13. Міжнародно правове регулювання правонаступництва

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9

77. У зв'язку з розвитком НТП і підвищенням рівня у військово-промисловому комплексі, особливе місце в міжнародному праві озброєних конфліктів займають засоби і методи ведення повітряної війни. Положення додаткового протоколу I направлені на захист цивільного населення від нападів з повітря. Напади з повітря можуть бути направлені тільки проти військових об'єктів. Забороняється напад або загроза нападу, основна мета якого полягає в тому, щоб тероризувати цивільне населення.

Особлива заборона встановлена відносно невиборчого нападу, тобто такого, яке направлене як на військові, так і на невійськові об'єкти. При нанесенні ударів з повітря належить:

1. упевнитися у військовому характері цілей;

2. вибирати такі методи і засоби, які зводять до мінімуму випадкову поразку цивільних об'єктів і населення;

3. утримуватися від нападу, якщо конкретна і пряма військова перевага від нього незрівняно поступатиметься випадковим втратам цивільного характеру.

При веденні військових дій в повітрі належить вживати заходи для мінімізації збитку цивільним особам і об'єктам, зокрема попереджати про напади, що можуть торкнутися цивільного населення.

Додатковий протокол I проголошує принцип пошани і захисту санітарних літальних апаратів і встановлює умови такого захисту. Сторони в конфлікті не мають права використовувати санітарну авіацію для отримання військової переваги над іншим супротивником, зокрема для збору і передачі розвідувальних відомостей.

78. Нейтралітет у війні — це особливий правовий статус держави, що не бере участь у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам. Нейтралітет на практиці виявляється як принцип безпристрасності, за яким нейтральна держава не повинна віддавати перевагу жодній з воюючих держав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій. У міжнародному праві розрізняють:
— постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року, Австрія з 1955 року та ін.);
— евентуальний нейтралітет (у даній війні);
— нейтралітет у силу договору між відповідними державами.
Права й обов'язки нейтральних держав закріплені в нормах V Гаазької конвенції про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 року.
Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборону, повинні виконувати правила нейтралітету. Так, постійно нейтральні держави не повинні в мирний час входити у воєнні блоки; надавати свою територію для іноземних військових баз або формування військових загонів воюючих; допускати передачу воюючим техніки і боєприпасів. При порушенні цих правил воюючі держави можуть вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій.
Водночас нейтральні держави мають право: відбивати силою спроби порушити статус нейтралітету; надавати свою територію для утримання поранених; дозволяти заходження у свої порти санітарних суден воюючих держав і т:д.
Воюючі не вправі здійснювати на нейтральній території й у нейтральних водах які-небудь дії, що порушують нейтралітет. Заборонено перетворювати нейтральні порти і води в бази для морських операцій. Прохід через територіальні води нейтральних держав воєнних суден воюючих держав не вважається порушенням нейтралітету. Але не можна користуватися територіальними водами, портами і рейдами для збільшення воєнного потенціалу збройних сил воюючих.
Воєнні судна воюючих можуть одержати доступ у порти нейтральної держави на термін не більш 24 годин для усунення наслідків аварії, для поповнення запасів продовольства, але не для збільшення бойової моці.
Число таких кораблів не повинно перевищувати трьох одиниць. Повторне постачання продовольством і паливом не може мати місця раніше, ніж через три місяця. При цьому встановлюється інтервал між заходженнями кораблів різних воюючих держав у 24 години.
Повітряний простір над територією нейтральної держави недоторканний для військових літаків воюючих держав.

79. 80. Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них.
Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті).
Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим.
Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення — добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.
Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання.
Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.
Капітуляція — це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем.
Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році).
Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів).
На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції.
Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року).
У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д.
Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють.
З припиненням стану війни для воюючих держав:
— перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами;
— установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;

— відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори;
— повертаються усі військовополонені;
— провадиться репатріація цивільного населення;
— здійснюється виведення окупаційних військ;
— передаються карти мінних полів для їхнього тралення і знищення мін;
— наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної відповідальності головних воєнних злочинців;
— приймаються гарантії для недопущення війни в майбутньому (денацифікація, розділ військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітаризація переможених держав).
Для нейтральних держав — припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, — ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюються безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п.

81. Міжнаро́дні миротво́рчі опера́ції — це міжнародні дії та інші заходи, які здійснюються за рішеннями ссылка скрыта відповідно до ссылка скрыта, ссылка скрыта, інших регіональних організацій, які несуть ссылка скрыта у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки згідно з положеннями глави восьмої Статуту ссылка скрыта, а так само дії і заходи багатонаціональних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН.

Міжнародні миротворчі операції поділяються на:

операції зі встановлення (сприяння) ссылка скрыта;
операції з підтримання миру;
операції з примушення до миру;
операції з відбудови миру.

Крім того, у рамках ссылка скрыта можуть проводитись пошуково-рятувальні, гуманітарні та електоральні операції.

Операції зі встановлення (сприяння) миру проводяться за обов’язкової згоди сторін ссылка скрыта з метою розв’язання конфліктів, мирного урегулювання або превентивного розгортання військ, встановлення контролю за умовами перемир’я та виконання угоди про припинення вогню, забезпечення дотримання ссылка скрыта, надання гуманітарної допомоги населенню.

Операції з підтримання миру проводяться зазвичай, після досягнення домовленостей між сторонами конфлікту з метою недопущення відновлення конфлікту та надання допомоги у розвитку процесу мирного врегулювання, роз’єднання ссылка скрыта, задіяних у конфлікті, припинення та запобігання ссылка скрыта воєнних дій, відновлення законності та правопорядку, забезпечення нормального функціонування державних і громадських установ та організацій.

Операції з примушення до миру проводяться за відсутності згоди сторін конфлікту введенням міжнародних санкцій та застосуванням військової сили з метою припинення збройного конфлікту і примушення ворогуючих сторін до встановлення перемир’я.

Операції з відбудови миру проводяться у постконфліктний період з метою відновлення життєдіяльності важливих елементів ссылка скрыта та цивільних інститутів країни, ссылка скрыта району конфлікту встановленням контролю над ссылка скрыта та військовою технікою сторін, що перебували у конфлікті, забезпеченням проведення інституційних реформ.

Пошуково-рятувальні операції проводяться з метою пошуку і порятунку населення, що потерпає від стихійного лиха та природних катаклізмів використанням літальних апаратів, надводних кораблів і ссылка скрыта, наземних транспортних засобів, спеціальних команд та обладнання на суші й на морі.

Гуманітарні операції проводяться з метою надання ссылка скрыта та захисту жертв конфлікту або ссылка скрыта, полегшення тягот населення, особливо в умовах, коли місцева влада не бажає або неспроможна налагодити нормальну життєдіяльність населення.

Електоральні операції проводяться з метою створення умов та надання допомоги в проведенні демократичних виборів до органів влади. Вони можуть бути як самостійними операціями, так і складовою більш масштабних операцій з постконфліктного врегулюванн

82. У вересні 1997 р. голова ОБСЄ надіслав виконавчому секретарю СНД листа, в якому запропонував Співдружності Незалежних Держав взяти участь в обговоренні та реалізації Платформи європейської безпеки. Керівництво ОБСЄ запропонувало державам-членам СНД для обговорення документи, що стосуються умов чинності Платформи кооперативної безпеки, а також взаємопов’язаності інститутів, де увагу привертає вступне положення документа: «Відносини ОБСЄ з іншими міжнародними організаціями формально не оформлені (відносини з ООН є щасливим винятком)».

Обговорення питання щодо можливої участі СНД в розробці моделі загальноєвропейської безпеки виявило принципові розбіжності в позиціях Російської Федерації, Білорусі та Киргизстану з одного боку та України й інших держав-членів СНД – з другого. РФ закликала членів СНД дати позитивну відповідь голові ОБСЄ про готовність СНД до європейського співробітництва як регіональної міжнародної організації.

Позиція України грунтувалась на положеннях Заяви Верховної Ради України, зробленої під час ратифікації Угоди про створення СНД (відповідно до пункту 3 згаданої Заяви, Україна заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права та перетворення її на регіональну міжнародну організацію. Україна не підписала Рішення Ради глав держав СНД щодо забезпечення міжнародного визнання СНД та його статутних органів від 23 грудня 1993 р. і наступні рішення з цього питання). За відсутністю консенсусу між державами–членами СНД активний діалог між ОБСЄ і Співдружністю щодо моделі європейської безпеки та, зокрема, миротворчої діяльності так і не розпочався.

Цілком очевидно, що війна в Югославії, прийняття нової Стратегічної концепції НАТО, а також рішення Росії змінити основні положення Концепції національної безпеки та військової доктрини РФ ще більше загострять протистояння, зроблять неможливим ухвалення сьогодні Хартії європейської безпеки ОБСЄ.

Разом з тим питання миротворчості для Співдружності є надзвичайно актуальним, оскільки на теренах СНД постійно виникають конфлікти. Найістотніша відмінна риса таких конфліктів – недовготривалість латентної фази і стрімкий вихід на збройний рівень розвитку, як це було в Таджикистані, Нагірному Карабасі, Грузії (Абхазія і Південна Осетія), у Молдові (Придністров’я). При цьому мінімальна кількість загиблих у кожному конфлікті перевищує 10 тис. чол., а в Таджикистані й того більше – 40 тис. чол., у Карабасі й Абхазії – по 20 тис. чол. Такий індикатор не просто ставить пострадянські конфлікти в один ряд із приблизно 30-ма найбільшими збройними конфліктами, що мали місце на рубежі 80-90 років ХХ ст., а через їхню підвищену інтенсивність (приблизно 15% збройних конфліктів на 6% населення) дає підстави вважати територію СНД одним з найзначніших вузлів небезпеки і нестабільності у світі.

Питання про проведення миротворчих операцій у межах СНД є предметом активного обговорення з 1992 р. Прийнято навіть ряд документів, що визначають загальний механізм та найважливіші конкретні деталі миротворчих операцій. Їх можна розділити на три основні групи.

До першої відносять положення прийнятого в січні 1993 р. Статуту СНД, в якому визначені принципові підходи до вирішення суперечок, засоби запобігання конфліктів між державами–членами СНД.

Друга група документів присвячена конкретним питанням формування й активізації діяльності Колективних сил з підтримання миру в СНД. Сюди необхідно віднести і прийняту в січні 1996 р. Концепцію запобігання та врегулювання конфліктів на території СНД, а також Положення про Колективні сили з підтримання миру в СНД.

Третя група визначає механізм прийняття рішень про проведення конкретних операцій з підтримання миру на території СНД, вона ж включає і документи, що надають можливість регулярно продовжувати строк дії заходів щодо підтримання миру.

Проте загальні підходи до проведення миротворчих операцій поки що не врегульовані. З усього комплексу документів, що регламентують миротворчу діяльність на територіях держав СНД, Україна підписала 20 травня 1992 р. лише угоду про Групи військових спостерігачів і Колективні сили з підтримання миру в СНД (із застереженням: «У кожному конкретному випадку рішення про участь України приймає Верховна Рада України») та два Протоколи до неї. Така позиція України пояснюється тим, що в межах ОБСЄ існують визнані європейською спільнотою концепція і процедура запобігання, а також врегулювання конфліктів. Тому немає потреби дублювати в межах СНД вже наявні міжнародні норми. Всі операції щодо підтримання миру в регіоні ОБСЄ мають здійснюватися під егідою або за мандатом ООН/ОБСЄ при обов’язковому забезпеченні багатостороннього і неупередженого характеру таких операцій. Сьогодні уявляється логічним, що створення механізму взаємодії між ОБСЄ та СНД може суттєво змінити позицію як України, так і Російської Федерації стосовно миротворчої діяльності в межах Співдружності.

Недостатня конструктивність у врегулюванні конфліктів на територіях держав-членів СНД є наслідком намагання Російської Федерації створити особливу процедуру запобігання та врегулювання конфліктів у межах СНД, що фактично виключає співробітництво з ООН та ОБСЄ у сфері миротворчої діяльності, більше того – веде до звуження матеріальних та інших можливостей ефективного врегулювання конфліктів на теренах СНД.

У березні 1997 р. Рада голів держав прийняла рішення про створення Комітету СНД з конфліктних ситуацій, яке підписала й українська сторона. Відразу визначилися різні підходи до функцій цього Комітету. Для Російської Федерації Комітет СНД з конфліктних ситуацій є спеціальним органом підготовки політико-правових рішень щодо миротворчої діяльності на теренах СНД, а також засобом контактів із ОБСЄ та відповідними структурами ООН. Україна та деякі інші держави-члени СНД вважають, що діяльність Комітету повинна мати лише науково-консультативний характер. Комітет поки що практичної діяльності не розпочинав.

Україна готова у кожному конкретному випадку розглядати питання про участь її спостерігачів у формуванні миротворчих сил СНД, діяльність яких підкріплюватиметься мандатом ООН/ОБСЄ.

На думку керівників деяких держав-членів СНД, на територіях яких існують неврегульовані етнічні конфлікти, Росія, беручи участь у миротворчих операціях на територіях колишнього СРСР, переслідує свої національні інтереси. Прагнення Російської Федерації отримати мандат ООН на проведення миротворчих операцій у масштабах СНД викликають у світової спільноти безліч запитань: це миротворчі операції, чи силове забезпечення інтересів Росії у ближньому зарубіжжі? Хто контролюватиме подібні операції з боку міжнародного співтовариства і чи погодиться Росія на подібний контроль? Хто фінансуватиме проведення операцій? Які миротворчі контингенти інших країн залучатимуться до проведення таких операцій і хто здійснюватиме керівництво ними?

Деякі експерти вказують на подвійні стандарти миротворчої діяльності Росії, яка під виглядом «миротворчої операції» підтримує сепаратистський рух у Придністров’ї, фактично консервуючи ситуацію, що тут склалася, на довготривалий час. Такою ж є і російська участь у грузино-абхазькому та грузино-осетинському конфліктах.

Рейтинг же контингенту російських миротворців після «наведення конституційного порядку» в Чечні впав до найнижчого рівня. Навіть високі посадові особи Міністерства оборони РФ відверто вважають, що не було ніяких підстав для введення колективних миротворчих сил і до Таджикистану, а вся операція тут спрямовувалась на підтримку новообраного тоді Президента Емомалі Рахмонова.

Варто нагадати, що Азербайджан у відповідь на подальше зміцнення військового потенціалу Вірменії з допомогою Росії відмовився від членства в ДКБ і навіть запропонував розгорнути на Апшеронському півострові базу НАТО.

Разом з тим необхідність убезпечення власних економічних інтересів у регіоні змусила держави ГУАМ вдатись до створення спільного миротворчого батальйону. З 16 по 19 квітня 1999 р. за тренувальною програмою обслуговування і охорони нафтопроводів на полігоні Ялгуджа поблизу Тбілісі відбулись навчання, в яких взяли участь військовослужбовці Грузії, Азербайджану, а також взвод трубопровідних підрозділів Збройних сил України.

Постало, таким чином, питання про необхідність якомога швидшого набуття об’єднанням тепер уже ГУУАМ (приєднався Узбекистан) статусу повноправної регіональної міжнародної організації, яка б в подальшому активізувала розвиток діалогу із структурами ООН/ОБСЄ. А щоб підвищити конструктивність та удосконалювати миротворчу діяльність на пострадянському просторі, державам ГУУАМ конче потрібно буде належним чином зарекомендувати себе у рамках Комітету СНД з конфліктних ситуацій, стати ініціатором створення механізму взаємодії цього Комітету з відповідними європейськими структурами в питаннях безпеки. Ці заходи сприятимуть гармонізації миротворчих зусиль Російської Федерації, України, інших держав-членів СНД, а також усієї європейської спільноти.

Маючи високу міжнародну репутацію як незаангажована держава, що займає принципову позицію в СНД, Україна може перебрати на себе більшість миротворчих функцій – передусім у регіонах периметра своїх кордонів та у басейні Чорного моря. Для цього є всі підстави, а саме:

- Україна має досвід участі у миротворчих операціях під егідою ООН. Починаючи з 1992 р., в них брали участь понад 10 тис. українських військовиків. За чисельністю своїх миротворчих контингентів Україна входить до складу перших 20-30 країн в низці більш ніж 80 держав, що беруть участь у миротворчій діяльності. Українські миротворці добре себе зарекомендували в операціях з підтримання миру на території колишньої Югославії – у Західній Словенії, в районах Боснії та Герцеговини, в Анголі й Таджикистані;

- Україна бере участь у переговорному процесі в Придністров’ї, яке на сьогодні стало єдиним регіоном СНД, де зусилля миротворців призвели до припинення збройного конфлікту і початку переговорів;

- Україна на регіональному рівні співпрацює з іншими країнами, вона є членом Організації чорноморського економічного співтовариства (ОЧЕС). А це означає, що забезпечення стабільності та безпеки, припинення збройних конфліктів у цьому регіоні цілком і повністю відповідає довготривалим життєво важливим інтересам Української держави;

- присутність українських миротворців у «гарячих точках» на Кавказі значною мірою зняла б побоювання конфліктуючих сторін щодо поновлення російського панування у регіоні, сприяла би зміцненню зв’язків України з причорноморськими країнами.

Миротворча діяльність України може стати дієвим чинником підвищення її авторитету на міжнародній арені, а також одним з важливих факторів розширення співпраці з іншими країнами. Про це свідчать домовленості України і Польщі з приводу створення спільного миротворчого батальйону та посередницька участь України в припиненні югославського конфлікту.

З огляду на зазначене Україні було б доцільно розглянути можливість виступу з новими ініціативами щодо розробки моделі європейської безпеки ХХІ століття, що базувалася б на взаємодії та розширенні партнерської співпраці всіх регіональних та субрегіональних структур у галузі безпеки – ЄС, ЗЄС, РЄ, НАТО, СНД, ГУУАМ та ін.

Саме такий підхід вніс би багато корисного в зусилля названих організацій, діяльність яких доповнювала б одна одну в справі надійного забезпечення майбутньої європейської безпеки. Йдеться передусім про вирішення низки проблем, які постануть перед Європою після врегулювання косовського конфлікту. У цьому завершальному процесі братиме участь представництво широкої мережі доповнюючих одна одну інституцій, а головну роль відіграватимуть ООН/ОБСЄ. Вбачається, що відповідна роль тут має належати й структурам регіонального співробітництва з РФ включно. На наш погляд, це сприятиме відновленню взаєморозуміння і довіри між усіма державами Європи, зняттю напруги в українсько-російських політичних відносинах.

Blog

13. Міжнародно правове регулювання правонаступництва

Содержание