Ніна Головченко Катерина Кольченко: «…Ніщо на землі не минає без сліду»

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Головченко Ніна Іванівна, 182.45kb.
• Катерина кольченко: Дуже відрадним моментом була презентація першого номера нашого, 89.91kb.
• Особливості супроводу навчання студентів з вадами слуху в університеті «Україна» кольченко, 74.37kb.
• Єднуються в асоціацію 22 травня, 2011 Ніна головченко, для «Трибуни України», 58.4kb.
• Ніна Головченко Фото Олеся Ковальчука Петро Фесюк: «Університет «Україна» формує компетентну, 76.88kb.
• Ніна Головченко Наталя Гаврилюк: «Хочеться зробити багато І віддати все, чим сповнена, 102.72kb.
• Роль сім'ї у формуванні здоров'я, 145.26kb.
• Рослини – загальна характеристика, 161.47kb.
• Мета: познайомити старшокласників із поемою Шевченка „Катерина, в якій піднято проблеми, 834.68kb.
• Афанасьєва Катерина Олександрівна, 190.33kb.

Ніна Головченко


Катерина Кольченко: «…Ніщо на землі не минає без сліду»


З перших кроків діяльності Університету «Україна», головною метою якого є надання вищої освіти всім бажаючим, у тому числі молоді з особливими потребами, проблемами організації інтегрованого освітянського середовища опікувалася Катерина Кольченко.

Це була інноваційна діяльність, тому що Університет «Україна» вперше надав доступ до вищої освіти всім бажаючим інвалідам різних нозологій за умови, що вони під час навчання дотримаються усіх вимог державних стандартів. Це була адміністративно-правова діяльність, яка потребувала законодавчого обґрунтування та творчого вирішення не передбачених державою аспектів доступу інвалідів до освіти, до вищої освіти зокрема. Це була міжнародна діяльність, адже вивчення досвіду європейської спільноти надавало нові аргументи на користь розбудови демократичного суспільства шляхом інтеграції інвалідів у всі галузі діяльності держави. Це була діяльність із опанування новітніх технологій навчання, ІКТ зокрема, адже викладачі працюють у студенській групі, де одночасно навчаються і практично здорові діти, і діти з вадами слуху, зору, із захворюваннями опорно-рухового апарату, із наслідками захворювання на ДЦП тощо. Це і консалтинг, тренінгова діяльність, бо викладача інтегрованої групи треба навчити основам спеціальної психології та методики для успішної співпраці зі студентами в умовах інклюзії. Це і соціальна робота, вирішення проблем адаптації, реабілітації студентів із інвалідністю в умовах навчального процесу, творчого розвитку їх, працевлаштування після одержання диплома. Це і науково-методична діяльність, адже екперимент із інтегрованого, а втім і інклюзивного навчання потребував поетапного системного, всебічного та комплексного наукового обґрунтування.

Такий потужний обсяг «неораної освітянської ниви» могла опанувати лише потужна особистість, якою і є Катерина Олегівна Кольченко.

- Катерино Олегівно, який життєвий, освітній та науковий досвід дав Вам змогу вибудувати стратегію інтегрованого освітнього середовища в Університеті «Україна»?

- Одразу хочу зауважити, що було б некоректним говорити лише про мій особистий внесок у розбудову цієї стратегії. Сама ідея створення інтегрованого університетського середовища належить Петру Михайловичу Таланчуку, який залучав до цієї роботи різних фахівців. Ця місія є нелегкою і в науковому, і в практичному, і в особистісному вимірі: вона вимагає величезної віддачі, часу, енергії, душевного напруження. Так склалося, що найдовше в царині організації навчання інвалідів в Університеті «Україна» пропрацювали ми разом із Ганною Федорівною Нікуліною, з якою підготували й опублікували перші в Україні науково-методичні посібники щодо різних аспектів функціонування інтегрованого університетського середовища. Крім того, великий внесок у цю роботу здійснили зарубіжні вчені, з якими у нашому університеті було організовано системну співпрацю: професори Пітер Міттлер (Велика Британія), Йоахім Клаус (Німеччина), Мері Коні Вейшаар, Шарон і Грег Гравер-Лампман, Джанет Дункан, Едвард Строзер (США). Ми й досі з ними спілкуємося, продовжуємо нашу роботу, публікуємо спільні статті.

Щодо моєї історії, можу сказати, що потрапила до Університету «Україна» випадково. Я закінчила Київський політехнічний інститут за спеціальністю «Промислова електроніка», працювала у ньому впродовж 18 років, захистила кандидатську дисертацію, отримала вчене звання старшого наукового співробітника. На той час я вже працювала проректором в іншому університеті, і мій давній приятель попросив поклопотати перед Петром Михайловичем щодо талановитого хлопчини, який мав онкологічне захворювання крові і через це не міг вступити у звичайний ВНЗ. Я не змогла відмовити, хоча знала Петра Михайловича лише як проректора КПІ, в якому я навчалася. Виявилося, що клопотати не було потреби, двері університету відкриті для всіх бажаючих навчатися, а Петро Михайлович виявився дуже сердечною і відкритою людиною. Мене вразили масштаби справи, яку він розпочав, тим більше, що в нашій родині були дві людини з інвалідністю, і ця тема мені була не байдужа. Так і вийшло, що я прийшла клопотати за іншого, а отримала пропозицію перейти до Університету «Україна», де і працюю вже 10 років. До речі, юнак, за якого я просила, успішно закінчив університет, був переможцем конкурсів наукових робіт студентів і зараз працює в потужному банку.

- Звідки у Вас реальне знання англійської мови?

- Моя мама, професор хімії, вільно володіла трьома мовами: англійською, німецькою і французькою. З дитинства вона пояснювала мені, наскільки це важливо. Та хіба хтось слухає батьків? Із соромом можу сказати, що в той час не дуже напружувалася, а тепер про це шкодую. Бо з кожним роком вивчати мову людині все важче.

Стимулом до відновлення знань з англійської мови стала потреба листування з англійською родиною, яка виявила бажання спілкуватися з українською сім’єю у пост-Чорнобильський період радянської історії. А писати з помилками було ой як соромно… Довелося вчити і граматику, і лексику. Як же я тоді згадувала мамину науку! Із цього листування, а потім спілкування під час поїздок одне до одного в гості, і почалося серйозне вивчення мови. Цікаво, що моя донька, яку ми з чоловіком уявляли великим хіміком, обрала, всупереч нашим намірам, іноземну лінгвістику, має диплом Кембріджського університету. А ще знання мови дуже допомогло нам вижити у скрутні 90-ті роки, коли зарплата викладача становила приблизно 12 доларів. Завдяки вільному володінню англійською мені запропонували працювати в іноземній організації: зустрічати, супроводжувати й перекладати для волонтерів британського благодійного фонду принцеси Анни, який надавав допомогу українським підприємствам та організаціям. Це допомогло нашій сім‘ї уникнути долі «челноків» чи продавців на ринку. Ну, а потім англійська знадобилась у моїй професійній діяльності – швидко переглядати сайти і знаходити потрібну новітню інформацію, вільно спілкуватись із гостями університету, писати проекти на гранти, вести динамічне листування із закордонними партнерами тощо.

Тепер уже я намагаюся достукатися до своїх студентів: «Не лінуйтеся, учіть мови, поки ви ще молоді, відкривайте разом із ними величезний світ!»

- Якось мені довелося почути низку бардівських пісень у Вашому виконанні, Ви граєте на фортепіано, гітарі, знаєте багато романсів. Потім я із приємністю для себе відзначила, що Ви добре знаєте світову літературу (ми спілкувалися з Вами з приводу творчості В. Фолкнера, П. Зюскінда). Звідки такий не «попсовий» інтелігентний мистецький смак?

- З обох батьківських ліній у мене бабусі – викладачі філології. Бабуся по мамі студенткою співала в хорі, де її побачив і закохався дід. А другий дід закохався у бабусю ще в гімназії, коли почув, як вона співає у церкві. Та й самі діди були високоосвіченими на той час: один – лікар, а другий – інженер. Так що мені просто поталанило з родиною, де література і музика були частиною життя.

Незважаючи на вільне володіння Інтернет-технологіями, друкована книга й досі залишається для мене другом і насолодою. Дуже люблю російську класику, з певною пересторогою ставлюся до супермодних сучасних авторів-на-годину. Їх варто прочитати для поінформованості, але душу вони не зігрівають і не розвивають. Із сучасних авторів вважаю цікавою Джоді Піколт та Ефраїма Севелу. А якщо хочу розслабитися, то з головою поринаю у світ фентезі разом із Дяченками. Щодо поезії, обожнюю Ліну Костенко, ще студенткою вночі переписувала її вірші, бо неможливо було дістати книжку. Шкодую, що сучасна молодь майже не знає Василя Стуса. Про російську поезію годі й казати.

А щодо пісень, то крім класичних романсів, дуже люблю бардівську пісню. Це окремий шар культури, який потроху забувається серед «попси», що лунає звідусіль. Бардівська пісня – це, насамперед, зміст, ідея, філософія, душа, це вічні цінності, які не старішають. Це був певний протест проти нав‘язування офіційної культури, однакової для всіх. Навіть «попса», яка нездатна творити щось суттєве, інколи переспівує бардівські пісні «на новий лад» (створює так звані римейки). І мене щиро тішить, коли молодь співає «класні нові пісні», навіть не здогадуючись, що їх співали ще їхні матусі чи бабусі, коли були студентами. Отже, бардівська пісня не старіє!

- У нас в університеті є традиція виїздити на різдвяні свята на гірськолижну туристську базу у Верхнє Студене. Пам’ятаю, я, опановуючи технологію спуску з гори на лижах, плуталася біля підніжжя гори днів зо три, а вже потім, скориставшись підйомником, спустилася з верхівки лижної траси, та й то за підстраховки досвідченого лижника, якого примудрилася збити з ніг посеред спуску. А Ви вже на другий день самостійно спускалися з гори, і ми, проходячи «курс молодого бійця» унизу, захоплювалися Вашою вправністю, відчуттями та емоціями. Тобто, хочеться зрозуміти: Ви просто ще й хороша спортсменка, чи у Вас є вже певна методика опанування нових знань, яку Ви застосували і до гірськолижного спуску?

- Гори я дуже люблю зі студентських років, але ходила в них тільки влітку. Так склалося, що шанс стати на гірські лижі випав мені тільки у віці 48 років. Оскільки студенткою я була членом збірної команди КПІ з лижного спорту, то впевнено поїхала у гори і … зрозуміла, що нічого не вмію. Жодна з моїх навичок не працювала в горах, і я, так само як і Ви, всіма пікантними місцями відчула й надовго запам‘ятала кожен камінчик на тій горі… А ввечері наша студентка Настя Коляда, досвідчена лижниця, сказала, що завтра забере мене на гору, і все у мене вийде. Чесно кажучи, я дуже боялася, але вирішила, що в крайньому випадку якось уже звідти злізу, і ризикнула. Думаю, що тільки завдяки терпінню і таланту Насті пояснювати просто і доступно, а може її вірі, що все вийде, я «піймала» потрібні рухи і поїхала вперше у житті з такої високої гори. Це було неначе політ, захоплюючий і дивовижний! А коли ввечері, після сауни ми ще й вивалялися у пухнастому снігу, я почувалася, ніби скинула років із 10, і повірила у свої сили. Цей випадок навчив мене, що треба вірити в себе і що ніколи не пізно починати вчитися.

- Ви – насправді толерантна та демократична людина, яка як посадова особа з однаковою повагою спілкується і з викладачем-новачком, і зі студентами, і з головою Національної Асамблеї інвалідів України, і з народними депутатами, і з мамою студента з інвалідністю. На яких засадах базується ваша культура комунікації?

- Це дуже просто – спілкуйся з іншими так, як ти хочеш, щоб вони спілкувались із тобою – ця давня мудрість завжди панувала в нашій родині.

- Донині ви опікуєтеся проблемами навчання інвалідів в Університеті «Україна» як радник президента з питань інклюзії. Які нові завдання стоять перед нашим ВНЗ на нинішньому етапі його розвитку?

- Насамперед, згідно вимог ратифікованої Україною Конвенції ООН про права інвалідів ми маємо переходити від етапу інтеграції до інклюзії студентів із інвалідністю в освітнє середовище. Тому наше перше завдання − розробити Концепцію інклюзивної освіти для університету. Крім того, наш щорічний конкурс наукових робіт студентів за тематикою навчання і виховання людей в інтегрованому освітньому середовищі отримав статус Всеукраїнського, а наш університет призначено базовим навчальним закладом. Тому друге найближче завдання – на високому рівні організувати проведення конкурсу, і піднімати рівень наших студентських наукових досліджень у цьому напрямі, щоб на тлі інших навчальних закладів не втрачати напрацьованих здобутків. Ну, і нагальне третє завдання – забезпечити освітню безбар‘єрність університету, повну доступність навчально-методичного забезпечення для студентів із будь-якими нозологіями.

- Катерино Олегівно, певно що довготривала та багатоаспектна діяльність щодо організації інтегрованого навчально-виховного процесу сформувала у вас певне бачення цієї проблеми на рівні держави, на рівні розбудови української освіти.

- Дуже добре, що наш досвід навчання студентів із інвалідністю поступово поширюється й упроваджується в інших навчальних закладах. МОНМС України започаткувало Всеукраїнський експеримент із організації інтегрованого навчання, в якому взяли участь ще 9 навчальних закладів, окрім нашого. Законодавчо закріплено бюджетну підтримку тих закладів, які навчають студентів із інвалідністю (на жаль, тільки державної форми власності). Це, безумовно, добре. Але часто-густо університети беруться навчати студентів із інвалідністю суто формально, не створюючи для них необхідних умов, не забезпечуючи безбар‘єрності середовища. Тому, на мій погляд, потрібно визначити вимоги для навчального закладу інтегрованого типу і, перш ніж дозволити брати на навчання людину з інвалідністю, проводити перевірку (ліцензування) закладу на відповідність вимогам Конвенції ООН про права інвалідів. Крім того, вже час змінювати підходи до фінансування навчання студентів із інвалідністю. Кошти мають «іти за студентом» у той ВНЗ, який він обере, в якому створено умови для його навчання, розкриття його потенціалу. Вважаю за необхідне ввести відповідні зміни до законодавства України.

- Чи вплинула ця діяльність на Ваш світогляд, на Вашу систему цінностей?

- Так, безумовно. Працюючи зі студентами, дивуючись і захоплюючись їхньою мужністю, цілеспрямованістю, вмотивованістю, я навчилася менше приділяти уваги дрібницям, нічого не вартим неприємностям, а більше цінувати життя, добро, підтримку, людяність.

Ви знаєте, останнім часом я багато читаю про розвиток особистості, розкриття власного потенціалу. Це Джон Кехо, Брайан Трейсі, Володимир Свіяш, Валерій Синельников, Луїза Хей… Якби мені прочитати цих авторів своєчасно, наскільки розумнішим могло би бути моє життя, скількох помилок я могла б уникнути! Тому я щиро раджу своїм студентам не гаяти час, пізнавати себе і світ, формувати власну думку, берегти свою душу, чинити з іншими так, як самі хочуть, щоб інші чинили з ними, і робити світ навколо себе кращим. І пам‘ятати – ніщо на землі не минає безслідно.