Перше «Велике переселення народів»

Після з’ясування загальних питань руху індоєвропейських народів в Східній Європі на межі ІІІ і ІІ тис. до н.е. можна більш детально розглянути цей процес. Однією з причин розпочатого переселення індоєвропейців знову було їх відносне перенаселення. Рибальство як основа господарювання забезпечувало стабільне і надійне джерело харчування населення, яке поступово збільшувалося, і в цілій індоєвропейській області починало відчуватися певне демографічне напруження. Крім того, з початком суббореального періоду (близько 2500 року до н.е.) в багатьох районах поміркованого поясу Європи було відмічене похолодання (Хотинский Н.А., 1977, 60). За таких умов природним було стремління пошуку індоєвропейцями нових місць поселень. На цей час тюрки, носії ямної культури, із своїми численними стадами почали заселяти широкі обшари Євразії. Знайдені в похованнях дисковидні колеса свідчать про використання тюрками колісного транспорту. Перші вози були занадто незграбними, тому що в них колеса оберталися з однаковою швидкістю, будучи жорстко посадженими на вісь, яка оберталася разом з колесами. Вони могли непогано рухатися по прямій дорозі, але на поворотах часто ламалися. Тим не менш, навіть такий транспорт полегшував міграцію населення на далекі відстані.

Ті з них, котрі лишалися, потребували великих площ під пасовиська. Густота населення в степах Приазов’я падала. Цим скористалися індоєвропейці і почали просуватися на південь. Очевидно, ще раніше почали цей рух хетти в області поширення трипільської культури. На думку багатьох дослідників генетичні корені Трипілля сховані в культурах Балкан, нижнього Подунав’я і Карпатського басейну, а не в бого-дністровському неоліті; їхня етнічність залишається невідомою (Збенович В.Г., 1989, 172; Археология Украинской ССР, 1985, 202-203).

Ми припустили, що трипільці могли бути семітами, що цілком можливо, якщо їх предки прийшли на Балкани з Малої Азії. Якісь неясні зв'язки балканських культур з малоазійськими є. Якщо ж трипільці, дійсно, були семітами, то повинні залишитися сліди впливу їх мови на тюркські, оскільки вони були сусідами тюрків. Дніпро не міг бути непереборною перешкодою, особливо в зимовий час, тому примітивна торгівля і культурний обмін між тюрками і трипільцями повинні були мати місце. Пошукаємо спочатку сліди трипільських впливів у сфері торгівлі, тобто серед слів, що мають значення «товар», «оплата». Про велике гніздо слів, що мають в основі різні варіанти кореня tavar мова вже йшла раніше. Схожі за значенням слова були знайдені в івриті: toar "продукт, виріб", davar "слово", "річ", "що-небудь" і подібне їм слово у трипільців могло прийняти значення «товар» у процесі обміну. Інше гіпотетичне трипільське слово *kemel могло мати значення "плата, компенсація" (гебр. gemel "відплатити"). Схоже слово присутнє в чуваській мові kěměl і має значення "срібло", а в інших тюркських мовах в повній відповідності з фонологією цих мов йому відповідає слово kümüš «те саме». Безумовно, срібло в ті давні часи могло виконувати функцію грошей, а зміна значення слова пов'язана з тим, що торгові сторони обходилися без перекладача і тому могли надавати тому самому предмету різні значення. Що для одних було просто платою, то для інших приймало конкретне значення срібла. Подальші пошуки дали багатий матеріал, що дає підстави розглядати семітське походження трипільців серйозно. Детально це питання розглядається в розділі «Гіпотези».

Судячи з усього трипільці були дуже мирні хлібороби без племінних вождів із своїм культом родючості, котрий відбивався в образі жінки-матері. Раніше панувала навіть точка зору про матріархальну організацію трипільського суспільства, і це б могло пояснити загадкове зникнення трипільської культури, яке викликає дискусію серед науковців. Панівне становище жінки в суспільстві вступало в суперечність з тією роллю, яку завдяки фізичній перевазі грав чоловік в господарстві. Напевно, ця внутрішня криза трипільського суспільства, підсилена нашестям войовничих кочовиків зі сходу і проникненням заповзятливих північних сусідів, привела до остаточного занепаду трипільської культури, але культурні надбання трипільців не могли не залишити якихось слідів на пізніших культурах цього регіону, якщо би населення лишалося на своїх місцях. І це вповні вірогідно, бо не могли ж наїзники безоглядно нищити мирних жителів, носіїв цієї культури. Очевидно вони обмежувалися грабуванням місцевого населення і нищенням його поселень (Брюсов А.Я., 1952). Одним із можливих пояснень занепаду трипільської культури може бути масове переселення трипільців кудись на нові місця поселень.

Не виключено, що в області трипільської культури, з початком її пізнього етапу розвитку С (3000 – 2400 рр. до н.е.), серед етнічних трипільців почали поступово розселятися хетти, котрі вже до того сприйняли трипільську культуру, яка в середньому періоді В (3600 – 3000 рр. до н.е.) поширилася до верхів’їв Богу, Росі та середнього Дніпра (Археология Украинской ССР, 1985, 211), тобто до ареалу хеттів. Таким чином, поширення культури йшло в напрямку з південного заходу на північний схід, а рух населення – в зворотньому напрямку. Інвазії землеробського населення з боку трипільської культури археологи не відзначають (Кузьмина Е.Е., 1986, 186).

Поряд з культом жінки-матері у трипільців був і культ бика як чоловічого начала, і ці два культи якимось чином перепліталися ( Збенович В.Г., 1989, 165). Культ чоловічого начала в трипільське середовище напевно був принесений хеттами, котрі, як і всі індоєвропейці, мали патріархальний устрій суспільства. Поступово хетти, змішуючись з місцевим населенням, накинули йому свою мову і свій суспільний лад, а пізніше опанували весь простір від правого берега Дніпра до Пруту, а, можливо, і далі. Тут могли вичленуватися з прахеттської мови її основні діалекти – власне хеттський, лувійський, палайський і, можливо, пеласгійський, бо між хеттською і лувійською мовами існували структурні розбіжності, котрі на думку Гамкрелідзе та Іванова свідчать про довгий самостійний шлях розвитку цих мов (Сафронов В.А., 1989, 23).

Під натиском кочових племен тюрків, які почали переходити Дніпро в середині ІІІ тис. до н.е., хетто-лувійські народи змушені були рухатися в пошуку сільськогосподарських угідь на Балкани. Дані про перебування хеттів на Балканах є (Конрад Н.И., 1976, 13). Разом з ними могли рухатися і якісь групи тюрків, або хетти вже освоїли конярство, бо на цей час зафіксовано появу коней на Балканах. Як вказує Кузьміна, в ІІІ тис. до н.е. відзначається поступове проникненя ямних племен із степової зони в область давньоземлеробських культур – в Молдову, Румунію, Угорщину (Кузьмина Е.Е., 1986, 186). Оскільки ці землі були вже густо заселені такими самими хліборобами, як і трипільці, групи мандрівників мусили продовжували свій рух на південь, поки не досягли берегів Егейського та Мармурового морів. Це сталося приблизно 2500 – 2400 рр. до н.е., коли почалася рання еладська епоха, котру, звичайно пов’язують з прибуттям греків, хоча це насправді були хетто-лувійці.

Дещо пізніше хетто-лувійці човнами дісталися до Малої Азії, і відтоді стали відомими в історії першими індоєвропейцями. Це сталося в XXIII ст. до н.е., оскільки є вказівки, що хетти підняли повстання проти правителя Аккаду Нарамсина, часи царювання якого були з 2236 до 2200 рр. до н.е. (Сафронов В.А., 1989, 23). Подолання Дарданел і Босфору човнами вимагало би від них певної вправності у мореплавстві і надійних плавзасобів. Морський досвід хетто-лувійці могли отримати вже в процесі руху на човнах спочатку по Дніпру і Дністру, а далі вздовж західних берегів Чорного моря. Отже якісь їх групи мусили постійно рухатися водним шляхом і стати справжніми мореплавцями. На той час дніпровські пороги були покриті водою і не перешкоджали плаванню на човнах, бо і Геродот нічого про пороги не повідомляє (факт більшої повноводності рік Європи в давніші часи не заперечується географами). Весь цей рух хетто-лувійців на південь міг тривати кілька десятків років, а коли в загальний процес переселення індоєвропейців включилися і давні греки та фрігійці і вірмени, то безперервний рух через Балкани розтягнувся на кілька століть. Факт проникнення фрігійців у Малу Азію через Балкани підтверджується в грецьких легендах. (Hoffmann O., Scherer A.1969., 14).

Будучи північними сусідами хеттів, греки так і рухалися за ними в напрямку до Балканського півострова і далі на Пелопонес. Відомо, що вони заселяли південь Балкан трьома (насправді двома) хвилями. Цей процес описує Бартонєк приблизно так. Перша хвиля греків (друга індоєвропейців) прийшла до Егеїди з півночі близько 1900 р. до н.е. і при своєму руху на південь лишала за собою руїни поселень попередніх жителів невідомої етнічної ознаки. Тільки Коринф, Арголіда і Киклади уникнули спустошення і, можливо, тільки тому, що там вже кілька століть мешкали споріднені давнім грекам хетто-лувійські племена. Так почалася середня еладська епоха, котра характеризується злиттям місцевих культурних традицій з новими індоєвропейськими елементами. Ця епоха тривала три століття, і по закінченню культурного синтезу настала пізня еладська епоха, відома також під назвою мікенської (1600 – 1050 рр. до н.е.). Жителі тогочасної Егеїди відомі в історії під назвою ахейців. В XIV – XIII ст. до н.е. вони почали свою експансію в Малу Азію, Єгипет, Сицілію та на південь Апенинського півострову. З цією експансією пов’язуються повідомлення єгипетських джерел про навалу "морських народів". На цей же час припадає напад греків на Трою. Невдовзі по закінченні Троянської війни, близько 1200 р. до н.е. згідно з археологічними даними в континентальній Греції мали місце якісь деструктивні явища, котрі пов’язують з новою навалою грецьких племен – дорійців, більш примітивних родичів ахейців, котрі прийшли з півночі. Приблизно одночасно з дорійцями до берегів Мармурового моря прийшли фрігійці і загадкові "мушки" (Bartonék Antonýn, 1976). Ці "мушки" могли бути плем’ям, спорідненим фрігійцям або одним з їх племен, це могла бути і інакша назва фрігійців, але те, що "мушки" пізніше просунулися до верхів’їв Тигру і оселилися там, дозволяє припускати, що це були предки сучасних вірменів. Щоправда, Туманян, посилаючись на дані хеттських та ассіро-вавилонських джерел, стверджує. ніби предки вірменів разом із "морськими народами" з’явилися в долині ріки Чалис ще в середині ІІ тис. до н.е., (Туманян Э.Г., 1971). Про їх близкість з фрігійцями вже йшла мова вище. Оскільки фрігійці і протовірмени з’явилися в Малій Азії в середині (або в кінці) ІІ тис. до н.е., то до того часу (не рахуючи час переселення) вони мусили заселяти Правобережжя Дніпра, оскільки ж вони певний час залишалися в індоєвропейському мовному просторі, південніше від фракійців.

Таким чином, порядок руху індоєвропейців на Балкани і далі в Малу Азію був наступний : хетти, греки, фрігійці і вірмени. Як вже зазначалося, інша хвиля індоєвропейської експансії йшла суходолом в напрямку на південний захід до берегів Адріатики. В її складі були італіки і іллірійці. На межі рубежі бронзового віку і початку залізного відбуваються великі зміни в складі населення Задунав’я і Альфельду (Шушаріна В.П., 1971, 15). Є підстави пов'язувати ці зміни приходом сюди італіків та іллірійців. Останні в своєму русі на Балкани зупинялися в Саксонії, Моравії, Богемії, де їх сліди можна знайти в топоніміці (Pokorny J., 1968, 193), потім оселилися на північному заході Балканського півострова, а пізніше зайняли Епір і, можливо, більш великі території Греції (Hoffmann O., Scherer A.1969., 10). Але першими рухалися італіки, оскільки вони, як ми бачили, першими з індоєвропейців з невідомих причин почали процес переселення мешканців центральних і південних ареалів. Крім того, італіки у своїх мандрах просунулися дещо далі, на Апенінський півострів. Тохарці теж ще якийсь час мусили залишатися на своїй прабатьківщині, про що свідчать деякі лінгвістичні дані. Індійці рухалися в напрямку до Середньої Азії, перейшовши Волгу і Урал. Здається, у них не було якихось довготривалих поселень на території Східної Європи, бо лінгвістичних свідчень для цього нема. Крім того, на думку Зографа, членування індоарійських мов на дві гілки відбулося вже за межами Європи, хоча, очевидно, і за межами Індії (Зограф Г.А., 1982, 112). Таке членування могло статися десь при першій довготривалій зупинці індійців, можливо в Середній Азії. Лінгвістичний аналіз показує, що створення Рігведи сталося не пізніше II тис до Р.Х., отже, рух индоаріїв з Середньої Азії або Північного Ірану відбулася раніше цього часу (Лал Б.Б., 1978, 47). З іншого боку про перебування індоарійців в Ірані може свідчити й те, що неподалік від нього з'явилася особлива «західно-індоіранська мова», представлена порівняно невеликою кількістю імен людей і богів:

" Ареал подібних імен збігається з ареалом поширення хуррітскої мови (від передгір'їв Ірану до Палестини" (Дьяконов І.М. 1968, 29).

З міркувань Дьяконова про використання носіями цієї мови мистецтва масового застосування бойових колісниць випливає, що вони прибули з областей «на північ від Кавказу» (Дьяконов І.М. 1968, 30).

Спорожнілі ареали поселень індійців, фракійців (протоалбанців), фрігійців та вірмен заселяють іранці. Після відходу тохарців їх ареал заселили балти. Як вже говорилося, фракійці поселиляся на Правобережжі і вже звідси після фрігійців просунулися на Балкани. Кельти, очевидно, почали рух на захід, а германці мали можливість зайняти південні ареали італіків та іллірійців. В процесі цих міграцій слов’яни теж розширили територію своїх поселень таким чином, що вони вступили в прямий мовний контакт з кельтами. Вивченням слов'яно-кельтських мовних зв'язків довго займався А.А. Шахматов, який розміщував прабатьківщину слов'ян у Прибалтиці десь неподалік від кельтів. Частина лінгвістів, серед яких були такі авторитети як М. Фасмер та К. Буга, вельми критично ставилася до його тверджень про особливу близькість кельтів і слов'ян, (Мартинов В.В., 1983), але пізніше до його думки прислухалися уважніше:

"А. А. Шахматов приводить значний перелік гаданих лексичних запозичень у слов'янській мові з кельтської, в якому чільне місце належить громадським, військовим і господарським термінам. Дослідник припускав також, що частина германізмів проникла в слов'янську мову за посередництвом кельтів. Тісні кельто-слов'янські взаємини сприяли поширенню етноніма «венеди» на слов'ян." (Седов В.В., 1983, 98).

Сєдов також зазначав, що на цілий ряд достовірних кельтсько-слов'янських лексичних сходжень вказував Ю. Покорни, а Х. Педерсен виявив деякі граматичні паралелі між давньо-ірландскою і слов'янськими мовами. Приклади кельтських запозичень в слов’янській подають Гамкрелідзе та Іванов : *sluga, *braga, *ljutь, *gunja, *dQgъ, *těsto (Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., 1984). Цим контактом можна пояснити також назалізацію голосних в слов’янських мовах, котра розвинулася в руслі загального слов’янського процесу монофтонгізації дифтонгів *en, *em, *on, *om і т. д. при тенденції до зростання звучності в структурі складу, яка привела до панування закону відкритого складу (Виноградов В.А., 1982, 303, Хабургаев Г.А., 1986, 94). Оскільки в кельтській вже існували назалізовані, то під її впливом монофтонгізація в даному випадку пішла в напрямку назалізації зазначених дифтонгів у закритих складах. Цей фонетичний вплив може бути пояснений проживанням кельтів і слов’ян в одному і тому ж фонетичному ареалі. За словами Бернштейна Лер-Сплавинський намагався пояснити виникнення мазурського діалекту кельтським впливом. Сам Бернштейн теж вважав, що "давньокельтський впливи на праслов’янську мову були більш глибокими, ніж це здавалося досі" (Бернштейн С.Б., 1961, 95).

Така велика кількість думок про слов'яно-кельтські зв'язки не можна залишити без уваги, тим більше, що для них є пояснення. Підводячи підсумок, можна припустити, що слов’яни із своєї прабатьківщини просунулися на захід до Вісли, йдучи дещо північніше від кельтів, але в постійному контакті з ними. Пізніше частина слов’ян знову повернулася в басейн Дніпра, але ті, що лишилися, просунулися далі на захід від Вісли і стали відомі як поморські слов’яни.

Слід наголосити, що при переселеннях давніх індоєвропейців (як, зрештою, і інших народів) не все населення полишало свою прабатьківщину. Як вважав Порціг, для цього не було видимих причин (Порциг В., 1964, 97-98). Найвірогідніше на нові землі відходив надлишок населення, а досить велика його частина, особливо в ізольованих місцях, мусила лишатися. При заселенні цієї території новими прибульцями залишки попереднього населення асимілювалися ними, але робили певний вплив на мову новоприбульців. Субстратні явища на прикладі окремих мов будуть розглянуті в кінці.

У пошуках нових пасовищ основна маса тюрків перейшла Дон, а далі їх частина просунулася до Передкавказзя, витісняючи звідти племена майкопців у Закаспийский степ, в той час як інші племена слідом за майкопцямі перейшли Волгу і мігрували далі на схід (див. малюнок. 31)

Мал. 31. Розселення давніх тюрків на Предкавказзя і далі на схід.

З кінця III-го до Р.Х. в Монголії виразно простежуються дві великі етнічні спільноти. Одну з них представляли монглоїди, іншу – європеоїди (Новгородова Е.А., 1981, 214), з якими можна пов'язувати майкопських племена, які рухалися попереду тюрків в напрямку Алтаю, де вони стали творцями афанасієвської культури бронзового віку. Фахівці пов'язують її створення з хвилею пізньо-ямного -катакомбного населення, що пройшла від Приуралля далеко на схід (Кузьміна О.Є., 1986, 186). Ця культура існувала зі середини III-го і до початку II тис. до Р.Х. на великому просторі, який включав, крім Алтаю, також Монголію і Сіньцзян. Можна припускати, що частина майкопців через Джунгарські ворота увійшла на територію Сіньцзяну, де зустрілася з людьми монголоїдного типу, які стояли на більш низькому щаблі культурного розвитку. Прибульці принесли з собою племінну організацію, технологію бронзи, навички скотарства та землеробства. Очевидно, прихід майкопців на територію Китаю послужив серйозним поштовхом до створення держави Шан в 18-му ст. до Р.Х. Змішавшись з автохтонами і прийнявши монголоїдні риси, майкопці засвоїли також і мову численного місцевого населення, зробивши на неї, однак, великий вплив. Сліди цього впливу мови майкопців тепер видно в сино-тибетських мовах і цей вплив був настільки суттєвим, що дає підставу говорити про генетичну спорідненість північнокавказьких мов з сино-тибетськими.

Тюркські племена, що перейшли Волгу слідом за майкопцамі, стали розселятися по території сучасного Казахстану і поступово рухалися на південь і південний схід. Археологічні знахідки дозволяють стверджувати про просування тюрків в Середню Азію:

"Просування до кордонів Середньої Азії степових племен засвідчено відкритим в низов'ях Зеравшану могильником Заманбаба та іншими пам'ятками, об'єднаними нині в заманбабінську культуру" (Массон В.М., Мерперт Н.Я., 1982, 329).

Другий потік тюрків був спрямований слідом за майкопцямі до Алтаю. Заселивши Казахстан і Східний Сибір, тюрки створили на цій території андронівську культуру з декількома локальними варіантами.

Те, що європеоїдні тюрки з початком епохи бронзи просунулись аж до Алтаю, можуть підтвердити дані антропологічних досліджень:

"Південносибірська група популяцій є продуктом змішання центральноазійських монголоїдів з представниками палеоєвропейскиго типу, зокрема з населенням Андронівської культури, поширеної в Казахстані і в Південному Сибіру за часів бронзи" (Алексеев В.П., 1974, 85).

"Європеоїдне за своїми морфологічними ознаками населення складало переважну більшість Алтайо-Саянського нагір'я в епоху енеоліту та бронзи, частково і в епоху раннього заліза. Монголоїдна домішка фіксується в цей час лише в одиничних випадках, але постійно посилюється, починаючи з епохи раннього заліза, і досягає повної переваги в сучасну епоху" (Алексеев В.П., 1989, 417).

"Морфологічна подібність частини європеоїдних черепів андронівської серії могильника Преображенка-3 з серіями степових культур епохи бронзи свідчить про можливість міграції населення із західних районів розповсюдження андронівської культури, у фізичному вигляді якого проявляються середземноморський расовий тип" (Молодин В.И., Чикишева Т.А., 1988, 204).

При цьому також звертається увага на те, що «в андронівський час населення Барабинского лісостепу відрізнялося виключної змішаністю» (там же, 204). Все це свідчить про значну міграцію людей європеоїдного вигляду, з якими ми пов'язуємо давніх тюрків, на схід. У процесі метисації, що послідувала за часом спільного співіснування, згодом оформився однорідний антропологічний тип з явними монголоїдними ознаками багатьох етносів, що зберегли або свою тюркську (якути, тувинці, хакаси, киргизи, казахи та ін), або монгольську мову. Сааме це багато в чому вводить оману вчених, однак багато тюркських народи не мають виражених монголоїдних ознак, які виразно дають про себе знати при найменшій метисації. До народів, які не мають монголоїдні рис відносяться турки, азербайджанці, туркмени, кумики, карачаївці, балкарці, гагаузи. Мови цих народів почали формуватися в західній частині давньотюркської європейської прабатьківщини між Сіверським Дінцем і Дніпром. А мовні предки якутів, киргизів, казахів, хакасцев, тувинців проживали тоді між Сів. Донцем і Доном. Ось саме вони і рушили на схід. У принципі, чуваші і казанські татари теж не повинні були мати монголоїдні ознак, але вони з'явилися в них у результаті метисації з фінно-уграми, що мають лапоноїдної риси, або після приходу татаро-монголів у Східну Європу. Змішання чувашів і татар з монголами не могло відбуватися у великих масштабах, тим не менш, монголоїдні ознаки у частини чувашів і татар досить помітні. Це зайвий раз свідчить, наскільки важко від них позбутися. Якщо проживали коли-небудь предки сучасних турків на Алтаї, то їх зовнішній вигляд про це свідчить виразно. Таким чином, можна впевнено говорити, що турки, азербайджанці, туркмени, кумики, карачаївці, балкарці, гагаузи, чуваші й татари або завжди залишалися у Східній Європі, або не йшли далеко від Прикаспію. Щось певне про міграцію предків башкир, узбеків та інших народів сказати важко, бо монголоїдний елемент у них виражений досить сильно. В яких місцях і в який час проживали зазначені народи, ще належить з'ясувати. Є підстави говорити про другу прабатьківщину казанських татар на Волзі.

Blog

Перше «Велике переселення народів»

Содержание

Перше «Велике переселення народів»