важких умовах», заявив Лукашенко в 2005 році20.
Офіційні промови пояснювали масову народну мобілізацію під час війни за допомогою різних типів аргументів. Перш за все, мобілізацію продиктував патріотизм, який був особливо поширений в Радянському Союзі й Білорусі, де народ організував особливий опір німецькій армії:
«Особливо на білоруській землі – біля воріт Брестської фортеці, під Мінськом, в небі над Гродним та Радошковичами, на берегах Дніпра й Двіни – ворог вперше відчув на собі, що значить героїзм та самопожертва наших людей. Кожен пліч-о-пліч захищав Вітчизну»21.
Друга причина, яка пояснює масову мобілізацію стосується особливості білоруського народу, про яку згадувано в різних урочистих промовах, як-от у виступі Лукашенка з нагоди Дня незалежності в липні 2005 року: «від початку війни білоруський народ виявив свою незламну волю, хоробрість, моральну міць та впевненість»22. Білоруська влада постійно згадує про ці характеристики, щоб прославити білоруський народ як взірцевий. Це допомагає підкреслити спонтанність мобілізації на спротив, мінімізувати той факт, що багато людей намагалися не ставали на жоден бік, заперечити існування колабораціоністських рухів: «У нашій країні ворогам не вдалося створити ‘п’яту колону’ й розділити країну по багатьох лініях, зокрема національних. Доля зрадника викликала народний гнів і зневагу і, як і належить, справедливу кару»23.
В Білорусі є майже 6 тис. пам’ятників, присвячених Другій світовій війні. Більшість із них присвячено героїзму солдат і партизанів. Влада регулярно використовує вшанування пам’яті воїнів як привід прославити минуле Білорусі та наголосити, що Білорусь все ще чинить спротив різним спробам з боку внутрішніх та зовнішніх політичних сил, які прагнуть дестабілізувати режим Лукашенка. Під час церемонії відкриття пам’ятнику «Білорусь партизанська» в Мінську 2005 року білоруський президент закликав ветеранів не боятися за майбутнє країни:
«Я розумію ветеранів: вони із занепокоєнням дивляться на різні кольори – там помаранчевий, голубий тощо... Я прошу вас повірити, що вам не треба переживати за Білорусь. Так, як це було тоді, коли ми завдали смертельного удару фашизму на останньому кордоні нашої Вітчизни, так буде й тепер. Якщо хтось спробує зайти на нашу славну землю й викупати людей в крові, він зустріне гідний спротив»24.
Це твердження стосується кольорових революцій, які сталися в різних пост-комуністичних країнах в 2000-х роках і передали владу політичним силам, які боролися проти автократичних режимів у своїх країнах25. Ця заява спирається на опір, що його чинив білоруський народ під час війни, з метою ствердити, що білоруський режим користується широкою популярністю і, в цьому констексті, буде чинити опір будь-якому тиски ззовні і зсередини.
«Так звана «опозиція» намагається нав’язати білоруському народу таку саму політику «європеїзації» та «цивілізації», яку свого часу хотіли здійснити німецькі окупанти за допомогою своїх прислужників в 1941–1944 роках. Тим самим теперішній «опозиційний» рух в Білорусі розкриває своє істинне лице – лице антидемократичне й антибілоруське»26.
Білоруський авторитарний режим прагне дискредитувати опозицію, звинувачуючи її в діях, які суперечать білоруським національним інтересам. Від середини 1990-х років Лукашенко вдосконалював свою політику випереджувального удару проти опозиції задля усунення політичних загроз своєму режиму27. Під час передвиборної парламентської кампанії 1995 року державна пропаганда вже змалювала опозицію як нащадків нацистських колабораціоністів часів Другої світової війни. Від приблизно 1997 року й по сьогодні опозиція не має жодного представника в офіційній політичній установі і стала чимось на кшталт руху опору, що його постійно придушує влада. Власне, Лукашенко хоче доказати, що він є основним охоронцем країни як політичної, соціальної та економічної одиниці.
Крім того, паралель між європеїзацією та німецькою воєнною політикою розкриває, наскільки далеко може заходити влада, щоб легітимізувати свою внутрішню й зовнішню політику. Від часу приходу до влади Лукашенко відвернув Білорусь від прозахідної зовнішньої політики. Внаслідок впровадження авторитарного стилю керівництва стосунки з європейськими організаціями гіршали від 1995 року і зрештою призвели до півізоляції Білорусі в Європі: Білорусь – це єдина європейська країна, яка не є членом Ради Європи. У період від 2001 по 2008 рік Європейський Союз накладав різні типи санкцій на цю країну. Стосунки зі Сполученими Штатами також дуже напружені. Але після енергетичного конфлікту з Росією в кінці 2006-го на початку 2007-го років Лукашенко прийняв збалансованіший й прагматичніший курс зовнішньої політики, яка, проте, не заважає йому вживати антиєвропейську риторику, коли він хоче підкреслити унікальність білоруського народу чи забезпечити пільги з боку Росії28.
Дисидентський наратив про спірний воєнний героїзм
Політичні опоненти Лукашенкового режиму не намагаються конкуруватти з урядом щодо пам’яті про війну, бо це делікатне питання в Білорусі, а опозиція не має достатнього доступу до ЗМІ, щоб розвинути свої аргументи29. Та все ж з’явилася певна критика офіційного наративу про війну. Більшість із цих критичних зауваг висловлюють незгідні науковці та митці. Однак ця криттика насправді не відома публіці, бо з’являється переважно на неофіційних вебсайтах та в зле поширюваних незалежних газетах.
У деяких історичних дослідженнях є спроби кваліфікувати погляди на масову й спонтанну природу партизанського опору30. Автори зазначають, що коли нацистська армія атакувала радянську Білорусь 22 червня 1941 року, відповідь місцевого населення була більш ніж неоднозначною. Згідно з цими дослідженнями, антинацистські настрої на окупованій білоруській території зросли весною 1942 року. До цього моменту частина білоруського населення вітала німців, сподіваючись на визволення від сталінських репресій. Навіть після 1942 року картина ставлення білоруського народу до німецьких солдат, колабораціоністів та радянських партизан все ще була складною. Виник широкий колабораціоністський рух, який включав такі організації, як Білоруська народна самодопомога та Білоруська крайова оборона31. Але колабораціонізм не згадується в офіційній версії, бо, з одного боку, він показує, що рух спротиву не був таким масовим, яким його хочуть подати, а з другого боку, він засвідчує, що так звана слов’янська дружба чи радянський патріотизм були не такі поширені серед населення. Колабораціонізм офіційно вважають дрібною проблемою: остаточна перемога союзних військ ілюструє незначний статус активного колабораціонізму.
Картину, яка відрізняється від класичної чорно-білої інтерпретації партизанської війни в Білорусі, ввели в білоруську літературу після Другої світової війни такі білоруські письменники, як Василь Биков та Олесь Адамович32. Після 1991 року деякі білоруські історики схилялися до захисту білоруського колабораціонізму з німецькою окупаційною владою й або виправдовували, або пояснювали його, хоча закордонні історики критично ставилися до колабораціоністів33. Однак складніша картина стосовно білорусів під час Другої світової війни, яких представляють не тільки жертвами, а й знаряддями нацистів і катами, регулярно з’являється в деяких білоруських публікаціях на історичну тематику і в таких незалежних журналах, як «Білоруський історичний огляд» чи «Архе»34. Такий тип наративу було показано у фільмі під назвою «Окупація. Загадки» (режисер Андрій Кудієнко, 2003). У фільмі розказано історії різних білорусів – тих, хто були в партизанських бригадах, тих, хто намагався далі жити в воєнних умовах, і тих, хто служив німцям і був у поліції35. Спочатку фільму Кудієнка дали офіційне добро на поширення в Білорусі. Але влада змінила своє рішення після того, як фільм обрали для показу на міжнародному кінофестивалі в Москві. Влада занепокоїлася, що фільм підірве офіційний білоруський наратив про радянських партизанів: «фільм не відповідає істині, може вразити почуття ветеранів війни й справити поганий вплив на виховання молодого покоління» сказано в офіційному пояснення щодо заборони фільму36.
Деякі наукові роботи, написані в і поза межами Білорусі, також використовують, щоби зменшити героїзм партизанської боротьби. Деякі історики нагадують, що до весни 1942 року партизани були в безнадійній ситуації37. Вони були членами малих, нескоординованих загонів, які ще не мали підтримки населення; їм бракувало необхідної сили, засобів зв’язку та вогневої міці. Щобільше, в деяких історичних документах подано докази того, що серед цілей радянських партизанів були не лише німецькі солдати та їхні добровільні загони колабораціоністів, а й цивільні громадяни, що їх звинувачували в колабораціонізмі, а інколи навіть ті, від кого, як вважали партизани, надходила недостатня підтримка. Кілька радянських документів підтверджують, що активність партизанів часто зводилася до бандитизму, ґвалтувань, мародерства й вбивств38. Існують приклади, коли особи, які обіймали високі командні посади серед партизанів, використовували свою владу, щоб піти кримінальним шляхом39. Під час останніх років існування СРСР ці події вже обговорювали й представляли в наукових колах в пост-радянських країнах, але їх не оприлюднили в Білорусі. Коли до середини 1990-х років змінилися офіційні інтерпретації історії, в державних ЗМІ та наукових установах знову запанувала тиша на предмет вини партизан.
Цю тишу розірвав громадський захід, що його організували науковці, інтелігенція та політики з-поміж тих, хто творять альтернативну історіографію. У квітні 2008 року меморіальний відділ Добровільного товариства захисту пам’ятників історіїї та культури Білорусі встановив пам’ятний православний хрест в селі Дражно (Мінська область), де, за даними журналіста, видавця та регіонального етнографа Віктора Хурсіка, партизани вбили громадян. У 2003 році вийшла книжка В. Хурсіка, написана на основі архівних документів та свідчень місцевих мешканців. Автор показує, що 14 квітня 1943 року радянські партизани стратили й спалили десятки селян піся невдалої атаки на розташований неподалік гарнізон допоміжної поліції нацистів, під час якої партизани зазнали тяжких втрат40. Через кілька днів після акції, згідно з рішенням місцевої адміністрації, пам’ятний хрест було демонтовано, а кількох учасників засуджено до 15-денного адміністративного арешту41.
Критика офіційного дискурсу про партизанську боротьбу розкриває помилки й слабкі сторони радянської системи під час війни шляхом приєднання до спільної націоналістичної версії історії, в якій радянську епоху зображено аморальною. Офіційні особи таврують цю критику як ревізіоністську позицію, яка завдає удару по національній пам’яті та честі білорусів і нагадує німецьку пропаганду. Лукашенко наголосив на цьому в вступі до підручника з історії, виданого 2004 року:
«Не секрет, що кілька неправдивих науковців намагаються «переосмислити» історію Великої Вітчизняної війни й підірвати роль і важливість героїчної боротьби наших дідів і прадідів, реабілітувати зрадників і прислужників фашистів»42.
Згідно з офіційним, чорно-білим білоруським наративом про Другу світову війну комплексне представлення боротьби білоруських партизан є загрозою офіційній політиці ідентичності та її історичній легітимізації.