Ые страницы жизни и творчества писателей, других деятелей культуры, их вклад в развитие словесности, украинско-российских литературных и культурных взаимосвязей
| Вид материала | Документы |
- Ые страницы жизни и творчества писателей, других деятелей культуры, их вклад в развитие, 839.52kb.
- Ые страницы жизни и творчества писателей, других деятелей культуры, их вклад в развитие, 854.65kb.
- От составителя, 807.72kb.
- Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет, 457.42kb.
- Ые страницы жизни и творчества писателей, других деятелей культуры, их вклад в развитие, 950.84kb.
- Как известно, корни украинско-российских литературных связей уходят в глубину веков, 1051.72kb.
- Задачи: расширить читательский кругозор ребят через знакомство с лучшими детскими произведениями, 47.74kb.
- Положение о номинации «преодоление» (За вклад в развитие физической культуры и спорта, 213.34kb.
- Н. Д. Зверева Расстрельные 30-е годы и профсоюзы, 6991.27kb.
- Вклад российских немцев в экономическое развитие поволжья второй половины XIX начала, 575.61kb.
Украинские вехи в творческой биографии русского ученого
П
о инициативе И.И. Срезневского и под его руководством в Харькове организовывается литературно-фольклористичний кружок, в котором творчески работают Л. Боровиковский, А. Метлинський, Н. Костомаров, М. Петренко. В 1831 г. вместе с И. Розковшенком он издает "Украинский альманах", в котором кроме ряда украинских песен и дум, были напечатаны произведения Е. Гребенки, А. Афанасьева-Чужбинского, О. Шпигоцкого, Л. Боровиковского, П. Морачевского, И. Розковшенко. В этом выпуске увидели свет и русскоязычные стихи И. Срезневского - "Молдавские песни" ("Красавица ласточка", "Ой вы, слуги мои!.."), "Мысли Саади" ("Под кровом безвестных зеленых вервей"), экзотические мотивы которых свидетельствуют об увлеченности автора творчеством европейских романтиков, ведь восточная тематика активно обрабатывалась ими со времен Д. Байрона.
В опубликованной на страницах альманаха статье И. Срезневского "Мысли и замечания" высказывались мысли о путях развития языка, которые обнаруживали его уверенность в перспективах украинского слова. Современник Срезневского Евген Гребенка отмечал, что «Украинский альманах» во всей наглядности показал оживление народной поэзии, народного слова, и благодаря его изданию многие украинцы стали ощущать самобытность своей словесности.
С середины 30- х годв И. Срезневский активно выступает со статьями, исследованиями на фольклорно-этнографические, литературные и исторические темы. В статье "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) ученый доказывает, что украинский язык является вполне самостоятельным среди других славянских языков, что он ничем не уступает ни богемской лексическим богатством, ни польской живописностью, ни сербской милозвучием. Украинский язык, в те времена даже литературно не вполне отшлифованный, может сравниться "по гибкости и богатству синтаксическому" с "языками просвещенными", он во всем «поэтичен, музыкален и живописен" и "имеет надежду на славу литературную". Эти мысли ученый аргументировал ссылками на творчество "мудрого" Г. Сковороды, "простодушного" И. Котляревского, "богатого фантазией" П. Гулака-Артемовского, "всегда привлекательного" Г. Квитки-Основяненко.
Значительным явлением в развитии украинского романтизма стал выход шести выпусков сборника "Запорожская старина" (1833-1838), составленных и изданных И. Срезневским. Со временем исследователи обнаружили здесь наряду с народными песнями и думами и произведения "подделанные" или, может, "отредактированные", стилизованные составителем, тем не менее для своего времени сборник стал действенным фактором культурной, научной и литературной жизни. "Запорожская старина" была воспринята современниками, в частности Н. Гоголем, М. Максимовичем, В. Белинским как богатая сокровищница народной поэзии высочайшей пробы. Образный мир помещенных в сборнике произведений оказал большое влияние на Н. Гоголя ("Тарас Бульба"), Т. Шевченко, П. Кулиша, А. Стороженка. Образ народного певца, очерченный в предисловии к сборнику дополнил галерею бандуристов, выписанных М. Маркевичем, М. Шашкевичем, С. Гощинским, Т. Шевченко, Л. Боровиковским, А. Метлинским и другими романтиками.
Чтобы ощутить своеобразие творческой обработки И. Срезневским фольклорного материала, необходимо обратить внимание на одну из его стилизаций —"Другу надгробну пісню Свірговському". Здесь речь идет о том, что по трагически погибшему казацкому гетману “Україна сумувала”, “свого гетьмана оплакала”.
С целью углубления эмоциональной настроенности И. Срезневский обращается к фигуре поэтического параллелизма, который разворачивается в форме вопросов сил природы к опечаленным горем людям:
Тоді буйні вітри завивали:
- Де ж ви нашого гетьмана сподівали?
Тоді кречети налітали:
- Де ж ви нашого гетьмана жалковали?
Тоді орли загомоніли:
- Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тоді жайворонки повилися:
- Де ж ви із нашим гетьманом простилися?
Заметно, что И. Срезневский в таких стилизациях под уснопоэтические произведения акцентировал на патриотических мотивах. Он превозносил хвалу героям, которые погибли за свободу родного края, и этим, как и другие украинские романтики, содействовал пробуждению, росту национального сознания народа.
В 1838 г. И. Срезневский выпустил "Украинский сборник", где напечатал со своими коммертариями "Наталку Полтавку". Рассматривая эту драму Ивана Котляревского как своеобразный сборник народных песен, объединенных авторским замыслом, он подчеркивал, что пьеса показала, с каких сторон нужно изучать народ. Глубокое понимание народной поэзии отразилось и на его украинской балладе "Корній Овара", написанной по сюжету легенды о запродаже человеком души черту. Однако сам герой — казак Корней Овара — в отличие от фольклорной абстрагированной фигуры, под пером поэта приобрел романтические черты гуляки, прохиндея.
Интересно обращение И. Срезневского и к образу выдающегося украинского философа Г.С. Сковороды. Его личность и творчество он воспринимает как романтик. В статье "Отрывки из записок о старце Григории Сковороде" (1834) Срезневский расценивал его басни как якобы "игрушки воображения, его недостойные". Исследования этой страницы украинской литературы дали И. Срезневскому материал к созданию рассказа "Майор, майор!", в котором нашли отражение народные предания о жизни странствующего просветителя.
К украинской проблематике обращался И.И. Срезневский и как славист.
В 1839-1842 гг. он осуществил научное путешествие по западным славянским землям, во время которого познакомился со многими деятелями славянского возрождения, в частности и с галичскими (Я. Головацький, И. Вагилевич) и закарпатскими (О. Духнович) будителями. Эти контакты оказывали содействие сближению деятелей украинской культуры с общественными и литературными кругами западных и южных славян. Собранный материал И. Срезневский использует в курсе славяноведения, который он читает в 1839-1842 гг. студентам Харьковского университета.
Эти лекции имели неслыханный успех. "Студенты всех факультетов... гурьбами шли слушать красноречивого профессора; наибольшая университетская аудитория... не вмещала всех желающих. Новизна предмета, живость изложения, то захваченного и приправленного цитатами из Коллара, Пушкина и Мицкевича, то сурово критического, не лишенного юмора и иронии, — все это возбуждало студенческую молодежь, все это было таким необыкновенным и еще ни разу до того времени не случалось, как рассказывали, на университетской кафедре.
Научные исследования в этой области изложены также в работе ученого "Исторический обзор серболужицкой литературы" (1844).
С 1847 г. И. Срезневский живет и работает в Петербурге, где в университете читает курс славяноведения, интенсивно исследует проблемы истории русского языка, палеографии, истории славянских литератур, народного творчества и мифологии. Он опубликовал много памятников древнерусской литературы, составил фундаментальный словарь древнерусского языка.
В 1849 г. И. Срезневский публикует работу "Мысли об истории русского языка", в которой обращал внимание на необходимость описания памяток, региональных словарей, дает описание основных особенностей украинского языка. Ученый впервые разработал теоретические основы славянской палеографии, поставив ее изучение на научную основу.
Источники: Ізмаїл Срезневський // Історія української літератури: Перші десятиліття ХІХ століття. – К., 1992. – С. 418-421.
Камаринець Т. Ідейно-естетичні основи українського романтизму. – Львів, 1982.
Кріль М. Срезневський Ізмаїл Іванович // Довідник з історії України. – К., 2002. – С. 814-815.
Федченко П. Літературна критика на Україні першої половини ХІХ ст. – К., 1982.
Из первых лет научно-литературной деятельности И.И. Срезневского (1831-1839. (Журнал М-ва Нар. Просвещения 1898, №1)
В январской книжке журнала М-ва Нар. Просв. В.И. Срезневский поместил интересную статью о первых шагах своего отца на учено-литературном поприще. Статья эта основана на данных, извлеченных частью из переписки покойного слависта, частью из его бумаг, а частью из дел Харьковского университета.
Начало литературной деятельности И.И. Срезневского представляет большой интерес. Великоросс по рождению, привезенный двухмесячным ребенком в Харьков и не выезжавший из Украины до окончания университета, Срезневский сознавал себя великороссом и в одном из писем матери с глубоким чувством говорил о «милой своей родине», которой не знал вовсе.
В то же время он с жаром отдается изучению малорусской народной словесности и становится одним из самых видных, если не самым видным представителем кружка, для членов которого малорусские изучения являлись не делом холодной любознательности, а были результатом горячей любви к родине. В 1839 г. Срезневский отправился в заграничную командировку и прервал свои занятия малорусской єтнографией, к которым более не возвращался. Юношеские увлечения прошли навсегда. И увлечение И.И. Срезневского малорусской этнографией и полное охлаждение к ней автор статьи объясняет так: «Молодого человека не могли не привлекать к себе и поэтические думы, и музыкальные песни, и малоисследованная, полная интереса история Малороссии, и богатство сохранившейся в народе живой старины, но он относился ко всему этому как наблюдатель, исследователь, а не как патриот-украинец».
Такое объяснение, на наш взгляд, не представляется удовлетворительным. Юноша, чуть не мальчик не мог отнестись к предмету своих занятий, как спокойный иссследователь интересного материала, да и не так относился к ним И.И. Срезневский. Не вернее ли смотреть на юношеские увлечения его как на дань настроению тогдашнего харьковского общества, среди которого, как указывает и автор статьи, пробудился в ту пору живой интерес к прошлому своей родины. Кружок давних пансионерских приятелей, в котором вращался Срезневский во время пребывания в университете, мог только возбуждать и поддерживать в молодом студенте симпатии к малорусскому народу и народному творчеству. В статье Вс. И. Срезневского сообщаются любопытные сведения о членах этого кружка. Это были: Шпигоцкий, братья Евецкие и Росковшенко. Все они были в большей или меньшей степени малороссы-патриоты. Наиболее пылким патриотом был повидимому, Шпигоцкий, переводивший на украинский язык Мицкевича. Об одном из Евецких (Федоре) Срезневский отзывается как о «большом знатоке малорусского языка», оба брата доставили ему «массу песен, сказок, пословиц, описаний обрядов», оба напечатали несколько работ, относящихся к Малороссии, «увлечение украиной у обоих братьев Евецких превратилось под влиянием П.П. Дубровского, издателя «Денницы», в увлечение панславизмом». К этому примыкал еще И.А. Джунковский, не занимавшийся, впрочем, этнографией. На основании предисловия к «Запорожской Старине», начало общих занятий Срезневского и его товарищей этнографией можно отнести приблизительно к 1826 г. В 1831 г. Срезневский, при участии всех своих приятелей кроме Джунковского, издает «Украинский Альманах». (Об «Украинском Алманахе» см. статью Вс. Изм. Срезневского в «Киевской Старине» 1893, №1). С этого времени разъехавшиеся из Харькова приятели присылают собранный ми материал Срезневскому в его «скарбницу». Сам Измаил Иванович собирает массу материалов в 1832-33 гг., когда живет в качестве домашнего учителя, в семье Подольски, в м. Варваровке, Екатеринославской губ., вблизи порогов. 97-летний запорожец Гречка много рассказывал ему о старине, от 80-летнего бандуриста записал он несколько дум и старинных песен. Материалы, собранные Срезневским и были изданы им в «Запорожской Старине».
С этого времени литературные знакомства Срезневского расширяются. Завязываются отношения с Гулаком-Артемовским, Г.Ф. Квиткой, Максимовичем и мн. др. К сборнику песен под заглавием «Собрание памятников народной украинской словесности» приложен уже длинный список сотрудников. Еще блее разростаются эти сношения по мере выхода книжек «Запорожской Старины», захватывая в свой круг и великорусских ученых. В 1834 г. И.М. Снегирев пишет Срезневскому: «Новые в своем роде труды Ваши, посвященные Малороссии, возбуждают живейшее участие свежестью мыслей и чувствований, прелестною оригинальностью слога. Странен мне показался отзыв «Северной Пчелы» о малорусском языке, который будто достался в удел чумакам. Неужели она видит в благородном ревновании Квиток, Гулаков, Срезневских что либо подозрительное? Не постигаю, ибо смотрю чистыми глазами и с чистым сердцем, которое не может остаться холодным при созерцании истинного, доброго и освященного. «Как бы удивился почтенный И.М. Снегирев, если бы почитал писания наших современных публицистов, которые недалеко ушли в своем миросозерцании от публицистов «Северной Пчелы».
Особенное значение имело для Срезневского сближение с Вадимом Пассеком, Метлинским и Костомаровым. Первый, живший тогда в своем имении близ Харькова и много работавший по изучению Малороссии, обратился к Срезневскому с приглашением принять участие в задуманном им издании журнала и скоро очень сблизился с ним, хотя затеянное издание и не состоялось. Еще ближе были отношения Срезневского к А.А. Метлинскому, «Амвросию Могиле», «самому полному и отчасти восторженному украинофилу», по словм де-Пуле. При посредстве Метлинского Срезневский познакомился и с Н. Костомаровым. «Изм. Ив-ч много способствовал развитию в Костомарове его «стремлении к изучению малорусской народности»; при его помощи Костомаров, «вооружившись новыми взглядами», начал учиться малорусскому языку, ранее мало ему знакомому, изучать повести Квитки». Под влиянием Срезневского Костомаров «перешел к изучению живой малорусской речи», «начал делать этнографические экскурсии из Харькова по соседним селам, по шинкам, которые в то время были настоящими народными клубами». «Любопытно отметить, прибавляет автор, что Костомаров в характере увлечения работами по малорусской старине и народной словесности скоро ушел далеко от Измаила Ивановича, своего бывшего руководителя: в 1837 г. он начал только учиться по-малорусски, а в 1839 г. в одном письме к Изм. Ив-чу писал про украинский язык, как про «нашу мову». В другом письме к Срезневскому Костомаров говорит, что Метлинский, прочитав его писмо, «так зараз и закепкуе, на те вин козак и батько его козак, и диды ёго козаки, весь род его козаки украинские, а я бидный неофит, перекрещенец, перевертень и тым тильки мени можно и простыти, що хочь може я и не вмию горазд зовсим переродыться, так коханне у мене щыре и серце за Вкраину бьеться бильше, ниж у кого справжнёго южнорусса».
Близкие отношения Костомарова со Срезневским прервались лишь в 1846 г. и, возобновившись, впоследствии не носили уже прежнего характера...
Источник: Киевская старина, том LX. 1898 г., c.117
«Запорожская старина» — «Кобзарю»
"
Запорожская старина" — фольклорный и историко-литературный сборник, который И. Срезневский составил и издал 1833-38 в Харькове. Вышло 6 книг. Здесь помещены исторические песни и думы 16-18 веков., отрывки из козацких летописей, пересказы, отрывки из "Истории Русов" и другие материалы) Кроме того, Срезневский включил в сборник и свои статьи и стилизации под фольклор. Целью сборника было воссоздать историю запорожского козачества и украинского народа вообще.
Срезневский редактировал фольклорные тексты, исправлял ошибки разных публикаций, сопоставлял варианты, подбирая лучшие.
"Запорожская старина» в то время была очень популярной и повлияла на тематику, стиль поэтов-романтиков 40-х гг. 19 ст.
Тарас Шевченко упоминал о ней 22.У.1842 в письме к П. Корольова, который подарил ему этот сборник: "Лежу оце пяті сутки та читаю "Старину", добра книжка, спасибі вам іСрезневському. Я думаю дещо із неї зробить..."
Шевченко использовал из "Запорожской старины» некоторые материалы в произведениях на исторические темы "Тарасова ніч", "Іван Підкова", "Гамалія" и др.
Источник: Шевченківський словник у двох томах. Том 1. Київ, 1978, с. 232
Грандиозная мистификация Срезневского: "Запорожская Старина"
Обзор выпусков «Запорожской старины» представлен на языке оригинала, с сохранением стилистических особенностей изложения и весьма критической в ряде случаев авторской оценки.
...Як motto до першого тому Срезневський поставив слова з IV пісні Енеїди — "Так славной пам'яти бувало, у нас в Гетьманщині колись" — і геній великого пародиста, може роздратований занадто частим докучанням видавців пісенних збірників (се motto вже перед тим ужив був Максимович) — наклав дійсно свою печать на збірку сеї "перелицьованої" пісенности.:-)
1833: т. І, вип. 1 "Пѣсни и Думы о лицахъ и событіяхъ до Богдана Хмѣльницкаго". Перший том сеї роботи вийшов 1833 р. в Харкові. Частина перша мала підзаголовок: "Пѣсни и Думы о лицахъ и событіяхъ до Богдана Хмѣльницкаго".
Складалась вона з 4-ох відділів: передмови, "пісень", "дум" і "пояснень" до текстів. Нас, розуміється, цікавлять тільки "думи" й те з передмови, що до них належить.
В передмові з сього погляду інтересні дві речі: по-перше, відомості Срезневського про "бандуристів" і його погляд на "думи", по-друге, відомості про його записи "дум".
Скандинавські скальди ― бандуристи Срезневського. Бандуристів Срезневський порівнював із скандинавськими скальдами, що ходили в походи з військом і заховували для потомства історії його воєнних подвигів.:-)
Він оповідав, що й донині на Україні існує ніби цех старих людей (стариковъ), що "під іменем і ремеслом" жебраків, або музик розносять:-) між народом "думи" й "пісні" про минувшину. Для Срезневського сі старці важніші від "усяких літописів":-). Правда, їх оповідання вимагають критики що-до фактів і взагалі зовнішньої історії народу, але вони вірні що-до образів побуту та звичаїв, себ-то внутрішньої історії. Помилки "кобзарських" оповідань можна виправити, порівнявши їх з літописами), а ще краще порівнявши кілька пісень: "бо ні брехня, ні помилка не може бути спільною, один бандурист скаже так, инший инакше; критика позволить відріжнити правду від вигадки" (с. 9—10).
Сього методу, мовляв, держався Срезневський, збираючи матеріял для своєї праці, що тривала сім літ, як він каже [перед нами плоди з дитинства укр. Макферсона :-) , нар. 1812].
Він заявляє, що не весь сей матеріял зібрав він сам: "багато доставили инші люди. Я з свого боку старався перевірити особисто все доставлене, виправити помилки, що були в ріжних записах (списках), порівняти записи, вибрати з них найкраще, нарешті, зробити свій збірник як-найповнішим і як-найправильнішим" (с. 18).
"Заповіт" читачеві... його "пісень" та "дум". Як бачимо, Срезневський сам заповів, що його тексти не матимуть тої точности, якої вимагаємо ми нині від записів народніх творів. Але він легковажив і ті ідеали, що поставив був собі Цертелев: записувати твори "точно так", як вони заховалися в народі.
Срезневський навіть не згадує, наскільки його бандуристи "помилялись" у своїх "думах" і "піснях" і наскільки він поправив свої тексти: він поправляв, та й годі, — як і де, се доводиться вгадувати самому читачеві його "пісень" та "дум".
"Народний" смак і правила "народної" піїтики Срезневського. Сі "думи", що займають третій розділ книжки, надруковані як проза, бо, як пояснив видавець (с. 127): "дума не пісня, хоч її й співають під звуки бандури; рими в думі не необхідність, а тільки розкіш, що служить для прикраси виразів та для більшої плавности й милозвучности мови. Чим більше рим, чим частіші рими, тим кращий:- стиль думи: так вимагає народній смак:-)), таке правило народньої піїтики:-))).
"Чи думи не походять від пісень" Срезневського. Не так у пісні, де й сами рими підлягають правилам розміру та звичаю, де рими необхідність.
Зрештою чи "думи" не походять від "пісень"? Хто співав яку-небудь пісню, не знаючи її твердо, той з потреби додавав до неї свої власні слова й вирази; під лад своїх слів і виразів міняв голос; пісенна правильність потрохи втрачалась і нарешті зовсім щезала. Чи не могли таким чином з'явитись "думи"? Час і звичай могли утвердити своєрідність сього роду поетичних творів народньої поезії української".
"Істор." зміст Срезневського і "лір. думи" Цертелева. Сі наївні міркування досить прозоро вказують на форму "думи" в сучаснім розумінню сього терміну, але Срезневський робив у сім розумінню мале застереження. Така своєрідна форма поезії називається "думою" для Срезневського лише тоді, коли вона має історичний зміст.
Згадуючи збірку Цертелева, він каже,, що там було сім "дум" і одна "пісня запорозька", — з сього бачимо, що він дуже логічно до "дум" не зараховував "Мазепи", а заразом з вище згаданих причин не зараховував до них і "ліричних дум" Цертелева.
С. 17: "До сего времени пѣсѳнь и думъ Запорожскихъ издано было очень мало: кн. Цертелевъ издалъ семь думъ и одну пѣсню, Максимовичъ — около двадцати пѣсень; всего неболѣе 40 пьесъ, между коими только пятая часть историческихъ".
Як рахує Срезневський, трудно сказати; коли тільки "історичні" пісні, то чому ж тільки п'ята частина з них історична? Коли всі пісні, то-ж Максимович видав далеко більше ніж 20 пісень.
Зміст І т. "Старини" ― літ. поправки, комбінації, фальсифікації. Але звернімось до тих "дум", що він видрукував у І томі своєї:-) збірки. Маємо тут шість "дум", і з того два передруки:
- Дары Баторія. Смерть Богданка (с. 77). [Фальсифікат]
- Татарскій походъ Серпяги (с. 82). [Фальсифікат]
- Битва Чигиринская (с. 86). [Фальсифікат]
- Смерть Федора Безроднаго (с. 91). [Передрук з Цертелева 1819]
- Побѣгъ трехъ братьевъ изъ Азова (с. 94). [Обробка і комбінація:-) варіянтів Цертелева 1819 і з "Альманаху"]
- Походъ на Поляковъ (с. 102). [Фальсифікат]
Федір Безрідний передрукований тут від Цертелева, без змін.
Про Азовських братів Срезневський каже в додатку, що се текст "Альманаху", — він вважає його за кращий від тексту Цертелева, але в дійсності се не був точний передрук з "Альманаху", бо його поправлено і скомбіновано з варіянтом Цертелева (див. № 10, вар. X).
Инші чотири думи, як згодом довели Антонович і Драгоманов, були фальсифікати. Вони вимагають окремого досліду, що його буде дано на иншім місці; тут спинитись мусимо тільки на одній з них — про похід Серпяги, бо на її вироблення пішла справжня "дума", яка-б певно і була надрукована в сім томі, коли-б вона не пішла на переробку того "Серпяги".
1834: "Запорожская Старина", т. II, вип. 1.
Нові "поліпшення" й підробки. Того-ж таки 1834 р., коли вийшла збірка Максимовича, але з поміткою цензури 2 жовтня, вийшов перший випуск II тому "Запорозької Старини".
В сім випуску знов були "думи", але сим разом Срезневський помістив їх усуміш з "піснями", а неокремо. В передмові він хвалився, що читач не докорить йому за бідність сього випуску, але в дійсності багатства тут було менше ніж у першому томі — хоч і менше фальсифікатів.
"Дум" в сім випуску надруковано 6, а саме:
1) "Хмѣльницкій и Барабашъ" (с. 9), передрукований точно з "Опыта" Цертелева. Тільки в словах Барабаша Срезневський чомусь пропустив титулування Ляхів — "мостивими панами"...
2) "Походъ въ Молдавію" (с. 28) — для сеї "думи" Срезневський використав відповідний текст Цертелева, і ще два — від Євецького та А. Хіджеу.
Дійсно сей текст в порівнянню з Цертелевським має багато додатків, але вони виглядають як редакційні "поліпшення": напр. тa сама фраза, що в Цертелева закінчує текст — "В той час була честь, слава"..., у варіянті Срезневського зустрічається ще перед тим, майже у вступі тексту.
Слова тексту Цертелева: "Тілько Богъ святий знає, що Хмельницькій думає, гадає, О тимъ не знали; ни сотныки..." й т.д. розвинені, видко, підо впливом фальшованої "Чигиринської битви", до таких розмірів: "Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає гадає. Того не знали ні Сотники, ні Полковники, ні Атамани Курінні, тільки Бог святий тоє знає, що Він думає гадає, що Хмельницькому на поміч помагає (!)".
Взагалі се типове для фальсифікатів Срезневського, що в них один вислів прикладається по черзі до ріжних підметів — чого не буває в народніх творах: Бог знає, що Хмельницький думає, і знов: Бог знає, що він думає.
Се завважив уже Костомаров у Дарах Баторія.
В "думі про похід на Молдаву" слова Василя Молдавського про Яси повторені у Срезневського ще раз від імени Хмельницького; все се змінено трохи — але невдало: замість —
у Цертелева:
Ой вы Ясы мои Ясы
Булы есьте барзо красны...
у Срезневського:
Ой вы Яссы, Яссы, Яссы
Булы коли-сь барзо ясни:
Булы коли-сь барзо красни...
Сі слова про Яси, розвинені ріжними варіяціями, подані теж як окрема "пісня", вона надрукована в тім-же випуску (с. 32).
"Думи" 3 і 4 — "Смерть Хмельницького" (с. 40—42) — два тексти.
Пізніше, у другім випуску другої частини "Запорозької Старини" Срезневський поясняв, що один з сих варіянтів співають "за Дніпром, другий по сей бік Дніпра — ся обставина робить їх ще цікавішими" (Част. II, в. II, Харків, 1835 р.); перший текст він зазначує як запис "зі слів бандуриста", другий — як узятий із збірників Максимовича.
Другий текст передрукований дійсно, але що-до першого, то заява видавця була мабуть зовсім не правдива — се очевидно фальсифікат.
Текст Цертелева "Про Смерть Хмельницького" передрукований за Максимовичем, але не до кінця: кінець, про обрання Юрія Хмельницького на гетьмана, пішов на вироблення инших двох варіянтів нової "думи".
Се "дума" 5) "Юрій Хмельниченко" (с. 55). Уступ від слів "А молодий Юрусь під Білою Церквою гуляє" до "Світа божого не взирав" передруковано точно за Максимовичем — се в дійсності запис Цертелева.
Решту, аж до кінця Срезневський зазначає як "уривок". Але насправді се кінець тексту Цертелева (Максимовича) з одним додатком у середині.
Остання дума в сім випуску 6) "Битва Полтавская" (с. 72) — "зі слів бандуриста". Ся дума підроблена, але чи не взято на її вироблення якогось готового матеріялу, подібно як на "Серпягу", сього на нашу думку поки що не можна певно вирішити.
В третім випуску другої частини Срезневський казав, що ся "дума" не зовсім повна, а найважніша прогалина в ній — се брак опису Полтавської битви (с. 153).
Взагалі він вважав сей запис за поганий через "перестановки її частин з місця на місце" і пояснив, як на на його думку повинна-б була ся дума виглядати.
Чи слід вважати сі слова за доказ того, що Cрезневський вважав сю думу за дійсно народню й не підозрівав її літературного походження?
1835: "Запорожская Старина", т. II, вип. 2. Року 1835 вийшов другий випуск другої частини "Запорозької Старини", де були подані російські переклади раніше надрукованих текстів.
1838: "Запорожская Старина", т. II, вип. 3. Року 1838 вийшов третій випуск сеї частини, де також були переважно переклади й примітки — нових текстів там не було.
Взагалі, почавши від 2-го випуску II частини, Срезневський уже не вертався до "збагачування" "укр. пісенної скарбниці".
Чому саме так сталося, було-б дуже цікаво знати. Зовсім можливо, що після перших випусків з підробками, згодом, ще підчас видавання дальших випусків "Запорозької Старини", Срезневського обхопили якісь сумніви що-до вартости таких публікацій з таким напівфабрикованим матеріялом.
Зовсім безкритичним він у кожнім разі вже не був. На се вказує одна замітка у випуску 1838 р. Щоб покінчити з виданнями Срезневського, ми спинимось тут на сій характеристичній заяві, і зробимо малий відступ від хронологічного порядку нашого огляду.
В згаданім випуску видавець, говорячи про "думи" та "пісні" першого випуску другої частини, спинився над двома творами з сумнівами що-до їх народности, тоб-то автентичности. Перший з сих сумнівних для Срезневського творів — се "пісня про Гордієнка" із збірника Максимовича 1834 р., яку він передрукував 1834 р. в "Запорозькій Старині" (частина II, випуск перший, с. 7).
Року 1838 Срезневський раптом підняв питання про її форму — він вважає її тут не за запорозьку, а за ближчу до жіночих:-) пісень "лісової України" і спиняється над її неісторичним:-)) змістом, неточністю у фактах, які вона оповідає. На його думку, ся "пісня" або дуже нова, або виправлена (очевидно Максимовичем).
Друга сумнівна на його думку "пісня" чи "дума" — про Палія. Срезневський не надрукував її на своїм місці — бо вона, мовляв, не народня, тому навів її в примітках в останнім випуску.
"Сборники разной малороссійской дичи" і аматори "літописів". Сей твір, дійсно дуже кошлавий і нудний, Срезневський одержав від О.С. Євецького — а той, наскільки тямив Срезневський, переписав його з якогось зошита — "сборника разной малороссійской дичи".:-))
На думку Срезневського, ся "пісня" не народня, се твір якогось аматора старовини XVIII або й XIX в., зроблений на підставі літописів.:-))
З історичного боку він вірний:-) і небезінтересний, але "як пісня вона могла подобатися хіба тільки свому авторові", каже знеохочений:-) видавець "Запорозької Старини".
Свідомі рос. і поль. патріоти ― фальсифікатори ?
...Довірливого ставлення до фальсифікатів їхніх попередників, що їx своєрідний патріотизм — і то тільки польський та російський — заохочував був до цих фальшувань. (Вол. Перетц, 1928)
Ся замітка дуже важна тим, що, по-перше, показує, як Срезневський уже в своїх харківських часах був свідомий можливости фальсифікації народніх українських пісень.
По-друге — вона свідчить, що ся свідомість прийшла до нього поволі, бо він почав сумніватись що-до пісень, які року 1835 друкував ще без ніяких сумнівів (Гордієнко).
Нарешті з сеї замітки бачимо, що Срезневський почав розчаровуватись саме в матеріялах Євецького — доставця ріжних сумнівних текстів попередніх випусків. В словах про той підозрілий збірник "малоросійської дичи", звідки Євецький, мовляв, добув Палія — чується навіть немов деяке озлоблення на сього легкодушного співробітника.
Можливо, що на Срезневського вплинули слова М. Грабовського про польське походження ріжних "українських" пісень, між иншим пісні про Гонту в збірці Максимовича 1834 р.
За характеристику сих пісень польського походження Грабовський вважав спольщену мову і "нижчість поетичної вартости" себ-то його погляд не сходився з вище наведеним аналізом Срезневського, але він закінчував словами, що могли навести на скептичне роздумування:
"І нині нема на Україні околиці, де хто-небудь (з Поляків) не писав-би пісень і дум і не пускав-би їх в нарід (w obieg) " Literatura i Krytyka, 1837 р., с. 108.
Все позволяє думати, що в тім часі у Срезневського стався якийсь перелом, що закінчився нарешті повним поворотом його до инших галузей науки.:-)
Сей випуск "Запорозької Старини" був останній і по нім Срезневський Україною, її старовиною та поезією більше не цікавився. Пізніше критики докоряли йому, що він так і не признався до своїх молодечих фальсифікацій, навіть будучи старим і заслуженим ученим, якому сі хлоп'ячі гріхи вже зовсім не могли пошкодити.
Розуміється, пізніший Срезневський мусів цілком признавати помилки 20-илітнього Срезневського, видавця 1830-х років. Але хто зна, чи вже 1838 р. він не починав рахуватися з можливістю, що його роботі буде закинена така несолідність; хто зна, чи друкуючи завідомо фальшивого "Палія" і критикуючи його, він не хотів застрахуватися на потім від закидів що-до своєї безкритичности?
Бо те, що він до своєї вини такі не признався,:-) по отсих замітках у "Запорозькій Старині" 1838 р., дає нам право думати:-)), що найбільшої вини — фальсифікації цілих дум за Срезневським і не було:-), а було мабуть тільки легкодушне:-) поводження з народніми текстами й невміння:-) вибирати матеріял. Не вважаючи:-)) Срезневського за фальшивника, ми скорше можемо думати, що він сам був жертвою:-))) когось із своїх співробітників, тому й не роз'яснив він нам сеї містифікації. Кажуть, що деякі люди легше признаються до своїх обманств, ніж до своїх помилок.
Источник: (За працею К. Грушевської)
Пренебрегая личной славой...
Включая в изданные им сборники "Запорожской старины" и народные песни, и собственные произведения, которые тоже представил как народные, Измаил Срезневский пренебрегал личной литературной славой, он заботился о том, чтобы приумножить перед миром народную славу. Французский писатель Проспер Мериме в 1827 году издал сборник "Гусли" — мастерское наследование народнопоетического творчества южных славян, приписав ее выдуманному сербскому певцу И.Маглановичу.
Такие подделки с целью преувеличения исторической славы народа особенно характерны для эпохи романтизма, которая на Украине начинается в конце 1820-х годов. Прогрессивные романтики ставят вопросы о развитии народного языка, о праве его на существование и способность создавать на нем эстетичные национальные ценности, выражать высокие человеческие чувства и мысли. Поэтому романтики вообще, а украинские, наверное, более всего расценивали свое творчество как производное от народного творчества и часто "стилизировались" под фольклор, который был одним из главнейших источников национальной культуры. Не случайно так много лирических поэзий романтиков стали народными песнями, не случайно на первом месте в "Русалке Днестровой" стоит раздел "Песни народные", а уже затем идут оригинальные произведения "Русской троицы".
Источник: сайт "Вместе"
Украинские стихи русского академика
Баллада «Корній Овара» была напечатана Измаилом Срезневским под псевдонимом Антон Майко Келеберда. В произведении этом использован распространенный тогла легендарный сюжет о продаже нечистому «христианской души». Поэт очевидно подражал здесь балладе В. Жуковского «Громобой», придав ей выразительно украинский колорит. Тяжко печалиться козак: «долі бідному немає». Везде Овару преследуют неудачи, и это принуждает его подписать контракт с чертом. Когда черт раскрывает перед козаком «веселе життя» в аду, то, оказывается, что здесь находятся и «старшинские верховоды»:
Мазепа в нас ганчірки пре,
Латає кунтуші Виговський;
Тетерю Полуботок тре,
А кашоваром Розумовський...
Источник: Історія української літератури у восьми томах. Том 2. Київ-1967, с. 283
КОРНІЙ ОВАРА
ДУМКА І
(Як поконтрактувались козак Корній Овара
із бісом, і що з того було)
Койдак* шумить, гуде Койдак,
Коргує хвилею, мов чвара.
Ген - скеля. Ген сидить козак,
Козак-небога - пан Овара.
Шумить під скелей хуртовий,
А понад скелей гай шумує;
По хвилі встав туман сідий,
По лавах ходить і ляцкує.
А хмара на небі стоїть.
Зірок не видко. Вітер виє.
Між комишем Кажан кружить;
Очима з гаю вовк мурліє.
Сидить знічившися козак.
Він думу думає, гадає,
Сумує тяжко неборак,
Що долі бідному немає.
Сім літ вже він козакував,
Сім раз ходив на Крим з кравчиной,
На морі турка випитав,
Та все бездольною годиной.
З нічим він з бою виходжав,
З нічим вертався він додому.
З нічим? Ой ні! Він добував
Між агарян собі сорому.
Озвали раду козаки,
Овару присудили вбити
Та й, повиходив на шляхи,
До себе почали просити.
Почув Овара - й утікав
З ляхами слави добувати;
До католиків приставав
Святую віру руйнувати.
Та й тут жене його біда,
Та й тут цькує його недоля.
Небага! Є ще в нас орда.
Чого журиться! Божа воля!
Пристав Овара до Орди
І на ляхів пішов з ордою...
Недоля з ним, із ним біди...
Пропав Овара - втік із бою,
Утік та й - ось. Гуде Койдак.
Коргує хвилею, мов чвара.
Сидить на березі козак,
Козак-небога - пан Овара.
Що буде з ним? Що жде його?
Чи, мабуть,вже прийшлось втопиться...
Ген - блись! Мара. Та до його,
Та ну поперед ним казиться.
Мара бісівська то, дідьок.
Очима лупає, вирляє;
Дугой зігнувшись на кийок,
Іде, не йде він - шкандибає.
Піджавши хвіст, мара тремтить,
Рогами крутить, колодіє,
Сопе, зубами клац, свистить
Та і ка: "Здоров бувай, Корнію!"
Козак сидить, козак мовчить.
"А що? - пита мара. - Недоля?
Чого ж мене б не попросить?
Тоді б ти взнав, що то за доля!"
І озира мару козак,
І труситься, й зубами клаца:
"А що ти?" - "Що! я твій батрак:
Кажи, яка до нуди праця?
Кажи: усе зроблю". - "Га, цур!"
- "Чого ж цураться від чортяки?
Чи злодій я? Чи я ховтур?
Не бійсь. Побачиш. Знайдеш дяки.
Ось слухай, пане, мій совіт;
Жене тебе біда, недоля,
Псує тобою цілий світ,
Псує тобою добра доля;
Недолі тій кінець між нас,
Між нас. У пеклі він, кирпатий.
А в нас добро, добро у нас;
Всім нас шанує наша мати.
І я, старший з твоїх братів,
Я для тебе знайшов пригоду:
Багацько дам круглевиків,
Багацько всякого розводу.
Багацько й слави дам тобі.
Тебе світ стане шанувати.
Чого лякаться? Не робій!
Віддай же душу до заплати".
Але... Злякався наш козак.
Хреста не може положити.
Регоче біс. "Що, пане, як?
Чи до контракту приступити?"
- "Ой ні! Лякаюсь пекла я".
- "З чого ж лякатися повада?"
- "Як згине там душа моя?"
- "А де ж, кажи, її порада?"
Біда на світі жить тобі;
Біда й загинути із світа:
Вона з тобою, хоч що роби,
Хоч цілу ніч молись до світа:
А пекло матер'ю навік.
Та не горюй. Добро між нами,
Аби ти зачний чоловік,
А то зживешся, як з братами.
Музика є й у пеклі в нас,
Та ще, козаче, як і грає!
Як вапне будько у ковбас,
То всі регочуть, все стрибає.
Горілка є, мед, пиво є;
Як скажеш - зваримо й ковтирю...
Так в нас; а далі - все твоє,
Що ти не вздриш по коломирю.
Всім будеш, пане мій, багат;
Та й буде все тобі в пойгранок;
Чи схоче серце до дівчат -
Багацько знайдемо панянок.
Чи золотих круглевиків,
Чи то якої худоби, пане...
Козаченьку, якби б схотів -
То все твоє, твоє надбане.
Отак в нас, пане. Та затим
Охочі так до нас і люди, -
Пани, князі, - всіх не злічим,
А козаки, хлопи та судді...
Гай, гай! Вже нічого казать:
Така кравчина хоч на ляха.
І верховодить вашу рать
старий Богданко-сіромаха.
Коли що він тобі не люб,
Є в нас Сірко і Дорошенко,
І з Бруховецьким Лизогуб,
І з Пушкарем Лінчай Кравченко.
Мазепа в нас ганчірки пре,
Латає кунтуші Виговський,
Тетерю Полубіток тре,
А кашоваром Розумовський.
Отак в нас, пане, і на вік,
На вічний вік. Добро між нами.
Аби б ти зачний чоловік,
А то зживешся, як з братами.
Тим часом, щоб ти все пізнав,
На світі сім дам тобі волю:
Живи собі, гуляй собі
І забувай свою недолю.
І воля та не десять літ.
Як ізойдуть, - опівніч, свату,
Прийдеть дідьок недай-біг-світ
У панськую твою палату.
Прийдеть, - тоді всьому кінець".
Задумав думу пан Овара.
Блиснув тритин**, мов каганець,
Та й зирк, та й вп'ять чорніє хмара.
"Чого ж гадати, пане мій?
Ось і кишеня грошей - плата
В задатку. Грошей не жалій -
Навік кишеня приськовата".
Задумав думу пан козак
Та й каже: "Буде то, що буде!
Хіба я первий?.. Де контракт?
І хай Овару знають люди".
Розрізав руку пан козак
Та й підписав контракт із бісом.
Койдак шумить, гуде Койдак, -
Козак із бісом вже за лісом.
1836
* К о й д а к - порог близ Екатеринослава.
**Т р и т и н - три звезды среди созвездия Ориона.
Источник: "Українські поети-романтики", Київ, "Наукова думка", 1987)
Мысли об истории русского языка и других славянских наречий
...До нас не дошло — сколько до сих пор известно — произведений древней народной словесности нашей в неизменном виде, но из тех сокращений их, которые сохранились в летописях и повестях, и из тех переделок их, которые сберегла память народная и старинные книжники, можем судить, что в русском народе было уменье выбирать достойные предметы и содержание для народных эпопей, и что в них было где развиться искусству слога. Что это древнее основание было прочно, это доказывают и создания народной словесности последующего времени — XVI и XVII века, — великорусские «былины» о временах Иоанна Грозного и самозванцев и малорусские «думы» о событиях Униатской войны. Менее художественности изложения и слога видим в созданиях новых, также как менее и правильности размера.Несомненным считать можно, что в то время, когда началась на Руси письменность христианская и книжная литература, народная словесность русская была столько же богата содержанием и жизненной силой, сколько и язык — древними формами и силой выражать народные думы и были словом мерным и изящным. И как не мела нужды письменность чуждаться форм народного языка, так не имела она нужды чуждаться и форм народного слога: слог и язык были одинаково сообразны с требованиями ее приличий. Не только в подлинных произведениях русских книжников, но и в переводах, чем они древнее, тем более видим народности в выражении мыслей и образов.
Язык есть собственность нераздельная целого народа. Переходя от человека к человеку, от поколения к поколению, из века в век, он хранится народом как его драгоценное сокровище, которое по прихотям частных желаний не может сделаться ни богаче, ни беднее, — ни умножиться, ни растратиться. Частная воля может не захотеть пользоваться им, отречься от его хранения, отречься с этим вместе от своего народа; но за тем не последует уменьшение ценности богатств, ей не принадлежащих. Независимый от частных волей, язык не подвержен в судьбе своей случайностям. Все, что в нем есть, и все, что в нем происходит, и сущность его и изменяемость, все законно, как и во всяком произведении природы. Можно не понимать, а потому и не признавать этой законности, но от того законы языка не перестанут быть законами. Можно не понимать их, можно и понять, — и разумение их необходимо должно озарять своим светом наблюдение подробностей языкознания.
Народ выражает себя в языке своем. Народ действует; его деятельностью управляет ум; ум и деятельность народа отражаются. в языке его. Деятельность есть движение; ряд движений есть ряд изменений; изменения, происходящие в уме и деятельности народа, также отражаются в языке. Таким образом, изменяются народы, изменяются и языки их. Как изменяется язык в народе? Что именно в нем изменяется и по какому пути идет ряд изменений? Без решения этих вопросов невозможно уразумение законов, которым подлежит язык, как особенное явление природы. Решение их составляет историю языка; изыскания о языке, входящие в состав народной науки, невозможны без направления исторического. История языка, нераздельная с историей народа, должна входить в народную науку, как ее необходимая часть.
[К истории языков примыкает или, лучше сказать, тесно с нею связана этнография. Местные наречия суть видоизменения языка одного народа; различные языки одной отрасли народов суть видоизменения одного и того же способа выражать словами чувства и понятия. Можно это разнообразие рассматривать понародно, группируя языки по племенам и племена по свойствам их языков; можно отделить и определить признаки сходства и сродства языков, и наблюдения, насколько они могли теперь быть верны, привели к заключению, что все языки по своему строю распадаются на два главных разряда: на бесстройные, в которых материя не подчинилась форме, и стройные, в которых материя и форма представляются в правильном слиянии. Те и другие распадаются на несколько отраслей поплеменно. Такими ли и всегда были, какими представляются теперь языки те и другие, и если изменились, то как, — это задача истории языков, задача, до некоторой степени нерешимая, но только до некоторой степени.]
... Доказывая, что народный язык русский теперь уже далеко не тот, что, был в древности, довольно обратить внимание на его местные оттенки, на наречия и говоры, в которых его строй и состав представляются в таком многообразном развитии, какое, конечно, никто не станет предполагать возможным для языка древнего, точно так же, как никто не станет защищать, что и наречия славянские и все сродные языки Европы всегда различались одни от других настолько, насколько различаются теперь. Давни, но не исконны черты, отделяющие одно от другого наречия северное и южное — великорусское и малорусское; не столь уже давни черты, разрознившие на севере наречия восточное — собственно великорусское и западное — белорусское, а на юге наречие восточное — собственно малорусское и западное — русинское, карпатское; еще новее черты отличия говоров местных, на которые развилось каждое из наречий русских. Конечно, все эти наречия и говоры остаются до сих пор только оттенками одного и того же наречия и нимало не нарушают своим несходством единства русского языка и народа. Их несходство вовсе не так велико, как может показаться тому, кто не обращал внимания на разнообразие местных говоров в других языках и наречиях, например в языке итальянском, французском, английском, немецком, в наречии хорутанском, словацком, сербо-лужицком, польском. Очевидно, что хотя местные обстоятельства и имели свое влияние на русский язык, но сравнительно вовсе не столь резкое и сильное, как в других языках. Все это правда; тем не менее правда и то, что местные обстоятельства действовали и на изменения русского языка, что не каждое из его местных наречий и говоров одинаково с
охранило то, что в нем было прежде, что всякое наречие к тому, что было прежде, прибавило свое новое, что только в нем одном и есть. У каждого наречия была своя собственная судьба, более или менее отличная от судьбы других. Каждое наречие отличалось от других не только особенными словами и выражениями, но и формами образования, изменения и сочетания слов, более всего, впрочем, выговором, и каждый говор от других близких почти исключительно одним выговором. Наречие великорусское отделилось от малорусского более всего необходимой смягчаемостью согласных при их слиянии с гласными тонкими и неудержанием коренного выговора гласных, не определяемых ударением. Вследствие необходимости смягчать согласные перед гласными тонкими буквы г, к, х потеряли свое природное свойство оставаться постоянно твердыми: ы после них стало невозможно. Вследствие неудержания коренного выговора гласных, на которых нет силы ударения, е без ударения выговаривается то как а, то как и, в обоих случаях удерживая перед собою согласную мягкую, о без ударения выговаривается во многих местах как а, а в некоторых случаях даже как у. К этому прибавить еще должно, что смягчаемость согласных, переходная при изменении слов, во многих случаях и во многих местах пропала там, где бы ее можно было ожидать (рѣкѣ вместо рѣцѣ, роги вместо рози, бѣгить вместо бѣжить и т. п.). Вместе с тем она появилась там, где прежде выговор народный мог обойтись и без нее: хотя и не на всем пространстве наречия, однако во многих местах вместо дь и ть стали выговаривать дзь и ць (говориць вместо говорить, радзѣць вместо радѣть и т. п.). Это "цвяканье", как обыкновенно говорится в народе, считают исключительно особенностью говора белорусского, и столь важной, что по одной ей дали говору белорусскому название особенного наречия, вследствие чего и делят народный русский язык на три главных наречия, а не на два. Но "цвяканье" можно слышать не в одних западных краях великорусского наречия: на востоке, по Оке и далее к Волге оно также в обычае и, придавая собой звучности речи какую-то резкость, отмечается народом, к нему непривычным, как что-то отвратительное или по крайней мере смешное. К этой особенности говора белорусского прибавляют в дополнение несколько других, как, например, перемешивание у и в, выговор г как ѣ и т. п., но все это можно слышать в разных местных говорах великорусских. Вообще до сих пор не отмечено в белорусском говоре ни одной, такой. черты, которая бы не повторилась хотя где-нибудь в Великой Руси. Вот почему, кажется, гораздо правильнее белорусский говор считать местным говором великорусского наречия, а не отдельным наречием. В белорусском есть, конечно, много особенных слов, непонятных каждому великорусу, но и всякий другой говор богат ими.
Наречие малорусское отделилось от великорусского преимущественно сжатостью выговора согласных твердых и переходом разных гласных широких из коренного звука в другой. Вследствие сжатости выговора согласных твердых некоторые из них утратили свой полный звук; так, между прочим, л твердый или переходит в у полугласное (говориу, поуный) или выговаривается как западное l. От сжатости же согласных произошла и утрата ы, которое смешалось с и (мило и мыло, лисъ и лысъ выговариваются одинаково). Что касается до перехода гласных широких из коренного звука в другой, то в этом отношении более всего замечательна буква о: на востоке она переходит в и, смягчающее предыдущую согласную, не только коренную, но и призвучную, а на западе чаще в у, кое-где не смягчающее и большей частью смягчающее согласную (вместо богъ говорят биг, буг, (буиг) бjуг, вместо отъ — вид, вуд, вjуд, вместо овца — вивця, вувця, вjувця и т. п.). Переход о в и повторился еще только в одном наречии славянском, в наречии, уже исчезнувшем, славян эльбских, люнебургских. В числе важных особенностей малороссийского наречия ставят и выговор ѣ как и, но это повторяется и в говорах великорусских. Гораздо важнее то, что малорусы сохранили несравненно более, чем великороссы, переходную смягчаемость согласных (бережи — береги, на рици — на рѣкѣ, на порази — на порогѣ и т. п.), не переменили ы и и на о и е в тех случаях, где этим отличили от старославянского свой выговор великороссы (крыта — крыю, крый, а не крою, крой, мыти — мыю, мый, а не мою, мой, лити, — лiй, а не лей, вита — вiй, а не вей, хромый, а не хромой, кый, а не кой, сий, а не сей). Очень важно сохранение некоторых форм изменения слов, например особенного окончания звательного падежа (сестронько, козаче, братику), будущего сложного с помощью глагола иму — имешь (напр., знат — иму, знат — имешъ, знат — иметь — буду знать и т. п.). Местные, говоры малорусские также разнообразны, как и великорусские, и более других замечательны своими особенностями говоры западные — в Черниговской губернии, в Галиции и Венгрии, преимущественно говоры горцев бескидских. Там, где сблизилось малорусское наречие с говором белорусским, образовались особенные, смешанные говоры; это явление повторилось отчасти и в других границах великорусского наречия, например в губернии Воронежской. То же самое нельзя не заметить и на западных границах наречия малорусского в Венгрии; там сближение малорусов со словаками породило несколько говоров словацко-русских и русско-словацких...
Источник: И.И. Срезневский. Мысли об истории русского языка и других славянских наречий. В сборнике «Слов`янська фольклористика. Нариси розвитку. Матеріали». Київ. Наукова думка, 1988 т., с. 275
Примечание стоставителя. В начале своей научной деятельности И.И.Срезневский считал украинский язык отдельным славянским языком, со временем же, в меру усиления официальной политики непризнания прав этого языка, стал рассматривать его как диалект русского. И все же вклад И. Срезневского в развитие науки о народном слове, в развитие украинской культуры тяжело переоценить, ведь он был настоящим певцом и защитником народного языка. Признательность ему за поддержку национального возрождения в Галиции выразил один из основателей «Руської трійці» Яков Головацкий.
В альбом Ізмаїлу Срезневському
Руський з руським повстрічався,
Руський з руським привітався...
Хоч з далекой України,
Х
оч з далекої родини —Вже один одному брат!
Ізв`яжімся, рідні діти, —
Час вже нам відмолодіти!
Свою пісню заспіваймо,
Своєй сили добуваймо —
То все піде влад.
У Львові 28/16 липня 1842 р.
Источник: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Твори. Київ, вид-во «Дніпро», 1982, с. 221.
Примечание от составителя. Стихотворение обнаружено в альбоме Срезневского и впервые было опубликовано в сборнике «Материалі по возрождению Карпатской Руси, I…» Собрал И.С. Свенцицкий, Львов, 1905, с. 172, без заголовка. Автограф подписан одним из псевдонимов Я. Головацкого — «Яцко Чепеленько» (от села Чепели, где родился писатель).
Письма будителей из «Руської трійці»
От составителя. Маркияна Шашкевича, Ивана Вагилевича и Якова Головацкого называют «первыми будителями народного духа в Галичине». Создатели знаменитой «Русалки Дністрвої» (1837), положившей начало новой украинской литературе на землях Западной Украины, находившихся в тогда в Австро-Венгерской империи, стремились к единению с с деятелями культуры надднепрянской Украины:
Тільки ви, сердечні
Вкраїнські орлята,
Діти одной крові, —
Ви наша отрада! —
(Яков Головацкий)
Измаил Срезневский встречался с деятелями «Руської трійці», так же, как и он сам, увлеченными изучением славянских языков и фольклора, обменивался с ними рукописными материалами и изданиями, переписывался. Публикуем письма к нему И. Вагилевича и Я. Головацкого, сохраняя языковые особенности оригинала. Эти документы интересны и как яркие свидетельства духовного общения представителей украинской интеллигенции Запада и Востока страны, языкового, культурного родства разделенного имперскими границами народа.
Львов 28 червця 1844 г.
Пречесний господине! Довго я збирався вам отвічати на Ваш приязний лист, так зайшли нечаянні перепон, котрі мене неспособним робили до всякої роботи; ще вони не скінчилися, але я вже спокійніший.
О моїй статті я писав до г. Й.М. Бодянського — так як Ви желали; однак, коли Ви їх получите, все-таки просив би-х Вас мої автографи к мені послати за те, що я лише таким способом можу їх доповняти. З г. Зубрицьким я говорив о Вашім желанії, і він сказав, що своїм приятелям, між которими і Вас считає, дасть даром своє сочиненіє. До г. Головацького я писав, що Ви від нього желаєте.
Моя граматика єсли понравиться на Русі, то прошу Вас постаратися о перевочика на великоруський язик. І я також буду собі за повинність почитати роздати своє сочиненіє своїм собраттям-ученим на Русі, раз через вдяку, а потім — що вони то найлучче будуть уміли оцінити. Кстати мого сочиненія «Статті о южноруськом язиці», воно содержить в собі все, що єсть нужним до язикознанія — розуміється, позаяк мені було можна; єсть навіть літопись Южної Русі, а окроме того, ще начертаніє історії словесності (жаль, що досі воно не повне)...
Якщо Ви желаєте, посилаю Вам мої замітки о южнорусинах.
Лукашевича поздоровте від мене і запитайте його, чи получив від мене лист. Таож поздоровляю наших любезних поетів Могилу і Галку.
Зостаю з глибоким почтенієм
Ваш іскренній
Далибор І. Вагилевич
Адрес до мене у Львові: в Інституті Оссолінського, в обителі гречеськ. восточ. священника.
8 серпня 1844
Милостивий господине!
Посилаю Вам жадані приповідки, витовкувані коротенько, як можна було помістити, дещо закоротко, якось прихапці, неясно, але що ж було робити? І так назбиралося багато, а хотів об`яснити їх як належить, — то Бог знає, який би лист був великий. От Вам ще кілька приповідок, що у книжці не були поміщені:
«Громада — великий чоловік: як плюне, то й выйта втопить», «Доки попа — попадя, як не стане попа — пропадя», «За попом дзвонять, а попадю з села гонять», «Лях — дев`ятденник», «Ляше, ти блудиш!», «Однаково їздити», «Мудрий лях: по шкоді, як кобилу украли, він стайню замкнув», «Страхи — на ляхи, а русин не боїться» або «Страхи — на ляхи, та й русинові дістанеться», «Німець-голоколінець», «Німецька верба — де посадиш, то ся прийме», «Німця не перепишеш, жінки не перелюбиш»...
Я Вам ще не подякував за ласкаво прислані книжки — скажете, невдячен! Ніт, не невдячен, Але ніщо було писати, а так, на пусто-дурно Вас замітувати моїми листами не потрібно. Я получив «Укр. балади», «Запор. Стар.», «Думки...» Могили, Нат. Полтавку», «О премете стат.», за що дякую сердечно. Дисертації Костомарова, о котрій мені пишете, я не дістав. В будуче, коли ласка якими книжками обдарити, прошу: надпишіть на кожній книжці, кому посилаєте.
Матеріалі до історії Хмельницького у мене нема; сли хто їх має, то, певно, пан Зубрицький, — до нього прошу удатися.
Недавно писав мені Далибор, що дістав від вас лист, у котрім жадаєте записків кстаті жизні народу южноруського. Не мале то завдання — поле широке. Найшло би ся і в мене дещо, та не знаю, з якого кінця починати, не знаю, чтого Вам іменно треба і в якій барві, яким способом.
Не споминаєте ні слова за грамоти і пісні, котрі я ще ізпочатку1843 года одним чехом (Гавлічком), їдучи до Москви, переслав. Знать, не получили-сте?
Із новин літературних від нас небагато сподівайтеся. У людей нові книжки рахуються сотнями, тисячами, а в нас і на пальцях нема що лічити...
«Марусю» Основ`яненкову не позволила цензура — не так про содержаніє її, як про правописання та українські слова (111), «нам не понятні». Даремний мій захід!
Із сим зостаюся
Ваш щиросердечний друг і поважатель Яцько Чепеленько
Источник: «Материалы по истории возрождения Карпатской Руси, I...» Собрал И.С. Свенцицкий, Львов, 1905