Міністерство освіти І науки україни цивільний процес навчальний посібник

Вид материала

Документы

Содержание Суд як суб'єкт цивільнім» процесу Функціональна підсудність Судами апеляційної інстанції Судом, який переглядає справу за винятковими обстави­нами Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рі­шень Територіальна підсудність Загальна територіальна підсудність Альтернативна територіальна підсудність Виключна територіальна підсудність Договірна територіальна підсудність Підсудність за зв'язком справ Підсудність за ухваюю суду 5. Сторони у цивільному процесі Сторонами слід визнати осіб, матеріально-правовий спір між якими с предметом судового розгляду у порядку цивільно­го судочинства Процесуальні права сторін Активна співучасть Заміна ненадежного відповідача

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний інститут ім., 1802.26kb.
• Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет ляпа М. М., Трофименко, 1204.82kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
• Міністерство освіти І науки України Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича, 1600.9kb.
• Міністерство освіти І науки України Харківська національна академія міського господарства, 1320.57kb.
• Економіка регіонів (областей) україни навчальний посібник Рекомендовано Міністерством, 31.88kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 6296.28kb.
• СІ. Чорнооченко цивільний процес, 7361.43kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• Міністерство освіти І науки України Прикарпатський національний університет імені Василя, 4186.5kb.

Глава 4.

Суд як суб'єкт цивільнім» процесу

49


ся у порядку цивільного судочинства. Приміром, усиновлення дітей, надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, встановлення фактів, які мають юридичне ни ими і. і т. ін. Ці справи становлять особливий вид провадження у ци­вільному процесі — окреме.

Питання про юрисдикцію суддя вирішує при відкритті про­вадження у справі. При встаношіснні того, шо справа не піл лягас розгляду у порядку цивільного судочинства, суддя за за­гальним правилом відмовляє у відкритті провадження у спра­ві, постановляючи про це ухвалу (ч. 2 ст. 122 ЦПК). При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підигк закриттю (н. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК). І тільки у разі подання заяви про розіриання шлюбу з порушенням порядку, встановленого СК, суд постановляє ух­валу про повернення заяви (и. 5 ч. З ст. 121 ЦПК).

У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи за-критгі провадження у зв'язку з тим, що заява не підлягає роз­гляду у порядку цивільного судочинства (не належить до ци­вільної юрисдикції") суд (суддя) зобов'язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті ін­шими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не с правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого ор­гану чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судо­вому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає пш.шия про юрисдикцію у цій справі.

Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви мо­жуть бути оскаржені.

§ 4. Підсудність

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і міме судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називають підсудністю. На відміну від юрисдикції (підвідомчості), за якою розмежовуєть­ся компетенція між різними органами щодо вирішення цивіль­них справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій само сфері (щодо вирішення цивільних справ), але вже між різними судами. Тому підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.

Критеріями такого розмежування можна вважати:

• завдання суду щодо розгляду та вирішеним справи;
  
• рід (категорію) справ;
  
• вказівку суду.
  

Залежно від названих критеріїв підсудність буває двох ви­дів: функціональна та територіальна. Донедавна існувала і ро­дова підсудність, за якою у вертикалі ієрархії судів визначався суд, шо розглядав справу по першій інстанції У новітньому цивільному процесуальному законодавстві немає положень про виконання судами апеляційної чи касаційної ланки непри­таманних їм функцій суду першої інстанції.

Функціональна підсудність — компетенція окремих гілок судової системи на реалізацію функцій, які вони виконують. За цією підсудністю функції суду першої інстанції виконують місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськ-районні (ст. 107 ЦПК).

Судами апеляційної інстанції є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив су­дове рішення, що оскаржується (гг. 291 ЦПК).

Як випливає з положень законодавства про судоустрій та процесуального законодавства, в Україні фактично не існує суд касаційної інстанції*. Тому до законодавчого визначення суду, який здійснюватиме повноваження касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку діяльності пере­гляд цих справ у касаційному порядку відповідно до ст. 47 та п. З розділу VII Закону України "Про судоустрій України" здійснюватиме Верховний Суд України, а саме судова палата у цивільних справах.

Судом, який переглядає справу за винятковими обстави­нами, є Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК). Судом, який переглядає справу за нововиявленими обставинами, — суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).

Таку невизначеність зумовило рішенн» Конституційного Суду України у справі про Касаційний Суд України від II грудня 2003 р. (ОВУ. — 2003. — № 51. — Частина І. — Ст. 2705), згідно з яким такими, що не відповідають Конституції (неконституційними), визнано положення щодо існування у судо­вій системі України Касаційного Суду України, до повноважень якого нале­жав розгляд у касаційному порядку справ, віднесених до його підсудності (ст. 33 Закону України "Про судоустрій України")

so

І .іан.і 1

Суд як суб'гкт цивільною процесу

SI


Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рі­шень та вирішує питання у ході виконання рішення у цивіль­ній справі, як правило, є суд, який видав виконавчий документ (розділ VI ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче прова­дження").

Територіальна підсудність — компетенція із розгляду ци­вільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня юрисдикція.

Видами територіальної підсудності є:

• загальна;
  
• альтернативна;
  
• договірна;
  
• виключна;
  
• за зв'язком справ;
  
• за вказівкою суду.
  

Види підсудності передбачають в одних випадках пільги сторонам мри виборі суду, в інших — створення найсприятли­віших умов для вирішення справи, забезпечення незалежності та неупередженості суду, захист прав заінтересованих осіб.

Загальна територіальна підсудність встановлюється як за­гальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсуднос­ті. За загальним правилом позови пред'являються в суді за місцем проживання фізичної особи, місцезнаходженням юри­дичної особи (ст. 109 ЦПК).

Місцезнаходження відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК), а якшо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передба­ченими ч. 9 ст. ПО ЦПК.

Це загальне правило встановлене у зв'язку з тим, що сам факт пред'явлення позову до відповідача не свідчить про те, що на останньому лежить певний обов'язок перед позивачем, а також для недопущення зловживання правом на звернення до суду.

Альтернативна територіальна підсудність встановлена за­коном і зумовлена необхідністю чи доцільністю надання пози­вачу права вибору суду, який розглядатиме справу.

Зокрема, відповідно до ст. ПО ЦПК позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися за

місцезнаходженням відповідача або за місцем проживання по­зивача.

Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утри­манні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.

Позови про відшкодування школи, завданої каліцтвом, ін­шим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, можуть пред'яв­лятися за місцезнаходженням відповідача, за місцем прожи­вання позивача чи за місцем завдання шкоди.

Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем про­живання відповідача чи постійного його заняття (роботи).

Альтернативна територіальна підсудність застосовується і в інших випадках, передбачених ст.ст. ПО, 111 ЦПК. Відповід­но до ч. 12 ст. ПО ЦПК право вибирані підсудність між кіль­кома судами, яким підсудна справа, мас позивач, за винятком виключної підсудності.

Виключна територіальна підсудність встановлюється у ни-падках, передбачених законом, і означає, що заява може бути подана тільки до певного суду. В цьому випадку застосування інших видів підсудності виключається.

Відповідно до ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приво­ду нерухомого майна, а також про виключення майна з опису, пред'являються за місцезнаходженням такого майна або основ­ної його частини. Позови кредиторів спадкодавця, що пода­ються до прийняття спадщини спадкоємцями, за місцезнаход­женням спадкового манна або основної його частини. Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення ванта­жів, пасажирів, багажу, пошти, — за місцезнаходженням пере­візника.

Договірна територіальна підсудність передбачає надання сторонам права вибору суду, до якого подаватиметься SUM і який розглядатиме справу. Причому сторони не можуть змінювати функціональної підсудності та порушувати правила виключної підсудності (ст. 129 ЦПК). Тобто, не може бути відмовлено у прийнятті позовної заяви судом, визначеним за домовленістю сторін, якшо навіть жодна із сторін не проживає

52

Глана 4.

Сторони у цивільному npoutci

53


чи не має майна на території юрисдикції цього суду. Законом встановлено, шо це повинна бути домовленість між сторона­ми, закріплена у письмовій формі, недотримання якої тягне за собою застосування загальних правил про підсудність. Домов­леність подружжя про розгляд справи про розірвання шлюбу у порядку ч. 2 ст. ПО ЦГІК може не закріплюватися у формі ок­ремого документа, вона, наприклад, може міститися у спільній заяві, поданій до суду.

Підсудність за зв'язком справ визначає суд, який розгляда­тиме спір, виходячи із первісного спору, шо є предметом су­дового розгляду.

Приміром, позови до кількох відповідачів, які проживають або перебувають в різних місцях, пред'являються за місцем проживания або місцезнаходженням одною з відповідачів за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від йот підсуд­ності пред'являється до суду за місцем розгляду вершеного позову (ст. ИЗ ЦПК).

Підсудність за ухваюю суду — це новий вид територіаль­ної підсудності, за якого територіальна юрисдикція суду виз­начається на підставі ухвали суду. Застосовується у випадках, чітко визначених законом, а саме:

• коли стороною у справі виступає місцевий чи апеляційний
  суд чи суддя цього суду (ст. 108 ЦПК),
  
• коли спір виник між громадянами України, якщо обидві
  сторони проживаюіь за її межами, а також у разі вирішен­
  ня справи про розірвання шлюби між іромадянином Украї­
  ни і~а іноземцем чи особою без громадянства, які прожива­
  ють за межами України (ст. 111 ЦПК).
  

У такому разі суд, територіальна юрисдикція якого визна­чена такою ухвалою судді відповідно вищестоящого суду чи Верховного Суду України, зобов'язаний розглянути питання про відкритгя провадження у справі.

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі. Якщо суддя ви­знає, шо справа даному судові не підсудна, він повертає заяву позивачеві для подання до належного суду, про шо постанов­ляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатка­ми до неї надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК). На цю ух­валу може бути подано скаргу.

За загальним правилом, забороняється передавати до іншо­го суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком пе-

редачі у порядку зміни підсудності (ст. 116 ЦПК). Однак ци­вільне процесуальне законодавство допускає передачу цивіль­ної справи з одного суду до іншого після відкриття провад­ження у справі в окремих випадках:

• якщо задоволено клопотання відповідача, місце проживання
  якого раніше не було відоме, про передачу справи за міс­
  цем його проживання або місцезнаходженням;
  
• якщо до початку судового розгляду виявилося, що заяву
  було прийнято з порушенням правил підсудності;
  
• якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо
  утворити новий склад суду для розгляду справи;
  
• якщо суд, який розглядав справу, ліквідовано.
  

Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги — після залишення її без задоволення

(ст. 116 ЦПК).

Важливою гарантією доступності правосуддя та судового захисту с норма про тс, що суперечки між судами про підсуд­ність не допускаються (ст. 117 ЦПК). Це означає, що справа, надіслана з одного суду до іншого, повинна бути прийнята до розгляду судом, якому вона надіслана

Глава 5. СТОРОНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

§ 1. Поняття, ознаки та правовий статус сторін

Серед осіб, які беруть участь у справі, найважливішими слід визнати сторін, без яких не існувало б цивільного процесу у позовному провадженні. Правовим статусом сторін наді;іяються також особи, які беруть участь у справах наказного та окремого провадження, за винятками, встановленими нормами щодо цих видів проваджень у цивільному процесі (ст. 31 ЦПК).

Сторонами слід визнати осіб, матеріально-правовий спір між якими с предметом судового розгляду у порядку цивільно­го судочинства. Ними відповідно до ст. ЗО ЦПК можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. Знову ж таки по­за увагою закону залишився ряд учасників, які можуть висту­пати сторонами у цивільному процесі (наприклад, територіаль-

S4

Глава 5.

Сторони ) пшіі.іьному процесі

55


ні громади, АРК, окремі учасники, які не наділені статусом юридичної особи).

Поняття сторони, безперечно, має прямий зв'язок із мате­ріальними правовідносинами, хоча спір про право може ви­никнути не лише між особами, які дійсно перебувають у мате­ріальних правовідносинах. Він можливий і за відсутності та­ких відносин (так званий "дефектний спір"), у тому випадку, коли позивач не мас права вимоги або відповідач у даній справі не має відповідного обов'язку перед позивачем. Цей спір буде розглядатись судом, адже чинне цивільне процесу­альне законодавство не вимагає з'ясування наявності матері­альних правовідносин між сторонами при пред'явленні позову. < пором визнаються будь-які непорозуміння між суб'єктами права, і достатньою підставою для вступу у процес й набуття правового статусу позивача є суб'єктивна впевненість, то пра­ва особи порушені, оспорені або невизнані (сг. З ЦПК). Наяв­ність чи відсутність правовідносин між сторонами німкою мірою не відбивається на їх правовому становищі. Навіть іа очевидної відсутності матеріальних правовідносин між такими суб'єктами їх слід шин.шати позивачем та відповідачем із на­діленням їх усіма процесуальними правами та обов'язками.

Ознаками сторіч, які відрізняють їх від інших суб'єктів ци­вільних процесуальних правовідносин взагалі та осіб, які бе­руть участь у справі, зокрема, є такі:

• сторони — цс обов'язкові суб'єкти цивільного процесу у
  справах позовного та наказного провадження;
  
• сторони — це особи, між якими виник спір про право,
  який є предметом розгляду та вирішення судом;
  
• юридична заінтересованість сторін має особистий характер,
  тобто вони наділені і матеріально-праіювою, і процесуаль­
  ною заінтересованістю;
  
• справа (процес) ведеться від імені сторін;
  
• сторони несуть судові витрати у справі;
  
• на сторони поширюються всі наслідки та властивості
  рішення суду;
  
• правосуб'ектність сторін допускає правонаступництво.
  Сторонами у цивільному процесі є позивач та відповідач.
  Позивач — це особа, на захист суб'єктивних прав якої
  

порушено цивільну справу. Ця особа може звернутися до суду безпосередньо або через представника, процес може бути іні­ційований також іншими уповноваженими законом органами

та особами. Причому у будь-якому випадку на участь у справі повинно бути волевиявлення позивача. 'Зокрема, при поданні заяви в інтересах особи органом чи особою, яким законом на­дає право залишати права, свободи та інтереси інших осіб, обо­в'язково повідомляється особа, в інтересах якої відкрито про­вадження у справі. Вона може брати участь у справі, може відмовитися від участі та порушеного цивільного процесу. 0 останньому випадку, якщо захищаються інтереси дієздатної фізичної особи, заява уповноваженого відповідно до ст. 46 ЦПК органу чи особи залишається без розгляду.

Відповідач — це особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладення на неї обов'язку щодо понов­лення суб'єктивного права позивача, яке зазнало посягання. Причому, якщо для залучення до участі у справі позивача нео­бхідна його згода, то згода відповідача не вимагається. Кон­кретна вказівка на відповідача є обов'язком позивача чи іншо­го ініціатора процесу. Відповідач легітимізується у позовній заяві до суду, і якщо такої вказівки немає, то суддя, приймаю­чи заяву, повинен постановити ухвалу про залишення її без руху і надати сірок для усунення недоліків. Якщо заявник не має відомостей про особу порушника свого права, справа не може бути порушена.

Відповідно до ст. 78 ЦПК, якщо місцеперебування відпо­відача у справах за позовами про стягнення аліментів або від­шкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, невідоме, суд своею ух­валою оголошує його розшук, який проводиться держаним коштом органами внутрішніх справ, а витрати на нього покла­даються на відповідача рішенням суду.

Процесуальні права сторін — цс встановлені та гарантова­ні законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх суб'єктивних прав, що зазнали пося­гання, або існує ймовірність такого. Як уже було зазначено, права сторін, як і всіх осіб, що беруть участь у справі, слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні права, які визнача­ють фактичну та юридичну спроможність виступати повноцін­ним учасником судового розгляду цивільної справи, викладені у ст. 27 ЦПК. Спеціальні права визначаються суттю правового статусу сторони. Наприклад, відповідно до ст. 31 ЦПК пози-

56

Гліва S.

Сторони у цивільному процесі

57


вач мас право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач мас пра­во визнати позов повністю або частково, пред'явити зустріч­ний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін мас право ви­магати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Окрім спеціальних прав, які визначають можли­вість розпорядження своїми матеріальними правами, сторони наділені й іншими правами, наприклад, заявляти клопотання про допит їх як свідків (ст. 62 ЦПК), позивач може заперечу­вати заочний розгляд справи (ст. 224 ЦПК) та ін.

На сторони покладаються також процесуальні обов'язки, які також слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні поляга­ють у тому, що сторони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ст. 27 ЦПК), повідомляти про зміну свого місцезнаходження (ст. 77 ЦПК) та ін., спеціальні — у виконанні певних процесу­альних дій: доведенні сторонами тих обставин, на які вони по­силаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК), подання позивачем копій позовної заяви та документів (ст. 120 ЦПК та ін.), повідомлення про третю особу без самос­тійних вимог у процесі (ст. 36 ЦПК), участь відповідача у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК) та ін.

§ 2. Процесуальна співучасть

В окремих вішалках при розгляді та вирішенні справи на боці позивача або відповідача можуть брати участь кілька осіб, у зв'язку з чим утворюється множинність, яка отримала найме­нування — процесуальна співучасть. Під процесуальною спів­участю слід розуміти обумовлену нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні v цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обо­в'язку (ст. 32 ЦПК). Від співучасті слід відрізняти об'єднання позовів судом, за якого суб'єктивні права та обов'язки не за­лежать один від одного, а множинність утворюється на розсуд суду (судді) з метою процесуальної економії.

Підстави для виникнення процесуальної співучасті (ст. 32 ЦПК):

1. предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох по­
   зивачів або відповідачів;
   
2. права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виник­
   ли з однієї підстави;
   
3. предметом спору є однорідні права і обов'язки.
   

Позов може бути пред'явлено спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Зважаючи на це, якщо позивачами є дві чи більше осіб, а відповідачем — одна, то така спів­участь буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли наявна множинність на обох сторонах — змішаною. Множин­ність може виникати і з боку третьої особи, яка заявляє само­стійні вимоги, однак обов'язковою умовою повинна бути наяв­ність загальних підстав виникнення процесуальної співучасті.

Активна співучасть може виникнути тільки з ініціативи самих позивачів, оскільки це є проявом диспозитивності у ци­вільному процесі. Наприклад, у разі захисту права власності на річ, яка перебувас у спільній власності.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і суду, який мас право притягнути особу як співвідповідача для участі у справі на підставі норми матеріального права. Не породжує пасивної співучасті залучення іншого відповідача у порядку заміни неналежного відповідача. Залежно від імперативності залучен­ня співвідповідачів до справи, пасивна процесуальна спів­участь поділяється на обов'язкову та факультативну.

Обов'язкова пасивна співучасть насіле тоді, коли права та обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлен­ня прав та обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, коли шкода заподіяна кількома особами, у справах про виселення із займаного житлового приміщення та ін.

Факультативна пасивна співучасть мас місце тоді, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання щодо прав одного з відповідачів можна було 6 вирішити самостійно неза­лежно від прав та обов'язків інших співучасників.

Може постати запитання: чи породжує співучасть звернен­ня до суду осіб, уповноважених на звернення у чужих інтере­сах (ст.ст. З, 45 ЦПК)? У цьому разі встановлено, що особу, в інтересах якої розпочато процес за заявою органу чи особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інте­реси інших осіб, повідомляє про це суд, і вона може взяти

58

Г.іава 5,

Сторони > ііиві.іьному процесі

59


участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Ця норма не породжує співучасть, оскільки ст.ст. 26, 45 ЦПК не визначають позивачами вказаних суб'єктів, а відносять їх до самостійної іруни осіб, які беруть участь у справі. У них різна мета участі в процесі, різний обсяг процесуальних прав та обов'язків.

Особливість участі процесуальних співучасників у цивіль­ному процесі поляки у тому, що кожен із них щодо іншої сторони діє у процесі самостійно. Співучасники можуть дору­чиш вести справу одному із співучасників, крім випадків, ко­ли останній мас вади цивільної процесуальної дієздатності (ст. 32 ЦПК). Якщо інтереси позивачів або відповідачів між собою суперечать, то співучасті немає. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що відпові­дальність чи право стяїненнм t солідарним. Співучасники та­кож можуть оскаржувати судові рішення самостійно, або при­єднуватися до скарг інших співпозивачів чи співвідповідачів (ст.ст. 299, 329 ЦПК).

§ 3. Заміна неналежною відповідача

У ході розгляду справи може виявитися, що позов пред'явле­ний не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встанов­лено, що позивач не є уповноваженою чи відповідач не є ира-возобов'язаною особою, суб'єктом матеріальних правовідно­син. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналеж­ними.

Підстави для виникнення такого питання можуть бути різ­номанітні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збіль­шення обсягу доказової інформації, додаткові правові консуль­тації та ін. Такі 11 іде ґави у жодному разі не повинні наводити­ся судом (суддею), оскільки він мас бути безстороннім і ви­словити свої міркування з приводу належності чи неналежної--ті сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні у справі. Цю позицію підтримав Пленум Верховного Суду Укра­їни, який підкреслив, шо відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до нена­лежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактич­не вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 поста-

нови "Про практику застосування судами процесуального за­конодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" від 21 грудня 1990 р. № 9).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає можли­вість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не не­се обов'язку у справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни неналежного відповідача.

Встановивши під час розгляду справи, шо позов пред'явле­ний не тією особою, якій належить право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закрит­тя провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від по­зову або ухваленням рішення сулу про відмову у задоволенні позову.

Заміна ненадежного відповідача — це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення h цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) на­лежної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).

При заміні неналежної сторони діють два основних прави­ла. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка роз­глядається судом, відповідач вважається належним із наділен­ням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди від­повідача на його заміну не вимагається, однак у літературі не­одноразово порушувалось питання про те, що відповідачу мо­же бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових ви­трат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає пи­тання. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, остан­ній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, шо не гарантує оперативно­го та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.

60