Г. В. Шелест Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року слід розглядати у контексті загальної геополітичної та геоенергетичної ситуації в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Причини та наслідки цієї кризи торк

Вид материала

Документы

Содержание Аналіз основних небезпек та ризиків у зв’язку із російсько-грузинською кризою 2008 року. Позиція третіх сторін Російсько-грузинський конфлікт має наступні наслідки для енергетичної безпеки Прогнози щодо розв’язання проблеми

Подобный материал:

• Військово-політична активність США І нато в чорноморсько-каспійському регіоні після, 556.09kb.
• Енергетичні пріоритети України в Чорноморсько-Каспійському регіоні, 222.18kb.
• План Концепція, зміст та об’єкти управлінського обліку. Системи обліку витрат І калькулювання, 577.09kb.
• Проблеми безпеки міжнародних транспортних коридорів у чорноморсько-каспійському регіоні:, 199.31kb.
• Динаміка винахідництва у контексті фінансово-економічної кризи, 106kb.
• Перспективи диверсифікації джерел енергоносіїв в Україну в контексті російсько-української, 456.62kb.
• Причини та наслідки вживання наркотичних речовин підлітками, 84.94kb.
• Тема. Становище українських земель у складі Російської імперії наприкінці X viii - першій, 22.34kb.
• В. О. Буряк, студ гр. Фк 08–1, Н. В. Гаврилова, викладач, 98.68kb.
• Костюка Категорія «ситуація», 138.96kb.

Опубліковано: Central Asia and the Caucasus. Journal of Social and Political Studies. Sweden. No. 4-5 (58-59), 2009

Грузинсько-російський конфлікт і його наслідки для енергетики та безпеки в Чорноморсько-Каспійському регіоні


Г.В.Шелест

Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року слід розглядати у контексті загальної геополітичної та геоенергетичної ситуації в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Причини та наслідки цієї кризи торкаються інтересів багатьох акторів міжнародних відносин, мають глибоку історію та зв’язок з іншими подіями у світі, зокрема проголошенням незалежності Косово у лютому 2008 року.

Мета цієї статті полягає в аналізі наслідків російсько-грузинського конфлікту серпня 2008 року для енергетичної та безпекової ситуації у Чорноморсько-Каспійському регіоні та розробці рекомендацій щодо мінімізації його негативного впливу на Україну.

Головними завданнями є аналіз причин, які призвели до кризи, розгляд основних ризиків та небезпек у зв’язку із російсько-грузинським конфліктом, окремо будуть розкриті позиції третіх сторін щодо кризи серпня 2008 та прогнози щодо можливого розв’язання проблеми.

Актуальність теми полягає у безпосередньому впливі цього конфлікту на національну безпеку України, його наслідків на енергетичну співпрацю у регіоні та розвиток відносин з Європейським союзом.

Російська-грузинська криза літа 2008 року активізувала наукову дискусію, щодо «заморожених» конфліктів у Чорноморському регіоні, як серед авторів з пострадянського простору, так і з Європи та США. Частина авторів зосереджується на причинах та наслідках конфліктів на території колишніх радянських республік, інші на ролі третіх гравців у регіоні, певна частина авторів аналізує окремі аспекти конфліктів (етнічні питання, історію розвитку, військові та політичні аспекти тощо). Варто зазначити, що не зважаючи на безпосередній вплив «заморожених» конфліктів у державах ГУАМ на національну безпеку України, ця тема не є розробленою в нашій державі, залишаючись актуальною переважно на рівні коментарів та повідомлень у ЗМІ. Серед основних праць з цієї тематики варто відзначити роботи Г. Перепелиці [6], Р. Асмуса, Зафера Суслу [19], Х. Карасара [13], Я. Якиша [20], та ін.

Також необхідно відзначити оперативні аналітичні розробки Кавказького центру миру, демократії та розвитку [12], International Crisis Group, Центру дослідження проблем громадянського суспільства [3], Південно-кавказький інститут регіональної безпеки [7] та ін.

Особливої уваги заслуговують ті автори, які почали розробку теми, щодо взаємозв’язку питань енергетичної безпеки у регіоні та вирішення конфліктів у Грузії, Молдові та Азербайджану, а саме Сванте Корнелла [18], Наргіс Кассенової [14], Т. Маркетоса [15].

Багато експертів вважають, що російсько-грузинська війна серпня 2008 року та чергова газова криза у відносинах Російської Федерації та України початку 2009 року є взаємопов’язаними подіями – частинами загального плану, щодо дестабілізації ситуації у регіоні, недопущення вступу Грузії та України до НАТО, спотворення їх іміджу на світовій арені та просування власних альтернативних проектів транспортування енергоресурсів в обхід двох держав.

Проблему впливу російсько-грузинського протистояння на енергетичну ситуацію у Чорноморському басейні необхідно розглядати у двох площинах: безпосередній вплив на реалізацію проектів постачання енергоресурсів через територію Грузії з Каспійського регіону (нафтопровід «Одеса-Броди-Плоцьк», газопровід «Білий потік») та опосередкований вплив на реалізацію російських проектів газопроводу «Північний потік» та нафтопроводу Бургас-Александрополіс та ін.

Фактично Російська Федерація проводить сплановану дезінформацію щодо проекту Nabucco на користь «Південному потоку», зокрема у листопаді 2008 року посол РФ при ЄС В.Чижов заявив, що на відміну від «Південного потоку» для Nabucco не існує джерел наповнення [8].

З розпадом Радянського Союзу деякі колишні республіки (Азербайджан, Казахстан, Туркменістан) залишилися з великими запасами енергоносіїв без фактичної можливості експортувати їх на світовий ринок через слабку інфраструктуру та відсутність виходу до моря. Єдиний шлях, який вони мали – транзит через територію Росії. Економічну та інфраструктурну складову проблеми було вирішено завдяки іноземним інвестиціям. З політичної ж точки зору було зрозумілим, що від розвитку експорту цих ресурсів на світові ринки буде залежати подальший розвиток цих держав та чи зможуть ці маленькі країни, які оточують великі держави, відстояти власний суверенітет [18]. Американський уряд активно підтримав проекти альтернативних газо- та нафтопроводів з Каспійського моря та Центральної Азії не як антиросійські, але як антимонопольні для забезпечення надійних поставок ресурсів до Європи. Будівництво нафтопроводу Баку - Тбілісі – Джейхан та газопроводу Баку - Тбілісі – Ерзурум стало одним з найуспішніших проектів, який стимулював активне співробітництво між трьома державами в багатьох інших інфраструктурних проектах, а також дав поштовх економічному розвитку Азербайджану, Грузії та Туреччини. Більше того, це створило альтернативний варіант для транспортування середньоазійських енергоресурсів до Європи та дало поштовх проекту Nabucco.

Функціонування нафтопроводу Баку – Тбілісі - Джейхан та підписання у 2006 році угоди щодо будівництва газопроводу Nabucco для транспортування туркменського та азербайджанського газу через територію Грузії та Туреччини до Європи, змінило монопольне становище РФ як основного постачальника енергоресурсів до Європи. Деякі експерти зазначають, що будівництво трубопроводів через територію Грузії в обхід Росії стало викликом геополітичним амбіціям РФ [18]. Фактично у центральноазійських та каспійських держав є лише два шляхи транспортування енергоносіїв - через Росію або через Грузію.

У січні-лютому 2009 року багато експертів [1] проводило паралелі щодо зв’язку між подіями серпня 2008 року у Грузії та газовими суперечками України та РФ, наполягаючи, що це є ланками одного ланцюга, щоб не допустити подальшої європейської та євроатлантичної інтеграції України та Грузії та демонстрації, в першу чергу, Європейському союзу, чий вплив у Чорноморському регіоні є основним.

Тієї ж думки про взаємозалежність російсько-грузинської кризи 2008 та російсько-українського газового конфлікту 2009 дотримується і низка російських експертів, зокрема експерт аналітичного центру «Кавказ» В. Якубян [10], однак вони розглядають це питання з іншого боку, наполягаючи, що ці дві події є спровокованими з боку США з метою недопущення посилення ролі Європейського союзу та РФ у регіоні.

Що стосується безпекової ситуації, то головними проблемами є «розмороження» конфліктів на пострадянському просторі, активізація сепаратистських настроїв, новий розподіл сфер впливу у регіоні, можливість використання територій третіх країн для ведення бойових дій (проблема Чорноморського флоту РФ).


Історія проблеми. Причини загострення ситуації у Південній Осетії та Абхазії.

Початок російсько-грузинського протистояння можна датувати серединою 1990-х, з того часу спостерігається постійне загострення відносин через:

1. Видачу російських паспортів мешканцям Абхазії та Південної Осетії;
   
2. Незаконне будівництво залізниці з РФ до Абхазії;
   
3. Відсутність нейтралітету та підтримку сепаратистів з боку «миротворчого» контингенту СНД, який складений лише з російських військовослужбовців;
   
4. Впровадження візового режиму між двома державами;
   
5. Чисельні шпіонські скандали;
   
6. Економічні санкції та ембарго на експорт до РФ грузинських сільгосппродуктів та вина, а також зупинення транспортного та поштового сполучення між двома країнами у 2006 році;
   
7. Тривала відмова щодо виведення російських військових баз часів СРСР з території Грузії;
   
8. Революцію Роз та підтримку Помаранчевої революції в Україні;
   
9. Євроатлантичні прагнення Грузії;
   
10. Призначення на керівні посади у Південній Осетії та Абхазії російських громадян – співробітників силових структур;
    
11. Постійні сутички на кордоні Грузії та сепаратистських регіонів;
    
12. Будівництво альтернативних трубопроводів (Баку - Тбілісі – Джейхан, Баку – Тбілісі – Супса, Білий потік, Nabucco та ін.).
    

Можна виділити чотири основні фактори, які впливають на сприйняття Російською Федерацією пострадянського простору [12]: розширення НАТО на схід; розвиток альтернативних шляхів енергопостачання; «кольорові» революції у Грузії та Україні; проголошення незалежності Косова;


Проголошення незалежності Косова у лютому 2008 року спровокувало активізацію руху за незалежність у регіонах Грузії та Молдови, зокрема активно використовувалася ідея «Косовського прецеденту» для врегулювання «заморожених» конфліктів у Чорноморському регіоні. Офіційна Москва виступила категорично проти визнання незалежності Косова, тим більше ірраціональним виглядало рішення Москви щодо визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії у вересні 2008 року. Однією з основних проблем став той факт, що постійно наголошуючи на унікальності косовського випадку, західні країни не робили зрозумілих пояснень, в чому саме полягає ця унікальність. Як наслідок, сепаратистські райони Чорноморського регіону наполягали на ідентичності випадків.

Щодо розширення НАТО на Схід, то напередодні саміту Альянсу у Бухаресті у квітні 2008 року керівництво РФ неодноразово робило заяви, що вступ України та Грузії до Північноатлантичного альянсу є прямою загрозою національній безпеці Російської Федерації, і що будуть здійснені будь-які заходи для недопущення подібного розширення [9]. Ця теза була закріплена і у Концепції зовнішньої політики Російської Федерації у липні 2008 року [2].


Російсько-грузинська криза відбувалася на тлі наступних подій, що могло нівелювати міжнародно-політичний резонанс та бути сприятливим для Російської Федерації:

1. Зростання цін на газ та нафту, і як наслідок стрімке поповнення стабілізаційного фонду РФ;

2. Велика залежність країн ЄС від енергоресурсів з Росії, а також активна підтримка Німеччиною проекту «Північний потік»;

3. Складні переговори за участю Франції, Великої Британії, США, ЄС та РФ по іранській ядерній програмі;

4. Фактична відмова від надання ПДЧ Україні та Грузії на саміті НАТО у Бухаресті 2-4 квітня 2008 р., не в останню чергу через дипломатичні зусилля Росії;

5. Політична нестабільність у Грузії та Україні;

6. Пік президентської виборчої кампанії у США;

7. Початок Олімпійських ігор у Пекіні;


Все це у серпні 2008 року поставило Захід у складне положення щодо неможливості прийняття швидких та категоричних рішень щодо визначення рівня адекватності дій російської армії та керівництва Грузії. Ще у квітні 2008 року Російська Федерація вийшла з рішення СНД щодо економічних санкцій проти Абхазії та Південної Осетії та взяла курс на поглиблення співробітництва з ними. Крім того, починаючи з травня 2008 року РФ проводила військові навчання на Північному Кавказі та безпосередньо на кордоні з Грузією (Кавказ – 2008) та військово-морські навчання у Чорному морі.

Південна Осетія була вибрана не випадково. До 2008 року більш напруженою була ситуація в Абхазії. Однак у 2007 році було прийняте рішення щодо проведення Зимових Олімпійських ігор у Сочі (Росія), яке знаходиться на відстані 100 км. від Сухумі (Абхазія). Погіршення ситуації у цьому конфліктному регіоні могло стати причиною відмови від проведення ігор 2014 року у Сочі через неможливість забезпечення належного рівня безпеки. Крім іміджу Росія втратила б і великі інвестиції, які направлялися на розвиток інфраструктури, а також можливість задіяти ресурси Абхазії, зокрема інфраструктуру, робочу силу та будівельні матеріали.

У березні 2008 р. президент М. Саакашвілі запропонував останній мирний план щодо врегулювання конфлікту з Абхазією, яким передбачалося надання Абхазії широкої автономії та створення вільної економічної зони, а також право вето на життєво важливі рішення, конституційні зміни, та посаду віце-президента. Однак цей план не був прийнятий Сухумі. У липні 2008 року керівництво Південної Осетії відмовилось від пропозиції міністра закордонних справ Німеччини Ф. Штейнмаєра розширити міжнародну участь у переговорному процесі. Фактично йшлася мова про гальмування переговорного процесу та пошуку шляхів вирішення «заморожених» конфліктів на території Грузії.

Вже у липні 2008 року Російська Федерація розпочала повномасштабні навчання «Кавказ - 2008», які офіційно закінчилися 2 серпня, однак війська не були повернуті на місця своєї постійної дислокації, а залишилися у Північній Осетії. Початок серпня 2008 характеризувався перестрілкою на кордоні Грузії та Південної Осетії, першоджерело яких так і не було виявлено, внаслідок чого президентом Грузії М. Саакашвілі було прийнято рішення про введення військ у Південну Осетію.

8 серпня 2008 року, Росія, скориставшись приводом щодо захисту російських громадян, ввела свої війська на територію Південної Осетії. Однак, за деякими даними, війська РФ вступили на територію Грузії ще 7 серпня [4], що дає підстави для диспуту, хто саме почав бойові дії першим – Росія чи Грузія. Вже через декілька днів російська війська увійшли і на територію Абхазії.

Тиждень бойових дій та посередництво Європейського союзу на чолі з президентом Франції Н. Саркозі, призвели до підписання Угоди з 6 пунктів, яка декілька раз порушувалась, припинення бойових дій, розміщення європейських спостерігачів лише на території Грузії та військових баз РФ на території двох сепаратистських регіонів, проголошення їх незалежності, та визнання цієї незалежності Росією 26 серпня 2008 року.

З самого початку конфлікту Російська Федерація звинувачувала Україну у військовій підтримці Грузії, зокрема у «незаконних поставках озброєнь», не надаючи жодних офіційних доказів. Дана теза є провокацією та намаганням зіпсувати імідж України на міжнародних ринках озброєнь, адже Грузія не знаходилась під санкціями щодо заборони торгівлі озброєннями, а співробітництво з Україною відбувалось у рамках підписаних контрактів.

Фактично існує три основні версії причин конфронтації:

1. Прагнення РФ не допустити розширення НАТО на схід та залишити пострадянській простір у зоні свого впливу;

2. Намагання зіпсувати імідж Грузії як транзитера газу і нафти з Каспійського регіону та звести нанівець спроби альтернативних енергопостачань до Європи (нафтопроводи «Баку – Тбілісі – Джейхан», «Баку – Тбілісі – Супса», та газопровід Баку – Тбілісі – Ерзурум і проект газопроводу «Білий потік»).

3. Бажання Грузії привернути увагу міжнародного співтовариства, в першу чергу НАТО та ЄС, до проблеми неврегульованості конфліктів на її території та «неадекватних діях Росії» з метою якнайшвидшого вступу до Північноатлантичного Альянсу.


Аналіз основних небезпек та ризиків у зв’язку із російсько-грузинською кризою 2008 року.

На сьогодні ми можемо виділити небезпеки та ризики як для всього Чорноморського регіону, так і окремо для України.

Для Чорноморського регіону це активізація ситуації у сепаратистських районах Молдови та Азербайджану; безпека транспортних шляхів, трубопроводів, та постачання енергоресурсів з Каспійського басейну.

Для України цей перелік доповнюється ускладненням взаємовідносин з Російською Федерацією; загострення проблеми статусу Чорноморського флоту РФ; можливістю використання Південноосетинського сценарію у АР Крим; та ускладнення реалізації проекту «Білий потік» тощо.

Російська Федерація активно намагається зіпсувати імідж України та Грузії як надійних транзитерів енергоносіїв до Європи, в першу чергу роблячи акцент на неадекватні дії Тбілісі та Києва, зокрема, у кризових ситуаціях.

Російсько-грузинський конфлікт наочно продемонстрував рівень прийняття рішень у РФ, а саме провідну роль прем’єр-міністра В. Путіна, а також силу впливу його персональної позиції на формування внутрішньої та зовнішньої політики. Фактично під час усієї компанії робилися заяви проти особисто президента Грузії М. Саакашвілі, якого керівництво РФ негативно сприймало ще після Революції роз 2003 року, а не проти держави Грузія або її народу.

Позиція третіх сторін

Важливим моментом є факт непідтримки з боку членів СНД та Шанхайської групи військових дій Росії проти Грузії та невизнання ними незалежності Абхазії та Південної Осетії. Особливого значення має відмова Білорусії, як основного союзника та сателіта РФ на пострадянському просторі, визнати незалежність грузинських регіонів. Більше того, саме з цього моменту починається поступове відкрите зближення Мінська з Євросоюзом. У Заключній декларації Московської зустрічі країн-членів ОДКБ 5 вересня 2008 року учасники без ентузіазму підтримали дії Росії у Грузії, але відмовились визнавати незалежність колишніх грузинських регіонів.

Російсько-українська газова криза через зависоку ціну на газ у 2009 році не в останню чергу виникла через те, що задля того, щоб заручитися підтримкою центральноазійських держав Туркменістану та Узбекистану, РФ підписала з ними у серпні-вересні 2008 року договори щодо постачання енергоресурсів за середньоєвропейськими цінами, не враховуючи їх можливе зниження вже наприкінці року [16]. Не в останню чергу це відбулося з метою недопущення транспортування центральноазійського газу через територію Грузії та нівелювати підтримку з боку Казахстану та Туркменістану кавказькій державі.

Вірменія, яка є основним партнером РФ на Кавказі, опинилася у найскладнішій ситуації. Вона є фактично територіально ізольованою через проблемні стосунки з Азербайджаном та Туреччиною. Грузія є єдиною ланкою, яка зв’язує територію Вірменії з іншими державами. Саме тому, коли російські війська зруйнували залізничний міст у Грузії, Вірменія направила матеріали та інженерів для його поновлення, а восени відмовилася визнавати Абхазію та Південну Осетію, щоб не зіпсувати відносин з Грузією [17].

Після російсько-грузинської кризи існували побоювання, що Російська Федерація може повторити цей сценарій у Молдові. Хоча така ідея має право на теоретичне існування, практично вона не можлива для виконання, оскільки на Кавказі регіон Південної Осетії має безпосередній кордон з РФ, що робить можливим військове втручання на стороні сепаратистського регіону. Придністров’я має кордон лише з Молдовою та Україною. Оскільки Україна виступає за територіальну цілісність Молдови, то це унеможливлює прохід військ Російської Федерації її територією. Проте, все ще залишається можливість політичного впливу на Молдову, погрожуючи повторенням південнокавказського сценарію. Таким чином, Москва може посилити тиск на Кишинів, вимагаючи прийняття плану Козака, або іншого мирного плану, який би дозволяв присутність російського військового контингенту на території Придністров’я на найближчі 20 років.

Фактично зіпсувавши свій імідж держави-миротворця після подій у Грузії, Російська Федерація активізувала свої «мирні» ініціативи щодо інших «заморожених» конфліктів у Чорноморському регіоні. Вже 2 листопада 2008 року у Москві відбулася зустріч президентів Вірменії та Азербайджану, на якій була підписана Декларація щодо мирних шляхів вирішення конфлікту навколо Нагорного Карабаху. А вже 18 березня 2009 року була організована зустріч голови Придністров’я та президента Молдови у Москві, яка не знайшла компромісу щодо вирішення конфлікту, однак було договорено поновити переговори у форматі «5+2». Ці дві зустрічі продемонстрували, що Російська Федерація не збирається зменшувати свою роль у врегулюванні конфліктів на території колишнього СРСР, та спирається на одностороннє лідерство у цьому процесі, не запрошуючи на переговори інших учасників, зокрема ОБСЄ, Мінську групу, Україну тощо. При цьому необхідно відмітити показовий характер таких зустрічей, адже реально не було досягнуто ніяких конкретних результатів. Навіть Московська Декларація по Нагорному Карабаху лише підтвердила ті принципи, які вже неодноразово наголошувались на різноманітних переговорах з цього питання. Але ці дві зустрічі супроводжувались великою компанією у ЗМІ, де наголошувалося на провідній ролі РФ та її успіхах як посередника та миротворця, з метою поліпшення власного іміджу на світовій арені.

Необхідно відмітити, що, незважаючи на офіційне засудження Україною дій Росії та підтримку Грузії, великий відсоток населення України, особливо на Півдні та Сході, позитивно поставився до дій РФ. В першу чергу це пов’язано з тим, що у суспільстві існує великий рівень довіри до новин російських державний телеканалів, на відміну від українських. Крім того цьому сприяло внутрішнє політичне протистояння в Україні, та активізацію проросійських партій.

У складному становищі опинилася і Туреччина. З одного боку, вона пов’язана з Грузією проектами нафто та газопроводів, є одним з ключових інвесторів в інфраструктуру та економіку Грузії. З іншого боку, Туреччина активно співпрацює з РФ як в енергетичній сфері («Голубий потік»), так і військово-морській (недопущення розширення операції НАТО «Активні зусилля» на територію Чорноморського регіону). Крім того, Росія погрожувала заборонити російським туристам відвідувати Туреччину у разі активної підтримки Грузії, а це б мало значний вплив на бюджет країни.

Коли у серпні 2008 року російські бомбардувальники завдали удару по нафтопроводу «Баку-Тбілісі-Джейхан», зазвичай обережна у відносинах з Росією Туреччина відреагувала на це досить рішуче. Будучи членом НАТО, Турецька Республіка дозволила кільком військовим кораблям Північноатлантичного Альянсу (зокрема, Німеччини, Іспанії, США та Польщі) увійти до акваторії Чорного моря крізь протоки Дарданелли та Босфор з метою надання гуманітарної допомоги грузинському населенню. Допомагала Туреччина Грузії і у гасінні вогню, що був спричинений російськими літаками у Боржомо-Харагульському заповіднику.

В середині серпня 2008, відразу після подій у Південній Осетії, прем’єр-міністр Туреччини Р. Ердоган, намагаючись виконати роль посередника у конфлікті, мав зустрічі з В. Путіним і Д. Медвєдєвим. Одночасно Р. Ердоган зустрівся з президентом Грузії М. Саакашвілі, за словами якого «братня Туреччина» надала найбільшу гуманітарну допомогу Грузії і пообіцяла допомогти відбудувати місто Горі[11].


Російсько-грузинський конфлікт має наступні наслідки для енергетичної безпеки у Чорноморському регіоні:

1. Дії російської армії, зокрема бомбардування нафтотерміналу у Поті та азербайджанських цистерн з нафтою на залізничному шляху Баку – Тбілісі – Карс, продемонстрували уразливість інфраструктури та шляхів транспортування;
   
2. Конфлікт мав психологічний ефект, коли низка інвесторів відмовились від своїх проектів щодо альтернативного транспортування енергоресурсів;
   
3. Казахстан та Туркменістан у довгостроковій перспективі можуть переорієнтувати свій експорт з Європи до Китаю;
   
4. Уповільнилась реалізація проекту Nabucco;
   
5. Збільшилась залежність європейських держав від російських енергоресурсів;
   
6. США і Грузія мають намір посилити безпеку енергетичного транзиту на європейські ринки, що проходить через Грузію, про це йдеться в підписаній 9 січня 2009 року у Вашингтоні Хартії про стратегічне партнерство США-Грузія.
   

Прогнози щодо розв’язання проблеми.

На сьогодні можливі два варіанти розвитку подій щодо Південної Осетії:


1. Входження Південної Осетії до складу Російської Федерації шляхом об’єднання з Північною Осетією.


2. Початок дестабілізації ситуації у Північній Осетії з метою відокремлення від РФ та об’єднання з Південною Осетією в окрему незалежну державу. Цей варіант є менш вірогідним у короткій перспективі через велику централізацію влади у середині Російської Федерації, низький рівень соціально-економічного розвитку регіону, і таким чином неможливість самостійно фінансувати розвиток держави.


Найбільш реалістичним виглядає варіант врегулювання ситуації в Грузії шляхом одночасного включення Південної Осетії до складу РФ і її об’єднання з Північною Осетію, та повернення Абхазії до складу Грузії з правами широкої автономії. Цей варіант має шанс на успішне впровадження оскільки:

1. Південна Осетія етнічно відрізняється від Грузії та ідентична до Північної Осетії.
   
2. Південно-осетинська еліта повністю контрольована Москвою, а фінансування держави забезпечується РФ.
   
3. Південна Осетія завжди проголошувала своє бажання об’єднатися з Росією.
   
4. Південна Осетія не має власних ресурсів, розвинутої інфраструктури та економічних перспектив для незалежного існування.
   
5. Абхазія не має бажання приєднатися до РФ.
   
6. Російська Федерація через близькість Абхазії до Сочі уникатиме дестабілізації ситуації у регіоні.
   
7. Попередні роки переговорного процесу свідчать, що абхазьке керівництво схилялося до варіанту широкої автономії, доки не втручалася РФ.
   
8. На території Абхазії етнічні абхази не є більшістю, а у разі повернення біженців до Гальського району грузинське населення буде переважати.
   

Важливим є питання майбутнього визнання Абхазії та Південної Осетії іншими державами світу. На сьогодні лише Росія та Нікарагуа визнали ці дві республіки. При чому після зустрічі держав-членів ОДКБ у Москві у вересні 2008 року, ми не можемо спостерігати роботу Росії щодо просування ідеї визнання незалежності цих новостворених держав. Існує думка, що Росія навмисно не буде наполягати на їх визнанні світовим співтовариством, адже у разі, якщо таке відбудеться, Росія може втратити свої важелі впливу і втратити своє монопольне становище та особливі стосунки з Абхазією та Південною Осетією [5].


Висновки:

Російсько-грузинська криза визначила дійсні сторони у конфлікті, перевівши переговори з формату Грузія - Південна Осетія, Грузія – Абхазія, у формат Грузія – Росія. Підтвердженням цього став той факт, що усі переговори ЄС велися саме з Москвою, а не з урядами невизнаних республік. Крім того, введення регулярної арміє РФ, яка не мала резолюції будь-якої міжнародної організації та не була у статусі миротворців зробило Росію безпосередньою стороною конфлікту, ще раз підтвердивши неможливість її існування у якості посередника.

Події серпня 2008 року продемонстрували, які механізми готова застосувати Російська Федерація для недопущення євроатлантичної інтеграції пострадянських держав. Якщо у березні-квітні 2008 року Москва обмежувалась різкими заявами, то події серпня 2008 наочно продемонстрували ці «будь-які засоби», якими вона готова протидіяти цьому процесу.

Європейський союз, в свою чергу, намагається відігравати більш активну роль у Чорноморському регіоні, зокрема у якості посередника, однак внутрішні протиріччя та небажання йти на конфронтацію з Російською Федерацією обмежують його дії. Не в останню чергу це було продемонстровано фактом достатньо швидкого повернення до переговорів щодо нової угоди між ЄС та Росією, які були призупинені у серпні 2008, та неможливість відстоювання власної позиції щодо розміщення спостерігачів ЄС в Абхазії та Південній Осетії та наполягання на чіткому дотриманні Угоди «6 пунктів».

Крім того, необхідно відмітити, що серпневі події засвідчили, що боротьба за шляхи енергопостачання з Центральної Азії та Каспійського регіону може вестися не лише в економічній площині, але й в політичній та військовій, що необхідно враховувати при плануванні альтернативних шляхів енергопостачання.

Україна, не беручи безпосередньої участі ані в конфлікті, ані в його врегулюванні, тим не менш підпала під серйозні ризики та вплив наслідків російсько-грузинського конфлікту, а також фактично програла інформаційну боротьбу під час звинувачень з боку РФ, зокрема щодо «нелегального» продажу озброєння та існування «українських військових найманців».

Події серпня 2008 року та їх наслідки повинні підштовхнути керівництво України до недопущення повторення «грузинського сценарію» на території нашої держави, зокрема, необхідно активізувати перевірку фактів подвійного громадянства серед населення АР Крим, особливо серед колишніх російських військових, та удосконалити українське законодавство у питаннях позбавлення громадянства. Крім того, необхідно розробити чіткий механізм контролю за діями Чорноморського флоту РФ у Криму для непівторення його використання у бойових діях проти третьої держави.

Криза серпня 2008 року продемонструвала велику роль інформаційної війни та інформаційного наповнення як інструмента зовнішньої політики. На жаль, сьогодні Україна фактично програє подібні інформаційні «суперечки». Тому вельми необхідно розглянути питання щодо інформаційної наповненості зовнішньої політики України та інформаційного реагування, особливо у кризові ситуації та під час суперечок з іншими державами. Розробити механізми адекватного та оперативного інформаційного реагування та присутності в іноземних ЗМІ для об’єктивного висвітлення, отримання інформації з «перших рук» громадянами та політичними елітами іноземних держав.

Ще одним наслідком для України стало намагання зіпсувати її імідж постачальника озброєнь на світовий ринок. Тому варто проводити постійне інформування щодо українсько-грузинського військово-технічного співробітництва, торгівлі озброєннями, розслідування щодо фактів можливих незаконних поставок озброєнь до Грузії напередодні та під час російсько-грузинської кризи 2008 року.

Крім того, Україні б було варто приєднатися до місії спостерігачів ЄС у Грузії, але не виступати з самостійним планом врегулювання конфліктів на території Грузії, що може спровокувати негативне ставлення з боку Росії та подальші звинувачення в упередженості з боку України. Однак посилити свою роль посередника у врегулюванні Придністровського конфлікту, який безпосередньо впливає на її національну безпеку.


Бібліографія

1. Газовый конфликт - это продолжение российско-грузинской войны [Електрон. ресурс] - URL: ссылка скрыта (15.01.2009)
   
2. Концепция внешней политики Российской Федерации. [Електрон. ресурс] - URL: ссылка скрыта (12.07. 2008)
   
3. Кулик В. Конфликтогенный потенциал Южного Кавказа как системный вызов национальной безопасности Украины. [Текст] // Украина в мире/ Express-экспертиза – 2008, - №5 (63)
   
4. Латынина Ю. 200 км. танков. О российско-грузинской войне. Часть 2 [Електрон. ресурс] // Ежедневный журнал. – 2008 - URL: ссылка скрыта (20.11.2008)
   
5. Николай Злобин : России не нужно международное признание Абхазии [Електрон. ресурс] // Эхо Москвы. - URL: ссылка скрыта (17.10.2008)
   
6. Перепелиця Г.М. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи [Текст]. – К.: Стилос – ПП «Фоліант», - 2003.
   
7. Південно-кавказький інститут регіональної безпеки [Електрон. ресурс] - URL: .org/
   
8. Посол России при ЕС не видит источников газа для "Набукко". [Електрон. ресурс] URL: ссылка скрыта (13.11.2008)
   
9. Россия: НАТО в обмен на большую дружбу [Електрон. ресурс] - URL: .net/articles/NA080129.php (03.04.2008)
   
10. США начали розыгрыш украинской карты [Електрон. ресурс] - URL: t/news/33443 (08.01.2009)
    
11. Туреччина надасть допомогу Грузії [Електрон. ресурс] // УНІАН - URL: ссылка скрыта (14.08.2008)
    
12. After August 2008: Consequences of the Russian-Georgian War// The Caucasus Institute for Peace, Democracy and Development - September, 2008
    
13. Karasar Hasan Ali. Saakashvili Pulled the Trigger: Turkey between Russia and Georgia [Текст]. // SETA Policy Brief – 2008, - No.20
    
14. Kassenova N. Kazakhstan and the South Caucasus corridor in the wake of the Georgia-Russia War [Електрон. ресурс] // EU – Central Asia Monitoring - January 2009 - No. 3 - URL: ="nofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта
    
15. Marketos T. Eastern Caspian Sea Energy Geopolitics: A Litmus Test For The U.S. – Russia – China Struggle For The Geostrategic Control Of Eurasia Caucasian [Текст] // Review Of International Affairs. – Winter 2009, - Vol. 3 (1)
    
16. Russia and Uzbekistan Agreed that Gas Prices Would Be on the European Level [Текст] // RIA Novosti (2.09.08)
    
17. Avoyan S. Armenia scrambles to restore vital supplies via Georgia. [Електрон. ресурс] - URL: ialiberty.org/armeniareport/report/en/2008/08/F3509195-D04E-4187-AA45-23B61ACF430F.asp, (19.08.2008)
    
18. Svante C. Pipeline Power. The war in Georgia and the Future of the Caucasian Energy Corridor [Текст] // Georgetown Journal on International Affairs. - Winter/Spring 2009
    
19. Süslü Z. Georgia at a Glance; Abkhazian and South Ossetian Conflict [Текст] // IBSU International Refereed Multi-disciplinary Scientific Journal – 2006, - No. 1
    
20. Yakis Y. The Black Sea and the Georgian Crisis. [Текст] // Policy Brief No.10. International Center for the Black Sea Studies. - December 2008
    

Резюме:

Шелест Ганна Володимирівна, провідний науковий співробітник

Регіональної філії Національного інституту стратегічних досліджень у м. Одеса

У статті автор аналізує вплив російсько-грузинської кризи серпня 2008 року на безпекову та енергетичну ситуацію у Чорноморському регіоні. Основними небезпеками та ризиками у зв’язку із російсько-грузинською кризою 2008 року для Чорноморського регіону можна вважати активізацію ситуації у сепаратистських районах Молдови та Азербайджану, безпеку транспортних шляхів, трубопроводів, постачання енергоресурсів з Каспійського басейну. Для України - ускладнення взаємовідносин з Російською Федерацією; загострення проблеми статусу Чорноморського флоту РФ, можливість використання Південноосетинського сценарію у АР Крим, ускладнення для реалізації проекту «Білий потік» тощо.


Resume:

Hanna Shelest, Senior Researcher, Regional Branch of the National Institute for Strategic Studies in Odessa

In this article author analyzes the influence of the Russian-Georgian crisis of August 2008 on the security and energy situation in the Black Sea region. The main threats and risks due to the Russian-Georgian crisis 2008 in the Black Sea region may be considered as activation of the situation in the separatist regions of Moldova and Azerbaijan, security of the transport routes, pipelines, energy resources supply from the Caspian basin. For Ukraine – complication of the relations with Russian Federation, aggravation of the Black Sea Fleet status problem, possibility to use South Ossetia Scenario in the Crimea, difficulties for the realization of the “White Stream” Project.